MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Правило про використання внутрішніх засобів правового захисту як основа субсидіарного характеру контрольного механізму Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року) .

17.12.2002   
Дмитро Супрун, юридичний секретар Європейського суду з прав людини, аспірант кафедри міжнародного пр
Автор розглядає деякі питання про застосування Європейським Судом правила про використання внутрішніх засобів правового захисту щодо українських справ

(Початок дивись у №13(269)

ІІ. Застосування правила про використання внутрішніх засобів правового захисту щодо українських справ в Європейському суді з прав людини

Одним з перших питань загального характеру, яке постале у Суді при розгляді українських заяв, стало питання побудови та функціонування загальної судової системи України. Зокрема, Суду потрібно було встановити, яке саме рішення національних судових інстанцій слід вважати "остаточним внутрішнім рішенням" в смислі статті 35 Конвенції та чи слід вважати ефективним засобом правового захисту процедуру "в порядку нагляду". Суд розглянув це питання в рамках справи № 41974/98Кучеренко проти України. Так, у своєму рішенні від 4 травня 1999 року (неопубліковане), Суд нагадав, що не може вважатись ефективним засобом правового захисту засіб, здійснення якого залежить від дискреційних повноважень якогось органу влади та для того, щоб вважатись "ефективним", правовий засіб має бути доступним, тобто зацікавлена особа повинна особисто ініціювати процедуру оскарження. Він зазначив, що в рамках загальної судової системи України остаточним рішенням є рішення, що винесене касаційною інстанцією, а провадження "у порядку нагляду" може бути відкрите лише за ініціативою прокурору чи голови суду або їх заступників. Таким чином, Суд встановив, що для ініціювання процедури "у порядку нагляду" недостатньо одного бажання заявника, оскільки рішення про внесення відповідного протесту приймається зазначеними вище особами, а отже, зацікавлена особа не має можливості самостійно ініціювати процедуру оскарження. Відповідно до цього, Суд встановив, що процедура "у порядку нагляду" не є "доступним засобом правового захисту" в смислі положень Конвенції, а отже, є "екстраординарним засобом правового захисту".

Таким чином, з прийняттям Судом рішення по справіКучеренко проти України, на підставі якого, до речі, було розроблено юриспруденцію з цього ж питання відносно російських справ, правило стосовно процедури "у порядку нагляду" стало чітко закріпленим правилом постійної юриспруденції Суду, яке покладалося до останнього часу в основу діяльності Суду при розгляді українських справ. В той же час, не слід вважати, що правило про неефективність процедури "у порядку нагляду" виникло саме з моменту прийняття рішення по згаданій вище справі, тобто з 4 травня 1999 року, і що подібне правило не було чинним до зазначеної дати. Треба мати на увазі те, що це правило існувало і використовувалось Судом з моменту набрання Конвенцією чинності для України, однак починаючи з 4 травня 1999 року, це правило набуло характеру постійної юриспруденції Суду. Крім цього, той факт, що рішення по справіКучеренко проти Україниє формально неопублікованим у Суді, не позбавляє це рішення чинності, оскільки чинність рішення Суду не залежить від факту його опублікування.

Встановлення Судом правила про те, що "остаточним внутрішнім рішенням" в контексті української загальної судової системи слід вважати рішення касаційної судової інстанції, з одного боку, чітко визначило момент закінчення процедури використання заявником внутрішніх засобів правового захисту та, з іншого боку, закріпило можливість звернення заявника до контрольного механізму Конвенції навіть мінуючи Верховний Суд України, який згідно до статті 125 Конституції є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. А враховуючи те, що розгляд більшості справ в українському правовому контексті відбувався до останнього часу в рамках дволанкової судової процедури, касаційною інстанцією в якій виступав, як правило, обласний суд (крім Києва та Севастополя), Верховний Суд частіше за усе був виключеним з процедури використання заявником внутрішніх засобів правового захисту. Це само по собі певним чином суперечило принципу субсидіарності контрольного механізму Конвенції, який передбачає пріоритетну роль національного контрольного механізму захисту прав людини перед міжнародним механізмом. На наш погляд, обмеження ролі Верховного Суду України у національній процедурі використання заявником внутрішніх засобів правового захисту випливало не з закріпленого Судом правила про неефективність процедури "у порядку нагляду", але із змісту самої української правової системи. Українська правова система до останнього часу не передбачала механізму апеляційного оскарження прийнятого судового рішення, у якому звернення до Верховного Суду в рамках "ординарної судової процедури" було б обов’язковим, а отже, становило б невід’ємний критерій дотримання правила про використання внутрішніх засобів правового захисту.

Внесення останніх змін до українського законодавства стосовно процедури здійснення судочинства із введенням системи апеляційного та касаційного оскарження прийнятих рішень не тільки є важливим кроком реформування української системи судочинства, але є також підставою перегляду Судом своєї позиції, закріпленої у рішенні по справіКучеренко проти України, що сприятиме скасуванню згаданого вище протиріччя із принципом субсидіарності контрольного механізму Конвенції.

В результаті внесення змін до процедури здійснення судочинства, зовсім іншого характеру набула також господарська судова система України, що є дуже важливим з точки зору юриспруденції Суду. Так, існуюча до останнього часу система арбітражного судочинства України не тільки не містила чіткого визначення стадій арбітражного провадження, але й передбачала, що, починаючи з моменту винесення арбітражним судом першої інстанції свого рішення, подальша процедура розгляду справи мала здійснюватись "у порядку нагляду". У світлі юриспруденції Суду це означало або те, що єдиною компетентною арбітражною інстанцією в Україні, рішення якої є "остаточним" у смислі статті 35 Конвенції, був арбітражний суд першої інстанції, оскільки процедуру "у порядку нагляду", згідно до рішенняКучеренко проти України, було визнано екстраординарним засобом правового захисту, або те, що процедура "у порядку нагляду" в арбітражному процесі відрізнялась від такої процедури у звичайному процесі. Відсутність в українському праві чіткої відповіді на запитання про те, в чому полягала ця різниця, значно ускладнювала роботу Суду та врешті решт примусило останнього самостійно вирішити це питання. Так, у своєму рішенні про прийнятність по справіСовтрансавто Холдінг проти Українивід 27 вересня 2001 року, яке було прийняте в результаті проведення усних слухань, Суд чітко зафіксував власну позицію з цього питання. Зокрема, Суд встановив, що незважаючи на зовнішню схожість, процедура "в порядку нагляду" в арбітражному процесі на стадії розгляду справи головою арбітражного суду першої інстанції та колегією Вищого Арбітражного Суду України чітко відрізняється від процедури "в порядку нагляду" у звичайній судовій процедурі, оскільки ініціювання цієї процедури на цих стадіях безпосередньо залежить від зацікавленої сторони по справі, а не від дискреційних повноважень органу влади. Висловлена позиція Суду з цього питання є на сьогодні частиною його постійної юриспруденції, а отже, становитиме основу для прийняття подальших рішень по справам, які знаходяться у провадженні Суду.

Запровадження в Україні, в результаті "малої судової реформи", апеляційної та касаційної інстанції хоча й наблизило національну судову систему, принаймні за формою, до класичної європейської моделі судоустрою, однак знову зробило актуальним питання про використання внутрішніх засобів правового захисту як для заявників, так і для самого Суду. Зокрема, необхідно було визначитися з тим, чи є "ефективним засобом правового захисту", у смислі статті 35 Конвенції, звернення, у відповідності до нової касаційної процедури, до Верховного Суду — у загальній (цивільній та кримінальній) судовій процедурі та до Вищого Господарського Суду та Верховного Суду — в господарській судовій процедурі, в той час як, у світлі рішень Суду по справамКучеренкотаСовтрансавто-Холдінг, "ефективність" апеляційної інстанції не викликала сумнівів.

Аналіз практики Суду при розгляді українських справ свідчить про те, що звернення у касаційному порядку до Верховного Суду України — у загальній судовій процедурі та до Вищого Господарського Суду та Верховного Суду — в господарській судовій процедурі, визнається на сьогодні необхідним, а отже, "ефективним", в смислі статті 35 Конвенції, лише у процедурах, які або розпочалися, або, принаймні, рішення апеляційних інстанцій по яким було прийнято після запровадження малої судової реформи. Інакше кажучи, не визнається ефективним, а отже, необхідним: у загальній процедурі — звернення до Верховного Суду з касаційною скаргою з метою оскарження рішення, яке вже було переглянуто в касаційному порядку згідно до колишньої системи; в господарській процедурі — звернення до Вищого Господарського Суду та Верховного Суду з касаційною скаргою з метою оскарження постанови колегії Вищого Арбітражного Суду, яку було прийнято до моменту запровадження судової реформи.

Слід підкреслити, що визнання Судом ефективності касаційного звернення до Верховного Суду України в загальному процесі та ефективності "подвійної касації" в господарському процесі не є на сьогодні чітко закріпленим правилом його юриспруденції, але випливає з його загальної практики при розгляді українських справ. Уявляється, що вимога Суду про необхідність касаційного оскарження є скоріше результатом застосування Судом загального правила про ефективність "касації" як засобу захисту взагалі, а не результатом аналізу природи поняття "касаційної скарги" у розумінні українського законодавця. Суд враховує при цьому практику інших європейських країн, а також правила постійної юриспруденції Суду про те, що у випадку, коли існують сумніви щодо ефективності того чи іншого засобу правового захисту, такий засіб повинен бути використаний (рішення Комісії по справіБотта проти Італіївід 15 січня 1996 року, збірник DR 84). Чітка позиція Суду щодо ефективності існуючих в українському праві національних засобів правового захисту має бути висловлена вже найближчим часом, але не раніше, ніж набере чинності новий закон про судоустрій, який остаточно закріпить конфігурацію української судової системи.

Коментар ПЛ.Ми щиро вдячні пану Супруну за наданий матеріал, який роз’яснює важливі особливості трактування Європейським судом з прав людини української правової системи. Згадуючи про існуючі сумніви щодо ефективності касаційної скарги до Верховного Суду України, доречно ще раз звернути увагу на тезу автора, що визнання ефективності касаційного звернення до ВС України не є на сьогодні чітко закріпленим правилом. Оскільки, згідно другої частини ст. 394 КПК, троє суддів за участю прокурора можуть або прийняти рішення про розгляд касаційної скарги на рішення апеляційного суду, або відмовити в задоволенні скарги, можна вбачати в цьому завеликі дискреційні повноваження. Тому ми порадили б тим, хто сумнівається в ефективності касації, подавати скаргу до Європейського суду з прав людини після апеляції, але все одне подати також і касаційну скаргу, оскільки Європейський суд може зажадати рішення касаційної інстанції, а терміни подання касаційної скарги будуть вже пропущені.

Євген Захаров

 Поділитися