пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200102
23.12.2001

Від насильства до порозуміння

   

(Інтерв’ю Євгена Сверстюка, надане кореспонденту тижневика "Дзеркало тижня" Тарасу Марусику)

Книжку "На святі надій" президента Українського ПЕН-Центру, головного редактора газети "Наша віра" Євгена Сверстюка нагороджено в столиці Румунії премією ЮНЕСКО для країн Центральної та Східної Європи. Це премія імені уславленого румунського дисидента Корнеліу Копосу "За міжетнічну і міжконфесійну толерантність".

— Пане Євгене! Передовсім я б хотів привітати вас із присудженням цієї премії. Цікаво було б дізнатися, як ви "перетнулися" з ЮНЕСКО?

Є.С.: Інформація про премію "За міжетнічну і міжконфесійну толерантність" імені Корнеліу Копосу поширюється через Національні комісії ЮНЕСКО країн Центральної та Східної Європи. Лист з пропозицією до українських авторів взяти участь у конкурсі на здобуття згаданої премії одержало й Міністерство закордонних справ України. І треба віддати належне працівникам міністерства — вони про цей лист не забули і зразу дали йому хід. Справу їм полегшило те, що необхідно було подати твори не просто на релігійну тему, а ті твори українського автора, які перекладено англійською та французькою мовами. І тут коло звузилося. Таким чином передали мені анкету. Я її заповнив — скупо і формально. Отак я, вживаючи ваш вислів, "перетнувся" з ЮНЕСКО.

— Які твори ви надіслали в оргкомітет премії імені Корнеліу Копосу?

Є.С.: В оргкомітет я надіслав, окрім книжки "На святі надій", окремі її частини, видані Гарвардським університетом у перекладі англійською Юрія Луцького. До цього я долучив переклад французькою мовою есею про Василя Стуса, а також свій виступ у Сорбонні "Українські джерела російської релігійної філософії". До речі, у мене зберігається лист, який у сімдесяті роки українська громада Франції надіслала до ЮНЕСКО з клопотанням про звільнення ув’язненого за літературу українського автора Євгена Сверстюка.

— А хто такий Корнеліу Копосу, чиїм ім’ям названо згадану премію?

Є.С.: Корнеліу Копосу — це досить відоме ім’я румунського праведника, який у Румунії є беззастережним моральним авторитетом. Він — колишній діяч Народної селянської партії Румунії. Після так званого "визволення", у 1947 році, його було ув’язнено. 17 років він провів у тюрмах комуністичного режиму, а потім — на фізичних роботах. Дуже знайома біографічна канва. Але Корнеліу Копосу особливо відзначився після повернення з ув’язнення. Він докладав чимало зусиль для відродження громадянського суспільства в Румунії, словом і справами утверджував толерантність, солідарність, моральні засади.

Що для вас означають міжетнічні і міжконфесійні проблеми, зокрема на просторах колишнього СРСР?

Є.С.: Це — авгієві конюшні, які ніколи не чистилися. Я б навіть сказав, що це — вічно пульсуючі вулкани, над якими темні сили століттями запалюють вогнища війни. Ці проблеми використовувалися завше для розпалення "класової боротьби". Особливо загострювалися міжетнічні проблеми. І хоча пролетарська революція 1917 року проголосила, що вона нібито поклала край міжетнічним конфліктам, насправді на тому місці, де були приглушені національні почуття, показав роги російський великодержавний шовінізм, а там, де було нібито покінчено з релігійними пережитками, режим почав використовувати ручну церкву у боротьбі проти інших вірувань, у боротьбі проти так званих сект.

Після розпаду СРСР обидві проблеми вийшли на денне світло у стані здичавілому і хворобливо загостреному. Тому проблема толерантності — то, по суті, перехід від насильства до культури діалогу, до розуміння іншого, до співпраці з ним. Лікування цих вікових ран — надзвичайно важлива проблема. Невипадково в заповідях блаженства знаходимо: "Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назовуться".

Чи ви бачите в сьогоднішній Україні можливість для пошуку компромісу заради того, щоб міжетнічні й, особливо, міжконфесійні стосунки ставали толерантнішими?

Є.С.: Я вважаю, що хвороба того суспільства, в якому ми виросли і виховувалися, полягала в його ідеологічній зацикленості. Зверху спускалася директива. Ті, хто готував директиви, не потребували ніяких запитань, не визнавали жодної дискусії і ніякого іншого погляду. Фактично діалог був заборонений. Я маю на увазі не банальний діалог, а суперечку з ідеологією, дискусію щодо якихось великих питань. Я переконаний, що "діалогічний" принцип узагалі надзвичайно важливий для двадцятого і двадцять першого століть. Раніше вважалося, що немає з ким розмовляти — мовляв, то ж буржуазні недобитки. А тепер вважається, що також немає з ким розмовляти, бо це "каліки" комуністичного режиму. Насправді у нашому суспільстві — безліч людей, які потребують якоїсь мудрої розмови і роздумів про пережите. Саме така атмосфера має лікувати людей зациклених, зі своїми глухими стереотипами.

В Україні здавен існує демократична традиція. Відомо, наприклад, що селяни шанобливо ставилися до чужих святинь і не знали ксенофобії щодо чужинців.

Є.С.: Так і казали: "Аби тільки людина добра була". Я думаю, що в Україні, попри пам’ять гайдамаччини, не так легко було й розпалити міжрелігійне протистояння. Але покоління епохи соціалізму вже звикло до іншого. Тепер ті здеформовані уявлення потрібно виправляти чи, як тепер кажуть, вводити в цивілізоване русло. В Росії, скажімо, нетерпимість культивувалася при царях. Там була завжди велика підозра до іноземців, латинян, католиків. Вважалося, що вони навіть не християни. В той час в одному українському містечку не дивина була побачити православну церкву, костьол, синагогу, а іноді й мечеть. Люди не плювали на чужі святині і не вважали, що їх треба "перехрещувати". Звичайно, в одній відомій пісні можна знайти слова: "Твоя, царю, віра поганая". Малося на увазі "бусурманську" віру. Ну, але це — словесне оформлення війни і відповідь на назвисько "гяур".

Пригадую, серед в’язнів в таборах була б смішною суперечка між греко-католиком і православним. Нам важливо було роздобути Святе Письмо, спільно його заховати, поділитися думками. Міжконфесійні проблеми настільки малоістотні, що майже кожен, хто звідти повернувся, був вилікуваний від цього.

Цікаво, що премію ви одержали за міжетнічну і міжконфесійну толерантність. А проте ті, кому довелося з вами спілкуватися і раніше, і тепер, вважають вас однією з найбезкомпромісніших постатей нинішньої України, коли йдеться про речі, на вашу думку, принципові.

Є.С.: Справді, я пригадую один захід, присвячений століттю Павла Тичини, який відбувався у філармонії. Головував тоді на вечорі Павло Загребельний. Він боявся надати мені слово. Мабуть, остерігався, що я "рознесу" Тичину. І коли йому все-таки довелося дати слово, він був вельми здивований, що я заговорив про Тичину як про великого поета. Але в цьому нічого дивного немає, бо у світі прийнято про великих говорити на основі їхніх великих творів, а їхні слабкості та їхні твори найгіршого гатунку — це питання або вузьких дослідників, або ж іноді — психологів-фрейдистів.

Толерантність стосовно підрадянських класиків вироблялася не в нас (тут їх би рознесли відразу — в того б знайшли вірші про Сталіна, в того — про Леніна, про партію, і заглушили б ім’я). Першими, хто навчився розумно читати, були наші мудрі літературознаці в еміграції — Барка, Кошелівець, Шевельов. Скажімо, Барка написав зворушливий некролог про Павла Тичину — так наче він узагалі не був співцем партії. Кошелівець видав блискучу монографію про Олександра Довженка — так наче той ніколи не був лауреатом Сталінської премії. Шевельов тонко розрізняв, де в літературі — література, а де — кон’юнктурне шумовиння. Разом із тим жоден з них не сфальшував і не розміняв своїх принципів. Якщо в дослідника відсутні принциповий підхід і пошук правди, то таке літературознавство — чи воно сердите, чи добродушне — нічого не варте.

Чи не думаєте, що з погляду терпимості вам можуть закинути Ваш гострий виступ на вечорі, присв’яченому пятнадцятій річниці з дня смерті Василя Стуса, зокрема, про роль адвоката В.Медведчука на останньому Стусовому процесі?

Є.С.: Я думаю, це різні речі. Нетерпимість стосовно ідей, нетолерантність до іншої думки, яку хтось обстоює — це одне. Нетерпимість до моральної безпринципності, коли людина навіть не переглядає своїх позицій, а пропонує вважати, що їх узагалі не було і не було у неї вірного служіння тоталітарній партії, — це зовсім інше. Мій виступ не зводився до особи Медведчука. Критика — це форма повернення до чітких і ясних категорій, характерних, між іншим, для європейського світу. Там не може довго тривати ситуація, коли людина, яка потрапила у верхні ешелони влади, приховує від громадськості якусь таємницю, яку "не треба знати", причому таємницю, пов’язану не з побутовими речами. Західний демократичний світ нещадно правдивий. У нас часом плутають подібне з нетолерантністю. Деякі слабкі люди вважають: навіщо ворушити старе? Так ніби старе відійшло і не залишається з людиною постійно. Все живе повинно оздоровлюватися й очищуватися, тобто боротися із загниванням. У житті біологічному і суспільному діють суворі закони, а Божа справедливість не терпить фальшу. Це має знати кожна людина вже змалечку.

Тижневик "Дзеркало тижня", №2 (326), 13 січня 2000 р.

Євген Сверстюк – один з небагатьох людей в Україні, які мають безсумнівний моральний авторитет і завжди подають свій голос в критичні хвилини. Харківська правозахисна група щиро вітає Євгена Олександровича з високою нагородою і зичить здоров’я і нових статтей і книжок.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори