пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200234
16.12.2002 | Ніна Кучеренко, м.Полтава

"Я вижила тільки тому, що мама... кинула мене"

   

Гіркі спогади про 33-й і тепер обпікають мені душу.

Мені йшов четвертий рочок. Мого батька, 30-річного Федора Горобця, завідувача колгоспною конефермою, звинуватили у змові з підлеглим-підлітком, якого у полі затримали з клунком украденої для сім’ї дерті. Спочатку батька катували в сільраді. Потім – у Решетилівському районному НКВС. Він міг утекти, коли його привезли додому за речами. Але наївний селянин вірив, що у районі швидко "розберуться" в його невинуватості. Більше у село Горобці Федір Горобець не повернувся. Пішла мама у Решетилівку провідати батька в тюрмі, а охоронець: "Його тут немає." "То, може, хоч листа написати можна?" – спитала. А той каже: "Туди листи не доходять". Й до цього часу не знаю, де батькова могила. Хоча, яка там могила, тоді людей загрібали, мов собак...

Залишилися ми з мамою вдвох. Тим часом "посланці партії" вигрібали з дворищ усе: борошно, зерно, крупу, овочі. У нас навіть ночви з-під борошна вимели, ріски не залишилося.

Мама ходила у колгосп на роботу, там в обід давали якусь юшку, а я залишалася вдома під замком запертою й зовсім голодною. Щоб якось мене нагодувати, мама вранці нарве колоски жита, зварить із зерничка бовтанку і йде на цілий день.

Та бригадир, колгоспний активіст Сергій Горобець, пильнував, щоб колосків не рвали. Одного разу він застав маму в житі і став нещадно бити її батогом. Вона впала на землю, скорчившись від болю, а він так крутив коня, щоб той наступив важкими копитами на маму. Та тварина, мабуть, була розумнішою за цього нелюда, який ще й доводився нам далеким родичем, і обережно переступала.

А невдовзі бригадир, коли мама була на роботі, зламав засув і двері в хату, зайшов і на моїх очах, перелякавши мене в смерть, розвалив комини і піч, щоб не було на чому зварити їжу. Домівка перетворилася в пустку.

Що далі робити? Як вижити?

Взяла мене мама за руку й пішли ми по людях милостиню просити. Та дуже вже багато було прохачів, і всім було так тяжко, що мало хто щось давав. Розповідала мама, що бачила, як дітей варили в казанах. І подалися ми на заробітки у Семенівський район – на цукрові буряки. Мамі пощастило влаштуватися, а мене здати у дитячий садок. Та недовго ми там були. З гуртожитку нас виселили, бо з дітьми не дозволялося. На той час ми вже опухли обидві.

По дорозі з Семенівки попросилися до однієї сільради переночувати в сінях. Дозволили. І мама зважилася-таки на те, що давно задумала. Правильно розмірковуючи, що радянська влада не кине дитину напризволяще, вона на світанку залишила мене сплячу в сільраді, а сама пішла рятуватися від голодної смерті на заробітки в ту ж Семенівку. Мене й справді відвезли у якийсь найближчий патронат (типу дитбудинку).

Прізвище своє – Горобець – я пам’ятала. І, певно, за аналогією з прізвищем мене перевели в патронат мого рідного села Горобці на Решетилівщині. Більше двох років жила я в цьому притулку, де були діти різного віку. Мабуть, за життя я не пролила більше сліз, як у тому патронаті. Старші діти ображали, збиткувалися над меншими, але вихователям було байдуже, ніколи вони нас не захищали, не жаліли; ми не знали, що таке ласка.

Пам’ятаю й подію, що змінила моє життя на краще. Один раз на місяць (це вже був 35-й рік) почала до мене приходити якась тьотя, котра називала себе мамою. Тьотя приносила мені цукерки-подушечки, брала на коліна, пригортала і чомусь плакала. А я не розуміла значення слова "мама", бо за роки жорстоких випробувань дитячі почуття до матері повністю атрофувалися. Та з часом вони почали потроху оживати. Я з нетерпінням чекала нового побачення, тремтіла від радості, коли знову бачила її. Так у мою свідомість поверталося поняття "мама".

Через кілька місяців, коли я до неї звикла, мама забрала мене до себе. Вона тимчасово мешкала у свого брата Федора Івановича Убийсобаки, голови Великобакайської сільради, який і допоміг мамі мене розшукати. Колгосп дав нам напіврозвалену хату у Малому Бакаї, господарі якої вимерли під час голодомору. Нарешті після довгих поневірянь ми з’єдналися у маленьку сім’ю. Труднощі, звичайно, продовжувалися, та ми вижили...

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори