MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Тетяна Ковальчук: „Влада хотiла знищити мого чоловiка за правду“ У справі Леоніда Ковальчука рано ставити крапку.

18.12.2002   
Настав час для нової постановки питань по ній. Якщо буде широка підтримка громадськості, то послідовні дії громадських правозахисних організацій, Вповноваженого Верховної Ради з прав людини та народних депутатів змусять відповідних державних посадовців діяти чітко за передбаченими Законом процедурами. І рано чи пізно, але в цій в одній конкретній справі буде встановлено істину.

Шановні колеги!

Я йшов учора надвечір по парку і підняв кинуту кимсь газету. Вона називалась „Український народний рух“. В ній я прочитав про справу Леоніда Ковальчука. Леоніда я знаю: у 1991-1995 роках кілька разів спілкувались щодо деяких екологічних проблем селища Гребінки та його околиць, спричинених діяльністю місцевого цукрового заводу. Людина щира і до проблем довкілля небайдужа.

Про нинішню справу його чув я багато жахливих подробиць, деякі фрагменти траплялись в Інтернеті, але вперше я зміг прочитати, хоч і коротко, про все з початку до кінця. І хоч написане в замітці має відбиток агітації за повторне обрання депутатом Євгена Жовтяка, це не змінює драматизму самої історії.

Мій коментар — наприкінці.
Сергій Федоринчик

Тетяна Ковальчук: „Влада хотiла знищити мого чоловiка за правду“

Подiї, через якi довелося пройти нашiй родинi, починалися майже два роки тому, коли ще живий був Георгiй Гонгадзе i ми не уявляли, яким беззахисним вiд свого диктату зробила наше суспiльство влада, як вона не терпить iнакомислення і наскiльки кримiнально може його придушувати.

Менi, як напевне i багатьом iншим, на той час видавалося, що необмежена помiщицька влада Засух у Київськiй областi є якоюсь помилкою, непорозумінням, у якому згодом розберуться i виправлять. Але вибори мера Василькова, у 2000 роцi, розiгранi за засухiвським сценарiєм i за ним же сфальсифiкованi, показали, що помилки тут немає — влада безапеляцiйно наказала рахувати голоси так, як треба для неї. Незаконно звiльненого мера Василькова Валерiя Поповича вдруге незаконно усунули з цiєї посади, сфальсифiкувавши голоси виборцiв.

Громадськiсть Василькова не захотiла з цим миритися i спробувала домогтися справедливостi через суд. Мiй чоловiк, учитель Леонiд Ковальчук, виступав у цiй справi громадським захисником з боку Поповича.

Коли увечерi 9 серпня того ж 2000 року вiн повертався додому на приватному таксi, за одним з сiл, розташованих вздовж траси Київ — Одеса, його зупинила мiлiцiя. Чоловiка i водiя таксi поклали долiлиць на землю, обличчям в мурашник, зверху, на голови наступили чобiтьми. У цей час у машинi проводили обшук — у пакетi серед книжок мого чоловiка „знайшли“ пiдкинутий самою ж мiлiцiєю револьвер зразка 1895 року.

Тут же, на трасi, знайшлися i свiдки обшуку — пiзнiше виявилося, що один з них є родичем Засух i, ясна рiч, не випадково опинився в потрiбному мiсцi в потрiбний час. Так само пiзнiше, на судi, один з мiлiцiонерiв проговорився, що в нього були повноваження стрiляти пiд час цього затримання.

Леонiда, викрутивши за спину руки, кинули до машини, де намагалися пiдсунути револьвер так, аби на ньому з’явилися вiдбитки його пальцiв. Вiн не давався.

Наступного дня мiлiцiя заявилася у нашому домi i влаштувала обшук. Я розгубилася i, щоб покликати когось на допомогу, побiгла до сусiдiв зателефонувати знайомим. У мою вiдсутнiсть обшук продовжувався i „дав результати“ — у кишенi дитячої куртки, якою я накривала у тi днi банки з консервацiєю, стражi порядку „знайшли“ патрони.

Я знаю, збоку у таке важко повiрити, але це не 37-й рiк i не епiзод з кiно. Ось так просто, брудно, без боязнi грiха була сфабрикована справа, проти людини тiльки за те, що вона прагнула домогтися правди.

Щоб врятувати свого чоловiка, я почала шукати пiдтримки. Депутатом нашого Василькiвського округу була i залишається Тетяна Засуха i, ясна рiч, просити допомоги у неї було б щонайменше трагiчно-смiшно. До того ж, як стало вже вiдомо, родина Засух мала приятельськi стосунки з родиною Президента, тодiшнiми мiнiстром внутрiшнiх справ Юрiєм Кравченком та головою СБУ Леонiдом Деркачем. У круговiй поруцi цих людей i опинилася доля мого чоловiка.

Скажу вiдверто, я злякалася — i за нього, i за себе, а найбiльше — за наших дiтей. Але однаково треба було щось робити. Менi порадили звернутися до „чужого“ депутата — Євгена Жовтяка, який, як сказали, „не продається“.

Справдi, познайомившись з ним, я просто вiдкрила для себе, наскiльки безкорисливо чесними ще можуть бути люди з депутатськими мандатами. Євген Дмитрович допомiг менi органiзувати юридичний захист i залучити до цiєї справи кращих адвокатiв — Iвана Макара, Семена Островського, Петра Литвина. Слiдство ж, маючи замiсть доказiв лише вказiвки, всiляко вiдтягувало справу, i не передавало її до суду.

У листопадi 2000 року ми дiзналися, що на знак протесту Леонiд розпочав безтермiнове сухе голодування у Лук’янiвському слiдчому iзоляторi. Я постiйно просила про побачення з ним, а на десятий день просто благала правоохоронцiв, переконуючи їх, що це може бути наша остання зустрiч, але менi вiдмовили. Бог їм всiм суддя.

На одинадцятий день Євген Жовтяк зумiв домогтися побачення i переконав Леонiда припинити голодування. А наступного дня народнi депутати Євген Жовтяк i Вiталiй Шевченко самi розпочали голодування на Майданi незалежностi. Цим вони намагалися привернути увагу до того, як в країнi вiдкрито порушуються права людини.

Справу таки нарештi передали до суду, але це були не судовi засiдання, а судилища, якi i надалi виконували замовлення „зверху“. Дуже вдячна багатьом людям, жителям мiста Василькова, якi не рахувалися з власним часом, ходили на слухання i намагалися нам допомогти. Щоправда, суддi на них не зважали. Чоловiка двiчi позбавляли останнього слова, виводили з залу суду пiд час оголошення вироку, а ще (i це було доведено пiзнiше) вдавалися до пiдробок судових документiв, доказiв.

Врештi Леонiда оголосили винним у зберiганнi незареєстрованої вогнепальної зброї i вiдправили на три з половиною роки по в’язницях. Я не знаю, чим би це закiнчилося для його здоров’я та й для життя, якби знову ж таки не пiдтримка народних депутатiв, i насамперед Євгена Жовтяка. З його iнiцiативи та пiдтримки фракцiї Руху Верховна Рада створила слiдчу комiсiю, яка прийшла висновку, що справа мого чоловiка сфабрикована.

Ще через пiвроку Верховний Суд України скасував i замовлений незаконний вирок, а через пiвтора року ув’язнення мого чоловiка нарештi випустили на волю. Перебування у в’язницi дуже позначилося на його здоров’ї — але хто за це вiдповiсть?

Свавiлля влади i приниження честi людини на прикладi справи мого чоловiка були настiльки очевидними, що депутати рiзних полiтичних партiй прийняли навiть постанову, у якiй рекомендували Леонiду Кучмi усунути з посади голови облдержадмiнiстрацiї в Київськiй областi Анатолiя Засуху, на що Кучма реагує й по досi мовчанкою.

Про розправу над моїм чоловiком писало багато газет. Чому я ще раз вирiшила розповiсти про це та ще й напередоднi виборiв?

У народi кажуть, що всi ми ходимо пiд Богом. У нашiй державi всi ми ходимо ще i пiд владою, i нiхто не знає, на кого вона може завтра вказати пальцем. Не дай вам Боже, люди, опинитися загнаними в глухий кут за вашу ж правду. А якщо когось доведуть до такого стану, чи впевненi ви, що знайдеться людина, яка без будь якої користi для себе пiде на майдан за вас голодувати? Отож, думайте, земляки.

Коментар:
Я у березні 1989 році сам був незаконно арештований, засуджений за сфабрикованою справою на 15 діб. Була щодо мене вказівка тодішнього першого секретаря міськкому партії Костянтина Масика, яку виконували дружніми зусиллями міліція, прокуратура і суд тодішнього Ленінського району. Помістили мене у камеру — „лєнтяйку“ спецприймальника Київського УВС (вулиця Ремонтна, 7 — біля Дарницького вокзалу). Про „комфорт“ тамтешній можу згадувати довго. Але досить того, що в цій камері перебувало ще 14 чоловіків, вони мали хто як — від 3 до 20 років — уже відбутого тюремного стажу, і для них ці „сутки“ в спецприймальнику були забавкою.

Я оголосив голодовку. Був час „перестройки“, мене знали багато людей і абсурдність звинувачення в хуліганстві викликала їх активні протести. Заметушились якісь перевіряючі, без мене відбулись ще два судових засідання і мене випустили після 11 діб перебування. Потім ще кілька місяців я потратив на доведення своєї невинуватості. Рішення суду було скасовано і ще через кілька місяців я навіть зміг домогтись повернення мені, якщо не помиляюсь, 6 рублів 60 копійок, стягнених державою в оплату забезпеченого мені комфорту.

Але ті 11 діб я ніколи не забуду. Я зрозумів, що „сутки“ запросто можна приклепати кому завгодно — хоч професору, і це по силах дільничному міліціонеру. Ковальчука ж незаконно ув’язнювали півтора року і нафабрикували на ще три з половиною роки. В Україні це може бути зроблено з кожною нормальною людиною, яка почне заперечувати Засухам або якимось іншим можновладцям. Бо на державній службі досить людей, для яких вказівка начальства важить більше ніж Закон.

Я вважаю невідповідною до ситуації думку пані Тетяни Ковальчук „Бог їм всiм суддя“. Бог і так завжди всім і усьому суддя, свій вирок винесе у будь-якому випадку, але ми, люди, про це можемо і не дізнатись. Хіба знаємо ми, як Бог оцінив дії Берії чи Гімлера? А ось рішення Нюрнберзького трибуналу перечитати можна знову і знову, і про основний зміст їх усі люди знають. І це знання вже тривалий час запобігає появі нового гітлеризму. Земний суд не суперечить Божому.

В даному випадку справа не завершена, поки не відбудеться суд над фальсифікаторами. Над міліціонерами, які підкидали Леоніду револьвер і підкладали патрони у куртку, якою пані Тетяна накривала свіжезакатані огірки, над суддями, які фальшували справу, та над реальними замовниками цих злочинів. Всі вони знали, що роблять незаконні речі, але були впевнені в безкарності та захисті з боку начальства.

Нестерпним є те, що всі ці беззаконня творились за державний кошт — тобто, за гроші платників податків. Ці гроші свідомо витрачались не на захист прав громадян від злочинних зазіхань, а навпаки — на порушення прав конкретного невинуватого громадянина Ковальчука. Це гроші кожного з нас, і ми маємо права вимагати від державних посадовців, зокрема у Рахунковій Палаті, відповіді — чому і як це відбувалось?

Зараз Ковальчуку на поновлення підірваного ув’язненням здоров’я знадобляться значні кошти. Платити мусить держава — знову ж, за наш рахунок, якщо винуватці знущань над ним не будуть виявлені. Чи хочемо ми, щоб ці люди ухилились від фінансової розплати за скоєне, а потім ще одержували високі державні пенсії — знову за наш рахунок?

Ви скажете мені, що справа Ковальчука не поодинока в Україні. Я згоден. Але щоб подібні зловживання влади не розгортались повсюдно, щоденно і в масовому масштабі, потрібен судовий прецедент щодо фальсифікаторів хоча б на одній справі значної громадської ваги.

Пробачте за таке сумне порівняння, але справа Ковальчука має певні переваги над справою Гонгадзе. Бракує доказів, зокрема розповіді жертви — як саме відбувалось „зникнення“ Гонгадзе, хто і як це робив. У справі ж Ковальчука злочини проти правосуддя оформлювались паперами. Вони є, і далеко не все тепер можна підробити чи підмінити.

Отже, у справі Леоніда Ковальчука рано ставити крапку. Настав час для нової постановки питань по ній. Якщо буде широка підтримка громадськості, то послідовні дії громадських правозахисних організацій, Вповноваженого Верховної Ради з прав людини та Народних Депутатів змусять відповідних державних посадовців діяти чітко за передбаченими Законом процедурами. І рано чи пізно, але в цій в одній конкретній справі буде встановлено істину.

Сергій Федоринчик, керівник інфоцентру УЕА „Зелений світ“

 Поділитися