пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200232
16.12.2002 | Роман Романов, Севастопольська правозахисна група.

***

   

Шановні колеги,
Я дуже вдячний всім Вам за таку цікаву і змістовну дискусію. Вона значно додала мені аргументів на користь того, що подальші кроки в певній координації діяльності правозахисних організацій можуть бути успішними. Я дуже сподіваюсь, що активний обмін думками буде продовжено і після проведення зустрічі 27 листопада.
Серед повідомлень в дискусії дійсно є багато досить переконливих аргументів на користь, я би так назвав, нового рівня співпраці між організаціями. Хотів би ще додати деякі свої.
За радянських часів ми мали дійсно видатну історію розвитку правозахисного руху в України. З постатями яскравих особистостей, певними традиціями та формами діяльності, що відповідали своєму часу та ситуації. Проте, цей рух (за рідкими виключеннями) був водночас як правозахисним, так і національно-визвольним. З набуттям незалежності України, правозахисна складова тодішнього руху стала вторинною. Лише невелика група людей, що мали дисидентське минуле, відмежувалася від активної політичної діяльності. Водночас почали з’являтися інші активісти. Так відбувалося формування і становлення того, що ми називаємо правозахисним рухом чи правозахисними організаціями в України. Відповідно, ми маємо значну кількість організацій, що декларують себе правозахисними. Вони створювалися різними людьми з різним світоглядом, за різними принципами в різних регіонах і за різних часів.
Така ситуація дуже відрізняється від того, що є у наших найближчих сусідів, де є великі, провідні організації, що діють в масштабі всієї країни: Московська Гельсінська Група у Росії, яка вже сама, наприклад, надає гранти російським організаціям; Гельсінкський Комітет Молдови; Польська Гельсінкська Фундація з прав людини, тощо. Ці організації поєднують в собі як традиції дисидентського минулого, так і сучасні форми роботи в умовах постсоціалістичного простору. Проте, цього не сталося в Україні. Ще не відомо добре це, чи погано. З одного боку втишує розмаїття організацій, їх повна автономність і самодостатність багатьох. З іншого, досить часто зустрічаються такі оцінки, як, наприклад, стаття пана Тараса Кузьо з Університета Торонто "Чому в Україні немає правозахисного руху?"
Отож, мені здається, що найважливішим питанням є пошук оптимальних форм співпраці між правозахисними організаціями. Таких, що дозволяли б знайти вірний баланс і дозволили б зберегти переваги сьогоднішньої ситуації: розмаїття організацій, напрямків діяльності, підходів до вирішення проблем, "прив’язаність" до ситуації в конкретному регіоні, тощо. Водночас, які б значно зміцнили організаційні можливості руху в цілому, сприяли б його розвитку і поширенню його цінностей в суспільстві. Думаю, що багато побоювань пов’язані саме з тим, вдасться встановити такий баланс інтересів чи ні.
Я би дуже хотів застерегти своїх колег від зайвого формалізму, що іноді нам притаманний. Взагалі не вважаю за доцільне зосереджувати увагу на тому – кого можна вважати правозахисними організаціями, а кого – не можна. Я важко собі уявляю орган, що може за певною процедурою визнавати організації такими. Я думаю, що екологічна діяльність може поєднуватися з правозахисною (чи доповнюватися нею). Важливішим питанням я вважаю розробку певних критеріїв, за якими будуть здійснювати співпрацю організації. З цього варто починати, і я дуже радий що дискусія точиться в тому числі і навколо них питань.
Отож, я вбачаю можливий успіх в наявності певної системи цінностей, що поділяється загалом, певних форм та методів роботи. Тоді, можна говорити, що йдеться не про процедуру визнання, що десь межує з ліцензуванням, а про утворенням певного середовища організацій, створеного на добровільних засадах, що декларують певні принципи, за якими вони разом обстоюють суспільні цінності (можливо інтереси, а не виключно права). І знову ж таки, питання в формах, важлива ясність цілей, мотивація учасників, прозорість процесу. Ефективна співпраця, дотримання встановлених принципів та спільне визнання певних суспільних цінностей може справді вивести рух на кращий рівень співпраці. В такому разі можна говорити про абсолютну недоречність побоювань про монополію в певній сфері громадської активності.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори