пошук  
версія для друку
04.12.2003 | Олег Веремієнко, магістр права юридичного факультету КНУ ім.Т.Шевченка

Таємниця сповіді.

   

Право на свободу віросповідання є одним з невід’ємних прав людини. Свобода совісті була проголошена ще в Конституції РСФСР 1918 року (проте метою цього було в більшій мері закріплення політики войовничого атеїзму, відмова від будь-якої релігії взагалі). Це право є не просто гарантією невтручання держави у внутрішній світ людини, але і закріпленням поваги прав віруючих. Можна стверджувати, що право на недоторканність приватного життя у своєму розвитку нормативного закріплення реалізовувалося в окремих правомочностях, що відбиває ті чи інші елементи недоторканності приватного життя. Таким, наприклад, є свобода совісті. Релігійні переконання – це елемент внутрішнього світу людини, відповідно частина її приватного життя. Через те, що релігійні переконання ставали предметом пильного правового регулювання, були приводом дискримінації, остракізму, воїн, свобода совісті і стала тим каменем спотикання, навколо якого розгорталися нечувані правові диспути. «Свобода совісті!» – дане право несли на своїх прапорах реформатори Американської революції, Великої Французької революції, Жовтневої революції 1917 року в Росії.

З закріпленням права на недоторканність приватного життя свобода совісті не перестала закріплюватися в основних правових документах різних держав. Це підкреслює важливість захисту цих правовідносин з боку держави.

Закон України «Про релігійні об’єднання» встановлює: «В Україні гарантуються свобода совісті і свобода віросповідання, у тому числі право сповідувати індивідуально чи разом з іншими будь-яку релігію чи не сповідувати жодної; вільно обирати і змінювати, мати і поширювати релігійні й інші переконання і діяти відповідно до них».

Віросповідання пов’язане з дотриманням певних таїнств. Сповідь, а вірніше було б говорити покаяння, є одним із семи християнських таїнств, установлених самим Христом, про що і згадується в Євангеліях. Слід зазначити, що покаяння, як таїнство, відомо майже всім релігійним конфесіям.

Покаяння – один з найважливіших обрядів християнської церкви. Покаяння полягає в усному визнанні гріхів перед священиком, завдяки чому вважається, що людина при каятті, яке йде від серця, одержує прощення через священика від Бога. Зрозуміло, що в поняття «гріх» входять такі дії, що і у світській державі підлягають кримінальному покаранню. Тому дуже часто людина, що сповідує свої гріхи перед священиком, визнаючи себе винною у злочині, залишається недосяжною для правосуддя. І діяння залишається нерозкритим.

Під час зародження християнської релігії розрізняли два види каяття:

– таємне, один на один з священиком;

– публічне, перед церковною громадою.

Публічне каяття до VII століття практично перестало існувати, окремі випадки відбуваються тільки тоді, коли сама людина хоче покаятися перед суспільством.

Оскільки покаяння є одним з головних таїнств християнського вчення, воно відомо всім релігіям, що має в основі віровчення: протестантизм, католицизм, православ’я etc.

Одночасно в реформаторській церкві вважається, що сповідатися може кожний самостійно перед Богом без посередництва священиків.

У православній церкві вважається, що віруючий у Христа хоча б один раз на рік повинен пройти через покаяння. Як правило, відбувається це в релігійні свята чи перед постами, щоб після цього людина могла дійсно очиститися від того, що її перевантажує. Важливість даного таїнства підкреслювалася за всіх часів Російської імперії. Відсоток тих, хто не був на сповіді вказувався в офіційних звітах обер-прокурора. Цей відсоток вказувався на наявності осіб, «охололих до церкви», що змушувало турбуватися не тільки церковних службовців, але й офіційні державні структури.

Ст.180 Кримінального Кодексу України «перешкоджання здійсненню релігійного обряду» закріплює, що «незаконне перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що зірвало, або поставило під загрозу зриву релігійний обряд – карається законом».

Відтак і таємниця сповіді, як одного з обрядів, охороняється законом.

Відповідно до релігійних правил священик несе обов’язок зберігати таємницю сповіді, за незбереження її він може бути покараний релігійним покаранням і аж до позбавлення сану.

Гарантією збереження таємниці сповіді є вимога про проведення її в спеціальних кабінетах, як, наприклад, у католиків, де священик не бачить обличчя особи, що сповідує гріхи, а також заборона на сповідання кількох людей, незалежно від їхнього віку чи психологічних особливостей.

«Західна католицька церква, виходячи з думок Хоми Аквінського і цілого ряду вчених-богословів, встановлює «печатку мовчання» – sigillum confes­sio­nis, безумовно забороняючи священикам виказувати будь-кому те, що він почув під час сповіді. XXI стаття IV Латеранського собору попереджає, що за порушення цього правила священика очікує довічне ув’язнення у монастирі «найсуворішого» ордена»[7].

Подібних правил дотримувалася і православна церква. Перший, хто зважився порушити таємницю сповіді в Росії, став Петро І, своїми реформами він спровокував багато супротивників. І вирішивши використовувати довіру віруючого до священика в боротьбі проти своїх ворогів Петро І своїм указом від 13 квітня 1722 року поставив за обов’язок духівництву передавати владі всі отримані на сповіді дані про «навмисні лиходійства проти служби государевої чи церкви». 2 травня 1722 року вже Святіший Синод, вищий орган російської православної церкви, своїм указом роз’ясняє священикам, як варто виконувати царський указ: «Якщо хто при сповіді оголосить духівникові своєму яке-небудь задумане ним злодійство, найбільше ж зраду чи бунт на государя, чи проти держави, то про таку особу негайно необхідно повідомити владу. Цим оголошенням духівник не переступає правила, але ще і виконує веління Господнє»[8]. Також і в Духовному регламенті й у церковних статутах про посаду пресвітерів закріплювалося правило про допустимість розкриття таємниці сповіді. Одночасно 11 вересня 1722 року було видано Указ «Про щорічне виконання християнського обов’язку сповіді». Відповідно до нього після проходження процедури сповіді, видавалося відповідне посвідчення(для тих, хто збирався виїхати закордон). Цей документ свідчив про благонадійність. Для тих, хто виїжджав за межі імперії дане посвідчення було обов’язковим документом, як і паспорт1.

Після Жовтневої революції в 1917 році більшовики хоча і проголосили свободу совісті, але мали на увазі під цим у більшій мірі свободу антирелігійної пропаганди і «боротьбу з забобонами».

Релігія – це опіум для народу: одне з найвідоміших гасел того часу. В умовах тоталітарного режиму релігія вважалася ідеологічним ворогом і розглядалася як протилежність комуністичного вчення. Цілком природно, що і священнослужителі і ті, хто відкрито виражав християнські погляди, переслідувалися правоохоронними органами. Внаслідок цього церква була поставлена під контроль КДБ, дуже багато осіб, які мають духовний сан, були його агентами. Засоби масової інформації після відкриття відповідних архівів опублікували деякі імена агентів. Виявилося, що майже усі ієрархи Російської православної церкви були таємними агентами КДБ. У таких умовах не могло бути і мови про дотримання таємниці сповіді[9].

Проблема України полягає в тому, що таємниця сповіді на рівні закону не охороняється законом. Священнослужитель може бути притягнутий до відповідальності за відмову давати показання в якості свідка по обставинах, що стали відомі йому зі сповіді (ст.385 КК України).

Одночасно варто звернути увагу, що таємниця сповіді є предметом регулювання законодавства України, в тому числі й канонічного права. І якщо раніше канонічне право було частиною правової системи держави, то зараз по більшості питань предмет регулювання відносин полярно відрізняється.

Одночасно в юридичній науці професором І.Л.Пет­ру­­хіним була висловлена думка, що доцільніше говорити (в рамках права на недоторканність про приватне життя) про релігійні таємниці двох видів, не обмежуючи тільки тайною сповіді: «таємниця віруючого, право останнього приховувати свою приналежність до будь-якої релігії взагалі і до окремих віровчень зокрема і таємниця, довірена священику, що він її не повинен розголошувати»[10].

Вище вже йшлося, що саме право на свободу совісті є елементом права на повагу до приватного життя, невтручання в останнє. Однак свобода совісті – самостійне право, що має свій власний зміст. Тому й у рамках дійсного дослідження доцільніше обмежитися аналізом таємниці сповіді.

Суб’єктом таємниці сповіді таким чином, є священнослужитель, тобто особа, що служить при храмі і володіє правом проводити релігійні обряди як у храмі, так і поза ним. Словник Брокгауза й Ефрона визначає, що «священик – назва представника релігії, що служить при храмі і здійснює, в силу даної йому благодаті священства, усі таїнства в храмі і поза храмом, скрізь, де потрібно богослужбова молитва»[11]. Немає рації поширювати обов’язок на усіх, хто служить при храмі, тому що сам священик несе обов’язок, щоб ніхто крім не довідався про зміст сповіді.

М.Ю.Варьяс, згадуючи про суб’єктів церковного права, представників церковної єпархії поєднує їх усіх одним поняттям – клір – «це сукупність осіб, призначених відповідно до церковних канонів для суспільного служіння в Церкві й особливі повноваження, що вони їх одержали для цього служіння»[12]. У свою чергу клірики розділяються на священнослужителів і церковнослужителів. Священнослужителів, М.Ю.Варьяс визначає, як осіб, наділених відповідно до норм церковного права владними повноваженнями, що складають у своїй сукупності священну церковну ієрархію. У свою чергу священнослужителі підрозділяються на єпископів, пресвітерів, дияконів. Церковнослужителі – це нижчі клірики, що виконують допоміжні функції. Особливу групу суб’єктів, на думку М.Ю.Варьяса, складають монахи.

Зміст таємниці – це інформація, що стала відомі священнослужителю при здійсненні таїнства. Таємниця носить абсолютний характер, тому що вона не знає виключень і не може бути розкрита ані суду, ані правоохоронним органам, та й нікому взагалі. Не підлягають розголошенню як характер отриманих даних, так і сам факт (чи його відсутність) проведення таїнства.

Виникає питання, а чи будуть складати таємницю дані, повідомлені священику у формі каяття з метою знайти душевний спокій, але не під час здійс­нення самого таїнства, а в інший час. Теоретик церковного права професор празького університету Ферінг ще на рубежі XX століття стверджував: «Священик не може показувати і про те, що йому сказано хоча і поза сповіддю, але у формі визнання, зробленого духівникові»[13].

Міри відповідальності, що їх можна застосовувати до священнослужителя, будуть насамперед ґрунтуватися на правилах тієї чи іншої релігійної конфесії. В Українській Православній Церкві до духовних осіб застосовуються особливі покарання:

1. Позбавлення сану священика.

2. Заборона здійснювати священні обряди.

3. Позбавлення чернецтва.

4. Заборона брати участь у богослужінні.

5. Звільнення з посади і заборона займати церковно-адміністративні посади.

Завдання законодавчого регулювання виступає в забезпеченні таємниці сповіді державними заходами. Такими і є фіксація в різних нормативних документах заборона на збір даних, надання імунітету від дачі показань в якості свідка etc.

Одночасно варто звернути увагу, що таємниця сповіді не проголошується як суб’єктивне право. Не існує нормативного акта, що закріпив би, що «кожний має право на таємницю сповіді».

Наступна пропозиція – для гарантування дотримання цього принципу необхідно запровадити зміни до чинного законодавства, і записати, що : «Священнослужитель не може бути притягнутий до відповідальності за відмову від дачі показань по обставинах, що стали відомі йому під час сповіді». Іншими словами, священнослужителям необхідно надати імунітет від залучення до відповідальності за відмову від розголошення таємниці сповіді.

Незважаючи на це, деякі законодавчі акти не містять гарантій збереження таємниці сповіді. Так, наприклад, Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» не містить заборони на проведення оператив­но-розшукових заходів у місці, де відбувається обряд каяття. Тому цілком можлива ситуація, коли, наприк­лад, у сповідальні перед великим постом (коли люди здебільшого приходять для каяття) встановлюється апаратура для прослуховування, що в принципі не суперечить чинному законодавству.[14]

Таким чином, право на таємницю сповіді – є важливою частиною права на приватне життя. І українському законодавцю ще треба багато зробити для забезпечення цього права на належному рівні.

[7] Енциклопедичний словник. Том ХХХП-А. СПб: Брокгауз-Ефрон, 1901, с.493.

[8] Суботін Ю.К. Православні таїнства. М. 1990, с.69.

[9] Російське православ’я: віхи історії. М., 1989, с. 256. та Камо грядеши, свята церква // Вогник. – 1992. – N 18-19. – С.12-13.

[10] Петрухін И.Л. Особисті таємниці (людина і влада). М., 1998, с. 220.

[11] Енциклопедичний словник. Том XXIX. СпБ. 1901, с.281.

[12] Варьяс М.Ю. Короткий курс церковного права. М., 2001, с. 103 і далі.

[13] Енциклопедичний словник. Том ХХХП-А. Спб. 1901, с.493. – Варьяс М.Ю. Короткий курс церковного права. М, 2001, с.120.

[14] Слід зауважити, що стаття 11 цього Закону забороняє залучати до виконання ОРД медичних працівників, священнослужителів, адвокатів, якщо об’єкт ОРД є їх па­цієн­том чи клієнтом. – Ред.


Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори