пошук  
версія для друку
11.04.2003

Відкритий лист з приводу запропонованої політичної реформи.

   

Посилаючись на ініційоване Президентом України “всенародне обговорення” можливої реформи політичної системи України, відповідаючи на відкритого листа Президента із закликом активніше брати участь у “всенародному обговоренні” ініційованої Президентом України конституційної реформи та виконуючи свій обов’язок громадян, яким не байдужа доля рідної України, ми, колишні практиканти Німецького Бундестагу (парламенту), хотіли б зробити свій внесок до обговорення, хоча спостереження за реальним ходом всенародної дискусії засвідчують її неприкрито фарсовий характер.

Двомісячний термін, відведений на “всенародне обговорення”, апріорі не залишає часу на якісну дискусію, яка би змогла охопити значну частину населення. Натомість рапорти у засобах масової інформації засвідчують лише те, що проводиться здебільшого односторонній процес роз’яснення структурами виконавчої влади народу ініціатив Президента. Населення майже не має змоги ознайомитися з думками неупереджених фахівців-політологів і передусім представників різних політичних партій (включаючи опозиційні) щодо запланованих конституційних змін. Замість проведення політичних дебатів та “круглих столів” за участю усіх політичних партій, які б через загальнонаціональні телевізійні канали мали б побачити усі громадяни України, ми спостерігаємо сьогодні потуги адміністративної машини, яка із застосуванням адміністративних ресурсів намагається на місцях вичавити із громадян формальну “підтримку” ініціатив Президента. Відкритий діалог прибічників і противників реформи відсутній; поодинокі випадки висвітлення засобами масової інформації думок опозиційних політиків носять характер маніпулювання суспільною думкою, оскільки не забезпечують відтворення суті того, що сказав політик, вириваючи окремі висловлювання з контексту. Підтримку ж (здебільшого вимушену, як свідчать соціологічні опитування) отримують не самі пропозиції Президента, а їхня інтерпретаціямісцевими чиновниками, яка насправді є нічим іншим, як викривленням ініціатив Президента і надання їм привабливого для громадськості змісту, який не має нічого спільного із справжнім змістом законопроекту № 3207. Ми можемо це стверджувати як люди, що знайомі з реальним досвідом функціонування демократії в Німеччині, а до того ж провели детальний аналіз згаданого законопроекту, який і хотіли би запропонувати, разом із “конструктивною частиною” – нашим баченням політичної реформи, яка Україні дійсно потрібна, але не у такій формі, як її пропонує Президент.

Отже, тепер щодо змісту законопроекту Президента України Л. Кучми № 3207 від 06.03.2003 “Про внесення змін до Конституції України”.

Пропозиції Президента усюди рекламуються як перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління. Підставою для цього нібито є передання права “призначати” Прем’єр-міністра Верховній Раді України. Насправді, ми маємо справу із поверховим текстовим прийомом, який не має жодного юридичного чи реального підґрунтя, адже “призначення” Прем’єра Верховною Радою має відбуватися за поданням Президента, який вносить таке подання на “пропозицію” постійно діючої парламентської більшості. Це нічого не змінюєу реальному проходженні процесу, як він має місце зараз. У ланцюгу “пропозиція-подання-призначення(згода)” перше поняття, яке має юридичний зміст – це “подання”. “Пропозиція більшості” – питання кулуарне, а не юридичне. Зараз так само для призначення прем’єра потрібна згода Верховної Ради, і Президенту все одно потрібно враховувати прийнятність будь-якої кандидатури для більшостіпарламенту – чи постійно діючої, чи ні. “Пропозиція” не має зобов’язального характеру, і Президент може так само вирішити, подавати чи не подавати цю кандидатуру на формальний розгляд, як і зараз Верховна Рада вирішує, чи затвердить, чи не затвердить вона призначуваного Президентом Прем’єра. Таким чином, єдиний елемент законопроекту, який ніби дає підстави говорити про підсилення ролі парламенту, є простою грою слів.

Нові принципи будови і функціонування Верховної Ради, насамперед її поділ на 2 палати, далі спростовує претензію на те, що запропонована реформа дає більше повноважень парламенту. Маленька поступка демократії – введення пропорційної системи виборів, одразу ж нейтралізується поділом повноважень між палатами. Функції Державних зборів будуть декоративними і зводитимуться до шоу-майданчика для “демократичної процедури утворення більшості та призначення Верховною Радою Прем’єр-міністра”, насправді ж – Державні Збори стають хлопчиком для биття за те, що, за юридично дуже тонко задуманою схемою законопроекту Президента, вони не контролюватимуть.

“Запропонованого” і “призначеного” Державними Зборами Прем’єр-міністра і діяльність його уряду контролюють чомусь уже не Державні Збори, а Палата регіонів. Лише Палата Регіонів і контролює діяльність Кабміну, і може ставити питання про його відповідальність; таким чином, декларована “відповідальність” Державних зборів за “призначений” ними Кабмін є фікцією, що повністю нівелює ідею парламентсько-президентської республіки.Принципи обрання і функціонування Палати регіонів не виписані, як не виписана і відповідальність, що є дуже дивним, враховуючи, що практично всі повноваження Верховної Ради передаються саме Палаті регіонів. У Палати Регіонів, за задумом законопроекту № 3207, є тільки повноваження, принципи ж її відповідальності перед народом відсутні (таким чином, заяви Президента про те, що його пропозиції створять в Україні “відповідальну владу”, є порожньою риторикою). Є пряма загроза того, що ця нечітка структура, яка з моменту її введення зможе заблокувати будь-який закон про її обов’язки, який їй не подобатиметься, буде повністю контрольована Президентом. Введення її та передача їй великих повноважень вочевидь має на меті зменшити кількість тих, кого у разі потреби треба буде “умовити” – і легше, і дешевше обійдеться. Те, що Президент продовжує призначати голів обласних держадміністрацій, обрання Палати регіонів, судячи з усього, проходитиме під пильним оком адмінресурсу. До речі, призначення голів державних адміністрацій має, згідно із законопроектом, відбуватися навіть без подання Прем’єр-міністра, як за чинною Конституцією; це перетворюється на абсолютно автономний процес в стінах Адміністрації Президента України. Вже через це можна побачити, що насправді повноваження Президента збільшуються, а не зменшуються, – він досить прямим чином впливає на єдину вирішальну структуру у парламенті.

На відміну від Палати регіонів, чітко виписані (і розширені) можливості розпуску Державних зборів, на той (майже нереальний, враховуючи обсяг її повноважень) випадок, якщо вона стане незручною. Вимога створення більшості протягом місяця є ігноруванням політичних реалій (досить лише згадати досвід останніх двох спикеріад), але ж відповідальну владу треба створювати саме за тих реалій, що ми їх маємо. А для цього слід дати парламенту можливість структуруватися, навіть якщо це займе трохи більше як місяць. Така причина для розпуску, як нестворення більшості, фактично означатиме, що будь-які намагання політично структуруватися(які апріорі займають час, принаймні на сучасному етапі розвитку України) призводитимуть до розпуску Верховної Ради.Президент таким чином програмує недієздатний парламент і – додатково – вихолощує сенс пропорційної системи виборів, який і полягає у структуруванні парламенту.

Але навіть якщо Державні Збори якимось дивом протягом місяця і оберуть керівництво, і структуруються, реального впливу на процеси в державі вони не матимуть. Усі суттєві повноваження, що наразі допомагають парламенту втримувати бодай видимість впливу чи принаймні контролю над станом справ у державі, переходять до Палати регіонів, – призначення кадрового складу Рахункової палати, Уповноваженого з прав людини, Голови Нацбанку, половини складу Нацради з питань телебачення і радіомовлення, згода на призначення Генпрокурора і висловлення йому недовіри, призначення половини(замість третини, як тепер) складу Конституційного Суду та інше.

Палата регіонів буде контролювати фінансові потоки в державі – контролюватиме виконання Державного бюджету, використання одержаних Україною позик та діяльність Кабміну (який нібито є під “опікою” Державних зборів). Бюджет приймається спільнимзасіданням двох палат, але контролює його виконання чомусь тільки Палата Регіонів, і за неприйняття бюджету до 1 грудня Президентом розпускаються тількиДержавні збори. Потреба узгодження проекту Закону про бюджет між двома палатами пропонує безліч можливостей – більша частина з них чисто бюрократичних, а не політичних – для гальмування бюджетного процесу, що дозволяє дуже легко розпускати Державні збори, навіть якщо вони підуть на будь-які компроміси для своєчасного прийняття бюджету. Механізм розпуску Палати регіонів не передбачено взагалі.Ми не відкидаємо ідею адекватного представництва регіонів, проте так звана Палата регіонів буде забезпеченням влади Президента, а не інтересів регіонів. Аби уникнути звинувачень у голослівній критиці, нижче ми наводимо механізм того, яким чином можна адекватно представляти інтереси регіонів і при повністю пропорційній системі виборів.

Враховуючи дуже вірогідну залежність Палати регіонів від Президента, вкупі дві названі причини для розпуску Державних зборів означають можливість повного контролю Президента і над другою частиною парламенту, що підкреслює цинічність виставляння цієї “реформи” за перехід до парламентсько-президентської республіки.

Побудова законодавчого процесу так само практично виключає можливість прийняття законів, які не влаштовуватимуть Президента. Закон може бути заблокований Палатою регіонів, причому голосування має місце по кожномузакону, який приймається Державними зборами, і для подолання вето Палати регіонів потрібно 2/3 голосів Державних зборів. Для порівняння, у двопалатному парламенті ФРН перелік законів, які потребують схвалення Бундесрату, вичерпно визначений у Основному Законі, а стосовно інших законів Бундесрат хоч і має право (яким він може і не скористатися) повернути закон до Бундестагу, проте для подолання заперечень Бундесрату достатньо повторно відданої простої більшості голосів. Тим більше, що Бундесрат складається з представників демократично обраних у кожній землі урядів, які відповідають за свою діяльність саме за партійною ознакою. Таким чином, у Верховній Раді України практично кожний закон, що не влаштовує Палату регіонів (аж 41 особу – більшість у Палаті регіонів), наштовхуватиметься на перешкоди, яких зараз вимагає вето Президента або внесення змін до Конституції. Що стосується власне вето Президента, то його можна подолати лише за умови наявності 2/3 голосів в обох палатах. Це саме по собі робить вето Президента практично неподоланним навіть за умови незалежної позиції Палати регіонів, яка підлягає сумніву. Таким чином Президент, маючи такий вирішальний вплив на законодавчий процес, де-факто стає ще і фактичним головою законодавчої влади, що – знову ж таки – робить заяви про “послаблення ролі президента” і “парламентсько-президентську республіку” просто насмішкою – і обдурюваннямнароду.

Стосовно законів, що відносяться до повноважень спільного засідання палат, то вони мають опрацьовуватися у взаємодії комітетів, утворюваних обома палатами. На додачу до того, що маленька кількість членів Палати регіонів робить вельми цікавим її вирішальний вплив на процеси у державі, так само подив викликає те, наскільки компетентним і плюралістичним буде процес обговорення законопроектів у комітетах Палати Регіонів, на яких в середньому припадатиме 81 : 24 = 3,375 депутата. Можна, звичайно, припустити, що постійні комітети створюватимуться тільки для тих сфер, що стосуються до повноважень спільних засідань, проте мають існувати якісь органи, які обґрунтовуватимуть схвалення або несхвалення Палатою регіонів всіх інших законопроектів, які мають через неї проходити. Чи на це буде достатньо “компетентної думки згори”? Це ставить під великий сумнів те, що законодавчу роботу проводитимуть саме обрані народом (?) сенатори, натомість апарат Палати Регіонів може стати чимось на кшталт Адміністрації Президента України №2– неконституційним бюрократичним органом з невідомою структурою, який тим не менше фактично матиме вирішальний вплив на прийняття або неприйняття законів – бо 81 сенатор просто не може опрацювати весь спектр законодавчих питань.

На крайній випадок того, що і Державні збори, і Палата регіонів збунтуються, і передбачено внесення в Конституцію положення про прийняття законів референдумами без необхідності затвердження будь-яким органом державної влади. Щодо популістського характеру такого рішення і дотичності досвіду “референдуму за всенародною ініціативою” 2000 року висловлювалося багато засобів масової інформації. В Україні об’єктивно немає сталого досвіду державності, тим менше самоврядування, яке давало би народу досвід у впливі на політичні процеси. У критичному стані знаходиться система освіти взагалі, практика же політичної освіти знаходиться у зародковому стані. Народ деполітизований. Обсяг законодавства, яке частково є взаємосуперечним, становить виклик навіть для експертів, не кажучи про народ. Кризовий стан в країні не дозволяє приймати рішень, які не були обговорені і продумані на рівні спеціалістів, бо це матиме непередбачувані та шкідливі наслідки.

Сюди ж можна віднести і очевидну перспективу того, що конституційні зміни, запропоновані Президентом, будуть намагатися проштовхнути шляхом проведення референдуму. Ми переконані, що це є дуже хибний шлях.По-перше, чинна Конституція України не передбачає можливість конституційних змін шляхом референдуму, тому він не матиме юридичних наслідків і означатиме лише порожнє викидання бюджетних грошей – грошей платників податків. По-друге, не відповідає дійсності той факт, що прийняття змін до Конституції через референдум є загальноприйнятою світовою практикою.Навпаки, такі країни, як Німеччина та Франція, повністю відмовились від практики проведення всенародних голосувань по важливих питаннях державного устрою, бо мали негативний досвід у міжвоєнний період (Веймарська республіка в Німеччині). По-третє, референдум з таких важливий питань, як політичний устрій в країні, є дуже небезпечним, адже дуже велика частка населення не є фахівцями з конституційного права і схильні до популістських рішень, які їм нав’язують ЗМІ.

“Реформа системи влади” також повністю підпорядковує Президенту судову владу.Якщо раніше до повноважень Президента відносилося тільки утворення судів (п. 23 ст. 106 Конституції), то тепер він не тільки має право робити це без візи міністра юстиції, а й може визначати кількість суддів у судах, довільно переводити суддів, призначати керівників судів. Наслідки такого “послаблення” ролі Президента коментарів вочевидь не потребують.

Внаслідок реформи повністю залежним від Президента стає Конституційний суд України (КСУ).Президент тепер призначає половину його складу, що дає йому вирішальний вплив на тлумачення положень Конституції, на експертизу законопроектів, і тим більше на можливі пізніші зміни до Конституції. Це означає вагомий вплив не просто на парламентські процеси, а на кінцевий їх зміст, у ключових питаннях. Знову слід повторити, що таким чином Президент отримує фактично повний контроль над законодавчою гілкою влади. Другу половину Конституційного суду обирає Палата регіонів (тобто, 41 особа), обрана у наших характеризованих адмінресурсом виборчих процесах також не без участі Президента. Таким чином, КСУ стає повністю залежним від зовнішніх сил, оскільки у його формуванні тепер навіть не бере участь з’їзд суддів. Це дорівнює ліквідації принципу незалежності судової влади.

Велике занепокоєння викликає також те, що суддів Конституційного Суду тепер можна переобирати на другий термін, а також те, що звичайні судді обираються не безстроково, а на 10 років (до того ж, Палатою регіонів, тобто знову – 41-ю особою). Інститут переобрання (Президента, депутатів) є певною гарантією того, що у своїй діяльності ця людина (Президент, депутат) намагатиметься, проводячи певну загальну політику, враховувати конкретні інтереси народу. Суддя за визначенням має бути незалежним. Тим більше суддя Конституційного суду, і саме принцип неможливості його переобрання гарантує те, що він не буде шукати можливості бути переобраним, для чого треба сподобатися тому, хто обирає. У випадку, коли б суддів призначала Верховна Рада, проблема не була би такою гострою, бо перед 225-ма особисто не вислужишся (перед 41-м вже легше), тут вже є певний принцип колективності користі – а колективна користь вже є близькою до принципу загального блага, – а не користі особистої. У варіанті ж, запропонованому у законопроекті, закладений механізм залежності– тепер вже половини(!!!), а не третини – Конституційного Суду від однієї особи– Президента – чого вже достатньо для контролювання КСУ. Так само законопроект Президента виключає пункт про те, що Голова КСУ може займати цю посаду лише на один строк. Враховуючи вирішальний голос Голови при прийнятті рішень, принцип можливості його переобрання кінцево робить КСУ у його рішеннях залежним від того, хто обирає. 10-річний строк повноважень звичайних суддів не додає гарантій забезпечення правосудності у державі, оскільки і зараз суддю можна зняти з посади внаслідок дисциплінарного провадження. Принцип же переобрання, знову, робить суддів залежними від політичної волі 41-ї особи у Палаті регіонів.

Декілька наявних у законопроекті зменшень повноважень Президента на фоні описаного є косметичними.Президент залишається, як і сьогодні, політичною особою, яка володіє всією повнотою влади в країні та має можливість контролювати все і усіх. До того ж, через виключення останньої частини ст. 106 чинної Конституції (вимога скріплення акту, виданого в межах деяких пунктів цієї статті, підписами Прем’єр-міністра і міністра, відповідального за акт і його виконання) повністю автономізуються процеси, які поки що мають принаймні супроводжуватися якимись консультаціями з міністрами закордонних справ, оборони, юстиції. Це ще більше нівелює претензію на створення таким чином більш “парламентської” республіки, бо навіть “призначений Верховною Радою” уряд просто викреслюється з певних важливих політичних процесів. Про укладення міжнародних договорів України і Кабмін, і Верховна Рада дізнаватиметься вже пост-фактум. Про скасування актів Кабміну Кабмін теж повідомлятимуть як про доконаний факт, що підсилює вплив Президентана діяльність Кабміну, за яку мала б нести відповідальність, за логікою парламентсько-президентської республіки, Верховна Рада. Найнебезпечнішим є вже згаданий факт про те, що саме так – без візи Мін’юсту – здійснюватиметься і ліквідація судів і призначення керівників судів, переведення суддів.

Викладеного достатньо для висновку про те, що запропонована реформа матиме наслідком створення не парламентсько-президентської, а президентсько-безпарламентської системи влади.Внесення до Конституції запропонованих змін фактично означатиме повне нівелювання Верховної Ради і підсилення впливу Президента на всі державні процеси, які зараз ще проходять більш-менш демократично (чи принаймні існує така законодавча можливість, якщо вона і не виконується). Останнім штрихом зневаги до Верховної Ради є пункт 3 законопроекту, яким визначається, що інавгурація новообраного Президента відбувається не на урочистому засіданні Верховної Ради, а просто – на урочистому засіданні. Вступ на посаду Президента перетворюється на приватну вечірку.Верховній Раді відбираються не тільки реальні повноваження, а й навіть символічний аспект державного авторитету.

Цей законопроект є, на нашу думку як людей, які з перших рук ознайомилися з політичним устроєм дійсно демократичної держави Німеччини, посиленням авторитаризму, а не демократизацією державного устрою. Під демократичними деклараціями приховується намагання конституційно закріпити сьогоднішній статус-кво, коли влада в країні узурпована в одних руках.

Поряд із цим, ми свідомі того, що політична система в Україні на сьогодні не є ідеальною і має бути зміненою у бік посилення парламентаризму.При цьому йдеться скоріше не про конституційну, а про політичну реформу, бо певну кількість якісних змін можна провести через закони України, не зачіпаючи при цьому Конституції. На наше переконання, найближчим часом необхідно прийняти наступні закони України, які будуть сприяти демократизації політичної системи в Україні: Закон України “ Про Кабінет Міністрів”,в якому б було детально визначено повноваження, функції та завдання Кабінету міністрів, Прем’єр-міністра та окремих міністрів; Закон України “ Про Президента України”,який поряд з усім іншим має передбачати спрощення процедури (зменшення кількості голосів депутатів, необхідних для імпічменту, до 300)усунення Президента від влади (імпічменту), в разі, якщо він скоїв державний злочин чи намагається узурпувати владу в країні; Закон України “ Про вибори до Верховної Ради України”в новій редакції, яка б передбачала 100% пропорційну систему виборів з обласними партійними списками. Пропорційна система виборів з обласними партійними списками має ґрунтуватися на наступних принципах.

У кожній області партія/блок складає обласний список, за яким проводить агітацію під час передвиборчої кампанії. Прохід партії у парламент визначається за підсумками голосування по всій Україні, при чому діє 4%-ий бар’єр. Загальна кількість місць, яку отримує партія/блок у Верховній Раді, визначається так само, як і зараз. Проте список депутатів, які пройдуть, складається за підсумками голосування по областях.

Приклад:Партія за підсумками виборів в цілому отримала 80 мандатів. Це береться за 100%. 5% своїх голосів партія отримала у Київській області, що дає 4 мандати для кандидатів з обласного списку Київської області. 15% отримано у Полтавській області – 12 мандатів для полтавського обласного списку. 3,75% було віддано у Сумській області – 3 мандати, 10% у Криму – 8 мандатів, 1, 25% – у Одеській області – 1 мандат, 7,5% у Волинській обл. – 6 мандатів, 5% у Чернівецькій області – 4 мандати, і т. д.

Стосовно десятих і сотих відсотка. Якщо у даній області відхилення від цілих чисел не перевищує 0,25%, число мандатів округлюється до найближчого цілого числа. Приклад: кількість голосів, відданих за дану партію, скажімо, у Донецькій області, відповідає 4,79 мандата. З донецького обласного списку до ВР проходять 5 кандидатів. Натомість у Львівській області кількість відданих голосів відповідає 7,14 мандатам; до ВР проходять семеро.

Області, де наявні такі відхилення від цілих чисел до 0,25%, частково врівноважать одна одну, а також ті області, де відхилення перевищуватимуть 0,25%. Після того, як за цими правилами з 80-ти мандатів розподілено, скажімо, 78, десятих і сотих з різних областей ще залишається на 2 мандати. На цей випадок центральний офіс партії ще у процесі реєстрації подав додатковий преференційний список кандидатів, які є особливо важливими для партії (наприклад, хтось є експертом з питань бюджетної, оборонної чи аграрної політики і як такий буде дуже потрібний фракції). Оскільки теоретично можливо те, що десятих і сотих мандата не залишиться, такі експерти можуть бути включені у обласні списки на прохідних місцях, проте недоліки для місцевих політиків врівноважуватимуться таким чином: скажімо, у преференційному списку один кандидат стоїть на другому місці у львівському списку, а другий – на третьому місці у донецькому списку. За нашим прикладом, обоє вважаються такими, що пройшли за преференційним списком, чим доповнюють склад фракції до потрібних 80-ти осіб, натомість з донецького та львівського обласного списку до ВР проходять наступні кандидати – відповідно шостий та восьмий.

У разі вибуття депутата, що пройшов за обласним списком, до ВР проходить наступний кандидат зі списку цієї області. У разі, якщо вибув депутат, що пройшов за преференційним списком (не просто числиться у ньому, а вважається таким, що пройшов за ним у разі наявності десятих і сотих відсотка), до ВР проходить наступна особа з преференційного списку. Якщо вона вже є депутатом за обласним списком, – скажімо, була у волинському списку за номером три, – то вона віднині вважається такою, що пройшла за преференційним списком, натомість до ВР проходить наступний кандидат з волинського списку (у нашому прикладі, сьомий).

Така система одночасно і підсилить партійну систему, і забезпечить представництво регіонів у парламенті. Партії, і особливо їхні місцеві організації, отримують стимул для більшого приділення уваги проблемам виборців у регіонах. Така система нівелює “анонімність” великого всеукраїнського списку, з якого наразі люди реально можуть знати тільки 5 осіб, оскільки обласна партійна організація на місцях, бажаючи отримати голоси, турбуватиметься про те, аби у її списку були відомі у регіоні люди, які багато зробили для області; та й п’ятірка на обласному рівні – це не п’ятірка на всеукраїнському. Незважаючи на те, що система пропорційна, громадяни зможуть відслідковувати діяльність депутатів від своєї області, оскільки знатимуть їх за списком і за діяльністю партії в регіоні; депутати матимуть стимул звітуватися перед виборцями на місцях (і будуть стимульовані до цього обласними партійними організаціями, в інтересах яких є і отримання голосів на наступних виборах), – поєднання відповідальності особистої з груповою.

Таким чином, ця система поєднує переваги і пропорційної, і мажоритарної системи і, на нашу думку, оптимально підходить на сучасному етапі політично-суспільного розвитку України.

Щодо можливих конституційних змін, то, на нашу думку, вони можуть виглядати наступним чином: Прем’єр-міністр України має призначатися виключно Верховною Радою.При цьому вносити в Конституцію поняття “більшості”, на наш погляд, є зайвим кроком, оскільки більшість є елементом політичної культури, – законодавче її закріплення не прискорить позитивних змін, натомість з’являються можливості для контролю. В сукупності із новим Законом про вибори на пропорційній основі із обласними партійними списками парламент стане достатньо структурованим для утворення у Верховній Раді стійкої коаліції фракцій, які, отримавши перемогу на виборах, оберуть свого Прем’єр-міністра і цим самим візьмуть на себе відповідальність за діяльність Уряду. Обрання Прем’єр-міністра парламентом має відбуватися без подання Президента, інакше буде запрограмований конфлікт інтересів між Президентом та Парламентом. Обраний Прем’єр-міністр сам призначає свій кабінет (включаючи так званих “силових міністрів”).Відставка Прем’єр-міністра означає автоматичну відставку всього складу Уряду.

Вотум недовіри Кабінету Міністрівв цілому висловлюється простою більшістю голосів Верховної Ради, проте він має бути за досвідом ФРН “ конструктивним”,тобто одночасно з відставкою діючого Прем’єр-міністра має бути затверджена нова кандидатура на посаду Прем’єра.

Президент має бути позбавлений права звільняти Прем’єр-міністра, бо Прем’єр призначається Верховною Радою та несе відповідальність виключно перед парламентом. Міністри Кабінету міністрів несуть персональну відповідальність перед Прем’єр-міністром і діють в руслі програми діяльності Уряду, яку визначає Прем’єр-міністр. На випадок (теоретично можливий з огляду на сьогоднішні політичні реалії), коли окремий міністр виявиться нездатним виконувати свої обов’язки, проте Прем’єр-міністр з якихось причин не захоче його звільняти, а урядова коаліція у парламенті буде неготова висловлювати недовіру усьому уряду через одного міністра, може бути введений вотум недовіри одному міністру – двома третинами складу Верховної Ради.

Президент має також бути позбавленим права призначення“силових міністрів” (бо це буде прерогативою Прем’єр-міністра), а також керівників Державної податкової інспекції, Державної митної служби, Державної прикордонної служби та Служби Безпеки України.Функція призначення цих вищих посадових осіб має бути передана Верховній Раді України.

Для адекватного відображення інтересів регіонів та покращення якості місцевого самоврядування, а також для посилення впливу партій на регіональному рівні обласні голови обласних державних адміністрацій мають обиратися народомшляхом проведення прямих виборів.

Ці пропозиції висловлені нами задля збереження принципу “конструктивності”, у відсутності якої Президент так часто звинувачує опозицію. Однак, викладеного нами аналізу пропозицій Президента достатньо для того, аби стверджувати, що статус-кво є кращим і демократичнішим, ніж те, що пропонується, тому навіть проста критика пропозицій Президента і недопущення їх реалізації будуть для суспільства дуже і дуже конструктивними.

Ми висловлюємо сподівання, що Президент і його команда, пам’ятаючи про свою відповідальність перед країною і народом, не зроблять цього кроку для повернення до тоталітарної системи державного устрою. Паралельно ми висловлюємо впевненість у тому, що опозиції вистачить сил і політичного хисту не допустити посилення авторитаризму в Україні. Ми говоримо це як люди, які сподіваються прожити своє життя у демократичній державі.

Мирослава Лузіна, Кирило Савін,
Михайло Юрченко, Олена Перепадя
зворотній контакт: ipp@ua.fm

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори