MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

За новий Перл Харбор — нова Хіросіма?

18.12.2002   
Олександр Степаненко, м.Чортків
На думку автора, слід зрозуміти, що ударами авіації міжнародного тероризму не викорінити, збільшити ж число співчуваючих йому „ізгоїв“ — можна.

"Коли Деббі довідалася, що
Президентом обраний Буш — молодший,
вона проплакала цілу ніч."
(з приватної розмови американців)

"A la geurre, comme a la geurre", — падають чергові "гуманітарні бомби". Вкотре за головний інструмент розв’язання проблеми вибрано військову силу.

Цікаво, що відразу після 11 вересня майже кожен репортаж про трагедію містив формулу "світ змінився". Тобто багатьом вже тоді було зрозуміло, що відтепер не можна керуватися методами реагування, засвоєними з 19-го та 20-го століть. Необхідність пошуку нових шляхів подолання кризових явищ була і є очевидною."Політика канонерок" (тепер мабуть — авіаносців) давно вичерпала себе. Це розуміння корінилося в відсутності образу ворога: як конкретного, так і уявного. Воно проступало і з напівінтуїтивного відчуття, що причина зла, з яким зібралася воювати грізна антитерористична Коаліція — ще не до кінця зрозуміла. Вона — не в намірах та діях конкретних людей, організацій, урядів. Вона, мабуть, у невідповідності існуючої світобудови темпам розвитку, технічним можливостям та ризикам 21-го століття. А для того, щоб змінити світобудову, необхідно для початку розібратися, що у ній вичерпало себе.

І що в нас самих потребує переосмислення.

Світ вже прожив перші 10 років у однополярному світі, названому "Пакс Амерікана".

Багатьом здавалось правильним і обнадійливим те, що передова сучасна демократія і титанічна економічна потуга в особі США буде здійснювати опіку над усім іншим світом. І, буцімто, нічого страшного нема у тому, що у того іншого світу ніхто не питав згоди на життя під зоряно-смугастим протекторатом. Апріорна довіра можливостям відтепер єдиної супердержави, здається, ні в кого, окрім окремих напіводіозних азійських лідерів, не викликала заперечень. І окремі не зовсім легітимні кроки Великого Брата (під час тієї ж Балканської кризи), що взяв на себе роль всеземного полісмена, мало хто опротестовував. То, можливо, тепер, після 7 жовтня, пора замислитися, а чи відповідає вишкіл "полісмена" складності завдань, що стоять і стоятимуть перед ним найближчим часом? І, загалом, чи можна керувати світом, використовуючи лише поліцейські методи? Лихварські методи? "Батіг та пряник"?

Дуже шкода, що на суспільні потрясіння першими зазвичай реагують політики і військові. Якби гуманітарії і загалом інтелектуали могли випереджати їх власним словом, людству, гадаю, вдалося б уникнути багатьох драм і у двадцятому, і у попередніх віках. На жаль, останнім і головним мотивом, що зупиняє агресію насильства, найчастіше є жах від сподіяного. Воюючим у останній світовій війні потрібно було побачити мільйонні жертви таборів смерті, наслідки власних килимових бом-бардувань мирних міст, аби зупинитися перед межею остаточного самознищення. Здається, У.Стайрон сказав про це щось подібне: "Для того, аби людина цінувала життя, її потрібно час від часу підтягувати до краю прірви". Але чи не завелика ціна була сплачена за нові світоглядні цінності та норми співіснування після Другої світової? І чи маємо ми саму можливість сплатити тією ж ціною тепер?

Не можна сказати, що літератори та філософи нічого не зробили для визрівання нової світобудови 20-го століття. Не в останню чергу завдяки ним кіот вартостей відновлено. Людство усвідомило, що і після Аушвіцу, і після Хіросіми культурний поступ триває. Що загальнолюдські цінності, не зважаючи ні на що, — не беруться під сумнів. Що гуманізм, право та ліберальна демократія не відміняються, а навіть можуть бути реальними та дієвими орієнтирами для більшості країн світу. Саме цим європейські інтелектуали відновили світову культурну ауру, яка призупинила глобальну Хіросіму і змусила політиків прийти до Загальної декларації прав людини, необхідності взаємного порозуміння в ООН та встановлення хоча б відносної гармонії у цивілізаційних масштабах. Інтелектуали не повинні мовчати і тепер, навіть якщо нинішній "раціональній" світ і не дуже прагне їх слухати. І все ж — усвідомлення прийшло після трагедій. Після бачення жертв, кількість яких виросла у порівнянні з Першою світовою на порядок. Що означатиме для людства новий всесвітній психоз самознищення, який є просто неминучим за логікою ескалації конфлікту, якщо сторони означених нині численних локальних воєн реагуватимуть відповідно до звичної схеми "око за око"?

Трагедії не лише повторюються у вигляді фарсу. Починатися, як фарс, їм також не заказано. Нічим інакшим, як фарс, не можу визначити картину "збройного протистояння" між наймодернішою державою земної кулі з багатомільярдним військовим бюджетом і напівзруйнованого у перманентних війнах останніх десятиліть примітивним суспільством, яке мало нещастя існувати на шляхах транзиту Великої Світової Нафти. Щонайсмішніше при загальному сумі — ніхто, здається, всерйоз не вірить у те, що звинувачений в усіх смертних гріхах бін Ладен, вподоблячись офірному ягняті, чекатиме, поки янкі зрівняють афганські хребти і візьмуть його в полон. Хіба ж марно його школили у секретних центрах ЦРУ? Нічим інакшим, як фарс, не можна назвати репортажі всезнаючого СNN, що висвітлюють хроніку нової війни. І як вочевидь мало змінилося з років афганської авантюри СРСР у 80-х — картинку СNN з однаковим успіхом може озвучити казенна репліка "ТАСС уполномочен заявить". Підретушовано саму лише тональність репортажів світових інформагентств в порівнянні з періодом війни НАТО в Югославії. Тоді щовечора ми бачили колони косовських біженців, що рятуються від терору сербів. Тепер жодних біженців нам не демонструють, хоча їх кількість за інформацією арабської телекомпанії "Аль Джазіра" сягає кількох сотень тисяч. Стиль подачі інформації нам давно знайомий. Стиль ведення бойових дій, скоріш за все, не відрізняється від уже засвоєного у В’єтнамі, Афганістані 80-х, Югославії та Чечні. Цілком можна погодитися з речником християнської гуманітарної організації "Cristian Aid", яка віднедавна працює у Афганістані: скидання разом з бомбами пакунків з ліками та харчами не має нічого спільного з гуманізмом і нормальною логікою, а представляє собою лише брудний засіб "public relations" у виправданні війни. А на черзі, мабуть, інші країни, що з такою ж легкістю можуть потрапити у число "пособників терористів". Хіба не може таким бути Алжир, Сомалі, Ірак, Лівія, Палестина? І скільки людських жертв стоятиме за цим списком? Отже.

Світ не змінився. Лідери держав діяли і продовжують діяти за стереотипами піонера-завойовника. Їх основний мотив — отримати сьогодні. Їхній світогляд обмежується лінією обрію, видимої з (такої високої!) вежі форту, загубленого в преріях. Їх здатність прогнозувати наслідки замкнена сферою біржової гри. У їхній моралі виразно проглядається подвійне дно. У їхніх практичних кроках, попри постійні розмови про право, гуманізм і сталий розвиток, дедалі ясніше відчувається інший підтекст: "Quod licet Jovi, non licet Bovi" ( Що дозволено Юпітеру, недозволено бику (лат.) . Ці стереотипи спрацьовували тільки в минулому. Можливості біосфери, чисельність людства і його технічна потенція тоді більш-менш відповідали одне одному. Богом покладена на шляху людини-завойовника межа (Шевченкове пригадуєте: "І неситий не виоре на дні моря поле"?) виявилася такою близькою ще наприкінці 20-го століття. Попри всі спекуляції на ґрунті ідеологій, релігій та культур у світових конфліктах все ясніше видний мотив: загострюється боротьба за ресурси, "за життєвий простір", за сфери інтересів", за енергоносії (той же арабо-ізраїльський конфлікт — не що інше, як конфлікт за воду і землю). Земля сьогодні не витримує ані існуючого рівня конфліктності, ані рівня споживання, ані психології піонерів-завойовників, якщо їх уже близько 10 мільярдів. Земля вимагає від людства нового рівня самоорганізації. Світ потребує змін.

Настрій неспроможності утримувати світ під контролем за допомогою ковбойського батога і ласо пронизує фолкнерівське оповідання "Крапчасті коні". Там аван-тюрист-янкі приводить у ковбойське селище табун диких красенів мустангів. Одному Богові відомо, де і як він оволодів тими кіньми. Від бездумного бажання заволодіти хоча б одним з них не в стані утриматися жоден з його відчайдухів-колег. Триває торг, тварин по одній звільнюють від пут, але приборкати жодну з них не вдається місцевим суперменам. Селище висить на волосині від загибелі під копитами звільненої стихії.

Сучасна Америка, і ми разом з нею, боюся, не усвідомлюємо, наскільки складну, вразливу та по суті своїй неприборкану планету отримано у володіння. Її принципово неможливо завоювати та "приборкати". Її можна лише без кінця пізнавати та намагатися співіснувати з нею у відповідності до рівня цього пізнання. Але розпочати потрібно з себе. З простих і здавалось би самоочевидних питань: хто ми? Для чого живемо? Як нам облаштувати свій дім, свою Ойкумену? На жаль, осмислення власного місця на Землі підмінюється бездумною метушнею в колі питань: як отримати усе і відразу, як випередити "чужого", як захистити свої інтереси. Америка, незважаючи на її здавалося б колосальні економічні і соціальні здобутки, можливо у більшій мірі, ніж інші цивілізовані нації опинилася в полоні оцих по суті ілюзорних, віртуальних понять. Здивування і розгубленість більшості американців, що межує з шоком, у післядень трагедії ("за що вони нас так ненавидять!?") в однаковому ступені і зрозумілі, і вражаючі своєю наївністю. Адже, як двічі по два ясно: "Ситий голодного не розуміє". Ця розгубленість лише почасти віддзеркалює усю відстороненість реальної людської Америки від реального ж світу. Для них світ знайомий настільки, наскільки можна знати його з туристичного довідника. Як видно, з висот хмарочосів не завжди ясно проглядається і часова, і просторова перспектива. Ковбойський каральний рейд до хребтів Гіндукушу в поєднанні з панікою перед появою конвертів зі спорами сибірки лише підкреслюють безпомічність та інфантильність "Пакс Амерікана" перед лицем викликів 21-го століття.

Але ж, цікаво: модерні принципи нової світобудови нібито розроблені і визнані усім людством. І ми з Вами, ясна річ, нічого нового не в стані добавити до них сьогодні. Більше десяти років існує прекрасна доповідь комісії Брутланд. 179 держав підписали пречудовий Порядок денний на 21-е століття "Ріо-92". У його основі прості та зрозумілі пріоритети: доля людства, поєднана з долею планети Земля. Стратегія "Ріо-92" ні в кого не викликає заперечень. Це: нагодувати три чверті населення Світу, що сьогодні голодує, захистити їх здоров’я та генофонд, дати якісну освіту та доступ до інформації, дозволити людям на місцях вирішувати свою долю, гармонізувати темпи споживання природних ресурсів з можливостями Землі щодо їх відтворення, забезпечити стале співіснування у мультикультурному світі та підняти рівень самоорганізації в масштабах людства через вдосконалення структур ООН. Справа не у відсутності світоглядних орієнтирів. Проблема у тому, що на практиці ними жертвують в ім’я егоїстичних та сіюхвилинних вигод. Так виник "золотий мільярд". Тут коріниться міжетнічна нетолерантність, тероризм, торгівля зброєю, наркобізнес. Звідси той сумний статус-кво, коли долю цивілізації вершить не колективний світовий розум, а потоки Великої Нафти.

Світ чекає перемін. Залишитися заручниками реалій "Пакс Амерікана" в їх сучасному вигляді — означає не змінитися. І ніяких панацей не буде. Просто, мабуть, гуманітарії і інтелектуали повинні перед урядами та парламентами наголошувати на необхідності дотримання світоглядних принципів нової світобудови. І організуватись, щоб бути почутими, як не важко зробити це інтелектуалам. Просто представники громадянського суспільства, якщо воно є, повинно робити те ж. Просто ООН повинна заявити, що вона усе ще існує (чи не так?) і гостро потребує власного вдосконалення. Просто Церква повинна учити добру. Просто ми усі повинні стати небайдужими громадянами Землі, такої вразливої і такої неприборканої.

А для початку ("не знаю, а так здається.") варто визнати, що сьомого жовтня зроблено помилку. Слід зрозуміти, що ударами авіації міжнародного тероризму не викорінити, збільшити ж число співчуваючих йому "ізгоїв" — можна. Сьомого жовтня завдано удару не лише по афганським містам. Удар отримала Європа, якщо європейськість розуміти не як географічне поняття, а як уміння дотримуватись норм права, гуманізму і відкритості. Торпедовано громадянські суспільства на пострадянських просторах. Тепер наші можновладці вільні від прискіпливої опіки міжнародних структур і, слід гадати, не забаряться з тим, щоб скористатися моментом для зміцнення авторитаризму. Новітні успіхи Росії у зовнішній політиці, скоріш за усе, означатимуть її підсилення не в якості європейської країни, а як гальванізованої євразійської імперії з усіма ризиками для нових незалежних держав, у тому числі і України, з перспективою перетворення їх у неоколонії. Тиск на держави, що опиняються у "сфері стратегічних інтересів Москви" уже зростає, що бачимо на прикладі Аджарії та Абхазії. З моменту опадання листя у горах Чечні слід чекати нового витка насилля. "Соколи Жириновського" отримують привід згадати своє призабуте маячіння про перспективи "мити чоботи в Індійському океані". Ескалація конфліктності може набути глобального рівня. Людство знову ризикує опинитися "біля краю прірви".

Можливо, для самого початку європейцям (знову ж таки не за родоводом, а за способом мислення) варто було б позбуватися комплексу "шляхетного тягаря Білої Людини", принаймні у тому сенсі, яким він наповнився у добу Кіплінга. Принаймні, навчитися прогнозувати наслідки кроків стосовно матеріалізації власних "благих намірів". На "освіченій частині Людства", нема слів, — лежить величезна відповідальність за долю цивілізації. Але ж велика відповідальність не означає монопольне право вершити її долю, чи не так? І від погляду на людство за схемою: "Ми і вони", добре було б зміститися до форми "Ми усі". Маючи на увазі якнайширше коло до нас причетних. Із цією Землею разом.

 Поділитися