MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Система відносин у нашому суспільстві все ще за старцем Сковородою.

23.12.2001   
Інна Сухорукова, м.Харків

Не пам’ятаю, коли у дитинстві я зрозуміла, що ми живемо у дивній системі відносин, про яку писав ще Сковорода: "Цап у городі капусту псує — кожен, хто вище, нижчого б’є". Здається, мені було 10 років, коли нашого сусіда, в селищі де я жила, 18-річного юнака Володю посадили за групову бійку, в якій з протилежної сторони один з хлопців загинув. Вбивцю приговорили до розстрілу, нашого сусіда до великого терміна ув’язнення. Але вся справа була у тому, що нападниками були не засуджені, а навпаки, ті, з яких один загинув. Якщо б всі вони були звичайні хлопці з селища під Харковом, можливо слідчі з’ясували б хто до кого і за що поліз битися. Але вбитий був сином міської партійної начальниці. І хоч всі селища навколо знали, що він хуліган і бешкетник, відповідали ті, на кого він з друзями напав, як кажуть, на всю котушку. У хлопця, якого засудили до страти, батько був інвалідом війни і помер, коли син пішов до школи. Наш сусід — мовчазний серйозний хлопчик — і зовсім був не з тих, хто лізе битися. Але міліція зробила так, як наказала партійна дама. Мої батьки і їхні друзі, що приїжджали до діда з бабусею, в яких я жила, не те що не були правозахисниками, і слів таких ще не знали, але вони взялися писати до Москви до Хрущова, до Генеральної прокуратури Союзу. Розстріл замінили хлопцю на не дуже великий термін ув’язнення, помінявши статтю на "перевищення міри необхідної оборони" та хуліганство. Наш сусід і зовсім отримав 1 рік. Але мати юнака, якого приговорили до страти, збожеволіла.

Я бачила її потім у хлібному магазині чи на пошті, вона хитала головою, як відмахувалась від чогось страшного. Була вона суха і чорна, як 70-річна хвора бабуся, і ми лякались її. І от — стільки років пройшло, стільки комуністичних царів змінилося, Україна стала державою, а бідолашна жінка, сина якої ледь не вбили, стоїть перед моїми очима, як символ нашого правопорядку. На початку 90-х люди одуріли від повітря свободи. Вони відчули, що є інше життя, в якому кожен з них чогось вартий, і може не менше, ніж значив партбос у чорному лімузині. Десь до 94-го року, у якогось значного загалу ще трималась ейфорія. Але поступово зубожіння в економіці і рідне радянське безправ’я дедалі витісняло повітря, яким суспільство тільки почало дихати. І стара імперська формула: "кожен хто вище — нижчого б’є" — поступово опанувала суспільством. Є, правда, деякі відміни: якщо раніше було ясно, хто кого вище й нижче — то зараз це не всім і не зовсім і не завжди зрозуміло. Уточнюємо: якщо перед тобою правоохоронець — він для пересічного громадянина правий майже завжди. З правоохоронцями не шуткуй, але інших так швидко не відрізнити. І ось наші громадяни й чиновники кожен раз вирішують непросту задачу: з ким саме вони мають справу, чи яке місце в системі ієрархічних зв’язків займає людина, яка до тебе звернулась, чи ти звернувся до неї.

Я пам’ятаю дуже цікаву книгу емігрантки з Чілі — Інес Ал’єнде, племінниці загиблого президента — соціаліста Сальвадора Ал’єнде, яка детально проаналізувала взає-мовідносини різноманітних соціальних груп в Чілі. Жінка висвітлювала події 69-го року в Чілі з того, що суспільство побудовано на незаконних, непрозорих для громадськості зв’язках, де родинні і службові стосунки тісно переплелися, і еліта відрізняється від пересічного громадянина більше (чи принаймні також), ніж дворяни і простолюдини у феодальному старому світі. Правда, на відміну від країн СНД (і Західної України) в Чілі дуже велику роль відігравала освіта. Вища, чи, навіть, середня спеціальна освіта, особливо закордонна, автоматично переводила людину до еліти, тобто, до класу з привілеями. Отож, треба констатувати, що за цими показниками ми не Чілі і не Латинська Америка, де східна побудова суспільства зберігається в більшості країн.

Ще за радянські часи еліти у нас були різноманітні. Сам по собі фах нічого не визначав — бо інженери, чи вчителі, припустимо, стояли на нижчому ступені суспільства, якщо не робили партійну чи профспілкову кар’єру. А робітники військово-промислового комплексу були справді елітою за рівнем заробітної платні і можливістю стати партійними чи профспілковими лідерами, а от побутові права значно легше було відстояти незаможним інженерам і вчителям, якщо вони того прагнули. Суспільство в нас і за радянські часи мало багато не перетікаючих один в одне прошарків і кіл. Але над усім панував партійний чиновник.

В пострадянських країнах СРСР ситуація набагато складніша. По-перше, партноменклатура, якщо вона не рептилія типу Анпілова, як правило, і зараз обіймає високі посадові посади. Та й птеродактилі знаходять собі нішу, головуючі у опозиційних колах. Тобто влади вони в більшості не позбулися, але перестали приховувати якість життя, яке, як і в радянські часи відрізняється від життя пересічного громадянина, як день від ночі, отже, з цим кланом, як і з правоохоронцями все більш менш зрозуміло. Крім минулого компартійного — не менш вагомим чинником зараз є гроші: середні, великі, чи зовсім великі — у кожного з цих прошарків свої відповідні можливості. І зовсім не грає ролі (крім Західної України) фах і кваліфікація, якщо вони не призвели до відповідного життєвого рівня. Чиновники, які не вийшли з минулої партноменклатури швидко переймають правила гри, і цей великий, занадто великий прошарок суспільства відчуває всю повноту влади у межах своєї субординації. Для вищих посадових осіб він "капуста", для нижчих "цап". Ця система відрізняється від країн 3-го світу тим, що вона більш хаотична, непередбачена за родинними і соціальними зв’язками, і нікому нічого не гарантує, навіть на завтрашній день, навіть найвищим посадовцям. Повертаючись до порівняння з Чілі, треба відзначити, що соціаліст Ал’єнде належав до вищої чілійської еліти, і ніяк інакше не міг потрапити на свою посаду, навіть у ролі руйнівника, який встановив в країні інший лад. Щоб відсторонити від влади Ал’єнде потрібно було здійснити державний заколот з переворотом.

Якщо ми згадаємо справу Павла Лазаренка, то побачимо зовсім інший сценарій. Займаючи одну з трьох найвищих посад він був знятий і раптом звинувачений у кримінальному злочині, без перешкод виїхав з країни за кордон, де і був заарештований.

В країнах третього світу, де немає диктатури (і навіть там, де є авторитаризм), людину захищають родинні зв’язки чи фах. У нас в політиці не спрацьовує ані перше, ані друге. Хіба що мова йде про відомого діяча культури, письменника з всесвітнім ім’ям чи відомого науковця тощо — це так би мовити різновид національної валютної скарбниці. Таким чином, наше суспільство важко назвати ієрархічним, а адміністративний тиск на всі види громадянського життя важко назвати авторитаризмом, бо інтереси окремих чиновників миттєві, не узгоджені в середині великих суспільних прошарків, не кажучи вже про суспільні рівноваги між прошарками. Пострадянські країни Азії, де панують звичайні для орієн-талістичного суспільства зв’язки, значно більше відповідають стандартному авторитаризму ніж, навіть, режим у Білорусі, де суспільні зв’язки мають випадковий характер. Таким чином, можна сказати, що ми маємо унікальну модель суспільно-політичного ладу, де авторитарні і демократичні паростки переплелись на одному полі, як бур’ян і добра пшениця, і перевага однієї з моделей (демократії) не має альтернативи, бо інакше суспільство буде роздерте макрополітичними і регіональними інтересами. Тобто послаблення суспільних зв’язків обо-

в’язково випустить на волю джинів регіональної самостійності і інших дестабілізуючих чинників. Ось саме це найгірший варіант, через який вже пройшли і Молдова, і Вірменія з Азербайджаном (хоч останній і не є європейською державою), і Росія. Білоруський синдром тримається на стійкому сприйнятті більшої частини населення країни себе як жителів Російської імперії, а імперії (особливо в сучасному світі) дуже нестійки утворення. І невизначеність і різноманітність суспільних зв’язків — один з найважливіших чинників цього синдрому. На жаль, почавши розпадатися, імперія не втрачає ентропію, тобто відцентрові сили, які роздерли її, залишаються на спадок новим суспільствам. І отут треба досліджувати і пильно стежити за тим, де саме вони можуть проявитися, і яким чином спрацювати в тому чи іншому регіоні. Україні, як показали останні події, нема куди подітися від діалогу між Сходом і Заходом, між владою і громадянським суспільством, яким би слабким влада його не вважала. Бо саме знизу повинні відновитись нормальні соціальні зв’язки, які існують в демократичних країнах, бо інших в пострадянських країнах зовсім не існує, і за таких умовах країні загрожує подальший розпад.

 Поділитися