пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200105
23.12.2001 | Віктор Оржехівський, м.Київ

Ставити українську мову в рівні умови з російською просто несправедливо.

   

В цілому погоджуючись і з І.Ніконовою, і з Є.Захаровим (ПЛ, № 19) все ж вважаю за необхідне додати репліку. А поштовхом для цього спричинився епізод, на перший погляд незначний. В одній із львівських шкіл з українською мовою навчання молода вчителька надавала учням вказівки російською мовою. Для мене це не було дивиною. Я знав, що в цій школі з українською мовою навчання попит на українську мову досить обмежений. Поза уроками (а бува й на уроках) вчителі спілкуються з учнями переважно російською. Директор школи, всі заступники директора навіть службові наради проводять російською мовою.

Здивування прийшло тоді, коли дізнався, що ця вчителька викладає і викладала раніше. українську мову. Трапився слушний випадок для розмови з нею. І, щоб якось розпочати її, я сказав, що забув прізвище відомого письменника, який описуючи своє навчання в гімназії, дуже тепло згадував свого вчителя латини. Той учитель любив свій предмет і так хотів, щоб його учні якнайкраще його засвоїли, що і поза уроками намагався спілкуватися з ними латиною. Мабуть вважав, що так він створює додаткові умови для засвоювання латини. І гімназисти дуже поважали цього вчителя. Чи не пам’ятає вона такого письменника?

Ні, вчителька не згадала прізвища такого письменника. Я був дещо спантеличений, і не придумавши, як більш делікатно продовжити розмову, запитав прямо: чому вона, вчителька української мови школи з українською мовою навчання, спілкується з учнями російською.

Не завжди, інколи, уточнила вона. А от з батьками, продовжувала, спілкується переважно російською, бо більшість батьків української не розуміють. Та й яка у нас українська мова — суржик.

Її відволікли справи, заважати яким я не мав права, і розмова припинилась. А хотілося продовжити. Хотілося поставити наївні питання. Чи поважає вона свій предмет, як той учитель латини? Чи прагне до того, щоб учні найкраще засвоїли її предмет? Що вона робить, як мовник, щоб зменшити частку суржика? Хотілось заперечити і щодо батьків, що не розуміють української мови. Бо знаю багато прикладів, коли росіяни в Росії чи ті, що на якийсь час приїжджали в Україну і раніше ніде більше як у піснях не чули української мови, самі просили мене розмовляти з ними українською, інколи перепитували окремі слова, просили говорити повільніше. І були задоволені з того, що розуміли близьку їм мову.

Але ж це мій досвід, а чи має вона такий, подумки виправдовував її я. Та й кожна людина має право спілкуватися тою мовою, якою бажає, яка сприймається іншими. А з іншого боку, заперечував сам собі — навчально-виховний процес у школі не обмежується часовими рамками уроку.

А чи може ця вчителька, міркував я далі, поставити себе поза неписаними правилами, що усталилися у цій школі, стати, так би мовити, білою вороною не хоче. Не відомо ж, як віднесеться до цього адміністрація не на словах, а насправді. Чи може ця вчителька, підлегла директору, завучу, які і наради проводять російською мовою, відважитися ігнорувати наочний приклад, що подає керівництво. Бо ж завуч свою позицію формулює чітко — "ми еще живи". Доводилось спостерігати, як учень молодшого класу, звернувшись до завуча українською (може вперше в житті звертався безпосередньо до завуча) і отримавши відповідь російською, сам переходив на російську. І дуже сумнівно, щоб він поза уроками ще раз звернувся до завуча або до інших в його присутності українською до кінця свого навчання в школі, в школі з українською мовою навчання. Та й для інших учнів такий випадок був промовистим уроком.

Російська мова посіла командні висоти (здається, доречний термін) і дуже винахідливо утримує їх. Можна, наприклад, побачити на дверях службового кабінету освітянського чиновника шільду українською мовою (посада, прізвище, ім’я, по батькові), а на його службовому столі, на підставці перед очима відвідувача — російською. Інформація? Про що?

Ось картинки з іншої сфери, теж державної. Тележурналіст бере інтерв’ю у військового начальника. Починає українською мовою, а коли чує відповідь російською, то теж переходить на російську. Яку мету ставить така режисура? Не показати ж сумніви у здібностях начальника, мовляв, не здатний той начальник зрозуміти запитання українською мовою після стількох років життя в Україні та служби в Українській армії?

А ось молоді солдати після прийняття присяги діляться перед телекамерою своїми враженнями. Мова у них російська. Перше, що спадає на думку, серед них немає такого, хто вільно володіє українською мовою, а їхня рідна мова російська. А потім камера показує їх в колі рідних та близьких і чуємо, що всі вони спілкуються між собою чудовою українською мовою. Знаючи як готуються такі "експромти", хочеться запитати у організаторів телезйомки: чи не те вони хотіли підтвердити, що в армії має бути російська мова, українська — для домашнього вжитку?

А один редактор російськомовного часопису якось сказав: ми не маємо права втрачати те, чого досягли за довгі роки — знання російської мови кожним мешканцем України. Досягнення безсумнівне. Різними засобами досягали. Засобами подвійної моралі теж.

Переді мною довідка про закінчення української середньої школи, яку мені колись видали замість атестата зрілості. А справа в тому, що через один день після здачі останнього випускного іспиту мене викликали до Харківського вищого авіаційного інженерного військового училища, куди я мав поступати на навчання. Всі необхідні документи були відправлені через військкомат раніше, атестат зрілості вимагалось мати при собі. Атестата мені видати не могли, бо матеріал на мене, як кандидата на медаль, направили до обласного (тоді був такий порядок) органу освіти на затвердження. Видали довідку, з якою прибув у Харків. Затримка сталася вже на прохідній — перепусткою був атестат зрілості. Власники атестатів перешкод не мали. Медалістів направляли на комісію і зараховували без екзаменів, з інших формували групи для здачі іспитів. З образою думав тоді про свою школу — чому так розтягли іспити, що не видали атестатів, як в інших школах? Врешті для мене все скінчилося ніби-то благополучно. І до іспитів допустили з конкурсом 1:10,5, і зарахували. А через пів року, на канікулах, і медаль вручили урочисто перед усією школою. Прикрий збіг обставин, бюрократична неузгодженість?

А нещодавно один відомий вчений, заслужений діяч науки і техніки розповів, як він їздив поступати у престижний військовий ВНЗ до Москви, і теж не з атестатом зрілості, а з довідкою про закінчення української середньої школи. Правда, перебіг подій вийшов дещо інший. Повернувшись з Москви, він отримав атестат, медаль і того ж літа поступив без екзаменів у інший ВНЗ. Знову неузгодженість?

А познайомившись з Інструктивними документами тих часів, зрозумів, що така неузгодженість була узгоджена Інструкцією міністерства УРСР, яка була розроблена у відповідності до положення, затвердженого Постановою Ради Міністрів СРСР. Інструкцією визначалися дати останнього випускного іспиту — в школах з російською мовою навчання — 20 червня, а з українською пізніше — 25 червня.

Хто може сказати, скільком випускникам шкіл з українською мовою навчання перекрила дорогу до престижних вузів ця різниця в 5 днів! Можна додати, що закінчив я школу в місті обласного підпорядкування. А що вже говорити про більш віддалені від обласного центру школи, що були здебільшого з українською мовою навчання. До чого штовхали учнів і їх батьків? Переходити в школу з російською мовою навчання або добиватися переводу своєї школи на навчання російською мовою?

Пам’ятаю, як прощаючись з рідним училищем, ми співали "Ой Харкове наш, ой, красеню наш, тут ми вчилися і зросли." Може і завдяки таким пісням ми, не харків’яни, вважаємо Харків своєю другою маленькою Батьківщиною і до нього з’їжджаємося на періодичні зустрічі з Києва і Москви, Дніпропетровська і Санкт-Петербурга. А чи те у Харкові нині? Гірко читати свідчення харківського учня Олексія Голозубова про те, як він "відчував страшну образу гніту і приниження", коли йому поставили умову: хочеш приймати участь в олімпіаді — переходь з українського в російський клас, "як невимовне боляче пече дискримінація", як не сприймається все українське (ПЛ, N 6, 2000). Хіба б могли так чинити без підтримки? І це відбувається сьогодні.

Погано, коли загострюється мовна проблема. Але ситуація стає небезпечною, коли мовну проблему поширюють за її межі. Львівський екскурсовод, що проводив екскурсію з київськими школярами, чомусь торкнувся і мовної проблеми, і почав з упевненості про те, що російська мова в Україні таки стане державною, а закінчив відкриттям — раніше українців у Львові взагалі не було. Репліку про Данилу Галицького залишив поза увагою. Дивно було, коли цей екскурсовод, показавши в бік пам’ятника І.Франку, обмежився словами — пам’ятник українському письменнику. Натомість про братство, членом якого є, говорив досить розлого, не раз протягом екскурсії звертався до цього. Учасники екскурсії, вчителі і учні, сприйняли цього екскурсовода з гумором. А якщо у частини львів’ян гумору не вистачить?

Шлях до порозуміння — повна відвертість, аналіз, правда до кінця. Говорять, наприклад, що в Швейцарії три офіційні мови. Це правда. Але без продовження вона може стати напівправдою, що є не меншим злом, ніж неправда. Продовження ж в тому, що Швейцарія — конфедерація кантонів. Кантони — це держави із своїми конституціями, парламентами, урядами, мовами. В німецькому кантоні — мова німецька, у французькому — французька. Ретороманській мові надається державна підтримка, бо зникнення бодай однієї з суцвіття мов світу розглядається, як втрата для людства.

Стверджувати, що існує якась небезпека для російської мови безглуздо, бо у російської мови є Росія. А про небезпеку для української мови треба говорити в повний голос поки не пізно. Ставити українську мову в рівні умови з російською просто несправедливо. Уявімо собі двох братів, один за сприятливих умов набрався сили і здоров’я, інший в умовах гноблення, а то й заперечення права на саме життя, силу і здоров’я втратив. Невже справжній брат не підтримає слабшого, навіть відриваючи від себе. Якщо не враховувати байдужих, то опонентів можна поділити на тих, хто стоїть за відродження української мови шляхом надання їй пріоритетів, і інших, які будь-що не хочуть допустити звуження сфери російської мови в Україні.

Критерій поділу — не за етнічними, а за моральними ознаками. Згадаймо, що збагачуючи культурну скарбницю України, землі, з якою їх пов’язала доля, Б.Чичибабін не відмовлявся від рідної російської мови, так же, як В.Габсбург — від німецької, як Р.Чілачава — від грузинської. Їм було притаманне глибоке почуття справедливості. Почуттям справедливості при виборі життєвої позиції, за його власним визнанням, керувався і перший Міністр оборони України Костянтин Морозов, за походженням, до речі, росіянин, який досконало опанував українську мову за якихось три місяці.

Про все треба говорити відверто. Замовчування, недомовки можуть викликати недовір’я і підозри як з одного, так і з іншого боку. Тому відверто зізнаюсь, що не знаю, як довести теорему про те, що підтримка мови, яка за обсягом друкованої продукції займає лічені відсотки, може призвести до занепаду книжкового ринку.

Пам’ятаю, як на Верховній Раді при обговоренні Закону про мови, називались рубежі відродження української мови — три, п’ять років. Пройшло десять. Вивіски почали писатися українською та й то далеко не скрізь, а, наприклад, у Харкові таких значно поменшало. То поставимо запитання. Чи не порушуються права тої маленької (за віком) людини — учня молодшого класу, який звертався до завуча українською мовою і зустрів несподівану реакцію? А тих солдат? Або вчительки української мови? Подібні питання було б доречно поставити на уроках з громадянської освіти, де б не було диктату, де учень був би рівноправним в діалозі з вчителем, де точка зору вчителя або директора чи завуча обговорюється як будь-кого в класі, де верх можуть брати тільки аргументи.

На жаль, шлях громадянській освіті до школи торується дуже повільно. Добре, що до громадянської освіти залучається і Бюлетень. Тема, порушена І.Ніконовою і Є.Захаровим, дуже важлива для громадянського суспільства. Тут мають місце різні погляди. Але треба шукати злагоди — через дискусії, компроміси, взаємоповагу і справедливість.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори