пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200205
18.12.2002 | Олександр Покрищук, м.Лисабон

„Шукачі щастя“. (Українці поза Україною )

   

Поїздка в Португалію мріялася давно і невипадково. Що там в демократичній Європі? Нагадаю читачам, що в Португалії на вересень 2001 року згідно з висновками місцевих аналітиків з Лісабонського інституту зайнятості і професійної підготовки, визначена кількість необхідної робочої сили для країни дуже незначна - по галузям це 60 - 80 тисяч. До цього треба додати, що у країні велика кількість безробітних - на вересень цього року 2 033 600 осіб. І ще до національної проблеми ліквідації безробіття додалася емігрантська хвиля зі східноєвропейських країн, в першу чергу, з України.

Варто врахувати, що за межами Португалії "шукачів щастя" - португальців - більше ніж 3 мільйона, і загальна ситуація в країні має гострі соціально-економічні проблеми.

Результати досліджень дещо здивували громадян Португалії. Виявилося, що у сільському господарстві кількість працюючих доцільно збільшити на 17 %, у сфері готельного бізнесу на 8,5 %, у сфері торгівлі - 6,7% тощо. Чому ж безробітні португальці ігнорують це і від’їжджають на заробітки за кордон? Гадаю, що, перш за все, причини цього явища економічні: наприклад, заробітна платня у Франції в три рази вища ніж в Португалії. І саме цьому з 10 мільйонів працездатних жителів Португалії більш ніж З мільйони мандрують по країнах Європейської співдружності. Всі шукають кращі заробітки. Офіційна статистика свідчить, що Португалія по рівню економічного розвитку займає в Європейському Союзі передостаннє місце, хоча за останні роки в державі відбувається вибух ділової активності.

Цікаві статистичні дані наводить Служба у справах іноземців і охороні кордонів: тільки за вересень цього року ця служба видала майже 87 тисяч дозволів на роботу, і пальму першості тут отримали українці - 29 111 дозволів, а взагалі серед робітників-емігрантів українці на другому місці після бразильців. Практично вся потреба держави в робочій силі вирішена за рахунок іноземців.

Практика говорить за те, що до європейських країн нелегалів потрапляє набагато більше ніж легалів. Формальний перетин кордону не дозволяє чітко контролювати кількість емігрантів. Загальну кількість україномовних і російськомовних громадян встановити важко. Деякі засоби масової інформації в Португалії повідомляють: ".в країні проживає більше ста тисяч російськомовних громадян". З’ясувати чи є серед тих російськомовних українці дуже важко - бо всі українці знають російську мову.

Чутки, вигадки, блиск і муки від мандрів, а також і людські трагедії (в минулому році в Португалії померло 74 українця) тисяч людей - чи не вплинуло це інтригуюче на рішення майбутніх емігрантів. Інколи мрію стихія втілює в життя миттєво. Щось подібне трапилося зі мною.

Майже тиждень тривав мій автомобільний марафон разом з іншими емігрантами-українцями від України до Португалії і закінчився в Лісабоні без вагомих перешкод, хоча після подій в США дещо посилений контроль на таможнях.

Майбутні працівники у країнах Європи вирушають з України як законними, так і незаконними шляхами. Варто уточнити - що ж таке "законні" шляхи? Десятки, якщо не сотні офіційних та неофіційних туристичних фірм пропонують "законним" шляхом виїхати з України. А вся "законність" не йде далі можливості пересікти кордони України, а далі ви залишаєтеся з усіма проблемами наодинці. В Португалії "туристів" зустрічають "працевлаштувачі", які, перш за все збирають з прибулих зелені, а потім найчастіше всього зникають у невідомому напрямку. Потім "туристи" поселяються у пенсау, щось схоже на гуртожиток, у кімнату з двоповерховими ліжками. Якщо роботи немає, то ваша єдина допомога -"гуманітарка". Все це пережили декілька десятків тисяч українців в Португалії.

Далі ви самі шукаєте роботу, вирішуєте проблему легалізації. І отут емігрант повинен здолати важкі перешкоди - не можна працевлаштуватися, якщо ти не маєш легалізації, і неможливо легалізуватися, якщо ти не маєш роботи. Звісно ж, і місцеві роботодавці не зацікавлені в легалізації: це і клопіт з паперами, і відповідні податки, виплати на медичну страховку і т.і. Тому значна кількість українців працює нелегально. І це дуже вигідно місцевим роботодавцям, тому що українці не тільки працюють без контракту, а й працюють якісно та ефективно. Але відсутність контракту призводить до того, що дуже часто українцям не виплачують зароблене і повернути свої "законні" гроші дуже важко. Три брати з Хмельницької області відпрацювали на будівництві декілька місяців, але не отримали ні одного ескудо. Вони звернулися до суду і суд виніс рішення оплатити їхню працю, але далі цього рішення справа не пішла, бо гроші брати так і не отримали.

А ще страшніше, якщо хтось з нелегалів помирає. А таких випадків трапилося вже немало, і офіційний Лісабон звернувся до офіційних осіб України в дуже делікатній формі і запитав: як бути з тими померлими українцями? Поховання одного українця в Португалії обійшлися консульський стороні в 3 тисячі доларів. Що ж робити - возити в оцинкованих гробах, чи ховати у португальській землі? Питання не з простих і зовсім не риторичне. Доля померлих невідома - похоронили, чи їх тіла досить чекають на поховання у холодильнику? Португальські чиновники не дочекалися відповіді від українських чиновників, які вирішили просто не реагувати.

Якби тільки проблеми з померлими. Але багато живих українців не витримують таких умов праці і життя, безгрошів’я і бажають повернутися додому. Але як? Грошей немає, і тому вони "здаються" на милість місцевій владі, а Червоний хрест забезпечує проїзд на рідну землю, але це теж складна справа.

Кілька слів про пограбування наших українців. Складається прикре враження, що "наш рідний" рекет прижився на цих землях не на один день. Відгодовані кати зустрічають нових прибульців, потім з’являються на будівельних майданчиках і встановлюють розмір "данини" з тяжко працюючих хлопців. Ці пограбування носить систематичний характер, та й випадки побиття теж трапляються, після чого часто українці потрапляють до лікарні.

Переважна більшість українських "пілігримів", тікає з рідної країни від безробіття, безгрошів’я та безнадії на краще життя. Внутрішня безнадійність багатьох не відразу дозволяє жертвам економічної розрухи в Україні усвідомити свій поступок. Переважна більшість українських нелегалів замкнулося у собі. Соромно перед собою і від людей. Внутрішній драматизм досягає таких розмірів, що не під силу самому оцінити глибинні наслідки прийнятого раніш на віру рішення. Далеко не всі європейські держави мають змогу задовольнити мрії та задуми емігрантів.

Відкритість простору європейської цивілізації не під силу оцінити тим, хто з вагомим тягарем тоталітарних ідей знаходився в гнітючому стані політичного паркінсонізму. Фрагменти особистого катарсису виявляються тільки тут. Однобокі крайнощі вилилися у загальну байдужість багатьох емігрантів. Очі видають українців скрізь.

Маски бездонної трагедії тисяч мовчазних людей є соціальними. І сума цих трагедій проявляється різними способами, у різних умовах: смертю, комічними і злочинними вчинками. Цей стан розпачу людей зрозуміли місцеві священики і церква в цілому.

У соціальному плані поступки "вільних" громадян на вільній португальській території також спираються на міфи, чутки та розповіді про можливість "озолотитися" в цій державі. Люди, які знаходяться у стані розпачу не тільки з причин мовного фактору, а й нерозуміння соціальних норм західного суспільства, часто порушують ці норми. Ні для кого не є таємницею, що більшість "зайців" у лісабонському метро це емігранти - чорні і білі. Незважаючи на досить помірковані ціни за проїзд, безробітні емігранти усіма засобами вишукують можливості не платити за проїзд та уникнути контролю. Буває, що це приводить до досить шкідливих наслідків. Коли один українець, бажаючи уникнути зустрічі з контролером, кинувся в тунель метрополітену, то припинився рух потягів у чотирьох напрямках і фактично увесь лісабонський метрополітен був паралізований. Страх бути депортованим, свій майбутній економічний успіх втікач поставив вище інтересів тисяч людей, які опинилися у завмерлому потязі метро.

Також масовий характер має явище - десятки і сотні нетерплячих українців здаються в поліцію (звідки їх, як правило, проганяють), намагаючись відбути необхідні для отримання громадянства Португалії п’ять років у в’язниці.

Єдина інституція, яка звернула увагу на нетривіальний стан українців поза кордонами - це церква. Фактично храми, і не тільки в Португалії, а й інших країнах, де мешкають українські емігранти, - це місце, де збираються не тільки віруючі, а й атеїсти. У Лісабоні - це католицький храм на вулиці Аройше. Започаткував духовну діяльність в храмі для українців о.Йосифат (Коваль). Тут місце, де зустрічаються і працюючі, і безробітні українці. Дивовижне злиття духовних цінностей у цьому храмі. Серед віруючих: римо- і греко-католики, православні Київського і Московського Патріархатів. Церква взяла на себе деякі питання регулювання проблем безробітних українців, тому нещодавно Представник Президента Португалії обіцяла приділяти увагу проблемам безробіття та працевлаштування українців.

Рішенням Ватикану, завдяки зусиллям самого Папи Іоана Павла II, один з храмів міста передано общині віруючих українців. Планується, що на кінець цього року з’явиться у Лісабоні українська церква. Своя. Назавжди передано храм українцям, і без усякої метушні і зайвого галасу. 10 січня 2001 року вступив у силу Закон № 4/2001, яким внесені зміни в Закон № 244/98, який регулює правила в’їзду та виїзду, перебування іноземців в країні. Можливо, після цього з’являться якісь позитивні зміни. Особливе обурення українців, які волею обставин, були змушені покинути рідну країну, шукати працю закордоном, викликає ставлення до них української влади. На жаль, і можновладці, і народні депутати, і велика кількість інтелектуалів намагаються не помічати ані проблем працевлаштування українців поза межами України, ані проблем кожної конкретної людини, яка потрапила у таку ситуацію.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори