Синдром Роксолани, або "Йдіть, синочки, в яничари"

Вінниченко був правий: історію України неможливо читати без брому. Та здається, що ми й досі робимо все, аби цей вислів якомога довше залишався актуальним і стосувався все нових й нових періодів національного буття.

Ще півтораста років тому Тарас Григорович коротко і напрочуд влучно вказав джерела більшості наших (в тому числі і сьогоднішніх) негараздів. "Дядьки (тобто няньки, піклувальники) отєчєства чужого" — це він про тогочасну українську верхівку, яка завжди дбала про інтереси Москви або Варшави набагато сумлінніше, ніж це робила російська або, відповідно, польська, еліта. Дбала коштами, силами та навіть життями наших прадідів, наших батьків. І цієї звички ніяк не позбувається, тож і "маємо те, що маємо".

От і сьогодні, варто було затонути російському атомоходові "Курськ", як українська преса, висловивши цілком природний жаль з приводу жахливої смерті людей, заходилась оприлюднювати дивні речі. Ледь не пишаючись, нас повідомили про те, що значна частина екіпажу підводного монстра — вихідці з України, в яких тут залишилась рідня, а в декого — навіть батьки. Далі — у схвальному тоні пройшла інформація про матеріальну допомогу, що її голови облдержадміністрацій навипередки почали надавати рідним загиблих своїх колишніх краян. Допомагали, ясно ж, не з власної кишені, а з держбюджету. Майже одночасно щось подібне пообіцяв на загальноукраїнському рівні й Президент. Далі — більше: з’явились повідомлення про наміри увічнити в Україні пам’ять загиблих (і знов, мабуть, державним коштом). Між тим всі старанно уникають згадки про те, що то були люди на службі у війську іншої держави.

Сьогодні у чужому війську вихідці з теренів нашої Батьківщини можуть перебувати з трьох причин: волею долі (як, приміром, офіцери колишньої радянської армії — у збройних силах посталих на руїнах "совка" незалежних держав), з ідейних міркувань і, нарешті, у пошуках заробітку, пільг, високої пенсії тощо (тобто як найманці). В усіх цих випадках Україна не може запобігти використанню їх іншою державою проти нашого з вами бажання, а не виключено, що і проти нас. Тому сам факт такої їхньої служби слушно трактується як повний та остаточний відхід від України, тож у законодавстві це — чи не єдиний привід для автоматичної негайної втрати українського громадянства тими, хто до того його мав. Добровільне ж перебування наших колишніх краян у закордонному збройному формуванні, в якому панують шовіністичні та навіть антиукраїнські настрої, здавна називалось в Україні (залежно від обставин та нюансів) або яничарством, або зрадою.

Про погляди на Україну і світ, що переважають у російському війську, ми маємо повне уявлення з перших вуст: з численних інтерв’ю отців-командирів та діточок-солдатів російським ЗМІ у нашому "общєм інформаціонном пространствє". В нас вбачають потенційного супротивника, "пособників чеченців", наступний після Чечні об’єкт "навєдєнія порядка", тимчасово втрачену "ісконно російськую теріторію". Як же в такому разі з огляду на здоровий глузд та християнську мораль українські суспільство та держава мали б ставитись до тих синів цієї землі, хто вдягнув кашкета з "двоголовим", тим погодившись із сусідською маячнею про Україну?

Можна розуміти мотиви їхнього вчинку, щиро сумувати з того приводу, що вони не змогли дати собі раду в Україні, а наше суспільство виявилось неспроможним їм у тому допомогти. Але як героїв вшановувати їх у нас хоч за життя, а хоч і (не дай, Боже) по наглій смерті — безглуздя (якщо, звісно, прагнемо бути господарями у власному домі, а не наймитами в чужій господі). Не меншим нонсенсом є і державна допомога їхнім згорьованим батькам, які (як не гірко говорити, але то — чиста правда) викохали та виховали ЯНИЧАРІВ.

Це так по-людськи — поспівчувати родинам у їхній втраті, але фінансово ПІДТРИМУВАТИ ЇХ, по суті, САМЕ ЗА ЯНИЧАРСТВО ЇХНІХ СИНІВ означає плюнути в обличчя багатьом сумлінним громадянам України. Приміром тим, хто зі зброєю в руках боровся за Україну спершу проти німецьких фашистів, згодом — проти сталінсько-берієвських зайд, по тому відсидів за це у радянських концтаборах кращі роки життя (повний термін, попри амністії та хрущовську "відлигу"!), а тепер терпляче животіє на сміховинну пенсію в той час, як їхні колишні "вертухаї" жирують у статусі "учасників бойових дій та прирівняних до них осіб" (та ще й останніми словами паплюжать "незалєжность"). Або тим батькам, чиї сини загинули у мирний час в українських збройних силах, і які були позбавлені не тільки пристойної пенсії, але й допомоги на поховання дитини, бо відомче слідство дійшло висновку, що їх син загинув у війську з власної вини (ніби той юнак з власної волі пішов до армії, де навмисне заподіяв собі смерть, щоб "розкрутити" державу на пільги для батьків).

На тлі звичної зневаги керівної верхівки до власних громадян, і в першу чергу до тих з них, хто виборював, захищав або буде при потребі захищати Україну, така демонстративна увага до "українського сліду" у російському війську здатна випрацювати у підростаючого покоління переконання у престижності яничарства порівняно зі звичайним для всього світу патріотизмом. Що і маємо можливість спостерігати. Так, десь із півроку тому промайнуло повідомлення про проведене у Одесі опитування підлітків під гаслом "Єслі завтра война". Опитування нефахове, радше епатажне (з варіантами відповідей на кшталт "У першому ж бою здамся у полон" та "Зі зброєю перейду до супротивника, щоб воювати на його боці"), але певним чином показове. Місцева газета, наводячи розподіл відповідей, зловтішно наголосила, що варіант "Воюватиму за Україну" не обрав жоден з опитаних. Здавалося б, з чого тут тішитись? Що ризикуємо залишитись безборонними, покинутими власними дітьми на поталу будь-кому, хто тільки забажає скривдити? А українські (бо живуть в Україні і мають український паспорт) інтелігенти — ініціатори опитування, кореспондент, редактор — тихо радіють: мовляв, от вам ваша "нєзалєжность". Чи то невтямки їм, що це і їхня Незалежність, їхнє майбутнє, а чи граються у тотальну опозицію, чи репрезентують "п’яту колону"? В усякому разі вони, люди мабуть освічені, мусили б знати з історії про сумні наслідки подібного самороззброєння для України в цілому і не в останню чергу — для самих ініціаторів такої суспільної поведінки: імперія, залюбки користуючись їхніми "послугами", віддячувала найчастіше Сибіром.

І це — тільки один з багатьох прикладів безглуздої, самогубної, шкідливої для суспільства позиції української еліти — людей, що перебувають біля витоків державної політики. Людей, які за визначенням мали б дбати про нашу з вами користь та захищати наші з вами (як нації) інтереси. Як це і робить будь-яка національна еліта в світі. окрім української! Можна згадати "детек-тивну історію" з довгобудом одеського нафтового терміналу, спротив будівництву нафтопроводу Одеса-Броди, млявість у переговорах про розподіл активів колишнього СРСР та про делімітацію кордонів, поступливість в інформаційному просторі. В усіх цих, та в безлічі подібних дивних програшів на рівному місці, на виправдання можна було почути аргументи, мовляв, "інші наші дії зашкодили б інтересам. Росії". І подібне лунало (і досі лунає) з вуст найвищих українських посадовців!

А що ж інтелігенція, мозок і совість нашого суспільства? Чи відстежує, чи аналізує вона події в Україні та довкола неї? Чи намагається впливати на їх перебіг? На превеликий жаль, українська інтелігенція лише мляво обурюється навздогін найочевиднішим з численних "ляпів" правлячої еліти та найбрутальнішим з проявів внутрішнього та зовнішнього антиукраїнства. По пальцях можна порахувати публікації з грунтовними, зваженими роздумами про наші проблеми та шляхи їх вирішення, натомість переважають емоції. До того ж левова частка виступів на цю тему у російськомовній пресі демонструє позицію авторів як сторонніх (до того ж — недоброзичливих та глумливих) спостерігачів, яким, бач, ніяк не забезпечать євродобробут.

Було б краще вони окреслили співвітчизникам шлях до того добробуту! З досвіду західноєвропейських народів загалом відомо: це — християнська мораль та похідні від неї сумлінність, працелюбність, толерантність, самоповага, любов до ближніх та до рідної землі. Всі ці чесноти — не чужі для наших краян. Але дивна штука: замість постійно нагадувати про це, нам в якості взірця накидають Настю Лисовську — Роксолану!

Важко полічити митців, які оспівували та оспівують цей виняток з безлічі трагічних доль українських бранок. І практично всі спритно оминали найістотнішу деталь цієї історії, а саме: перш, ніж витягти щасливий квиток у тій майже безвиграшній лотереї, Настусі довелось зректися рідної землі, пам’яті про коханого, батьківської віри.

Мабуть, сотням тисяч українців протягом сторіч судився подібний шлях. Більшість з них, напевне, змушені були пройти ним до кінця, і хто ж засудить їх за це: людина — створіння слабке, а змушували зазвичай жорстоко. Але ж були, в тому числі і у не дуже віддалені від нас часи, численні приклади подиву гідної моральної стійкості! Європейські народи складали балади про таких своїх краян, церкви вводили їх до ліку святих. У нас же зусиллями нашої творчої еліти апофеоз конформізму та відступництва зведено до рівня національного міфу! Мовляв: "будьте, хохлятка, сумирними, безпринципними та слухняними, а там султан, а чи то цариця, помітять та (можливо, дуже можливо!) відзначать казковою милістю — чи відпустять "під іншу владну руку" ("Запорожець за Дунаєм"), чи дадуть трохи привілеїв ("Ніч перед Різдвом"), а чи навіть візьмуть до свого гарему (найпривабливіша з перспектив!)".

"Розслабитись, аби хоч одержати задоволення від згвалтування, яке видається неминучим" — рабська мораль, і допоки сприйматимемо її, пускаючи слинку від заздрощів до долі Роксолани, доти відряджатимемо доньок на "заробітки" до закордонних борделів, а синів — у яничари. І з ким тоді залишимося під старість?

Тож може краще будемо розбірливішими щодо героїв, яких нам пропонують шанувати?

Коментар "ПЛ": Ми саме дотримуємося такої думки, що коли наша держава комусь допомагає — то це варте всілякої підтримки. Ми також писали про страшенний та гіркий стан батьків військовослужбовців, які загинули у мирний час. Але виникає питання, чому саме наша держава не допомагає громадянину Омельченко, який мешкає у м. Змієві Харківської області. Він у 1984 році, під час служби на підводному човні, брав участь в ліквідації аварії, отримав велику дозу радіації і став інвалідом першої групи. Має хвору дитину. І ніхто, ніяк, як би ми про це не просили, не переймається долею цієї родини.

А Микола Гур’єв загинув на підводному човні "Ленинский Комсомолец". І серед військовослужбовців, які загинули в мирний час, а родини їх живуть в Україні, багато тих, хто загинув під час аварій на підводних човнах. І хто їм допомагає?

Чому батьки загиблих військовослужбовців не мають ніякої уваги з боку місцевої і, тим більш, центральної влади? І не переймаються їхніми бідами народні депутати? І це не залежно від матеріального стану, стану здоров’я, навіть одиноким не допомагають.

Не було б такого відчуття образи на представників обласних адміністрацій, коли вони вирішили допомогти батькам загиблих на "Курську", якби вони з таким же поспіхом та ретельністюпереймалися проблемами громадян України, які віддали своїх синів державі, а тепер залишилися на самоті зі своєю страшною бідою.

Люблять наші чиновники робити красиві жести, але ж як важко до них достукатися, щоб вони робили щось для громадян, саме на кошти яких вони так непогано існують. І це гірко і соромно.