пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200119
21.12.2001 | Інна Захарова, м.Харків

Феномен українського дисидентства ще неусвідомлений.

   

На початку цього року у щотижневику ПіК N 43 (78) з’явилася стаття Володимира Кметика "Оксамитовий сезон українського дисидентства". Красива назва, однак, не заважає дещо розгубитися, коли читаєш статтю. Справа в тому, що пан Кметик, як на мене, мало знайомий з питанням, про яке йдеться. Борони Боже, я не хочу ображати автора, але і вітчизняні дисиденти мені дорогі не як пам’ять, не як абстрактна проблема, а як люди, на яких ми з молодих літ дивилися (і дивимось зараз) з повагою і співчуттям, намагаючись не робити вчинків, які б вони вважали негідними чи прикрими. Вони вчили нас жити у тоталітарному суспільстві часто не тільки ціною власної свободи, а й ціною свого життя. Тому стаття пана Кметика і здається мені такими собі "записками стороннього". Тим більше, що редакція ПіКу не знайшла за потрібне надрукувати нашу відповідь на статтю.

А ця стаття має не тільки значення особистої думки окремої людини: дедалі все частіше ми стикаємося в пресі з таким "відкриттями" на історичні теми, бо коли щось відходить в історію, навіть на 10-15 років, відразу починаються спроби людей, які були тоді осторонь і не дуже розумілися у проблемі під час подій, подати їх так, як їм хотілося б бачити. От і з’являються такі відкриття суспільної думки, як у п. Кметика. Шановний автор вважає, що дисиденти і партноменклатура СРСР — Хрущов, Горбачов — це чи не теж саме, що інакодумці нібито і не бажали і не гадали боротися із радянським устрієм, а все вийшло так саме собою без їх бажання, праці і переконань. Виходить — ці люди бажали чогось свого, чогось для себе здобули — і тепер саме вони задоволені.

Ще більш дивують загально-історичні мандри деяких нових дисидентознавців. Той самий п.Кметик виводить початок інакодумства в російській імперії від релігійних реформ Нікона. Я зіткнулася з думкою, що коріння інакодумства у стрілецькому бунті, а що князь Курбський — вже відвертий дисидент.

На мій погляд, з таким же успіхом можна було б виводити коріння національного дисидентського руху від Сократа, Діогена чи Ехнатона — релігійного реформатора у стародавньому Єгипті.

Але справа в тому, що термін інакомислення (як явище, а не риса характеру) підходить до того стану в суспільстві, коли йому взагалі може бути притаманне якесь соціальне мислення, а не боротьба у чистому вигляді за владу чи за релігійні догмати. Отже, думати інакше російське суспільство почало трохи пізніше того часу, коли воно взагалі почало думати. Тобто, коли у імперському суспільстві з’явилася достатня кількість людей, які почали замислюватись про долю країни як громадяни, відчувати себе громадянами і прагнути впливу на її історичний розвиток. Бо доки таких людей одиниці — всі інші переповнені "почуттям великої родини", тобто є членами традиційного (чи квазітрадиційного) колективу. І думає за них хтось інший: голова родини, батько — цар, перший секретар обкому, тощо. Критична маса "думців" накопичується, як правило, в процесі звільнення суспільства, всього, чи, як в російській імперії, якоїсь його частини. Це найважчий варіант, бо напівтрадиційні суспільства думають однією частиною, а інша частина цього суспільства, навіть не розуміє, про що саме дбає інша його частина. Реформи Петра Першого підштовхнули процес, який розірвав Російську імперію на два народи. Зорієнтоване на Захід дворянство мало повний комплект ідей, на яких зростала свобода у Франції — більшість населення була до цього вкрай байдужа. "Указ про дворянські вільності" Катерини Другої закінчив цей розподіл, давши меншій частині майже необмежену владу над більшою частиною країни, водночас посіявши у вільній частині суспільства сумнів у справедливості державного ладу і корисності цього устрою для держави.

Я вже не кажу про те, що будь-яка імперія, що об’єд-нує народи різних культур, часом протилежно спрямованих, роздерта протиріччями, які є для неї істотно, генетично властивими, і позбутися цих протиріч неможливо, доки вона існує. Процес дезінтеграції імперії має різний перебіг. Іноді громадяни навіть не усвідомлюють, що їх країна насправді має не політичні, а структурні вади. Але влада відчуває кількість і вагу протиріч і намагається утримати державу у стані керованості у будь-який спосіб. Отже, влада в Росії за ті часи не мала суттєво іншого менталітету ніж інакодумці, вона була неспроможна цей менталітет практично використовувати. Тому інакомислення в Росії було трагічним і безперспективним і в 19-у сторіччі, і на початку 20-го.

Імперія падала під своєю вагою, і не інакодумці її розвалили, і не більшовики, а історичний процес модернізації, з яким не спроможна була впоратися країна. Я згодна з відомою думкою, що влада в 17-у році була кинута на вулиці, і більшовики її тільки підібрали. Не можу погодитись з іншою відомою думкою, що Україну загубило те, що до влади тут прийшли інтелігенти-інакодумці. Біда тогочасної України у 17-20-і роки була в тому, що до влади прийшли соціалісти, які не відчували своєї суттєвої відміни від більшовиків. Суспільство різних частин України було різнонаправленим і неструктурованим. У тих частинах російської імперії, де владу опанували так звані "буржуазні націоналісти", на уламках менш різнокультурної і більше освіченої Австро-Угорської імперії, в процесі революції 17-го року і Першої світової війни сформувалися вільні держави. Це сталося у Польщі, Фінляндії, країнах Балтії, в Західній Україні тощо. Навпаки, частина Центральної і Східної України, роздерта протиріччями, не встояла, бо її інакодумці не вважали (в основному) більшовиків за ворогів №1. Потім пильність національно свідомих соціалістів приспав союзний договір 22-го року — велика тактична перемога Леніна. Багато хто з них підозрював, чим це може скінчитися, але момент здобуття незалежності був втрачений. Казати про інакодумство у часи сталінського терору можна тільки умовно: ще незнищенне інакодумство чи емігрувало, чи пішло у глибоке підпілля у всієї Росії, а особливо в Україні, виснаженій найжорстокішим терором та штучним голодомором, якого взагалі не знала історія. Тобто виводити дисидентський рух із дореволюційного інакодумства, на мій погляд, можна тільки умовно і тільки в частині саме національних рухів. Бо національні рухи і Російська імперська інтелігенція мали зовсім різні ідеології.

В статті п.Кметика мене здивувало, що автор чомусь робить диригентами дисидентського руху 50 — 80-х років Хрущова і Горбачова, хоча обидва лідери СРСР про дисидентів і не гадали. Вони йшли єдиним шляхом, який в них ще залишався для збереження своєї влади. Хрущов зробив те, що в свій час Катерина Друга — звільнив саме вищу партноменклатуру. Звільнив від терору, бо саме вона насамперед потерпала від нього при Сталіні. Він розвінчав сталінізм, бо без цього приборкати каральні органи було неможливо. На час приходу до влади Горбачова СРСР програв холодну війну і був вимушений йти до західних технологій і капіталів. Отже, дисидентство — це рух 50 — 80-х років, що виник як реакція на послаблення комуністичного режиму і, відповідно, поступового звільнення суспільства. На жаль, цьому рухові були притаманні генетичні вади імперського інакодумства, оскільки цей рух розвивався в імперії. Наприклад, дисидентів Росії в СРСР на відміну від Угорщини, Чехословаччини і Польщі не підтримувала більшість населення, але знов-таки це не стосується національних рухів, де поруч з інтелігенцією були представники всіх верств населення. Імперія продовжувала непомітно для її громадян розпадатися. І ті, хто був ув’язнений у політичних таборах, знали це, бо в’язні сумління сиділи там національними громадами. А при визвольнику Хрущові розстріляли повстання грузинської молоді, яка вперше заявила про необхідність виходу Грузії із складу СРСР, і повстання на Північному Кавказі. Політичні репресії проти інакодумців у післясталінські часи були найбільш численними саме при Хрущові: на 1957-1961 р.р. припадає близько 75% усіх політичних процесів. При Горбачові були відомі події у Тбілісі, Литві, Латвії, Нагірному Карабасі.

Чомусь в творах деяких сучасних дисидентознавців взагалі зникає слово "правозахист". А саме цим і відрізнялись сучасні дисиденти від революційного "брожения" царських часів. Рух 50 — 80-х років — це спроба довести всьому світові, що комуністичний режим порушує права людини, позбавляє її головних свобод, отже, він не робить того, що обіцяє народові. Дисиденти прагнули свободи слова, свободи совісті, вони йшли в табори, щоб показати, що всього цього в Радянському Союзі не існує. Вони намагалися створити легальні громадські організації, тобто використати права, які були проголошені в Конституції СРСР.

Після Другої світової війни людство поміняло пріоритети. Воно зрозуміло, що не виживе, якщо не спробує створити єдиних стандартів у дотриманні прав людини. Так, ООН у 1948 році прийняла Загальну декларацію прав людини. Радянський Союз і його сателіти тоді утрималися при голосуванні, але приєдналися до пактів ООН з прав людини, а у 1976 році — до Гельсінкських угод. Саме тоді з’явились перші Гельсінкські групи: спочатку у Москві, потім і в Україні, Литві, Вірменії, Грузії. Вони мали намір примусити державу виконати свої ж міжнародні зобов’язання і свої закони. Держава відповіла репресіями, які продовжувала аж до 1987 року, а деяких політичних в’язнів, про яких не знав широкий загал, було звільнено ще пізніше, у 90-х. Тож про який "Горбачовський дисидентський призов" можна казати? Національні рухи, і з них чи не найпотужніший — український, доводили світовій спільноті, що всі права національних меншин, включаючи право республік СРСР на відокремлення, існують тільки на папері. Менша частина дисидентів висувала тільки вимоги дотримання прав, а у відповідь отримувала табірні терміни, незрівнянні з термінами дисидентів метрополії. Взагалі, визначення і структуризація дисидентського руху, що дає пан Кметик, дуже далекі від строкатої і мозаїчної картини українського визвольного руху, де були і колишні оуновці, і різноманітні підпільники, і релігійники, і борці за еміграцію з СРСР, і організатори незалежних профспілок, і багаточисельні автори антирадянських листівок. Феномен українського дисидентства ще зовсім не усвідомлений.

Розпад радянської імперії не був результатом дій дисидентів, але майже ніхто з них не переконував громадян в доцільності збереження комуністичного устрою, а українське дисидентство, починаючи з 89-го року, чітко відстоювало позицію відокремлення від імперії, разом з прибалтами, вірменами, грузинами. Інша справа, що можна погодитись з тим, що вони не мали достатнього політичного досвіду і підтримки широких верств населення в Україні, виключаючи її Захід і частину центру та Київ. Але вони ніяк не були і "загалом лояльними до держави", як це вважає пан Кметик, що повністю підтверджує публіцистика, яка ходила в ті часи у самвидаві. Українські дисиденти були носіями, зарядженими частками антитіл, які накопичувались в імперії. Частиною тієї сили, яка розірвала її, як би хто не сприймав цей процес: з радістю, з сумом, чи просто з прийняттям цього факту, як даність. Але вони були свідомими і щирими носіями цього антизаряду, на відміну від тих, хто пасивно розвалював економіку, отримуючи зарплатню і майже нічого не роблячи у численних НДІ та інших радянських економічних структурах. Політична діяльність і правозахист різні речі, щоб не сказати протилежні. Дисидентам потрібна була максимальна щирість, відкритість і стійкість у власних переконаннях. Політикам треба грати у велику і хитру гру, якою є боротьба за владу. Не можна докоряти дисидентам, що вони не виконали свого завдання, що суспільства, про яке вони мріяли ще немає і хто знає, коли воно буде. Можна тільки сумувати з того, що нашому суспільству і досі по більшості ближче менталітет колишніх партійних чиновників і інших зрощених з ними можновладців. Радянська система влади, що збереглася в Україні, відторгнула від себе невеличку частку колишніх дисидентів, які намагалися щось змінити і пішли в політику. Знали б про це автори, такі як п.Кметик, їм не впадало б на думку порівнювати з ними політиків колишнього СРСР — Горбачова, Хрущова, тощо. Щодо правозахисту — то він, і саме він, притягнув частину колишніх дисидентів, які не пішли у політику, і їх досвід нам і зараз потрібний як повітря, бо з дотриманням прав людини на пострадянському просторі справи не дуже змінюються на краще. Отож будемо вдячними цим людям за те, що вони зробили і не будемо дорікати їм ані тим, що їм зовсім і не снилося, ані тим, чого вони не могли зробити в країні, яка не дуже прислуховувалась до них.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори