пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200201
18.12.2002

З віддалі 30-ти років.

   

Прес-реліз прес-конференції, яка відбулася 9 січня в агенції УНІАН

12 січня 1972 року в Україні здійнялася нова хвиля арештів. За ґратами опинилися лідери шістдесятництва: Іван Світличний, Євген Сверстюк, Вячеслав Чорновіл, Іван Дзюба; цього ж дня або впродовж якогось півтора року також Василь Стус, Зіновій Антонюк, Надія Світлична, Данило Шумук, Іван Коваленко, Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Семен Глузман, Олесь Сергіенко, Василь Лісовий, Євген Пронюк, Валерій Марченко — в Києві, у Львові та інших містах — Іван Гель, Ірина та Ігор Калинці, Михайло Осадчий, Стефанія Шабатура, Зорян Попадюк, Василь Романюк, Богдан Ребрик, Оксана Попович, Ірина Сеник, Василь Долішній, група Володимира Мармуса; у Харкові Анатолій Здоровий, Ігор Кравців; в Умані Кузьма Матвіюк, Богдан Чорномаз; у Черкасах Василь Захарченко; у Нальчику ІОрій Шухевич; за місяць перед цим в Одесі Ніна Строката, Олекса Різників. Список сягнув сотні осіб. За цим стояли тисячі обшуків; десятки тисяч людей були стероризовані допитами. Репресивна машина охопила всі точки України, де жевріли симптоми національного культурного життя.

Це не були ані підпільники, ані якимось чином організаційно пов’язані між собою люди. Їхні осередки діяли на основі міжособистих контактів. Уже фактично існувала інфраструктура виготовлення та розповсюдження альтернативної літератури — самвидаву, особливо з появою 1970 року машинописного журналу "Український вісник" (редактор В.Чорновіл). У самвидаві переважно не ставилося сакраментального питання про зміну ладу. Але, діючи в рамках існуючої системи, шістдесятники відновлювали суму соціяльно-психологічних якостей винищеної інтелігенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права й законності. У цьому середовищі панувала висока культурна і моральна атмосфера, чутливість до нових ідей. Воно протистояло, як офіційній тоталітарній ідеології, так і примітивізмові. Воно об’єднувало людей різних поглядів і національностей, які, однак, ніколи не оголошували один одного ворогами: в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України уявлялася ймовірним гарантом такої свободи. Епоха старанно культивованої безликої маси і тотального страху поволі відступала — відроджувалась Особистість, що була основою християнської європейської культури ("Ти знаєш, що ти — людина?" — спитав Василь Симоненко ще на початку 60-х). Культурницькі вимоги особистості неминуче переростали в рух політичний, антиімперський, оскільки колоніяльне становище було основною причиною нищення української культурної самобутності. Поезія В. Симоненка була, можливо, найпершим виразним свідченням цього доростання до політичних вимог: "Народ мій є. Народ мій завжди буде. Ніхто не перекреслить мій народ". Це 6ув моральний, етичний спротив блискучої когорти непересічних особистостей, які вже здатні були розгорнути великий національно-визвольний рух. Це розуміла й колоніальна влада — з цієї точки зору удару по шістдесятниках було завдано може й запізно.

Український самвидав перетинав кордони і "залізну завісу". Він звучав по радіо "Свобода", виходив іншими мовами. Він розхитував російську імперію, яка вже не витримувала ідеологічної, економічної та військової конкуренції з демократичним Заходом і мусила втягуватися в процес "відпруження". Тому Політбюро ЦК КПРС 30 грудня 1971 року постановило розпочати всесоюзну, кампанію проти самвидаву.

Але цього разу майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець — 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання — й етаповані за межі Батьківщини в Мордовію та Пермську область Росії, потім до Сибіру та в Казахстан. Уперті були запроторені до психіятричок (Л.Плющ, М.Плахотнюк та ін.).

Фізично розгромивши шістдесятників, Москва мала і другий, і третій хід. Вона розгорнула безпрецедентну експансію на Україну, прагнучи ліквідувати її мовну, культурну та історичну національну ідентичність. Робилося це через знищення україномовної системи освіти, газет та журналів. Унаслідок цього величезні маси української людности у своїй національній і релігійній самосвідомості опустилися нижче нуля; вони стали соромитися й цуратися свого українства. Як бачимо, "процес пішов", і інерція його триває донині.

Суспільна атмосфера після 1972-го, на відміну від 1965, була гнітючою. Поодинокі спроби протестувати проти арештів душилися щонайжорстокіше. Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, викидали з черг на квартири, їх самих або їхніх дітей не допустили до вищої освіти або виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення. Хто хотів вижити — мусив принизливо каятися, інші — криводушно писати пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних "українських буржуазних націоналістів — найманців іноземних розвідок", вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї батьківщини, окремі не витримували задушливої атмосфери і спивалися, накладали на себе руки. Найстійкіші — надовго йшли у "внутрішню еміграцію", або й справді емігрували в Росію.

Загалом національний опір був стоїчним. Випадки морального падіння і каяття, щоб купити свободу, попри шалений тиск, були вкрай рідкісними, Тут слід віддати належне КГБ: воно "добирало" на цю новітню Січ Запрозьку високоякісні кадри. Шістдесятники продовжили свою боротьбу і в неволі, пишучи й там самвидав, борючись за статус політв’язня, захищаючи свою честь — а отже й гідність цілої нації. Зокрема, з ініціативи "зеківського генерала" Вячеслава Чорновола вони відзначали 12 січня День українського політв’язня голодівками і протестами, їх підтримало старше покоління — повстанці, які чесно досиджували 25-літні терміни і мали в таборах авторитет найстійкіших борців. Шістдесятники заслужили моральної підтримки демократичного світу. Через них світ довідався про Україну, яка бореться, — і став їй допомагати. Світ поважає країни, які засвітилися духовними проявами. Незалежність не впала нам з Неба. Це шістдесятники, а через 5 років після їх арешту Українська Гельсінкська Група, поставили українське питання у контекст протиборства — тоталітарного СССР і демократичного Заходу — і разом з ним подолали імперію зла, здобули свободу і незалежність. Ще 1981 року відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницькнй визначів:

".Підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликала сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації.

Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше".

Ці останні слова стосуються і Тебе, молодий сучаснику. Чи скористаєшся Ти здобутою свободою, чи готовий Ти прийняти естафету "оптимізму прямостояння" і самонаповнення України питомим змістом? Бо нинішня влада пропонує Тобі жити в Україні постсовєтській і, по суті, колоніяльній.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори