пошук  
версія для друку
16.12.2002 | Руслан Тополевський, ад’юнкт НУВС, м.Харків

Правове регулювання свободи зібрань в системі джерел права України: колізії, непорозуміння чи злий жарт.

   

Час, який пройшов з моменту проголошення незалежності України (11 років) і прийняття нової Конституції (6 років), дає підстави для постановки питання про ефективне функціонування системи джерел права України. Підписання і ратифікація міжнародних угод, прийняття, досить часто "в пожежному порядку", законів, підзаконних актів, змін і доповнень до них призвели, на жаль, до формування заплутаної, часто малоефективної правової системи. Існування нормативно-правових актів, які, регулюючи однорідну сферу суспільних відносин, могли б бути об’єднані в один, чинність невідомої кількості нормативно-правових актів колишнього СРСР [1] і нечіткість визначення їхнього місця в ієрархії джерел права України, поширення на громадян дії принципу "дозволено лише те, що передбачено законом", який в правовій державі поширюється лише на державні органи і агентів держави, більше того, відсутність цілої низки нормативних актів (насамперед законів), покликаних забезпечити функціонування норм Конституції, призводить до численних колізій та прогалин в правовій системі України. Яскравим прикладом вищевказаного є врегулювання в Україні свободи зібрань.

Стаття 39 Конституції України 1996 року стверджує: "Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей".

Конституційний Суд за поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 39 Конституції України у своєму рішенні від 19 квітня 2001 року № 4-рп/2001 висловився з цього приводу наступним чином:

"Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, закріплене в статті 39 Конституції України, є їх невідчужуваним і непорушним правом, гарантованим Основним Законом України".

Виходячи з положень пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України про те, що виключно законами визначаються права і свободи людини і громадянина та гарантії цих прав і свобод і що лише судом відповідно до закону може встановлюватись обмеження щодо реалізації права громадян на проведення масових зібрань (частина друга статті 39),Конституційний Суд України дійшов висновку, що визначення строків завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування з урахуванням особливостей мирних зібрань, їх форм, масовості, місця і часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання."(Виділено автором)

".Організатори таких мирних зібрань мають сповістити зазначені органи про проведення цих заходів заздалегідь, тобто у прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Ці строки не повинні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України право громадян, а мають служити його гарантією і водночас надавати можливість відповідним органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей.

Визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання".

Разом з тим в мотивувальній частині цього рішення Конституційний Суд вказав: "Згідно з частиною третьою статті 8 Конституції України норми Конституції України є нормами прямої дії.Вони застосовуються безпосередньо незалежно від того, чи прийнято на їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти."( Виділено автором)

Інакше кажучи, особливості проведення зборів, мирних походів і демонстрацій хоча й повинні бути врегульовані за допомогою закону, але його відсутність не може і не повинно служити перешкодою для реалізації права особи на свободу зібрань. Яким же чином воно врегульоване?

Пошуки джерел права, які б врегульовували цю сферу, призводять до питання про чинність чи не чинність Указу Президії ВР СРСР від 28 липня 1988 року, на який, зокрема, посилався у своїх рішеннях щодо обмеження свободи зборів Дзержинський районний суд м. Харкова [2]. Хоча Постанова Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12 вересня 1991 року і передбачає, що "до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України", однак це зовсім не означає, що вищезгаданий указ має чинність. Навіть не беручи до уваги сам зміст указу, який характерний саме для недемократичної неправової держави, стосується, власне, громадян СРСР, і передбачає необхідність дозволу з боку влади на здійснення громадянами свого невідчужуваного, непорушного (навіть з боку органів державної влади) конституційного правана проведення зібрань і демонстрацій, мусимо визнати неможливість врегулювання цих відносин в сучасній українській правовій системі саме таким чином. Адже регулювання суспільних відносин за допомогою указу не є законодавчим регулюванням, як про це говорить Конституційний Суд. В світлі цього доцільно поставити питання про те, чи є Конституція України від 28 червня 1998 року "відповідним актом законодавства", адже принципи регулювання щодо цього питання, закладені в Конституцію, не лише кардинально відрізняються, а й вступають у колізію з цим указом. Принагідно хотів би зауважити, що Конституцію СРСР від 7 жовтня 1977 року, яка, до речі передбачала право мирно збиратися без передбачених в Конституції України (1996 року) обмежень [3], теж ніхто офіційно не відміняв [4].

Ще одним "фільтром", який мав би допомогти виокремити не чинні нормативно-правові акти, в тому числі в сфері свободи мирних зборів, є сама Конституція, зокрема п.1 Перехідних положень: "Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України".

Цікаво також, що стаття 11 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція)передбачає свободу мирно збиратися для кожного, а стаття 39 Конституції України передбачає його лише для громадян України. Обидва законопроекти щодо проведення мирних масових заходів, що розглядалися Верховною Радою [5], вважають за необхідне не помічати цієї особливості і, віддаючи перевагу тексту Конвенції, передбачають поширення їхньої дії на громадян, іноземців та осіб без громадянства [6].

Особливістю регулювання цієї сфери є пошук балансу між забезпеченням свободи і порядку. Обмеження цієї свободи, передбачені Конституцією, потребують свого врегулювання в законі. Строго кажучи, до прийняття такого закону, через відсутність законодавчо закріплених критеріїв судового визначення інтересів національної безпеки та громадського порядку, виходячи з тексту статті 39 Конституції України, навіть суд не може накладати такі обмеження [7]через високу імовірність можливого порушення конституційного права особи саме таким чином [8].

При розгляді цього питання необхідно відзначити точку зору Європейського суду з прав людини (далі – Суд) на питання обмеження цієї свободи. Так зокрема, згідно ч. 2 статті 11 Конвенції: "Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві." В практиці Суду вирішення питання, чи є втручання, встановлене законом, має свою особливість. Суд аналізує не лише конкретний закон, а й усе законодавство, правове обрамлення в цілому [9]. У справі Таммер проти ЕстоніїСуд наголосив, що однією з вимог, що випливає з поняття "встановлені законом" є передбачуваність наслідків. Таким чином для того, щоб можна було обмежити свободу мирно збиратися, яку захищає не лише Конституція України, а й Конвенція, необхідно чітко і однозначно за допомогою закону, у відповідності до Конституції закріпити критерії обмеження цієї свободи, які б давали можливість особі регулювати свою поведінку і мати змогу передбачити, які наслідки може мати конкретний вчинок [10]. Очевидно, що вищезгаданий указ не відповідає принципу правової певності і відповідно до практики Суду не може визнаватися законом, який передбачає обмеження цієї свободи.

На жаль, мусимо констатувати, що фактично на даний момент порядок проведення мирних зборів в Україні регулюють лише такі джерела права як Конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), Конституція України (стаття 39), Постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" (п. 13), і Рішення Конституційного Суду України № 4-рп/2001 від 19 квітня 2001 року (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання).

На основі вищесказаного можна зробити певні висновки:

1. Необхідно провести науково-експертне визначення переліку актів законодавства СРСР, чинних в Україні у відповідності до Постанови Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12 вересня 1991 року і нормативно закріпити його, або й взагалі відмінити чинність таких актів, як таких, що містять правові норми, прийняті для – врегулювання відносин у суспільно-політичному ладі, несумісному з принципом верховенства права [11]. Подібну процедуру слід також провести щодо законів і підзаконних актів, прийнятих до набуття чинності Конституцією України (1996 р.) [12].

2. Нормативно-правові акти СРСР та УРСР з грифом обмеження доступу повинні зазнати процедури явного позбавлення чинності або процедури зняття грифу, адже інакше неможливо визначити суперечать вони чинній Конституції чи ні.

3. Відсутність нормативних актів, спрямованих на конкретизацію забезпечення дії норм Конституції не зумовлює їхньої нечинності і не тягне за собою неможливість їхнього використання особами;

4. Неправомірність використання таких норм Конституції, не деталізованих законами і підзаконними актами, можуть визначати лише суди [13].

5. Відсутність законів, які б врегулювали можливість передбачених (згідно Конституції України і Конвенції) обмежень прав людини і основних свобод, провокує порушення цих прав і свобод з боку державних органів, і, зокрема, на жаль, з боку судів. Ця проблема потребує якнайшвидшого вирішення.

Зноски:

1. У відповідності до Постанови Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12 вересня 1991 року

2. Див. Речицький В. Дух закону і буква права// Свобода висловлювання і приватність. 2001.– №1 с.с.10-13

3. Стаття 50 Конституції СРСР (1977 року): "Відповідно до інтересів народу і з метою зміцнення та розвитку соціалістичного ладу громадянам СРСР гарантуються свободи: слова, друку, зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій.
Здійснення цих політичних свобод забезпечується наданням трудящим та їх організаціям громадських будинків, вулиць і площ, широким розповсюдженням інформації, можливістю використання преси, телебачення і радіо".
Звичайно, слід підкреслити, що реалізація цих свобод була можливою лише "з метою зміцнення та розвитку соціалістичного ладу", реалізація цих свобод з іншою метою переслідувалася як політичний злочин, отож ця стаття була лише фікцією, оскільки служила не особі, а державі.

4. Звичайно, немає сумніву, що Конституція СРСР втратила чинність через припинення фактичних відносин – припинення існування СРСР, на нашу думку, саме це є також однією з підстав втрати чинності вищезгаданого указу.

5. Проект Закону України від 16.10 2000 № 3004 "Про мирні збори" (поданий Г.Удовенком) і Проект Закону України від 10.08 2000р. № 3004-2 "Про порядок проведення мирних масових заходів та акцій в Україні" (поданий В.

6. В свою чергу стаття 26 Конституції України передбачає, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

7. Звертаємо увагу на п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 " Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", який стверджує: "Відповідно до ст. 39 Конституції громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, завчасно сповіщаючи про них органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Справи про обмеження цього права розглядаються судами в порядку, встановленому для справ, що виникають з адміністративно-правових відносин" і ч.4 п.2: "Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який грунтується на Конституції і не суперечить їй". Зауважимо, що закону, який би закріпляв подібний порядок досі не існує.

8. На нашу думку саме через відсутність подібного закону мали місце перешкоджання з боку суду використанню цього права громадянами, зокрема з боку Дзержинського районного суду м. Харкова (див. http://www.khpg.org/index_uk.html)

9. Див. справу Реквеньї проти Угорщини

10. Детальніше про принцип правової певності див. Зайцев Ю. Поняття закон та законність: бачення Європейського суду з прав людини// Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі, 2(14), 2002. – С.9-14.

11. Так, наприклад, незрозуміло, чи втратив чинність Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 26 вересня 1988 року №з 6613-XI з грифом "не підлягає опублікуванню", чи він відповідає Конституції України 1996 р. і чинним міжнародним договорам.

12. Див. п 1 Розділу XV Перехідні положення Конституції України (1996 р.)

13. У відповідності до ч.3 статті 1 Закону України "Про судоустрій України", "юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. "

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори