Чи мають право на страйк медичні працівники?

Віртуальні поняття в наш час стають усе більш звич-ними, і, на жаль, не лише у світі інформаційних технологій. Наскільки ірреальна в українському суспільстві така річ, як Конституція держави, — от у чому питання по великому рахунку, і як по-вашому, заява про те, що "Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням" (ст. 49 Конституції) — це законодавча гарантія, чи проста декларація, чи депутатський віртуальний фокус, чи відвертий глум над сьогоднішньою безпорадністю хворих людей?

Щоразу ідучи на чергування, прошу долю, аби сьогодні не поступали важкі і "нічиї" хворі. Адже знаю, що у відділенні бракує медикаментів навіть на невідкладну допомогу, що наші апарати штучної вентиляції легень в буквальному розумінні "від старості ледве дихають", що телефони в усіх відділеннях лікарні давно відключені через неплатежі. Але що найбільш обурює — з таким станом речей, начебто, остаточно змирилися і пацієнти, і медичні працівники. Ми лишень пасивно чекаємо — обдарують нас, чи ні якоюсь черговою обіцяною милістю. От і тепер, у останні дні грудня, колектив займається прогнозами: буде виплачено зарплатню за грудень 1999 р.? А може за листопад 2000 р.? Чи не отримаємо нічого? Цікаво, що районна Рада, приймаючи Бюджет-2000, передбачила видатки на утримання медичних закладів в обсязі третини від потреб, і то тільки на протязі 10 місяців. Про те, які наслідки тягне за собою таке рішення (закриття лікарень, надання лише першої невідкладної допомоги, чергове скорочення штатів) чомусь не йшлося. На усі запити, і письмові, і усні, відповіді надходили не відразу і все за однією нерізноманітною схемою — "працюйте, там буде видно."

Цікаво, що на перші негаразди в медичній сфері колектив таки реагував: писалися звернення в усі інстанції — від райдержадміністрації до Верховної Ради та Президента, проводилися зібрання, мітинги та пікетування. У 1996 році, коли затримки з виплатою зарплатні стали систематичними та багатомісячними, а медикаментозне забезпечення стрімко погіршувалось, у лікарні було створено страйковий комітет. Як мені здається, ми діяли виключно у правовому полі, розуміючи, що страйкова діяльність у лікувальному закладі — то двогостра зброя, що у будь-якій НП у лікарні в день страйку буде звинувачений страйком. Що, перш за все, від страйку не повинні постраждати хворі люди. В той же час паралельно росла страйкова ініціатива вчителів шкіл. Там все було простіше і досить часто "на межі фолу": якщо адміністрація не реагувала на припинення занять, на декілька годин перекривався автомобільний рух, і наступного дня в школах виплачувалася зарплатня. Страйком медиків двічі проходив усю багатоденну процедуру вирішення трудового конфлікту: від загальних зборів, створення узгоджувальної комісії та арбітражу при райдержадміністрації до оголошення попереджувального двогодинного страйку у досить м’яких формах — без припинення надання невідкладної медичної допомоги. І все ж навіть м’який страйк не відбувався. Парадокс, якого досі не розумію: на конференції трудового колективу таємним голосуванням 100% делегатів голосували за проведення страйку, а через два тижні до страйку приєднувалося не більше 10% тих, хто мав би припинити роботу. Звичайно, щоразу після оголошення дати страйку з’являвся наказ по медичному об’єднанню, який гласив: "Страйк у лікарні є протизаконним, оскільки це створює загрозу життю і здоров’ю людей. Завідуючі відділами несуть особисту відповідальність за присутність персоналу на робочих місцях в години страйку". Саме "адресний" тиск на завідуючих відділами та старших медсестер за зачиненими дверима з аргументами на кшталт "якщо тобі не подобається працювати тут, клади заяву на стіл" здебільшого досягав ефекту. Колектив пасивно відмовлявся від власних намірів. Страйком опинявся в ролі "провокатора, що не знайшов підтримки у нашому здоровому закладі". Після двократної поразки колектив уже дозволяв робити з собою усе, що завгодно, і про адміністративну сваволю тепер говорилося лише пошепки.

І все ж таки: чи мають медичні працівники право на страйк? По-перше, ні Конституція України (ст. 44), ні відповідний Закон "Про порядок вирішення колективних трудових спорів конфліктів" їх у цьому праві не обмежують. Ст. 24 останнього Закону передбачає заборону на проведення страйків в органах прокуратури, суду, органах державної влади, безпеки та правопорядку. Конкретно і загалом про страйк у медичних установах в жодній статті Закону не сказано. Натомість, та сама ст.24 містить формулювання, з якого власне і починаються непорозуміння: страйк забороняється, "якщо припинення працівниками роботи створює загрозу життю та здоров’ю людей". Що й казати, зауваження надто вагоме, щоб сперечатися стосовно його необхідності, і надто загальне, аби хтось спромігся визначити, наскільки ж реальну загрозу для життя і здоров’я становлять ті чи інші дії. Для прикладу: скажімо, страйкували водії автотранспорту, я змерз на стоянці і наступного дня загрипував. Чи створив страйк загрозу моєму здоров’ю? Начебто так, але хтозна, можливо я захворів би і не будь того страйку. Тобто той суддя, який виноситиме рішення про законність, або ж незаконність страйку знаходитиметься в складному положенні, і доля суб’єктивізму його рішення, мабуть, висока (саме на суд ст.23 уже згаданого Закону покладає цю функцію, тож наш шановний головний лікар перевищив надані йому повноваження, продукуючи свої заборонні декрети).

А у міркуваннях стосовно порівняння загрози життю та здоров’ю лікарських страйків і, скажімо, рівня забезпечення лікарень медикаментами можна зайти надто далеко. Чому б, зрештою, не простежити зв’язки між рівнем зарплатні медиків (для довідки, лікар-терапевт з вищою кваліфікаційною категорією отримує оклад близько 160 гривень і змушений підробляти у двох-трьох закладах, не обов’язково медичних) і якістю надаваної ними допомоги, а отже, і рівнем загрози такої допомоги здоров’ю пацієнтів? Чому б не оцінити, скільки життів коштуватиме виведення із Держбюджету видатків на безкоштовні медикаменти для хворих на цукровий діабет, бронхіальну астму, онко- та психічно хворих? Яку загрозу для життя та здоров’я становить заробітчанство наших співгромадян за кордоном? Падіння моралі, сексуальна "революція" та СНіД? Вибори Президента та народних депутатів? Журналістська діяльність? Просто слизька дорога, вихідний день у поліклініці або необережне слово?

Як бачите, ми входимо у сферу припущень, де ніякі коректні правові висновки неможливі. Тож повернемося до наших страйків і спробуймо зробити деякі висновки:

— медичні працівники, як і інші працюючі, "мають право на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів" (ст.44 Конституції України). Я додав би: для захисту інтересів своїх пацієнтів;

— Закон "Про порядок вирішення колективних трудових спорів", незважаючи на його деяку заплутаність, дає сторонам конфлікту достатньо можливостей і часу (найшвидший термін проходження процедури оголошення страйку — 42 дні), для його врегулювання і недопущення страйку в лікувальному закладі;

— питання про можливість створення загрози життю та здоров’ю людей під час страйку у лікувальному закладі не може бути однозначно вирішене в законодавстві і в кожному конкретному випадку визначається судом.

Безумовно, організатори страйку повинні намагатися зменшити ймовірність виникнення реальної загрози життю та здоров’ю пацієнтів. Безумовно, страйк у вирішенні трудового конфлікту не є самоціллю. Він лише кінцевий етап за умови безуспішності попередніх. Нема сумніву ні у кого, що страйк у лікарні — річ не зовсім нормальна. Але не менш ненормальна, ніж регулярне неотримання зарплатні медперсоналом, відсутність елементарних медикаментів, або телефонного зв’язку. В сусідній з нами Польщі страйки медиків відбуваються майже постійно, що ніяк не заважає розвиватися та долати проблеми тамтешній службі охорони здоров’я. Торік домоглися підвищення зарплатні польські анестезіологи, останні півроку триває страйк медсестер, періодично набуваючи радикальних (окупаційних) форм. Уряд уже погодився на підвищення зарплатні медсестрам на 25%, однак лідер об’єднаного страйкому сестер Божена Банахович вважає цю поступку недостатньою (для довідки: мінімальний оклад польської медсестри до останнього підвищення становив близько 100 доларів, української — 100 гривень), відтак страйк продовжується.

Отже, іде процес, і часом болісний, розв’язання суспільних протиріч, пошуку компромісів. Важливо усім зрозуміти, що за відсутності такого процесу протиріччя мають здатність нагромаджуватися і рано чи пізно зруйнують суспільство. Сьогодні більшість українських лікарів стоїть перед нелегким вибором: залишити практику або виживати за рахунок пацієнтів (тобто вимагати хабарів), або ж самоорганізуватися для відстоювання своїх інтересів і порятунку практичної медицини. Перші два варіанти наперед безперспективні. При виборі громадянських ініціатив не обійтися і без страйків. Останнє, як мені здається, є достатньо очевидним, якщо враховувати, даруйте, запущеність даного випадку і той рівень відірваності влади від реальних проблем суспільного буття, який маємо.

На жаль, останній шлях поки що майже не реалізується. "Титанік пливе", і справа, якій ми, колеги, колись хотіли присвятити життя, дедалі більше набуває віртуальних рис. Віртуальний бюджет, віртуальна зарплатня, віртуальні ліки, віртуальні права людини.