Минуло п’ятдесят років відтоді як мені, тоді ще лікарю-початківцю, довелося супроводжувати ешелон з депортованими до Хабаровського краю сім’ями „бандерівців“.
Двадцяте століття також було епохою „великого переселення народів“. Принаймні на одній шостій Землі. Західна Україна пережила декілька хвиль примусової депортації місцевого населення. У 1939-40-х роках репресіям та засланню на схід підлягали польські сім’ї: державні функціонери, військові, члени політичних партій, землевласники. У 1940 – 41-у роках терор пройшовся по національно свідомій та громадянськи активній українській інтелігенції, сім’ях заможних селян. Нацистська окупація повсюди в Галичині фізично винищила єврейську громаду. Нагадаємо, що у міжвоєнний період євреї складали дополовини населення багатьох галицьких міст та містечок.
Після трьох перших хвиль терору і депортацій у містах Західної України залишилася тільки п’ята частина колишніх мешканців. Специфічне галицьке міське середовище, яке по природі своїй було мультикультурним, відтоді безповоротно втрачене.
Післявоєнний період означився двома великими хвилями депортацій: перша була пов’язана з насильницьким переселенням українців з Польщі і зворотнім до нього переселенням польських і ополячених сімей з України. В ході другої хвилі, що тривала з 1946 по 1951 рік, у східні області України, Казахстан, Сибір, на Далекий Схід було насильницьке депортовано близько 20 – 30% тодішнього населення. То були люди, пов’язані з підпіллям ОУН-УПА, усі, хто не сприйняв колгоспний лад, інтелігенція, греко-католицькі священики. В районах, де довго не вдавалося подавити партизанський рух, часто вивозились цілі села. Термін заслання та ув’язнення більшості становив від 1 до 15 років. Велика частина депортованих загинула, багато хто досі не повернувся в рідні місця. Більш-менш обґрунтовані дані про чисельність людей, що пройшли через репресії та депортацію з 1939-го по 1951 рік ніде досі не опубліковані. Нам не відомі випадки (принаймні у Тернопільській області) щодо виявлення і оприлюднення відповідних архівних матеріалів тодішніх НКВС, МВС, КДБ.
За результатами роботи спеціальних комісій у справах репресованих, що протягом останніх 4-х років функціонують при районних Радах, встановлена кількість репресованих, що сьогодні проживають на їхній території. Так, у Чортківському районі зареєстровано 629 таких осіб. 203 з них – ті, що народились у місцях депортації. 12 — колишні воїни УПА, що повернулися з місць ув’язнення. Більшу частину їх на сьогодні реабілітовано
Олександр Степаненко
Минуло п’ятдесят років відтоді як мені, тоді ще лікарю-початківцю, довелося супроводжувати ешелон з депортованими до Хабаровського краю сім’ями „бандерівців“
Михайло Степаненко, м.Чортків
Почалося це „відрядження“ з виклику до Тернопільського обкому партії (підключення парторганів до справ охорони здоров’я тоді було звичним явищем) і пропозиції піти на адміністративну роботу. Скоріше за все, то була свідома провокація. Відразу ж після моєї відмови від другого секретаря обкому Титаренка послідувало: „Бажаєте бути практикуючим лікарем? Є для Вас „лікарська практика“ — відрядження в Хабаровський край. Повезете врагов народа.“ Тут відмовитись було вже неможливо.
На той час я був не з чуток знайомий з репресіями (пройшли вони і по моїй сім’ї), пережив голод 1933-го на Київщині, у війну солдатом-сапером дійшов до Чехії та Австрії, але жахливі картини того важкого відрядження досі стоять перед очами. Можливо, тому, що страждали інші, а я був нібито був серед тих, хто творив зло. Хоч як не намагався, лікуючи, применшити їхні муки.
На початку 50-х після п’яти повоєнних років боротьби з УПА в Західній Україні, органи МВС завершували колосальну за розмірами депортацію цивільного населення з районів, де не вдалося викорінити загони партизанів. Забирали людей інколи цілими селами.
Частина того ешелону формувалась із в’язнів Бережанської тюрми, затриманих за „зв’язки з бандерівцями“. В основному то були жінки, діти, підлітки, старі люди, часом — повні сім’ї. Молодих хлопців та мужчин було дуже мало. Траплялися навіть колишні фронтовики у гімнастерках — якщо у лісі залишався брат, зять, нічиї військові заслуги не бралися чекістами до уваги. Хтось здивується, але навіть один офіцер-росіянин, одружений на українській жінці, також опинився серед тих „ворогів народу“.
Я приїхав просто до поїзда, який уже ридав сотнями людських голосів. В Бережанах набралося 20 вагонів тих нещасних. Ще 20, сформованих на станції Красне, приєднали до ешелону в Тернополі. В кожному було по 40 — 50 чоловік. Отже, їхало нас біля двох тисяч. Вагони були товарні, з нарами,„пічками-буржуйками“, заґратованими віконцями та діркою в підлозі замість туалету. На локомотивах — кулемети, в кожному другому вагоні чергували конвоїри-автоматники. Дорога довжиною в двадцять дев’ять днів. На дворі — зима.
А везли і калік, і грудних дітей. От на станції кличуть лікаря в один з вагонів — помирає старий чоловік. Заходжу, на нарах двоє дітей і 85-літній дідусь: ноги попухли, асцит. Плаче: „Не робіть мені нічого, пане доктор. Для чого мене везуть хтозна куди? Нехай закопають ще тут, в Україні!. Усе одно онукам не можу вже допомогти нічим.“ Питаю дітей: „А де ж ваші батьки?“ Кажуть: „Тата в лісі убили, а мама у тюрмі померли.“ Як тут самому не заплакати?
Справжнє лихо розпочалося, як дістались за Урал. Почалися сильні морози. В Сибіру щодня було 20 – 30 градусів. Стіни вагонів вкривалися снігом, стеля — кригою. Вугілля для пічок було неякісним і наші рятівні „буржуйки“ від тряски загасали. На день дороги на цілий вагон давали відро вугілля, відро супу, або каші і відро кип’ятку — „чай“. Вдень люди пили розтоплений на буржуйці лід. Годували „пасажирів“ вночі, коли ешелон стояв. Але нагодувати грудних дітей було нічим. На щастя начальник ешелону (капітан Гречко) виявився таки гуманним чоловіком. Щоночі він притримував ешелон і відпускав мене з медсестрами на пошуки додаткового коксу, за ліками і бинтами. Справа у тому, що серед наших нещасних назбиралось багато побитих та обпечених. У декого були ще тюремні побої, інші травмувалися, падаючи з нар, попеклися, заснувши біля пічок. Але щонайгірше — не було молока для маленьких дітей. Матері від голоду та холоду не могли вже годувати. Я попередив начальника: „Помруть усі грудні діти, а ми ж за них відповідаємо“. І він дав добро на те, аби щоночі, коли поїзд стоїть, іти до найближчих сибірських сіл по молоко. І от глибокої ночі, часом у 30-градусний мороз ми з медсестрами йшли по декілька кілометрів до ближчого села і стукали у двері засніжених хат, кажучи: „Тут на станції стоїть ешелон. Везуть „ворогів народу“ з Західної України, але там є малі діти. Їх нічим годувати. Молока нема“. І ставалося диво: жінки-сибірячки відчиняли незнайомим людям, серед ночі доїли своїх корів і несли разом з нами на станції загорнуті у хустини бідони. Кожної ночі ми діставали по 30 літрів парного молока!
У Забайкаллі, де морози сягали за 30, двоє грудних дітей все ж померло. Але я думаю, якщо ті, хто доїхав до місця поселення, вижили, то лише завдяки диву милосердя жінок з сибірських сіл.
А біля Іркутська стався побіг. Залишати вагони під час нічних стоянок дозволяли тільки тим жінкам, що приносили зі станції вугілля, воду та вечерю. Але декілька діб стояла заметіль, мороз лютував (щось біля 40’) і в одну з ночей декілька хлопців, переодягшись в жіночий одяг, вийшли з вагонів. Біля станції покидали відра і кинулись бігти. Солдати-конвоїри чи то розгубились, чи не захотіли стріляти у „жінок“. Але вже вночі підняли на ноги залізничну міліцію і втікачів упіймали. Почалися допити: „Хто підбурювач?!“. Катувати не довелося, один з хлопців відразу сам вказав на себе:„Не бийте хлопців, то я підмовив“. З ним опер (ст. лейтенант Володка) „розмовляв“ окремо. Мене покликали після „розмови“: „Доктор, беги — приведи гада в чувство!“ Ішов і приводив.
До Хабаровська страшний той ешелон прийшов 29 грудня 1950 року. Половину засланців здали тут, а половину повезли далі — на північ від Хабаровська — до якогось залізничного тупика. Там людей перевели з вагонів у недобудовані арештантські бараки серед тайги. Вікон і дверей в бараках, ще не було. На щастя, було досить сухих дров.
За дорогу троє наших „пасажирів“ померло і троє народилося (роди приймали на ходу у вагоні), так що „баланс зійшовся“. Але людей при здачі навіть не рахували. „Зачем считать? — запитав начальник комендатури на місці заслання, — зимой еще будут дохнуть. Весной посчитаем.“
Новий 1951-й рік я зустрів на хабаровському вокзалі. Відчуття пригніченості на душі було настільки сильним, що не міг заснути, не випивши пляшку „гіркої“ одним духом. А першого січня мене уже віз на захід поїзд „Владивосток — Москва“. І то був уже зовсім інший поїзд. Для його пасажирів розпочинався рік, вони були сповнені надій і оптимістичних планів. А що означав той новий рік для усіх тих людей, вирваних із рідних хат і кинутих у сніжну тайгу за вісім тисяч кілометрів від дому і за три місяці до весни?