пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200214
17.12.2002 | Тарас Кузьо, співробітник Центра російських і східноєвропейських досліджень, Університет Торонто

Чому в Україні немає правозахисного руху?

   

У галузі захисту прав людини Україна користується поганою славою, й отримання незалежності практично не змінило ситуацію. Насправді, за даними різних міжнародних організацій, західних недержавних організацій та урядів, в Україні, починаючи з кінця 1990-х, демократизація регресувала в багатьох сферах — наприклад, в ЗМІ — а опозиційні політики продовжують гинути в підозрілих автокатастрофах. Але чому ж не існує всеукраїнського руху на захист прав людини, який міг би протистояти таким зловживанням? Тут можна виділити два чинники, що визначають, чому пострадянська Україна так і не змогла створити єдиний та відчутний правозахисний рух.

По-перше, в часи Радянського Союзу в Україні рух на захист прав людини завжди був пов’язаний з національним питанням — так само, як це було в інших неросійських республіках, наприклад, в Прибалтиці та Закавказзі. Комбінація з національних та демократичних вимог в межах одного руху в неросійських республіках, таких як Україна, дуже сильно відрізнила ці рухи від правозахисних груп з Російської Федерації, де вони виступали виключно за демократичні права.

В останні роки існування СРСР об’єднання національних і демократичних вимог в одному русі привело до створення Українського народного Руху, який поступово звів в одне чотири групи: колишніх в’язнів совісті, культурну інтелігенцію, фундаторів демократичної платформи Комуністичної партії України, а з 1990-91 рр. і "суверенних комуністів", таких як "ідеологічний" секретар Леонід Кравчук. Ідеологія Руху базувалася на вірі, що захист прав людини і демократизація можливі лише після отримання незалежності, коли держава активно вдасться до відродження та захисту української мови і культури, аби забезпечити їм провідну роль в українському суспільстві. Україна незалежна вже понад 10 років, але все ж таки в багатьох важливих областях ситуація з правами людини гіршає, а не навпаки.

І через десять років після розпаду СРСР зв’язок між національними правами і правами людини залишається на поверхні. Українська асоціація політичних ув’язнених і репресованих, очолювана колишнім в’язнем совісті Євгеном Пронюком, який зараз видає журнал "Зона", завжди співробітничала з групами націонал-демократів, такими як Рух. Те ж саме стосується організації Меморіал, що з’явилася в кінці радянської епохи і займалася обнародуванням злочинів сталіністів. Вона завжди була активнішою в Західній Україні, хоч більшість розслідуваних нею злочинів були скоєні в Східній.

Українську Правничу Фундацію було засновано в 1992 році, її очолює колишній рухівський активіст Сергій Головатий, якого обрано в парламент на березневих виборах за списком радикального антипрезидентського (націонал-демократичного) блоку Юлії Тимошенко. УПФ видає щорічник "Права людини в Україні".

Деякі недержавні організації спеціально орієнтуються на окремі аспекти життя суспільства, такі як вибори (наприклад, комітет "Рівні можливості" і Комітет виборців України) або ґендерне питання, ніж власне на права людини. Вони працюють незалежно один від одного, оскільки вважають за краще забезпечувати доступ до західних фондів тільки для своїх НДО, а не працювати під парасолькою правозахисних організацій.

Існують інші правозахисні групи, однак вони, як правило, мають не місцеве походження, а є лише локальними філіалами таких міжнародних організацій, як Amnesty International і International Society for Human Rights. Але і тут — українську Amnesty International очолює колишній в’язень совісті Мирослав Маринович, заступник ректора Львівської теологічної академії Української католицької уніатської церкви, директор її Інституту релігії та суспільства.

Після визнання українських кордонів Росією і зникнення будь-якого сепаратизму в середині 90-х, українська державність як така знаходиться поза небезпекою. Однак, активні учасники правозахисного руху вважають, що країну, яку вони привели до незалежності, викрано "суверенними комуністами", що перетворилися в центристських олігархів, яких підтримує виконавча гілка влади. Вважається, що влада та її союзники, що порушують права людини та підтримують авторитарну державу-корпорацію, нехтують українською мовою і культурою, надаючи перевагу тому, щоб Україна залишалася в межах сфери впливу Росії. З точки зору розпорошених правозахисних НДО та опозиційних сил, державу вкрали, і тепер необхідно, щоб Україна завершила національно-демократичну революцію, розпочату 10 років тому.

Центристські партії захищають верховенство закону, права людини і стверджують "європейські" стандарти, однак насправді виявляється, що роблять вони це тільки на рівні риторичних заяв, оскільки ці сили контролюються олігархічними групами, які віддають перевагу корпоративно-авторитарній державі. Так, наприклад, олігархічні партії постійно блокували спроби парламенту дослідити безліч злочинів президента, зафіксованих на плівках, таємно зроблених в кабінеті Леоніда Кучми. Домінування олігархів в політичному центрі привело до того, що люди, які виступають за дотримання прав людини та проти демократичного занепаду України, приєдналися до антипрезидентських націонал-демократів або до соціалістів Олександра Мороза.

По-друге, не існує єдиного всеукраїнського правозахисного руху, оскільки по всій країні спостерігається низький рівень національної інтеграції. Це обумовлює неможливість створити достатній рівень довіри між різними регіонами країни, щоб організувати пан-українське громадянське суспільство. У радянські часи Західна і Центральна Україна породили більшість дисидентів республіки. Саме ці два регіони були опорою Руху. Під час найбільших в новій історії України демонстрацій на початку 2001 року, що проходили на хвилі "Кучмагейту", опозиційні активісти та демонстранти притягувалися з тих же регіонів. Паттерн цей повторився і на березневих виборах, коли всі ті ж регіони голосували за опозиційних соціалістів і національних демократів.

В усіх трьох випадках Західна і Південна Україна так і не виявилися задіяні в акціях громадянського протесту і не підтримали правозахисний рух. Набагато глибша радянська спадщина й амбівалентна національна ідентичність зробили ці два регіони відкритішими для маніпулювання – тому вони проголосували за "суверенного комуніста" Кравчука в грудні 1991, за "антинаціоналіста" Кучму в 1994 році та прокучмівський блок "За Єдину Україну" або комуністів в березні 2002 року.

Так, незважаючи на поганий стан справ в області захисту прав людини, Україна все ж не змогла створити масового правозахисного руху. Основна політична група, що виступає за демократичні цінності та права людини, це націонал-демократи, і тому демократизація, національне відродження та "повернення в Європу", як і раніше, тісно пов’язані. Східно- і південноукраїнські центристські партії не захищають прав людини, оскільки в них провідну роль відіграють олігархи та представники влади, що якраз і є джерелом порушень прав людини.

Українська Правда
Радіо Вільна Європа, 8.05.2002,

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори