пошук  
версія для друку
04.12.2003 | Всеволод Речицький, конституційний експерт Харківської правозахисної групи

Відкритість інформації як універсальна вимога

   

Питання про відкритість інформації як універсальну вимогу не є настільки простим, як можна спочатку припустити. З політологічної точки зору здається, що це риторичне питання, і відповідь на нього заздалегідь визначена. У культурологічному ж і філософському смислі воно не виглядає настільки однозначним, адже по мірі занурення в аспекти теми стає зрозумілим, що її розгляд тісно пов’язаний з питанням символічних форм (Е.Кассірер, С. Ланґер), «символічною реальністю» у цілому. З цього приходиться починати, звідси тема інформаційної відкритості знаходить свій вектор і наповнення.

Зокрема, найважливішою теоретичною гранню теми видається проблема природи і функцій символічної реальності, до якої належить і частиною якої є інформація. Як відомо, символ – дуже багатозначне і дотепер недостатньо прояснене поняття. Прийнято вважати, що символ – це довільний знак, що виражає яку-небудь тотожну соціальну реакцію. Значення символу формується у процесі навчання і взаємної згоди людей, що використовують його в процесі комунікації. У своїй почуттєвій якості символ указує на щось «інше» або замінює собою щось інше. «Іншим» у цій ситуації може виступати явище або предмет, але найчастіше символ указує на абстрактне – зміст, що безпосередньо не сприймається, смислове утворення, комплекс уявлень, що відносяться до релігії, політики, науки тощо.

За своєю природою і складом символи можуть бути байдужими для реальності, що вони її символізують, утворюючи власну, замкнуту у відношенні до предметного світу систему. Проте, символізуючи реальність, на яку самі вони не схожі, символи створюють власну «нову реальність». У ланцюзі довгих і непростих перетворень символічна реальність не тільки заступає «реальну реальність», але і надає останній смислу.

При цьому особливо важливою є та обставина, що цінність символу звичайно мало пов’язана з його матеріальною стороною або причиною. Символічна цінність предмета мистецтва, як правило, багаторазово перевищує цінність матеріалу, з якого він зроблений, таким чином ідеї і символи закономірно стають більш могутніми, ніж реальність, яку вони спочатку були покликані відбивати. При цьому технології виробництва і швидкої передачі символів перетворюються в хіба не ключові моменти культури та її окремих форм.

По суті, більшість культурних форм є також сукупністю символічних форм. До складу символічних форм звичайно включають основні засоби соціальної комунікації: міф, науку, мистецтво, наукову і логічну мови разом з мовою поетичної уяви. У підсумку, замість того, щоб визначати людину як animal rationale, ми повинні визначати його як animal symbolicum, говорив Е.Кассірер. Символи, як відомо, тісно пов’язані із сигналами. Але якщо сигнали належать світу фізичного буття, то символи – частина віртуального світу значень. Сигнали – це «оператори», а символи – «десигнатори».

На підставі сказаного ми могли б прийняти визначення символічної реальності як простору людської уяви, у якому феномени (предмети і явища) матеріального світу виступають в якості спеціальних замінників – знаків і символів, за допомогою яких людина організує свою активність і за допомогою яких здійснюється її взаємодія з іншими людьми і навколишнім природним середовищем.

Зі з’ясування природи і структури символічної реальності випливає, що люди повинні бути уважними до кордонів створеного ними символічного світу. Це, зокрема, означає, що в межах символічної реальності вони не повинні застосовувати системи заборон, що були розроблені для застосування в просторі фізичної (предметної) реальності. Тому що заборона на ті чи інші прояви символічної реальності завжди виявляється зазіхан­ням на свободу думки, експериментальні майданчики розуму, «культурно чуттєві зони» (Д. Істон) суспільства. Такі заборони, як правило, не тільки неплодотворні, але і руйнівні для ноосфери.

Тому для визначення правильних підходів до символічних операцій і зменшення можливих ризиків, що з них випливають, ми повинні навчитися визначати зовнішні і внутрішні кордони феномену символічного, виявляти ті місця (зони, простори, сфери), за допомогою яких символічна реальність впливає на фізичний світ.

Символічна система, яку можна вважати ядром культури (самою культурою в деяких визначеннях і підходах) характеризується не тільки складно сегментованою елементною базою (міф, мова, наука, мистецтво, релігія тощо), але і складним малюнком внутрішніх взаємодій своїх частин. Символічна реальність багатофункціональна, і це дозволяє говорити не тільки про функції символічного в цілому (утворення цінностей і смислів, ментальне відображення світу, моделювання й інтелектуальне експериментування), але також про функції її окремих сегментів: міфу, мови, релігії, науки, мистецтва, гри, моди.

Як ми бачимо, про властивості символічної реальності можна міркувати в різних проекціях. З одного боку, вони мають відношення до феномена символічної реальності в цілому. З іншого боку, кожен сегмент (вид) символічної реальності має свої властивості, що виявляються на рівні мови, науки, мистецтва та їх менш великих видових підрозділів.

Таким чином, загальну структуру символічної реальності можна уявити у вигляді великої піраміди смислів. Спочатку символічна реальність береться у своїй цілісно-структурній якості. Так утво­рюється (іменується) символічна система. Символічна система має деякий набір константних властивостей, тобто органічну нормативність. Оскільки символічна система призначена для створення первинних смислів, цінностей та ієрархій, вона не демонструє якого-небудь доступного організуючого початку (крім трансцендентного), про який можна було б міркувати аналітично.

Символи, або атомарні елементи символічної реальності, виникають з інтелектуального життя людини і породжуються нею. Будучи придуманими, сприйнятими чи засвоєними індивідами, вони не тільки віддзеркалюють життя, копіюючи або заміщаючи його фізичні об’єкти, але і допомагають людям проникнути в його зміст, смисл. Проте символам притаманний також творчий характер, бо під впливом символічної реальності фізичні об’єкти не тільки відображаються і копію­ються, а й перетворюються. У ній вони, умовно кажучи, не тільки розкріпачуються від своїх первинних фізичних зв’язаностей, але і «відриваються» від своїх споконвічно консервативних призначень. Так щось статичне за своєю первинною природою за допомогою символізації стає динамічним і «живим», і історія Кремнієвої долини є лише очевидним тому підтвердженням.

Символічна реальність мало рахується з прос­то­ром, часом, гравітацією, швидкістю світла і вза­галі якими-небудь лінійно-векторними процесами, використовуючи їх як свій пластичний ресурс. Вона не позбавляє людину цілком від присутніх у її житті фізичних обмежень, але дозволяє їй діяти в рамках можливостей, обумовлених не стільки місцем, часом, силою тяжіння або швидкістю, скільки здібностями його інтелекту.

Тому символічний простір (символічна реальність) за своєю роллю і функціям виступає як випробувальний полігон розуму, оточений «резерваціями» факультативних смислів і оснащений віртуальною машиною подолання природно-фізичних обмежень. Усе недоступне в світі фізичному тут доступно, все обмежене у матеріальному світі його ресурсами тут нічим, крім утоми розуму, не обмежено. Тому головна роль символічної реальності – це звільнення людини від зв’язаностей і залежностей, що накладаються на нього фізичними законами, матеріальними обставинами життя. Що ж стосується її більш конкретних призначень, то вони виступають в якості рольової своєрідності науки, мистецтва, міфу, релігії, моди, гри тощо.

Функції окремих сегментів символічної реальності, у свою чергу, розподіляються на менш великі «призначення» симфонічної і камерної музики, театру, живопису, диференціального числення тощо.

Вище уже відзначалося, що одне з найважливіших властивостей символічної реальності полягає у тому, що вона дозволяє більш вільно, ніж у «реальній реальності», комбінувати життєві предмети і явища, сполучити їх один з одним у найрізноманітніші способи, прискорювати і сповільнювати їхній рух згідно проекту уяви. Але це також означає, що найважливішою якістю символічної реальності є здатність творчості.

Символічна творчість, у свою чергу, може розглядатися в декількох аспектах. Як показують дослідження, починаючи приблизно з 60-х років минулого століття творчість сприймається соціумом як інструмент подолання феномена відчуження в індустріальному суспільстві. В даний час багато хто вважає, що продуктом творчості є переважно символічний результат, причому сам феномен творчості виступає не просто підсумком інтелектуальної роботи на замовлення, але й наслідком глибинних духовних прагнень людини.

Історично творчість є результатом зростаючої свободи й автономності особистості, і в цьому смислі вона виникає з принципово інших джерел, ніж рутинна повсякденна робота. Інакше кажучи, ми повинні визнати, що творчість виникає не стільки з дотримання (повторення) існуючих процедур і правил, скільки зі свідомого чи несвідомого їх порушення.

Таким чином, творчість виникає з тієї соціальної аксіоматики, що виявляється у подвійності ледве не всякої соціальної нормативної системи. Вона виникає і знаходить своє виправдання у визнанні тієї обставини, що більшості соціальних норм іманентно притаманна провокація їх порушення. Можна сказати, що творчість припускає також конкуренцію свободи і порядку, причому в даній конкуренції ідея свободи превалює над будь-яким status quo.

Своєрідність творчої активності закладена й у її мотиваційній природі. У наш час поняття творчості значно ускладнилося, а сама творчість перестала виступати лише проявом (наслідком) людської винахідливості. Як вважає У.Бек, з того факту, що всі сучасні суспільства спрямовані в майбутнє, автоматично не випливає їхній творчий характер. Так чи інакше, сучасна творчість являє собою високий і досконалий тип людської діяльності. Мотив же, що спонукає до творчості, пов’язаний не стільки з зовнішніми, скільки із внутрішніми потребами особистості, її прагненням до самореалізації, множенню унікальних здібностей і дарувань.

Публічне право творчості або право інтелектуальної свободи ще донедавна досить комфортно укладалося в межі регулятивних можливостей національного конституційного права. Проте під впливом глобалізації і демократизації право творчості дедалі більше виступає як спеці­альний під­розділ міжнародного інформаційного права. Адже творити і ділитися результатами творчості – означає обмінюватися інформацією. В ідеалі творчість є вільне, нічим не обмежене інформування. Цією саме властивістю творчості і породжується більшість її правових і політичних колізій.

В одних випадках творчість створює нові інформаційні повідомлення, в інших – дозволяє зрозуміти, декодувати вже існуючі. Так чи інакше, але саме комунікаційний, інформаційний характер творчості змушує сьогодні звернути на нього увагу правознавців.

Орієнтуючись на запропоноване А.Молем визначення інформації, як кількості непередбачуваного у повідомленні, можна сформулювати наступне визначення: творчість – це створення інформаційного повідомлення, що має смисл, (творчого продукту), необхідною умовою існування якого в даній якості виступає неповторна оригінальність особистості автора даного повідомлення.

Таким чином, у справжньому акті творчості повинні бути присутніми наступні атрибути:

а) творчий акт повинен бути інформаційним повідомленням, тобто містити в собі непередбачуваний зміст;

б) це інформаційне повідомлення повинне мати смисл, мати певну цінність, значення для автора і його аудиторії;

в) зміст даного повідомлення повинен бути похідним від неповторної оригінальності особистості свого творця.

Що ж стосується визначення творчого продукту, то видається можливим розглядати його як інформаційний ґештальт – цілісність, що має смисл, залишається непередбачуваною до завершення творчого акта і нову для його аудиторії комбінацію знаків і символів, що розпізнається у людській комунікації.

У вузькому смислі право творчості звичайно розподіляється на приватне право творчості, що втілює в собі авторське (національне і міжнародне) право, а також публічне (національне і міжнародне) право інтелектуальної свободи, яке орієнтується на забезпечення інтересів не тільки авторів, але й споживачів творчості, його потенційної або реальної аудиторії.

Таким чином, творчість створює в просторі символічної реальності нове комунікаційне тіло, що належить людству в цілому. Оскільки окрема людина не може передати у спадщину або в інший спосіб ті індивідуальні якості й уміння, що властиві його фізичній «сомі», остільки є виправданим і феномен творчості.

Та інформація, яку індивід висловлює у своїй творчій праці, «зрощується» потім з мовою, мистецтвом і символічною системою в цілому, продовжуючи і підтримуючи тим самим вічний хід історичної комунікації. Приблизно так творчість здійснює своє основне інформаційне призначення.

Немає потреби говорити, що реакція громадськості та/або держави на творчу новизну залежить не тільки від ступеня об’єктивної непередбачуваності зробленого творцем артефакту, але також і від суб’єктивно унікальної, часто неповторної комунікативної установки його творця. Тому найважливішим критерієм успішності соціального прогресу є те, якою мірою суспільство і держава забезпечують умови «непідопічності» творчих індивідів.

Цінність творчості, однак, виявляється не тільки у тому, що вона розсуває кордони предметного і символічного світу, розширює простір людської свободи, збільшує соціальне знання, робить більш цікавим наше сьогодення і майбутнє. Маючи здатність руйнувати будь-які віщування і пророцтва, творчість рятує людство від нудьги й екзистенціальної туги. Творчість не надає, як правило, яких-небудь конкретних надій, але воно надає людям своєрідну впевненість у тому, що будь-який процес не триває нескінченно довго, що будь-яка звичка і рутина мають свої межі, а життя не буває цілком безглуздим.

Політико-правові параметри творчості лише доповнюють його органічні параметри – психологічні і культурні. Оскільки функціонування творчо-інтелектуальної сфери має тенденцію підривати стабільність, творчість потенційно загрожує соціальному порядку і безпеці. Тому творче мислення являє собою реальне джерело політичних і адміністративних проблем.

Не дивно, що сучасна держава змушена «три­мати в розумі» деструктивний стосовно status quo потенціал індивідуальної творчості. З іншого боку, ніщо так не дестабілізує політичну й економічну рівновагу, як обмеження або скорочення в тому чи іншому суспільстві, регіоні і світі в цілому творчо-символічного простору. Тому політик­на влада у своєму відношенні до творчості завжди несе подвійний ризик. Для неї є небезпечним як надлишок, так і недолік творчості. З одного боку, творчість непередбачувана і тому містить у собі деяку загрозу, з іншого боку, саме ця якість змушує його бути соціально затребуваним.

Що ж стосується інформаційних відносин, то вони виступають основним засобом прояву творчо-символічних процесів. Якщо вище говорилося про те, що інтелектуальна активність і творча діяльність є найбільшими проявами символічної реальності, то інформаційні відносини складають квінтесенцію самої інтелектуальної активності. Саме тому у визначенні творчості і творчого продукту настільки зручним виявилося застосування категорії інформації.

Інформація – це «кількість непередбачуваного в повідомленні», писав А.Моль, і дане визначення видається одним з найбільш вдалих. По суті, інформація – це новизна, яка може бути усвідомлена. Тому адресат є необхідним атрибутом інформації. Без адресата – одержувача новизни, який може зрозуміти й адекватно використовувати її значення, інформація не існує. І хоча знаки і символи є відносно простими елементами інформаційного коду, закодоване повідомлення має смисл, і є, власне, інформацією лише тоді, коли існує адресат, здатний декодувати символічне послання.

Як неодноразово підкреслював Н.Вінер, інфор­мація є інформацією, а не матерією чи енергією, і той матеріалізм, що не визнає цього, не може бути життєздатним у даний час [1]. Інформація для Н.Вінера – це позначення змісту, отриманого з зов­нішнього світу в процесі нашого пристосування до нього і пристосування до нього наших почуттів [2].

У журналістиці інформацію визначають як будь-які відомості про те, що впливає на життя людей, торкається інтересів значних мас глядачів і читачів [3]. А.Етціоні вважав інформацію формою знання, що виступає в якості незвичайної людської цінності, що представляє собою набір символів, а не об’єктів [4].

С.Лем, слідуючи визначенню Н.Вінера, називав інформацію матеріальним явищем, що не є ані матерією, ані енергією. Намагаючись пояснити зміст цього поняття, він наводив приклад «Гамлета» В.Шекспіра. Як підкреслював С.Лем, мільйон книг із заголовком «Гамлет» – це мільйон фізичних предметів, що являють собою тільки одного «Гамлета», повтореного мільйон разів. У цьому складається різниця між символом, що втілює інформацію, і її матеріальним носієм. Однак для того, щоб «Гамлет» існував як інформація, повинен існувати і той, хто здатний його зрозуміти.

Немає потреби говорити, що в реальному світі усе не настільки просто. Адже будь-яке інформаційне повідомлення за визначенням багатозначно. Тобто інформація є новизною, що володіє різним змістом для різних адресатів. Більш того, навіть автор інформаційного повідомлення звичайно вкладає в нього неоднозначний зміст. Нерідко смисл інформаційного повідомлення перевершує або спотворює зміст, що свідомо мав намір вкласти у нього автор або суб’єкт, що ретранслює повідомлення.

Таким чином, «Гамлет» втілює один зміст у свідомості В.Шекспіра, іншій – у свідомості акторів, що виконували цю роль, третій – у свідомості тисяч глядачів і мільйонів читачів п’єси, що сприймали її поза сценічною постановкою. Фактично інформація є феноменом, мало передбачуваним по наслідках сприйняття себе. Суть інформації полягає у новизні змісту, але конкретний характер даної новизни багато в чому визначається станом адресата, а не тільки автора чи ретранслятора повідомлення. Тому будь-яке інформаційне повідомлення є багатошаровим, а його «повний» зміст є невичерпним.

Як інформаційне повідомлення «Гамлет» практично нескінченний, тому що він є частиною символічної реальності, що втілює в собі зв’язок усього з усім. У «Гамлеті» інформацію несуть не тільки слова і їх сполучення, але й імена героїв, не тільки його первинна шекспірівська мова, але також усі його адаптації і переклади, не тільки текст, але і шрифт, яким він набраний, а також накопичені культурою способи інтерпретації слів, імен, мови, поліграфічних форм.

У театрі інформаційний потенціал «Гамлета» реалізується за допомогою гри акторів, режисерської інтерпретації, костюмів, написаних художником декорацій, музики і навіть світла на сцені, що регулює майстер спеціальних ефектів.

Таким чином, інформаційне повідомлення – це завжди потенційно непередбачувана комунікація. А самі інформаційні відносини – по суті є відносинами зі створення і трансляції елементів новизни. Якщо інтелектуальна активність – це спосіб символічного «подвоєння» предметно-фізичного світу, творча активність – спосіб створення інформації, то сама інформація є втілення чистої новизни.

Намагаючись розібратися в складній суті інформаційних процесів, Ж.Лакан писав, що поняття «повідомлення», яким користаються в кібернетиці, зовні має мало спільного з «повідомленням» у повсякденному житті. Адже повідомлення в контексті повсякденної реальності завжди має визначений смисл, а повідомлення у кібернетиці зводиться до комбінації нулів і одиниць. Проте послідовність нулів і одиниць задається на спеціальній клавіатурі, що є посередником між комбінацією знаків і тим, що ми називаємо словом «смисл».

Таким чином, клавіатура чи інший кодувальний пристрій – це механізм, за допомогою якого відбувається вибір елементарних альтернатив. Власне, інформаційним повідомлення залишається і тоді, коли клавіатурою задається суцільна послідовність нулів. Однак важливо, щоб дана дія була проведена на основі осмисленого вибору. Як говорив Ж.Лакан, щоб повідомлення було повідомленням, воно повинне бути не просто послідовністю знаків, а послідовністю знаків, так чи інакше орієнтованих [5].

Далі поняття інформації прояснюється у Ж.Лакана у формі наступного діалогу:

«Скажіть мені прямо зараз, експромтом, не замислюючись – як по-вашому, що таке повідомлення?

Маршан: – Передача інформації.

Лакан: – Що таке інформація?

Маршан: – Деяка вказівка.

Пані Одрі: – Щось, що походить від якоїсь особи й адресоване якійсь іншій.

Маршан: – Це спілкування, а не повідомлення.

Пані Одрі: – Повідомлення в буквальному значенні слова – це щось, комусь передане, з метою дати йому про щось знати.

Д-р Ґраноф: – Повідомлення – це інформація, яку запускають у деяку універсальну машину, що після закінчення деякого часу видає на виході те, що змогла з нею зробити.

Лакан: – Непогано сказано» [6].

Таким чином, інформація – це кількість непередбачуваного (нового) у повідомленні, яке має смисл, і що поширюється від одного суб’єкта інформаційних відносин до іншого, причому повний ефект передачі інформації залежить від способів і можливостей її тлумачення і прочитання автором, ретранслятором і адресатом.

Загальновідомим є те, що лише невелика кількість людей з усіх, хто коли-небудь жив і живе на Землі, зуміли зробити великі наукові чи інші відкриття, створити видатні витвори мистецтва. Але це тільки доводить, що «одна і та сама» інформація сприймається символічною реальністю в мільйонах і мільярдах своїх можливих інтерпретацій, і лише деякі з них – завжди рідкі і непередбачувані – виявляються по-справжньому ефективними.

Примітно також, що справді великі творіння людського розуму і духу лише смисловими нюансами (теми, тексту, мелодії, кольору, колориту, форми) відрізняються від ремісничих підробок і копій. Але саме ця обставина показує, наскільки важлива в соціальному середовищі гранична інформаційна відкритість.

Інакше кажучи, щоб гарантовано не втратити для сучасників і нащадків талант М.Ломо­но­сова, необхідно надати можливість освіти всьому Сибіру, а щоб не зник у забуття геній Т.Шевче­нко – відпустити на волю мільйони кріпаків. У контексті інформаційних уявлень ці немудрі приклади показують, що інформація знаходить системну ефективність лише за умови її необмеженого поширення, абсолютної доступності.

З наведених визначень, пояснень і прикладів також випливає, що справжні інформаційні відносини мають місце тоді, коли виконуються наступні умови:

а) повідомлення повинне містити елемент новизни для його відправника чи адресата;

б) повідомлення повинне мати смисл, бути «орієнтованим» у термінах Ж.Лакана;

в) ефект інформаційного повідомлення не може бути цілком передбачуваним.

Це, зокрема, означає, що інформація існує лише у відношенні до певних систем, у межах яких відбувається вибір альтернатив. При цьому міра інформації завжди відносна і залежить від прийнятого ансамблю можливостей (кондицій) даної системи. Деякий факт може бути символом (носієм інформації) у відношенні до певного ансамблю кондицій, але може і не бути їм, якщо ансамбль (система) кондицій будуть змінені.

Так, для великого числа формально освічених людей у посттоталітарних країнах твори філософів постмодерністів, так само як і мальовничі полотнини Д.Поллака чи М.Рутко не мають справжнього змісту, тому що були створені в ментальному регістрі, що протягом десятиліть був недоступний по східний бік «залізної завіси». Логічно й те, що саме в цих країнах спостерігається спізнілий інтерес до артефактів (наприклад, до фільмів Л.Рифеншталь), що поміщені на Заході в художні запасники.

Що ж стосується інформаційної науки, то проведені у 1980-1990 роках дослідження призвели до побудови сучасної теорії інформаційного простору й інформаційних об’єктів. Інформаційним простором називають сьогодні сукупність результатів семіотичної діяльності людства, «світ імен і назв», сполучений онтологічному світу. Оскільки поняття інформаційного простору не може бути заданим в якості первинного, воно виводиться з протиставлення символічних форм предметно-матеріальному світові. Простим прикладом локального інформаційного простору міг би слугувати який-небудь словник.

З принципу симетрії символічного і фізичного світів випливає, що аналогічно живим фізичним конструктам повинні існувати також «живі» інформаційні конструкти. «Живий» символічний конструкт, що має власну поведінку, прийнято називати інформаційним об’єктом. Інформаційні об’єкти справді можуть народжуватися і вмирати. Їх фізичним втіленням є біологічні і технічні пристрої, що зберігають і переробляють інформацію – люди, групи людей, обчислювальні системи, мережі.

Варто підкреслити, що матеріальні носії символічного змісту можуть замінятися без збитку для інформаційного об’єкта, що являє собою, у термінах кібернетики, програмний, а не апаратний комплекс. Важливим також видається уміння розрізняти фізичний носій інформаційного об’єкта і втілення цього об’єкта в матеріальному просторі («уявлення»). Уявлення існує як похідне від симетрії фізичного і символічного просторів, і пов’язано з інформаційним об’єктом інформаційно й енергетично [7].

Структурно будь-яке інформаційне повідомлення поділяється на тему і рему. Тема – це елемент звичного, знайомого в інформаційному повідомленні, а рема – власне інформація – є елементом непередбачуваності, справжньої новизни. Тема виконує стосовно реми функцію зв’язування, інформаційного «попереджання», семантичної передмови. Поняття теми і реми є універсальними і тому застосовуються в більш широкому смислі. Як писав Д.Дьюі, люди не можуть легко розстатися зі своїми старими навичками мислення і ніколи не зможуть відкинути їх усі відразу. Тому при розвитку й отриманні нових ідей ми змушені використовувати деякі зі старих ідей я якості інструментів розуміння і комунікації.

Таким чином, у межах символічної реальності інформаційні відносини з’являються перед нами як спосіб функціонування і виправдання цієї реальності водночас. Символічна реальність існує як гігантський простір інформаційного обміну, у якому постійно відбуваються процеси зі знаково-символічним наповненням. Вона є простором створення новизни, обміну новизною, сферою інноваційних транзакцій. Саме в цьому смислі символічна реальність з’являється перед нами як звільнений від предметно-фізичної інерції та іншої консервативної зв’язаності експериментальний полігон свідомості, безмежна лабораторія розуму, заснована на принципах множинності, терпимості, свободи й етичного вибору.

У цьому смислі символічна реальність є інформаційним доменом, у якому функціонують відправники й одержувачі інформаційних повідомлень. Причому ефективність символічної реальності прямо пропорційна кількості діючих у ній інформаційних суб’єктів (відправників і одержувачів) – так реалізується принцип множинності; чистоті інформаційних каналів і доступу суб’єктів до інформації – так реалізується принцип свободи; реальної здатності суб’єктів інформаційних відносин здійснювати моральний вибір серед безлічі інформаційних альтернатив – так реалізується принцип етичного вибору.

Інформаційне «просвічування» символічної реальності демонструє і доводить, що за своїм глобальним задумом і конкретно-функціо­наль­ним призначенням дана реальність є зовні і колективно неконтрольованоюреальністю людської свідомості й уяви. І тому настільки складно і неоднозначно складаються відносини між символічним і предметним світом. Так, у стадії утворення і первинного усвідомлення себе в якості ноосфери, символічна реальність починає з того, що просто «боїться» себе.

Недарма час від часу в ній створюються різноманітні інквізиційні системи ідеологічної, політичної, наукової чи іншої закритості (від церковних конгрегацій до ВАКу), каналізуються і фільтруються інформаційні потоки тощо. Проте, як би не була «обережна» символічна реальність, її кінцевий прагматизм має потребу у виконанні трьох системних вимог: а) забезпеченні різноманіття і терпимості; б) наданні свободи; в) гарантуванні необмеженого морального вибору. Якщо фізична реальність створила людей різними (різноманітними), то саме з цього їм варто виходити. При цьому повинні «експлуатуватися» всі існуючі види і варіанти індивідуальних розходжень.

Для символічної реальності також необхідно, щоб інформаційні повідомлення, що посилаються в її просторі, зберігали в собі принцип різноманіття. Адже саме їх унікальність і неповторність створює новизну, робить повідомлення інформаційнимиповідомленнями.

При цьому доступ апріорі різноманітних (несхожих) і, одночасно, терпимих один до одного суб’єктів до повідомлень, що посилаються, повинен бути повністю відкритим, цілком безперешкодним. Немає потреби повторювати, що повідомленням у зазначеному смислі може виступати не тільки низка математичних формул, але і п’єса В.Гавела, політичний маніфест, музична симфонія або манера зав’язувати краватку. Саме в цій вимозі реалізується принцип свободи.

Нарешті, моральний вибір означає використання особистісних якостей суб’єкта інформаційних відносин як одного з багатьох. У цьому випадку він з’являється перед нами як вибір найліпших факультативних соціальних наслідків його повідомлення (творчості). У своїх межах це може бути вибір між «життям і смертю», «добром і злом», але його можна розуміти і як вибір між «0» і «1» на знаково-символічній клавіатурі соціальних координат.

Говорячи про особливості інформаційних від­носин, варто зазначити, що інформація – це широко поширений товар, поводження з яким зви­чайно вимагає співробітництва на всіх рівнях – від місцевого до глобального [8]. І хоча зосеред­ження зусиль тільки на транзакційних процеду­рах може призвести до недооцінки змістовної сторони передачі даних, загальний ефект інформування як процесу дозволяє вважати його справжнім «суспільним благом» (М.Постер).

Примітно, що Ж.Бодрійяр називає інформацію не знанням, а тим, що змушує знати [9], а А.Тоффлер вважав її «найбільш демократичним джерелом влади», тому що усі мають до неї доступ, а справжня монополія на інформацію неможлива. У той же час інформація є найменш демократичним фактором виробництва, тому що сам по собі доступ до інформації не означає володіння нею. Так чи інакше, але завдяки підвищенню ролі інформації в сучасному світі приналежність до панівного класу стала тепер більше залежати від спілкування зі знаннями.

Ж.-П.Сартр називав інформацію «третьою природою постмодерністської людини», [10]а деякі аналітики акцентують увагу на тому, що витрати на виробництво сучасного знання рідко можна порівняти з прямими результатами його застосування. Іноді дуже незначні інвестиції можуть призвести до появи вражаючого приросту знань, у той час як спроби одержати нові знання за допомогою великих капіталовкладень нерідко закінчуються провалом. Причина парадоксу криється, почасти, у тому, що ясно виражене знання звичайно кодифікується у писемній формі, у той час коли особливо цінне знання, що мається на увазі, залишається надбанням одинаків і не може бути до кінця ані трансльоване, ані пояснене.

Іншими словами, накопичене знання дає могутній ефект лише в сукупності з усіма смисловими нюансами приналежних йому конотацій. Тому інформація з книг та інших традиційних джерел робить приголомшливий ефект в одній людській свідомості і зовсім ніякого ефекту – в іншій. Пророкувати ж заздалегідь ефект від зустрічі інформації з її адресатом неможливо. Абсолютно очевидно, що одне і те саме інформаційне повідомлення несе різний евристичний обсяг для різних одержувачів.

Варто також враховувати, що в інформаційних процесах відіграють роль не тільки обсяг накопиченої і переданої інформації, але також тип її сприйняття, психологічні очікування адресата, його здатність співвідносити повідомлення з даними, що він уже має, зіставляти різно-віддалені інформаційні фрагменти тощо. Як вважав Н.Луман, істина – це переборений сумнів [11], але переборювати сумнів уміє далеко не кожний.

Відомо, що Н.Вінер у свій час протестував проти перетворення інформації в товар. Однак і сьогодні питання про природу інформації на ринку символічних зразків виглядає неоднозначним. З одного боку, раз прослуханий музичний твір або прочитана книга ніби втрачають ефект своєї новизни. З іншого боку, вони як і раніше чи навіть ще більш інтенсивно будуть користуватися попитом на ринку інтелектуальних продуктів. Чи купуємо ми, розраховуючись за книгу, альбом, лазерний диск або чіп інформацію тільки як «кількість непередбачуваного», залишається не до кінця проясненим питанням. Навряд чи ми платимо тільки за новизну. А інакше, альбоми нікому не відомих композиторів і виконавців були б найбільш затребуваними і дорогими, але це не так.

Як доводив Н.Вінер, інформація – це завжди щось антиентропійне, це завжди організація. Як ми знаємо сьогодні, увесь живий світ вийшов із системи «ДНК – мітоз», спорудженої з клітин протягом приблизно чотирьох мільярдів років за допомогою обережних і пробних дій необхідної і перманентної інформаціїв її вічній битві проти деструктивних сил хаосу [12].

Подібно до того, як у замкнутій системі ентропія завжди стихійно тяжіє до збільшення, інформація тяжіє до зменшення; подібно до того, як ентропія є мірою дезорганізації, інформація є мірою організації. Але саме тому, що інформація й ентропія не зберігаються в ізольованому вигляді, вони не можуть бути товарами [13].

Можливо, що з застосуванням додаткової аргументації цю думку можна було б прийняти. Але більш важливим у даному випадку виглядає непряма вказівка на те, що консервація інформації в «закритих ємностях» не має смислу. Відділена, ізольована від своїх потенційних адресатів інформація перестає бути інформацією. В умовах закритого доступу вона тане як сніг під сонцем. Саме тому говорити про інформаційні відносини як про прояв символічної реальності має смисл лише в умовах відкритості, необмеженого доступу до банків і баз даних.

Подібне відношення до інформації вже давно затвердилося в передових країнах, так що вченому гостю з України легше стати читачем Бібліотеки Конгресу США, ніж відкрити абонемент у своїй обласній бібліотеці. По суті, потенціал інформації при більш широкому її поширенні не зменшується, а збільшується. Чим інтенсивніше (частіше) експлуатується інформаційний носій, тим глибше і повніше розкривається смисл інформації що у/на ньому міститься. Чим більше існує одержувачів інформації, тим адекватніше здійснюється її призначення.

Сюжетно скупі картини Е.Дега стали вкрай затребуваними після їх прямого і в копіях розповсюдження по планеті. Те ж саме відбувається звичайно з гарною музикою, кінематографом, книгами, науковими текстами і узагалі творчими продуктами. Інформація за своєю природою прагне публічності.

З даної тези випливає, що за інформаційними відносинами стоїть міжнародний інтерес. Тому інформаційне право повинно бути представлене не тільки приватним авторським правом, але також публічним конституційним і міжнародним правом. Іншими словами, інформаційним відносинам притаманний глобальний характер. Це, у свою чергу, означає, що інформаційне право тяжіє до того, щоб стати всесвітнім правом. Принаймні, воно має тенденцію стати правом світових регіонів, наприклад, європейським чи євроатлантичним публічним правом.

Що ж стосується внутрішніх параметрів символічного обміну, то інформаційні відносини мають смисл лише як засоби передачі альтернатив. Якщо потрібно передати лише одну єдину можливість, то краще не посилати повідомлення взагалі. Примітно, що навіть такі елементарні транслятори інформації, як телефон і телеграф, можуть працювати лише тоді, коли передані ними повідомлення безперервно змінюються, причому дані зміни не повинні визначатися минулою частиною повідомлень [14].

Але це ж правило працює й у набагато більш великому масштабі. Інформаційні відносини мають смисл лише тоді, коли загальний ефект інформування суспільства не можна «організувати», а висновки і оцінки, що випливають з нього, якось передбачати.

По суті, правильно організований ін форма­цій­ний світ – це символічна невпорядкованість, що свідомо підтримується і оберігається, сфера спонтанних інтелектуальних зусиль, у якій діє відомий методологічний принцип: anything goes (при­пустимо усе). Як писав з цього приводу А.Тоффлер, спірні факти і те, що фактами взагалі не є – в однаковій мірі є продуктами і знаряддям інформаційних конфліктів. Фальшиві факти і неправда, так само як і правдиві факти, наукові закони і прийняті на віру релігійні догми виступають тут не тільки бойовим оснащенням конфліктуючих сторін, але також і формами знання, якщо вже використовувати тут цей шляхетний термін.

Оскільки максимально повна поінформованість про все стає дедалі більш нагальною потребою, а дані і знання дедалі більш ефективно накопичуються і вихлюпуються з наших комп’ютерів, інформація грає дедалі зростаючу роль у політичному житті будь-якої країни. Як правило, політична влада намагається першою опанувати інформаційні новинками, тому що з ними вона набуває привабливості обізнаного суб’єкта. Але одночасно саме влада намагається просівати інформацію, що надходить у громадськіінститути в обхід і поверх її меж. Так за допомогою інформаційних важелів вона контролює рівні соціальної стабільності.

З іншого боку, суспільства, що зовсім недавно втратили у військових і ідеологічних авантюрах влади десятки мільйонів жертв, намагаються довідатися про свій істеблішмент якнайбільше. Тому майже в кожній посттоталітарній країні склалося органічне протистояння суспільства і держави в інформаційній сфері.

На конституційному рівні воно набуло рис протистояння влади і громадянського суспільства, народного і державного суверенітетів. Тому той, хто дійсно вірить у логіку верховенства народного суверенітету над суверенітетом державним, повинен гарантувати громадянському суспільству статус пріоритетного (первинного) одержувача інформації, виняткового об’єкта інформування.

Дуже важливою особливістю процесу інформування є і те, що після одержання якої-небудь суттєвої для себе інформації об’єкт інформаційного впливу (суспільство, організація, індивід) може різко змінити свою цінносно-символічну орієнтацію, ставши, по суті, іншим об’єктом. Одержання інформації, таким чином, не просто робить споживача більш обізнаним, але іноді по-справжньому перероджує його. Ідеологічно несумісні лідери раптом підписують договори «про дружбу і кордони» чи обмінюються поцілунками в обидві щоки.

Тому не випадково у світі затвердилися й існують дві етики інформаційних взаємин суспільства і держави. У першій з них – етиці відкритості – держава виступає могутнім засобом, що гарантує своїм громадянам максимально широкий доступ до інформації, новизни і всього що відбувається у світі. Така держава, звичайно, завжди є об’єктом витонченої і компетентної критики.

В другій етиці – етиці закритості й ін фор­маційного стримування – держава виступає в очах суспільства як найбільш інформований суб’єкт, але кінцевим результатом такої політики стає звичайно загальна недовіра громадян до влади і страх. Критики тут тим більше не уникнути, але найчастіше вона виявляється революційною.

По суті, перевагу в державі тієї чи іншої етики обумовлює тонус усіх дискурсів що ведуться під її юрисдикцією, зміст більшості процедурно-регулюючих угод (Ю.Габермас): прагматичних, політичних, моральних, правових. Давно відзначено, що якщо інформація де-небудь суворо обмежується, то незабаром буде обмежене вузькими рамками і все політичне життя.

У найбільш загальному смислі процес одержання і використання інформації є процесом соціального й індивідуального пристосування до випадків і закономірностей зовнішнього середовища і самою життєдіяльністю в цьому середовищі. При цьому потреби і складність сучасного життя висувають високі вимоги до практики інформування. Тому преса, телебачення, музеї, наукові лабораторії, університети, бібліотеки і підручники повинні з випередженням задовольняти швидко зростаючі інформаційні потреби. У противному випадку вони не виконують свого призначення. Дієво жити сьогодні – означає жити, маючи в розпорядженні необхідну інформацію.

Наш час, вважав Н.Вінер, є такою ж мірою століттям тих, хто стежить, хто працює за принципом зворотного зв’язку систем, як XIX ст. було століттям парової машини, а XVIII ст. – століттям годинників. Інформація перетворилася на квінтесенцію діяльного життя, а спілкування стало вже чимось більшим, ніж тільки фактором буття.

По суті, комунікація стала головним способом нашого існування. Завдяки комунікації ми успадковуємо результати творчих зусиль, так що можливість передавати інформацію примиряє людей навіть з думкою про смерть. Саме вона гарантує, що наші досягнення зможуть збагатити життя грядущих поколінь. У залежності від того, як і коли ми передаємо інформацію один одному, розширюються або звужуються границі нашого буття.

Як визнавав Л.Фуллер, якби йому запропонували визначити безумовний принцип того, що можна назвати природним правом з великої літери, то він шукав би відповідь у можливості відкривати, підтримувати і зберігати цілісність засобів передачі інформації, за допомогою яких люди можуть повідомляти один одному про свої враження, почуття і бажання. Так описана Л.Фул­лером «мораль прагнення» заговорила б не менш звучним і владним голосом, ніж голос «моралі обов’язку».

Примітно, що на основі досліджень, що уже відбулися, зроблений висновок про те, що начебто інформаційна прозорість і відкритість не веде до уніфікації або, як іноді говорять, «макдональдизации» світу. Зокрема, вимуштрувані в межах «cultural theory» англосаксонські спостерігачі стверджують, що глобалізація не тягне за собою неминучу культурну уніфікацію, а масове виробництво символів не створює «глобальної культури». Просто національні держави не можуть далі відгороджуватися одна від одної, а в їхніх кордонах, що продовжують охоронятися, утворилися інформаційні тунелі і коридори.

Що ж стосується глибинної суті сучасних інформаційних процесів, то й у їх пізнанні нині вдалося досягти суттєвих результатів. Зокрема, люди навчилися розпізнавати інформацію, що міститься в інформаційному просторі не тільки у відкритому, але також і схованому, згорнутому чи архівованому вигляді. Іншими словами, у наш час майже збулося пророкування С.Лема про «екстрагування» інформації з природи без посередництва мозку – людського або електронного, про «вирощування» і спонтанну еволюцію інформації [15].

Як визнають розроблювачі сучасної доктрини стратегічного розвитку США, для цивілізації «третьої хвилі» найбільш важливою сировиною – причому такою, яку ніколи не буде вичерпано – є інформація, включаючи уяву. При цьому одним з найбільш тривожних соціальних наслідків інформаційної революції визнається факт, що людина із середніми здібностями незабаром не зможе запропонувати для продажу на ринку праці нічого, за що б варто було платити справжні гроші.

Це, у свою чергу, дозволило припустити, що інформаційна революція спричиняє перегляд традиційної політичної моралі. Адже вона спонукує будувати суспільство, засноване на цінностях, що істотно відрізняються від цінностей класичного ринку. Для такого будівництва потрібна велика підготовка і велика ідейна боротьба, і її ознаки вже почасти розпізнаються.

Що ж стосується технічних аспектів інформатизації, то тут звертає на себе увагу те, що хоч Інтернет і з’єднав між собою персональні комп’ютери, розкидані по всьому світові, однак споживання папера, як інформаційного носія, продовжує подвоюватися в США кожні чотири роки. При цьому 95% всій інформації так і залишається в паперовому вигляді. Проти очікувань, в електронній версії зберігається лише кілька відсотків усіх існуючих відомостей. Іншими словами, обсяг паперів росте у світі швидше, ніж електронна технологія встигає їх замінювати [16]. За даними, що наводить У.Бек, наприкінці XX століття у світі нараховувалося 1,26 мільярда телеглядачів, 200 мільйонів користувачів кабельного телебачення, 690 мільйонів телефонних номерів, 200 мільйонів комп’ютерів, з яких 30 мільйонів були приєднані до Інтернету.

Але більш цікавими наслідками інформаційної революції є не кількісні, а якісні показники. Один з них помітний сьогодні в тому, що інформація поступово стала фактором споживання, а не збереження. Це означає, що найбільшу гарантію безпеки мають сьогодні країни, чиє інформаційне і наукове становище відповідає граничним рівням простору (світу) відкритого спілкування.

Говорячи інакше, ніякий обсяг наукових даних, ретельно занесений у книги і журнали, і тим більше переданий у бібліотеки зі штампом «секретно» не зможе захистити нас у світі, де ефективний рівень інформації швидко підвищується. Як підкреслював ще Н.Вінер, для розуму немає «лінії Мажино», а тому ясно розуміти що відбувається – означає брати участь у безупинному потоці впливів, що йдуть від зовнішнього світу, а також впливати на нього.

Людина приходить у світ як чистий палімпсест, і все, чим вона стає в інтелектуальному відношенні, залежить від її інформаційних зв’язків. Однак сучасний рівень соціального інтелекту визначається не стільки обсягом наявних у розпорядженні суспільства знань, скільки їхньою ентропією – рівнем «розкиду», наявністю можливостей їхньої ситуативної експлуатації і передачі. Образно говорячи, люди можуть бути оточені сейфами знань, але поза комунікацією їх рішення і дії будуть відрізнятися хіба що не безглуздістю.

Таким чином, проблема інформації полягає не в наявності чи відсутності знань як таких, а в рівні інформаційних з’єднань – характері інтелек­туальної взаємодії. Тому що тільки незліченні інфор­маційні транзакції на всіх рівнях і по усіх векторах комунікації перетворюють знання у фактор прогресу. Інформація жива лише у своєму обміні і нескінченному перетіканні, вона має смисл лише остільки, оскільки здатна провокувати непередбачувані реакції і поведінкову новизну.

Сучасні політичні еліти звичайно не виступають проти новизни і прогресу. Але вони вкрай обережні у своєму ставленні до реакцій населення, довірою якого їм удалося заручитися. Дозуючи інформацію, політики, як їм здається, тримають ситуацію під контролем. Насправді ж вони заповнюють вибухонебезпечною порожнечею, «вугільним пилом» свідомість своїх інформаційно недогодованих співгромадян. Оскільки інформація від своєї рухливості перевершує будь-які відомі людині стабілізуючі, каналізуючі і фільтруючі засоби, то рано чи пізно в країнах з обскурантистською інформаційною політикою відбувається справжній схід лавин.

І тоді строкатість і різноманіття світу, що зненацька відкриваються, приголомшують і дезорієнтують людей, які звикли жити в тьмяному світлі інформаційної закритості. Виникає масова фрустрація, множаться випадки втрати культурної ідентичності, талановита молодь почуває себе ошуканою, а освітні системи деградують до рівня відтворення жалюгідних міфологем.

Можливо, писав Н.Луман, що найбільш важливе нововведення теорії засобів комунікації в порів­нянні зі старими теоріями влади полягає в тому, що ця теорія розуміє феномен влади на основі розходження між кодом і процесом комунікації, і тому не схильна приписувати владу, як деяку якість або здатність, нікому з партнерів владних відносин. Адже в інформаційному смислі влада є лише комунікацією, що керується кодом [17].

Проте і позбавлений персоніфікації набір укорінених у свідомості шаблонів, смислових кліше, установок і чекань є, генетично і структурно, не більш ніж людським інформаційним продуктом.

Адже навіть у цьому випадку код виступає конвенціональною угодою про те, як одні речі і явища співвідносяться або повинні співвідноситися з іншими речами і явищами. Якщо код заданий, то вся інформація, що надходить до суб’єктів політики, автоматично групується у споконвічно задані рубрики свідомості. На цій підставі політичні системи можуть бути відкритими на рівні вільного притоку інформації, але закритими для переоцінок коду (такими є деякі авторитарні країни). Вони можуть бути закритими для переоцінок коду одночасно з закритістю для зовнішніх інформаційних потоків (таким є тоталітаризм). Нарешті, вони можуть бути відкритими як для вільного притоку інформації, так і для переоцінок власного коду.

В останньому випадку країна знаходиться ніби у стані інформаційної дезорганізації, хаосу орієнтирів і плутанини пріоритетів, але саме цей стан парадоксальним образом забезпечує їй стерпну політичну стабільність. Майже всім сьогодні знайомий образ ефективної демократії у Ч.Мілоша: незграбно рухається баркас із моряками що гребуть у різні сторони і кричать на різних мовах...

Так чи інакше, але політика інформаційної відкритості ставить індивіда в органічний для нього стан свободи вибору, ситуацію безлічі аль­тер­натив, а це оцінюється індивідуальною свідомістю високо. Теоретично подібний тип відносин описаний Д.Ролзом, у якого імператив громадської свободи одночасно виступає і вищим політичним благом, і кращою гарантією стабільності. Проте, ніщо так важко не дається в процесі політичної емансипації еліт, як засвоєння ними філософії свободи, визнання різноманіття і терпимості як фундаментальної основи конкретної політики.

По суті, інформаційна революція означає не ускладнення, а спрощення керування суспільством у тому смислі, що в умовах інформаційної відкритості суспільство насправді перетворюються на систему, самоорганізується. Так що роль політиків зводиться тут не стільки до постановки мети, скільки до гармонізації і корекції спонтанної активності. Здійснювати гарантування свободи замість гарантування порядку виявляється якщо не більш приємною, то більш вдячною справою. У цьому випадку політикам вітер частіше дме у спину.

Оскільки життя, засноване на інформаційній прозорості і відкритості, стає втіленням перманентного соціального дискурсу, то і державна політика в цих умовах знаходить нову висоту. Власне кажучи, саме вона і є справжньою політикою.

Як вважав Ю.Габермас, успіх відкритої політики залежить не стільки від колективно діючого співтовариства, скільки від спеціально встановлених процедур і умов комунікації, взаємної гри інституціоналізованих дорадчих практик і суспільної думки, що розвивається неформально. Подібно до ліберальної моделі, теорія дискурсу також відзначає принципову важливість границь між «державою» і «суспільством». Проте вона розглядає громадянське суспільство як комунікативну сферу, де немає і не може бути жорсткої дисципліни й адміністративної ієрархії.

Автономна сфера громадянського суспільства Ю.Габермаса є ні що інше, як знаково-симво­лічне середовище, у яке допускається інформація в її повному значенні, де відбувається не просто інформаційний обмін – взаємна розвага громадян і втеча від нудьги – а переглядаються звичні смисли і способи буття, перевизначаються політичні коди, поведінкові шаблони і стереотипи.

На думку Ю.Габермаса, справжня «суспільна сфера» реалізується через релігію, мистецтво і літературу. Спочатку події громадського життя генеруються в індивідуальних людських біографіях. Потім досвід «приватності» знаходить своє вираження у мові, релігії, мистецтві й інших сегментарних проявах символічного. Досягши рівня втілення в окремих символічних формах, суспільна сфера артикулює свої цінності в контексті «відкриття світу». Так вільна громадськість стикається у нього з політичною публічною сферою.

Говорячи про політичну роль інформаційних відносин, не можна не відзначити, що і сьогодні вони залишаються не до кінця проясненими. Частково складність даних відносин виникає з поміченої Ж.Поланом здатності інформаційного суб’єкта до рефлекторного спілкування із самим собою. Дедалі більше незручностей робить також надлишок інформації. Як говорив з цього приводу Е.Корніш, про все вже стільки написано, що неможливо взагалі що-небудь знайти.

Проблемні моменти інформаційних відносин виявляються і на рівні захисту принципу невтручання в особисте життя, «антигромадської інформації», «інформаційної безпеки», «інформаційного суверенітету», інформаційної контрабанди тощо.

Складність таких відносин обумовлена також здатністю інформації до «самозростання вартості». Як уже відзначалося вище, одне і те саме інформаційне повідомлення здатне робити у свідомості його одержувачів ефект, що не може бути пророкований заздалегідь. Як говорив С.Лем, у досвідченого читача проекція на текст більше того, ніж допускає його зміст.

Оскільки інформаційне повідомлення має різний інформаційний обсяг для різних одержувачів, з’єднання авторського тексту і читацького контексту створює нові інформаційні сутності. Власне кажучи, здатність інформації породжувати нову інформацію (у термінах нерівновагової термодинаміки – породжувати автокаталитичні кільця) була відома задовго до перших публікацій з синергетики. По суті, виробництвом нової інформації «з нічого» є вся історія життя на Землі. Більш того, принципова можливість самоконструювання інформації не тільки в ідеальному світі математичних абстракцій, але й у фізичному світі вже доведена.

Окремою інформаційною проблемою сучасності є функціонування таких інформаційних об’єктів як «големи». Щоб створити голем [18], потрібна проекція схеми штучного інтелекту на систему, у якій фізичними носіями виступають окремі індивіди, групи людей, комп’ютери. Одержаний об’єкт за своїми властивостями є апсихічним. Примітно, що в образі Левіафана він був описаний ще Т.Гоббсом. Сучасне трактування голема як штучного інтелекту, логічними елементами якого служать люди, замкнуті в ієрархічну мережу, була дана А.Лазарчуком і Л.Леликом [19].

Як інформаційні об’єкти големи поводяться порівняльно просто. Їхня активність зводиться до інформаційного харчування, розширення контрольованої області інформаційного простору, збереження і множення своєї елементної бази. За ознаками такої поведінки големи звичайно ідентифікуються. Найбільшими големами, як прийнято вважати, є сучасні національні держави, але големи можуть виступати й в інших організаційних формах.

Інформаційна проблема големів полягає в тому, що притік у них нової інформації є як умовою їхньої життєдіяльності, так і фактором ризику. Големи жадібні до чужої новизни, але самі воліють бути інформаційно скупими. Тоталітарні інформаційні големи помішані на інформаційній закритості, а големи, що втілені у ліберально-демократичних режимах свідомо альтруїстичні. Перші накопичують інформацію, намагаючись не обмінюватися нею, а другі марнують інформацію, збільшуючи свою інформованість у протилежний спосіб. Схоже, що відносно големів ліберального типу можна застосувати поетичний рядок з «Витязя в тигровій шкурі» Ш.Руставелі: «Що ти сховав, те пропало, що ти віддав – те твоє».

По суті, проблема інформаційних големів – це проблема взаємин індивідуальної свідомості і соціального інтелекту. Індивід, що має якості особистості, завжди знаходиться в протистоянні з големами, адже він є метою для себе, у той час як големи трактують особистість як ефективний засіб. Криза їхніх відносин настає звичайно тоді, коли голем намагається придушити своєрідність особистості з метою власної функціональної досконалості.

У цьому смислі всі партійні структури, парламентські фракції, фірми і корпорації є інформаційними големами. Якщо національна держава виступає як авторитарний голем, це завжди помітно. Звичайно даний процес супроводжується стандартизацією в системі освіти, позбавленням громадян доступу до Інтернету [20], нудьгою в засобах масової інформації, «рослинною» поведінкою телеведучих тощо. І хоча големи в політичному смислі можуть досягати значних успіхів, трансформація індивіда-мети в індивіда-засіб, що ними неявно здійснюється, є безперспективною.

З наведених міркувань випливає, що інфор­маційний хаос є більш високою формою органі­зації, ніж інформаційна ієрархія і порядок. Тому високорозвинені інформаційні големи виявляють терпимість до броунівских траєкторій інформа­ційних послань. І, тим не менш, у більш глибинній постановці проблема големів нерозв’язна. Хоча усі вони різною мірою усвідомлюють корисність і необхідність експлуатації інформаційної свободи, проте на практиці прагнуть стати «вище» такої свободи.

Тому інформаційні відносини не можуть обмежуватися такими суб’єктами як големи і мають потребу в людських індивідах. Големи не є і, у принципі, не стають творчими суб’єктами, а індивіди народжуються такими. Почасти тому в людей виникає спокуса створювати ЕОМ, які ведуть себе «з розумінням». Власне кажучи, уже машини-перекладачі мають потребу в деякій фальсифікації особистісних якостей, тому що ми не знаємо, чи можна «розуміти» що-небудь, не володіючи «особистістю» хоча б у зачатку.

Перефразуючи М.Фуко, можна помітити, що големи нічого не знають про волю до істини – «цій дивній машині, призначеній для того, щоб виключати». Істиною для големів є образ належного, у той час як дійсна істина непередбачувана. Крім того, големи виявляються безпорадними перед такою властивістю символічної реальності, як різноманіття. Символічна реальність не має потребу в уніфікації, а големи так чи інакше прагнуть її.

Символічна реальність плюралізує істину, а големи універсалізують її. Символічна реальність використовує фактор різноманіття як основний творчо-експериментальний принцип, а големи уникають його. У своєму найбільш загрозливому розвитку големи претендують на заміщення собою всієї символічної реальності. Але саме ця претензія позбавляє їх останнього виправдання в очах індивіда. Адже людина хоче бути будь-ким, тільки не іграшкою в руках іншої людини (Д.Локк).

Символічна реальність використовує універсальну сполученість знання, але вона ніколи не ставить символ вище за його значення. Големи ж, навпаки, робити з символів культ. Символічна реальність існує як нескінченний і вільний обмін дискурсів, а големи мають тенденцію зводити дискурси до «ефективного» рішення. Символічна реальність прогресує, спокушаючи людей, спокушаючи їх новими інтелектуальними зразками. А големи цураються й уникають нових спокус.

Можна також сказати, що символічна реальність побудована на припущенні, що знаннями можуть володіти всі, у тому числі слабкі і бідні. Тому засновані на меритократії таланту системи й інститути використовують знання як демократичне джерело влади, її ресурс. Проте функціонер, що володіє владою в големах, прагне контролювати кількість і якість знань, що розподіляються усередині його володіння. Власне кажучи, големи – це відколки символічної реальності, обмежені політичними, адміністративними чи іншими організаційними кордонами. Вони протистоять символічній реальності як частина від цілого, як порядок – свободі, як монотеїзм – політеїзму.

Справжня антиномія, що пожирає будь-який голем – від національної держави до парламентської фракції – виявляється в тому, що голем є частиною хаотичної системи, що організаційно відокремилася, зі стохастичним, у своїй основі, порядком перетворень. Але це означає, що з точки зору здійснення пріоритетів символічної реальності големи малоефективні.

Виступаючи в символічній реальності острівцями інформаційного порядку, големи виглядають частково привабливими. Але їхня інформаційна організація мала би шанс лише в тому випадку, якби могла уподібнитися внутрішньої особистісної організації індивіда.

Але саме в запереченні особистісної унікальності, перетворенні людської індивідуальності на засіб големи знаходять смисл. І тому вони ворожі інтелекту. Гармонія ж можлива лише у відносинах символічної реальності й індивідів. Тільки в прямому контакті із символічною реальністю індивіди можуть залишатися самими собою. Будь-яке посередництво големів має тенденцію перетворювати їх у розумних слуг або рабів.

Власне кажучи, на інтуїтивному розумінні інформаційної суті големів, індивідів і символічної реальності була побудована після Другої світової війни інформаційна політика по західний і східний боки «залізної завіси». Саме в цей час на Заході інформація вважалася втіленням і осередком смислового різноманіття, плюралізму трактувань, множинності нюансів відмінності.

Зокрема, репортерська і журналістська етика вироблялася у цьому регіоні світу в напрямку такого засобу подачі матеріалу, що охоплювався рамками вірогідності. Інакше кажучи, ЗМІ розповідали про явища і події в таких межах індивідуально-особистісного сприйняття, що є характерними для неупередженого свідка, «споглядача», безпосередньо не втягнутого у зміст того, що відбувається. Від репортера була потрібна вірність власним відчуттям, спостереженням, інтуїції і не більше.

У цьому випадку інформаційний продукт являв собою щось доволі зручне для оцінки з позицій множинності варіантів сприйняття. Чесна репортерська робота мала своїм наслідком не звуження, а розширення спектра можливих суджень. Простіше кажучи, принцип вірогідності означав не стільки просування до загальної для всіх істини, скільки стимулював варіативність пояснень.

У східній зоні усе поставало хіба не протилежним чином. Від журналістики і репортерства очікувалося ні багато ні мало, як підведення до «правди» і «об’єктивної істини». Зовні усе виглядало так, ніби і тут була потрібна вірогідність. Але істотна відмінність полягала в тому, що в першому випадку вірогідність додавалася до свідомо багатозначногофакту чи явища, а в другому – до факту і явища свідомо однозначного.

Як говорив директор агентства Рейтер П.Джоб, журналісти звичайно намагаються висловити свою думку з приводу тієї чи іншої події, тоді як ми вимагаємо усебічного викладу фактів, а не думок. Інформація насамперед. Далі він говорить буквально наступне: «Ми, звичайно, залишаємо поле для аналізу тим, хто бачить у нашій агенції деякого постачальника чесної, підготовленої і перевіреної інформації» [21]. Але саме в цьому полягає смисл ліберального інформування.

За «залізною завісою» в інформаційному повідомленні поле для аналізу, і тим більше аналізу з позицій множинності аспектів сприйняття, як правило, не залишалось. У системному смислі це пояснюється тим, що на Заході інформаційна політика будувалася в контекстуальних рамках символічної реальності як інформаційно незамкнутоїсистеми. У країнах же соціалістичного табору інформаційна політика будувалася в контекстуальних рамках голема, тобто системи ін формаційно замкнутої.

Намагаючись якось уникнути наслідків інфор­маційної «големізації», Ж.Ліотар писав, що «погодиться з тим, що головна роль знання – бути необхідним елементом функціонування суспільства і діяти від місця, що вона займає, можна тільки у випадку, якщо ми погодимося вважати суспільство великою машиною(курсив мій – В.Р.)». Інакше кажучи, «ми можемо враховувати його критичну функцію і намагатися орієнтувати його поширення в цьому напрямку, тільки якщо погодимося, що суспільство не є інтегральним цілим і що воно зберігає прихильність принципу заперечування. Альтернатива видається зрозумілою: однобічність або подвійність, органічно властива соціальному, функціоналізм або критицизм знання…» [22]...

Як пояснює далі Ж.Ліотар, спроба уникнути такого жорсткого вибору проглядається у прийомі виявлення двох категорій знання: перша – це позитивізм, який знаходить широке застосування в технічних засобах, що відносяться до людей або матеріалів, і тому пропонує себе як продуктивну силу системи. Друга категорія – знання критичне, рефлексивне або герменевтичне, що, задаючись прямо або побічно питанням про цінності і цілі, протистоїть будь-якому «повторному використанню».

По суті, правильне розуміння змісту інформації й інформування в контексті символічної реальності призводить до того, що інформаційний обмін і дискусії розглядаються тут як засоби для виробництва дедалі більш вірних і переконливих аргументів, за допомогою яких, як писав Ю.Габер­мас, можуть бути підкріплені або відкинуті ті чи інші зазіхання на значимість [23].

Інакше кажучи, найважливіша частина інфор­мування, смисл інформації є ні чим іншим, як передачею сигналів, що допомагають поширювати людські почуття і здібності з одного кінця світу на іншій. Як зауважує з цього приводу Н.Вінер, це заводить нас дуже далеко у сферу питання про людську індивідуальність. Але ж проблема природи людської індивідуальності і бар’єра, що відокремлює одну особистість від іншої, настільки ж стара, як і сама людська історія.

Усе це підводить нас до того, продовжував Н.Вінер, що в сучасному світі повинна бути створена можливість дослідження всіх елементів інформації, а так само й усіх аспектів таємності з істотно більшою зрілістю й об’єктивністю думки, ніж це мало місце за часів Н.Макіавеллі. Недарма вивчення повідомлення досягло нині того ступеню незалежності й авторитету, що перетворила його в науку.

Звичайно, крім інформаційної відкритості і доступу до джерел даних, велике значення мають соціальна пам’ять, технічні банки і бази даних. Уява і творча фантазія вочевидь їх потребують. Чим більше матеріалу дає пам’ять, чим ширше інформаційне поле уяви, тим більше в людини можливостей для комбінаторної роботи розуму, тим більш вражаючими стають продукти її фантазії.

Важливим є також і питання про час, який індивід витрачає на доступ до відомостей, що його цікавлять. Тому час доступу також позначається на сучасних оцінках вартості інформації. У більшості випадків код чи шифр доступу являють собою не тільки замок, що важко зламати, але і замок, що вимагає часу, щоб відкрити його у законний спосіб.

Зрозуміло, важливим є і такий параметр інформації, як гарний зв’язок. Як підкреслював Б.Гейтс, гарний зв’язок допомагає нам розширювати свою незалежність, а більша незалежність служить стимулом до подальшого удосконалення зв’язку. Крім того, хоч про це сьогодні говорити банально, інформаційні відносини ефективні лише за умови гарного забезпечення зворотного зв’язку. Власне кажучи, зворотний зв’язок і робить їх справді інформаційними. Будь-яка соціальна система скріплюється в ціле системою зв’язку. Але система знаходить динаміку лише тоді, коли кругові процеси зворотного зв’язку відіграють у ній належну роль. Останнє має значення як в антропології, так і в соціології чи економіці.

Тому адміністративні посадові особи – будь то в уряді, університетах чи в акціонерних товариствах – повинні брати участь у комунікаційних процесах зв’язку, а не просто віддавати накази, що йдуть згори. Інакше їхній менеджмент буде заснований на неправильному уявленні про факти, що є у володінні їх підлеглих. Як відомо, немає більш важкого завдання для лектора, ніж читати перед неуважною аудиторією. І навіть оплески в театрі лише нагадують виконавцю про наявність двостороннього зв’язку.

Що ж стосується політичного керування, то тут зворотний зв’язок лежить в основі всього. І, тим не менш, маються приклади її дивного ігнорування. Як відомо, на останньому для себе мітингу в Бухаресті Н.Чаушеску помилково сприймав люті крики юрби як знаки вітання і схвалення.

Як не раз підкреслював Ю.Габермас, у демократично організованому суспільстві політична влада завжди розподіляється на комунікативну владу й адміністративно застосовувану владу. При цьому комунікативна влада виступає як інформаційний підсумок переважно «горизонтального» спілкування, а адміністративна влада – як наслідок вертикального інформаційного зв’язку. Як відзначають дослідники, комунікативно-інформаційні аспекти влади стали особливо цікавими в XX столітті, так що К.Ясперс у своїх міркуваннях 1930-1950 років зовсім не випадково був зосереджений на темі комунікації [24].

З принципом зворотного зв’язку тісно пов’язане політичне планування, так само як і будь-який інший процес об’єднання корисних знань для ефективного досягнення поставленої мети. Таке планування має гарні перспективи тільки за можливості одержати адекватне і гнучке уявлення про середовище. У свою чергу, сама ця можливість заснована на певних традиціях, стратегіях сприйняття тощо.

Примітно, що одне з перших застосувань ідеї вільної циркуляції інформації виявляється в історії католицької церкви. Як помітив А.Тоффлер, у Середньовіччі католицька церква знаходилася ближче за все до того, що можна було б назвати стійким засобом масової інформації, який здатний передавати повідомлення великим популяціям людей, не зважаючи на політичні кордони. Згодом ця можливість подарувала Ватикану величезну владу відносно феодальних королів і князів Європи.

З іншого боку, майже всі питання, які публіка звичайно схильна сприймати критично, піддавалися в той час монопольної інтерпретації церковних і державних авторитетів, що і демонструє ретроспективний аналіз філософії, літератури і мистецтва цієї доби.

З часом розвиток капіталізму зажадав більш широкого і демократичного інформування, а сама інформація стала значно більш раціонально орієнтованою [25]. Ця тенденція виявилася настільки актуальною, що в соціальному середовищі незабаром з’явилася нова влада – єдина, за словами М.Кундери, якій виявилося під силу скинути з престолу політика-фахівця. Причому зробити це вдалося не силою зброї чи інтриги, а вимогою: відповідай правду! Закономірно, що при цьому практично відразу постало питання про те, що є «правда» в очах правлячих інститутом одинадцятої заповіді [26].

Сьогодні влада преси стала виступати найважливішим інформаційним аспектом демократії. Інформованість перетворилася на умову народоправства, причому під інформованістю стали розуміти не тільки свободу слова, але також і обмеження урядових секретів, встановлення відкритого доступу до документів – подвійна вимога, на виконанні якої наполягають нині не тільки в Західній Європі.

Крім того, політично емансипована громадськість хоче знати, якій змістовній обробці піддаються важливі урядові документи, переходячи з рук у руки, з рівня на рівень, від однієї інстанції до іншої. Адже справжній зміст закону чи декрету часто виявляється ширше того, що можна прочитати на папері чи екрані комп’ютера. Тому історія розробки стала розглядатися як важлива змістовна частина будь-якого документу, у випадку ж з конституціями вона розглядається і як серйозний допоміжний засіб їх тлумачення.

Оскільки ефективне суспільство неможливе без встановлення публічності щодо найбільш значимих для нього наслідків, то все, що перешкоджає публічності, обмежує і спотворює суспільну думку, заважає належному осмисленню суспільних справ. Без свободи публічних обговорень складним виявляється й удосконалення методів соціальних досліджень [27]. Адже виробляти нові й удосконалювати старі знаряддя гуманітарної науки можна лише в процесі їхнього застосування, під час спостереження за реальним об’єктом, що може бути здійснено лише в умовах комунікації.

Вільна комунікація, у свою чергу, виробила тип автономного індивіда, здатного протистояти солідарності бюрократичних монстрів, авторитарних режимів, тоталітарних партій. Саме в такій комунікації народився і виріс Інтернет, що допоміг досягти не тільки «безконфліктного капіталізму» (Б.Гейтс), зв’язавши покупця безпосередньо з продавцем, але і системно виключити застосування цензури. І хоча для ефективного керування переглядами пропонується ввести блокування сайтів визначених країн, що передбачає також розробку їхніх рейтингів і технології фільтрації, це поки що важко здійснити.

У результаті, комунікаційна логіка Інтернету стала, додатково до політичних відносин, моделювати образ цілих держав. Наприклад, у США вільна циркуляція інформації цінується сьогодні так високо, що навіть гіршим порнографам і крайнім расистам соціум дозволив займатися своєю справою.

Така свобода виявилася виправданою, тому що у світі, де інформація і послуги переміщуються через Fast World (швидкий світ) кіберпростору, суспільства і люди, терпимі до інформаційної відкритості і какофонії, виявилися готовими до змагання на основі уяви набагато краще, ніж населення країн, оточених рифами інформаційних заборон. Так США, прийнявши 4 липня 1967 року вражаючий Закон про свободу інформації, що не дозволяє уряду зберігати свої секрети занадто довго, зуміли стати світовим лідером з вирощування культури відкритості [28].

З іншого боку, для життя соціуму завжди залишається необхідним збереження деякої таємності. Адже повна свобода інформації означала би втрату цінностей особистого життя. Крім того, писав А.Тоффлер, бувають моменти, коли абсолютна свобода пропонує паліям підлити бензин у вже бурхливе полум’я. Тому абсолютна свобода висловлювань можлива не більшою мірою, ніж будь-який інший абсолют.

Це означає, що в області персональних даних необхідне досягнення балансу між правом громадян на приватне життя і правом суспільства бути інформованим. Недарма, писав Д.Ролз, у наших судженнях про справедливість тільки в судовій і адміністративній процедурі потрібно, щоб всі обмеження на інформацію були відкинуті, а конкретні справи вирішувалися з точки зору всіх доступних нам фактів [29].

Як прийнято вважати, суб’єктивне право людини на недоторканність приватного життя розподіляється на чотири дрібні (внутрішні) права: право на недоторканність персональних даних; недоторканість особи; недоторканність житла; таємницю листування. При цьому, як додають правозахисники, принципи поводження з персональними даними досить відомі і прості. Людина повинна мати гарантовану можливість переглядати дані про себе, виправляти невірні і застарілі дані, вдаватися до захисту закону, якщо дані використані не за призначенням [30].

Зрештою, говорив Д.Лоуренс, можна дізна­ватися про самі інтимні справи інших, але тільки зі співчуттям і при дотриманні поваги до такої «непокірливої і затасканої речі» як людська душа. Що ж стосується загальних підходів, то зов­сім очевидно, що в діалектиці інформаційних від­носин ми повинні чітко розрізняти первинних і вторинних одержувачів інформації. З погляду теорії народного суверенітету саме громадянському сус­пільству, індивідам тут належить пріоритет, а не державі чи її організаціям.

Це означає, що відкритість інформації є сьогодні головною гарантією інтелектуальної свободи людини, а можливість виробляти, одержувати у власність, передавати і поширювати будь-як інформацію про події й обставини свого життя – одним з найбільш важливих прав людини.


[1]Винер Н. Кибернетика. – М.: Наука, 1983. – С. 209.

[2]Винер Н. Кибернетика и общество. – М.: Издательство иностранной литературы, 1958. – С. 31; см. также: Семилетов С. Информация как особый нематериальный объект права // Государство и право, 2000, № 5.

[3]Профессиональная этика журналистов. Т. 1. – М.: Галерия, 1999. – С. 226.

[4]Etzioni A. The Active Society. – New York-London: The Free Press, 1968. – P. 136.

[5]Лакан Ж. «Я» в теории Фрейда и в технике психоанализа (1954/55). – М.: Логос, 1999. – С. 430, 432.

[6]Там само. – С. 398-399.

[7]Переслегин С. Того, что достаточно для Геродота, мало для Герострата…// Лем С. Сумма технологии. – М.: АСТ, 2002. – С. 653-654.

[8]Гендерсон Г. Парадигмы прогресса // Впереди XXI век: перспективы, прогнозы, футурологи. – М.: Academia, 2000. – С. 438.

[9]Бодрийар Ж. Прозрачность зла. – М.: Добросвет, 2000. – С. 68.

[10]Сартр Ж.-П. Что такое литература? – СПб.: Алетейа, 2000. – С. 328.

[11]Луман Н. Власть. – М.: Праксис, 2001. – С. 256.

[12]Рюс Ж. Поступ сучасних ідей. – Київ: Основи, 1998. – С. 359.

[13]Винер Н. Кибернетика и общество. – М.: Издательство иностранной литературы, 1958. – С. 123.

[14]Винер Н. Кибернетика. – М.: Наука, 1983. – С. 55.

[15]Див.: Примітку редактора // Лем С. Сумма технологии. - М.: АСТ, 2002. – С. 143.

[16]Гейтс Б. Бизнес со скоростью мысли. – М.: Эксмо-Пресс, 2001. – С. 59.

[17]Луман Н. Власть. – М.: Праксис, 2001. – С. 29.

[18]Голем (Golem) – тут: подоба, механічний замінювач людини. В єврейських легендах – постать, що штучно сконструйована для символічної репрезентації людини.

[19]Лазарчук А., Лелик П. Голем хочет жить // Мир Internet, 2001, № 10.

[20]Харківській правозахисній групі (ХПГ) відома практика подібної акції на прикладі найбільшого юридичного вузу України.

[21]Джоб П. Украина – это центр Европы // Столичные новости, 2002, 14-20 мая. – С. 11.

[22]Лиотар Ж. Состояние постмодерна. – М.-СПб.: Алетейа, 1998. – С. 40-41.

[23]Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие. – СПб.: Наука, 2000. – С. 137.

[24]Михайлов И. Послесловие переводчика // Хайдеггер М., Ясперс К. Переписка 1920-1963. – М.: Ad Marginem, 2001. – С. 404.

[25]Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості. – Львів: Літопис, 2000. – С. 81.

[26]Кундера М. Прощальный вальс. Бессмертие. – СПб.: Амфора, 1999. – С. 321.

[27]Дьюи Д. Общество и его проблемы. – М.: Идея-Пресс, 2002. – С. 122.

[28]Friedman T. The Lexus and the Olive Tree. – New York: Anchor Books, 2000. – P. 375-376.

[29]Rawls J. A Theory of Justice. – New York: Oxford University Press, 1973. – P. 449.

[30]Смирнов С. Privacy в Интернете // Мемориал, 2000, № 1(20). – С. 59-60.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори