Хомутець — національна ганьба України.

Минулої осені міністр внутрішніх справ Юрій Смирнов замість того, щоб знаходити тих, хто калічить і вбиває журналістів, бо ця професія стала в Україні однією з найнебезпечніших, порадив кардинальний, на його думку, спосіб убезпечення: відмовитися від проведення журналістських розслідувань. Мабуть, вже краще б він порадив нам змінити професію.

Визнаний авторитет у юриспруденції, науковий експерт Харківської правозахисної групи, доцент Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого Всеволод Речицький назвав масове хімічне ураження мешканців Хомутця, що поблизу курортного Миргорода, "національною ганьбою України". Адже за три з половиною роки, що минули після трагедії, слідство так і не знайшло хулігана, який нібито міг застосувати того трагічного дня бойову отруйну речовину, бо ні до, ні під час, ні після урочистого мітингу в селі такого ніхто не помітив. Після вересня 1998 року у Хомутці сталося принаймні ще два отруєння, а значить, джерело хімічної зброї у Хомутці не ліквідоване, на свободі ті, хто нею володіє, і нова трагедія може статися будь-коли.

А займатися журналістським і громадським розслідуванням хомутецької трагедії при нинішній владі — згубно для кар’єри, здоров’я і навіть життя. Головний "рятувальник" за посадою — голова Полтавської облдержадміністрації Петро Шемет після потужних громадських слухань "Правда про хомутецьку трагедію" пригрозив, що зніме мене з посади. І справді доклав чимало зусиль, аби Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, де я працювала представником у Полтавській області, звільнила мене з роботи. Незаконно звільнила, бо суд уже поновив мене на цій посаді. Але це була ще не вся помста за критику дій посадовців різного рівня. У провладних ЗМІ розгорнута кампанія по цькуванню громадських захисників хомутчан. Газеті "Новий день", шеф-редактором якої я була, "перекрили кисень": полтавські видавництва безпідставно відмовилися її друкувати. До газети і до мене як журналіста подано чимало судових позовів, автори яких домоглися арешту мого майна, вимагають призупинення виходу газети "Новий день", арешту рахунку громадської організації — Полтавського обласного медіа-клубу, президентом якого колеги-журналісти обирають мене вдруге.

Трохи більше року тому Любов Калюжна з культурно-просвітницького товариства інвалідів "Ірина", котра разом зі мною захищає потерпілих, перебувала у Хомутці, де допомагала заактовувати повний симптомокомплекс ураження дітей ФОС (фосфор-органічною сполукою), бо цього не зробили медики, не внесли відповідних записів у медичну документацію. Це дає їм тепер підстави стверджувати, що ніяких симптомів отруєння взагалі не було, а нібито мала місце "симулятивно-шантажна поведінка дітей", як записано у висновках поважної кабмінівської комісії зі столиці. На адресу громадського захисника хомутчан надходили погрози – "вимітатися з села", а то буде погано. А через кілька днів на мосту через річку Хорол Любов Калюжна вдихнула, схоже, ту ж отруту, що й учасники мітингу у 1998 році. Принаймні, у неї спостерігалися дуже схожі клінічні симптоми і такі ж тривалі розлади здоров’я.

Любов Калюжна офіційно повідомила Миргородську райсанепідстанцію і райвідділ міліції про надзвичайну подію.

— Але якщо санітарні лікарі, — каже Любов Калюжна, — виїхали через 4 дні, і звісно, не виявили високо летючу отруйну речовину, то слідчий Захаров приїхав у Хомутець аж. через дев’ять місяців, що підтвердив сільський голова В.Яременко. Та й то після восьми моїх скарг на ім’я міністра внутрішніх справ.

Якби слідство й справді прагнуло встановити істину щодо хомутецького отруєння, воно б, безперечно, скористалося, сумною, але унікальною нагодою — отруєнням Л.Калюжної, щоб відібрати відповідні аналізи, провести експертизи. Та де там! За рік слідчий Г.Захаров так жодного разу і не зустрівся з потерпілою. Так і не надав постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, позбавляючи Л.Калюжну можливості оскаржити її.

У повному відчаї від свавілля силовиків жінка вирішила висловити громадський протест їхнім діям і бездіяльності пікетуванням УМВС у Полтавські області.

— Однак, — свідчить Любов Калюжна, — Полтавський міськвиконком подав до суду позов про обмеження моїх конституційних прав на проведення пікету. А суддя Валерій Бурбак з місцевого суду Октябрського району Полтави швидко заборонив пікет.

Отак суддя В.Бурбак поглумився над жінкою-інвалідом, здоровим глуздом, демократичними цінностями і національним законодавством. Апеляційні скарги Л.Калюжної на ухвалу та рішення судді В.Бурбака не пересилаються місцевим судом до апеляційного суду Полтавської області понад місяць.

П.Шемет та інші чиновники не втомлюються повторювати в обласному радіо- і телеефірі, що зі здоров’ям хомутецьких дітей усе гаразд, а незалежні журналісти, мовляв, безпідставно нагнітають обстановку, створюють собі імідж "правдоборців". Батькам уражених генетично потерпілих генеральний директор державної телерадіокомпанії "Лтава" М.Ляпаненко відмовляє в наданні ефіру для власного тлумачення обставин справи, бо їхні діти по суті, стали інвалідами. Вони подали судові позови до місцевої влади про відшкодування моральної і матеріальної шкоди за втрачене здоров’я і можливість бути щасливими у майбутньому. А Любов Калюжна на підставі великої кількості документів, свідчень потерпілих, консультацій з фахівцями, впевнена, що неодноразові диверсії в Хомутці, жертвою яких стала і вона, і невживання належних заходів державними органами мають ознаки такого тяжкого злочину проти української нації, як геноцид, і теж звернулася до суду з вимогою порушити кримінальну справу відповідно до ст.442 нового Кримінального кодексу України. Адже потерпілі фактично позбавлені можливості встановити причинно-наслідковий зв’язок між цілим "букетом" тяжких хвороб і ФОС-отруєнням через відсутність в Україні інституту незалежної судмедекспертизи, не можуть реалізувати своє право на юридичний захист, бо не мають коштів на адвоката і т.і., а прокуратура і слідчі органи, м’яко кажучи, потурають тим, хто скоїв страшний злочин.