MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Опис фактів знущань

17.12.2002   

Відповідно до наказу Держдепартаменту виконання покарань від 18 січня 2000 року, в’язні, що мають цілий перелік захворювань, не повинні утримуватись в ізоляції. Але дійсність, на жаль, дещо інша.

Костянтин Космач опинився у Вінницькому СІЗО у грудні 1999 року. За словами судді обласного суду Євгена Нагорняка (саме він вів справу Космача), з причин, що у в’язня – букет хвороб, була винесена постанова про призупинення ведення справи до повного одужання Костянтина. Але одужати в СІЗО підсудний не може (там для цього немає відповідних умов). Син Космача пише, що його прохання на ім’я слідчого СБУ про зміну міри утримання не задовольнялись. Прохання викликати до нього лікаря-кардіолога відхилялися протягом 6 місяців. Правда, після 9 місяців з моменту арешту головний лікар СІЗО повідомив суд, що Космачу потрібна термінова операція. "Суд вирішує проводити засідання без моєї присутності", – повідомив Космач. Через 5 місяців до підсудного все ж був запрошений головний лікар Стрижевської тюремної лікарні. Після огляду він зробив висновок, що стан здоров’я Космача помітно покращився. Таку ж довідку отримав і суддя Нагорняк. І це при прогресуючому характері захворювань і паховій грижі в стадії загострення.

За словами родичів утримуваних у Вінницькому СІЗО, "недавно в СІЗО була епідемія гепатиту А, але адміністрація не здійснила ніяких заходів для лікування чи хоча б тимчасової ізоляції хворих. В камерах перебуває по 8 чоловік. Всі вони користуються одним посудом, їдять одні й ті ж продукти. Про якусь там дієту не може бути і мови."

Олександр Тюркін, юрист Вінницького комітету захисту прав людини:

"Подібне поводження з підсудними можна розцінити як грубе порушення ст.ст.49 і 63 Конституції України, а у випадку з Космачем була порушена і ст.150 КПК України, у якій чітко сказано, що при виборі попереджувальних заходів потрібно враховувати особистість звинувачуваного, його вік і стан здоров’я."

"Історія Космача – це квіточки в порівнянні з тим, що зараз відбувається в наших СІЗО", – вважає голова Вінницького комітету захисту прав людини Василь Жорноклей.

("Нова альтернатива", №3-4, 31 січня-14 лютого 2002 р.)

* * *

Генеральная прокуратура возбудила уголовное дело по факту получения следователями "добровольного" признания харьковчанина Романа Бутенко с помощью пыток и избиений в совершении им убийства молодой девушки. Р.Бутенко пробыл за решеткой более пяти лет до полного его оправдания судом.

История севастопольца Владислава Ситянина похожа на предыдущую, разве что здоровья в борьбе с прокурорской машиной он потерял еще больше.

Это началось в 1995 году. 16 ноября Владислава Ситянина, пятикурсника Военно-морского училища им. Нахимова, задержали по подозрению в изнасиловании девушки. "Разве мог я знать, заходя в здание прокуратуры, что вернусь домой спустя почти три года инвалидом?", – рассказывает Владислав. Следствие затянулось на год. "В прокуратуре ко мне пальцем не прикоснулись. Били только в СИЗО – работники изолятора. По ночам выдергивали из камеры специально для экзекуций". Через год после ареста, в октябре 1996 года, началось слушание дела в Военном суде Севастопольского гарнизона. Владислава приговорили к семи годам лишения свободы в колонии усиленного режима. В конце 1996 года Ситянин, направленный в УИН 314/38 (Луганская обл.) из-за употребления воды низкого качества переболел вместе с другими желтухой. Кашель начался еще в Симферопольском СИЗО. Матери, приехавшей навестить сына, медики учреждения сказали, что у него запущенный туберкулез, поражено левое легкое и больна печень после гепатита. Пока не поставили диагноз, его еще гоняли на работу, а уж потом перевели в туберкулезный барак. В 1997 году В.Ситянина отправили в другую зону, где была туберкулезная лечебница – УИН 314/13 (Алчевск, Луганская обл.).

Рассказывает Владислав:

"Мои документы легли на стол председателя Верховного Суда Украины Виталия Бойко. На них было достаточно взглянуть, чтобы понять, что дело сфальсифицировано. Все доказательства обвинения исчерпывались лишь показаниями потерпевшей. Верховный Суд отменил приговор суда первой инстанции и отправил дело на дополнительное расследование. Однако меру пресечения, несмотря на состояние здоровья, мне не изменили".

Как предполагает мать Владислава, "наша семья столкнулась с особой формой рэкета, который состоит в том, что нечистоплотные люди выбирают успешных молодых ребят и, объединившись с прокуратурой, через такие грязные формы обвинения выколачивают деньги. Ведь многие родители, не задумываясь, продадут последнюю рубашку, чтобы избавить сына от темного пятна в биографии".

Пока дело рассматривалось Верховным Судом, отбывающему срок в тюремной больнице Ситянину становилось хуже и хуже. Для проведения новых следственных действий больного этапировали в Симферополь в "столыпинском" вагоне. Путешествие заняло месяц. Владислав, больной туберкулезом в открытой форме, ехал буквально впритирку со здоровыми людьми. Сколько человек могло в то время заразиться – неведомо.

"Когда меня довезли до Симферопольского СИЗО, я уже не мог ходить. Периодически горлом шла кровь. В камере СИЗО при мне несколько человек умерли от туберкулеза. Они умирали ночью и лежали в камере до утра. Комиссия врачей обратилась к судье с просьбой изменить меру пресечения. Но судья отказал, не объясняя причины".

В прокуратуре, наверное, побоялись, что заключенный Ситянин умрет у них на руках, и 24 июля 1998 года "в связи с состоянием здоровья", поменяв меру пресечения на подписку о невыезде, Владислава отправили в Симферопольский военный госпиталь. В легочно-хирургическом центре Симферополя ему удалили две трети левого легкого, после чего он получил вторую группу инвалидности. 14 декабря 2001 года Военный суд Феодосийского гарнизона вынес Владиславу Ситянину оправдательный приговор. "В моей практике за последние три года это первый такой случай, – рассказывает защитник Ситянина Леонид Дмитриев. – Как только состоится апелляционный суд, против трех следователей, замешанных в фальсификации свидетельских показаний (этот факт доказан в суде), должно быть возбуждено уголовное дело. Кроме того, мы сразу поставим вопрос о возмещении материального и морального ущерба. Но военная машина просто так не сдается. Апелляционный суд все откладывается". А в это же время по месту учебы Владислава и месту работы его супруги посылались порочащие его письма.

"Создается впечатление, что прокуратура просто открыла на меня охоту, – вздыхает Владислав. – Надеюсь, что после введения приговора в силу все встанет на свои места."

("Факты", №91, 23 травня 2002 р.)

 Поділитися