пошук  
версія для друку
04.12.2003

Коментар Олега Целуйко: Finis coronat opus або Справа 344 ККУ v. 171 ККУ завершилася мировою угодою?

   

Не виключено, що саме під таким заголовком міг би вийти матеріал, коли б його складав професійний журналіст, який працює у відповідному жанрі. Однак щодо справи №49-1120 є дійсно вагоме підґрунтя стверджувати, що її кінець вінчатиме фраза „Я попросив Генерального прокурора припинити все, що стосується Президента України. Хоча я не можу погодитися з тим, що діється в Україні. Я просто нормальна людина, а нормальна людина не може витримати те, що відбувається. Я не говорю тільки про себе особисто, бо свободу слова я, насамперед, розумію, як відповідальність за слово. Тому я хотів би, щоб ми виходили з таких позицій. Але ще раз повторюю, що стосується Президента, то я попросив би припинити. Мені це не потрібно, я сам себе можу захистити“ http://www.kuchma.gov.ua/activity/zayavinterv/pressconf/153617073  

Виглядає доволі послідовно і в світлі здійснення повноважень у сфері підзаконної нормотворчості за останні роки з огляду хоча б на положення Указу ПУ „Про державну підтримку періодичних видань у 1996 році“ від 24.02.1996 р, № 148/96ю, який був постановлений„ з метою забезпечення конституційного права громадян на всебічну інформацію, підвищення ролі преси у суспільно-політичному житті“ або особливо Указу ПУ „Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності органів державної влади„ від 01.08.02 р., №683/2002 р. Подібні акти тенденційно не мають грифів „ДСК“, „Не для друку“ і т.д.

Більш того, за чотири дні, а саме 28.04.03 р., було підписано Закон України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на свободу слова“, яким подеколи кардинальним чином коригуються норми діючих актів законодавства, що за галузевим принципом регулюють правовідносини стосовно доступу до інформації, аспектів діяльності ЗМІ та журналістів, вирішення судових спорів за їхньої участі, правової відповідальності посадових осіб. Ще раніше, 03.04.03 р., за ухвалення проекту документу висловилося 252 депутатів ВРУ, його положення стали предметом дослідження не лише в Україні ( www.article19.org.ua/laws/april2003.html ) і водночас певно новелою для потенційно проєвропейського розвитку інформаційного права в зоні СНД. До речі, серед країн СНД Україна посідає чи не перше місце за кількістю актів законодавства, які регламентуються діяльність ЗМІ: майже 240 http://www.ucipr.kiev.ua

Обговорення ж норм Закону, який має незабаром набути чинності після опублікування, в свою чергу, теж має стати здобутком окремої дискусії, хоча б з міркувань реального застосування таких положень та доцільності вводити додатковий елемент кримінального судочинства до кола згаданих правовідносин.

Однак, не вдаючись ситуативно до глибинних аналізів у вишукуванні мотивів та інших детермінант щодо здійснення кроків на зустріч ініціативам по виконанню таки міжнародних зобов’язань, маємо вкотре констатувати наявність вражаючого контрасту між прокламовано публічною риторикою та інформацією, діапазон джерел якої коливається від приватних розмов, спостереження за рахунок власних ресурсів до ознайомлення з періодичними висновками, звітами міжнародних інституцій, урядових та неурядових організацій. Особливо вражає на фоні інтеграційних процесів і становлення розвиненої, демократичної держави на теренах України наведення переліків, де назва цієї держави згадується поряд з відомостями про діяльність радикальних організацій на кшталт ЕТА, чеченських угрупувань з викрадення людей www.rsf.fr/article.php3?id_article=1052 функціонування режимів, що панують в деяких африканських країнах (Руанда, Зімбабве), на Кубі, Північній Кореї, а також з-поміж контингенту 5-ти лідерів країн СНД. Тут зрештою виникає питання, що є фоном („масово-інформаційним та політичним тлом“, як визначається в дослідженні HRW ), а що потугами на фоні набути свою позицію і проводити альтернативні заходи? Принаймні до таких песимістичних запитань цілком логічно вдаватись, коли на міжнародний день преси (03 травня) представники шанованої міжнародної спільноти висловлюють своє бачення і оцінку ситуації зі свободою слова в конкретній країні. Що ж стосується України, зважаючи і на різноманітну методологію моніторингів, критеріїв оцінок, спостерігається помітний унісон.

Ось деякі результати досліджень (звітів) та рекомендацій, представлених протягом 2003 року.

Council of Europe http://assembly.coe.int/_ftnref1#_ftnref   – recommendation No.1589 (2003) Assembly debate on 28 January 2003 (3rd Sitting)

HRW – http://www.hrw.org/russian/reports/ukraine/2003/fight1  

RSF – http://www.rsf.fr/print.php3?id_article=6543 , http://www.rsf.fr/article.php3?id_article=1085< /A>  

U.S. Helsinki Commission, http://www.csce.gov ,
http://www.csce.gov/briefings.cfm?briefing_id=182  

CPJ - http://www.cpj.org/attacks01/europe01/ukraine.html  

З огляду на наш попередній досвід моніторингу, переважно ми схильні підтримувати результати досліджень експертів як такі, що відображають реальний стан речей, і тому, на жаль, нічого нового в тому, що факт порушення і подальший хід провадження у кримінальній справі щодо антипрезидентських публікацій (за ознаками складу злочину, передбаченого ч.1 ст.344 ККУ) має вже місце тривалий час, як і „прохання“ лише через місяць її припинити,- є теж послідовністю, але послідовністю у закріпленні тенденції подвійних стандартів в рисах публічних маневрів провідних посадовців зі структури органів державної влади та місцевого самоврядування: „для експорту та для внутрішнього споживання в залежності від ситуації“.

Якщо, наприклад, доручення по проведенню виїмок документів та допиту редакторів як свідків, направлені з Генпрокуратури по обласним було датовано від 20.03.03 р., то приблизно в той же час на сайті Генпрокуратури з’явилось повідомлення наступного змісту:

„Сьогодні, 21 березня 2003 року, Генеральний прокурор України Святослав Піскун зустрівся з Генеральним секретарем Міжнародної федерації журналістів Ейденом Уайтом, керівником Національної спілки журналістів Великобританії Джоном Барсбі та Головою Національної спілки журналістів України Ігорем Лубченком на їх прохання. Під час зустрічі було обговорено проблеми покращання умов праці журналістів в Україні, захисту їх прав і свобод та створення безпечних умов для виконання ними професійних обов’язків. Гості були поінформовані про стан розслідування кримінальної справи щодо вбивства українського журналіста Георгія Гонгадзе“ http://www.gpu.gov.ua/ua/news.html?id=325  

Чи були вони проінформовані на предмет порушеної справи за ч.1 ст.344 ККУ як про додатковий захід покращення умов праці журналістів – питання до безпосередніх свідків події. Власне на самому сайті жодних згадок (хоча б у стрічці новин, поряд з заходами по боротьбі з розкраданням зерна і незаконним заволодінням державними коштами) про справу нема.

Цікаво також, що офіційне повідомлення щодо факту винесення постанови про порушення справи ГПУ було отримано від прес-секретаря АПУ в той час, як ще 22.10 2002 року генпрокурор своїм наказом ввів у штат прокуратур Автономної республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя посади прес-секретарів. За словами співробітників прес-служби Генпрокуратури, робота прес-секретарів має суттєво допомогти журналістам оперативно та об’єктивно висвітлювати діяльність органів прокуратури. http://www.unian.net/ukr/news/news-37985.html  ).

Отже, в певних аспектах своєї роботи державні органи набувають рис функціонування саме публічних органів, зорієнтованих і спроможних спілкуватися з громадськістю на професійних засадах. Йдеться хоча б про кваліфіковану роботу у спілкуванні зі ЗМІ. Трохи випереджаючи послідовність змісту статті, зазначу, такий досвід спілкування на рівні обласних прокуратур є і говорити про його можливість та кваліфікованість доцільно, хоча б і з тих міркувань, що згідно зі ст. 98 КПК прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя при наявності приводів і підстав, зазначених у статті 94 КПК, виносять постанову про порушення кримінальної справи, а також подальше її спрямування.

Про хід провадження по цій справі чимало було сказано вже раніше. Вбачається, що її кульмінація вже позаду, однак допоки постанови про закриття теж не винесено, ніхто не гарантує, що усі слідчі дії проведено. Останнє означає, що такі прояви інтеграційних процесів мають і надалі залишатися в фокусі громадської уваги.

Додатково в рамках програми „Свобода преси“ ми вирішили дослідити деякі аспекти справи безпосередньо на місцях в процесі комунікації з нашими колегами-партнерами, представниками інших НУО, представниками видань (редактори яких були допитані як свідки по справі), службовцями державних органів тощо. Принагідно висловлюємо подяку за технічно-консультативну допомогу співробітникам Сумського обласного комітету молодих організацій (Суми), Української незалежної громадської спілки „Захист“ (Черкаси), Черкаського обласного комітету солдатських матерів (Черкаси), ГО „За професійну допомогу“ (Комсомольськ), Полтавському КВУ, Полтавському медіа клубу та усім, хто посприяв спільному процесові залучення відомостей, приділив час та зусилля на спілкування з нами.

Насамперед зазначимо, що нас цікавила поточна ситуація загалом із практикою здійснення свободи медіа в регіонах, однак обставини вносили свої корективи і лейтмотив безумовно простежувався, адже за даними станом на 17.04.03 стало відомо, що розслідування із застосуванням допиту журналістів мало місце в 5-ох областях:

1)"Популярна газета" (Дніпропетровськ)

2) "Інформаційний бюлетень" (Кременчук, Полтавська обл.)

3) "Рівненський діалог" (Рівне)

4) "Волинь" (Рівне)

5) "Позиція" (Суми)

6)"Черкаська правда" (Черкаси)

7)"Антенна" (Черкаси)

На той час розклад подій набув дійсно тенденційного характеру, незважаючи на запевнення уповноважених в розслідуванні справи службовців про безперспективність і „неефективність“ подальшого розслідування у справі, на численні негативні відгуки парламентаріїв, фахівців з правничих та журналістських кіл, зрештою загалом на критичну оцінку вагомого прошарку громадськості (зокрема, із застосуванням аргументації щодо вірогідності порушення кримінальної справи за ознаками злочинів, передбачених ст.171ККУ- перешкоджання законній професійній діяльності журналістів).

Аби не повторювати ретроспективу подій, відображену в повідомленнях ЗМІ, наведемо для прикладу характерні оцінки та висловлювання, які було можливо почути з вуст свідків чи учасників подій.

20/03- Уривок з доручення прокуророві Полтавської області ( № 06/2-30016-03/544)

„на підставі викладеного, прошу доручити підлеглим працівникам в стислі строки встановити юридичну адресу видання, керівників та засновників, а також місце їх постійного проживання, автора вказаної статті, його постійне місце проживання та чи не друкується він під псевдонімом.

Крім того, прошу, вилучити з вищезгаданого видання один примірник газети, а також рукописи статті і документів, які надійшли до редакції та стали підставою для надрукування такого тексту в газеті.

В ході виконання даного доручення, прошу, допитати головного та виконавчого редактора видання з наступних питань: на підставі яких документів була надрукована ця стаття, хто був ініціатором, чи перевірялась достовірність інформації, викладеної в статті, хто замовляв надрукування статті. З приводу надання матеріалів та надрукування статті допитати авторів. Провести інші дії, необхідність в яких виникне під час виконання цього доручення“.

14/04- "справді, у деяких публікаціях про Президента, народних депутатів тощо, є образи на їхню адресу. Однак, у законодавстві України чітко прописана норма боротьби з явищами саме такого порядку - сторона, яка вважає, що їй було завдано моральних збитків, звертається з відповідним позовом до суду, і суд відповідно до законодавства виносить своє рішення. Підганяти норму статті 344 КК під такі явища, як завдання моральної шкоди - свідчення спроби генпрокурора перекрутити букву і дух закону, на що посадова особа, тим більше такого високого рівня, права не має".

18/04-"це, звичайно, дуже погано, неправильно, адже кримінальне переслідування може спричинити тюремне ув’язнення, і це вже серйозні речі, і це неправильно".

23/04- „Ви подивіться, що обмежує Генпрокуратура. Вона обмежує свободу нецензурної лайки. Адже якщо розібратися в тому, що вони писали, це ж соромно буде людям просто процитувати! Нарешті знайшовся хоч один орган (Генпрокуратура – Glavred.info), хоч одна людина (Святослав Піскун – Glavred.info), що взялися стежити за мораллю в ЗМІ. Куди ж це годиться? Вони друкують лайку, Генпрокуратура обмежує їх у цьому, і її ж обвинувачують у переслідуваннях свободи слова? Жах! Якщо в когось з цих видань лайка вважається мірилом свободи слова, то це їхні проблеми. Причому тут суспільство?“.

Спільні риси цілком окреслюються. У тих виданнях, які ми відвідали ("Позиція", Суми – 22.04, "Інформбюлетень", Кременчук — 23.04, "Антенна", "Черкаська правда", Черкаси – 24.04), згідно доручень від Генпрокуратури, а потім наказів обласних і місцевих прокурорів слідчі зверталися по допит редакторів як свідків та по виїмку документів (в результаті, примірників номерів газет). Власне по одному візиту на той момент все і закінчувалося (27-31.03.03). Однак про остаточну мету деякі візитери до видань зазначали не одразу. Скажімо, в розмові із Тамарою Просяник, головним редактором "Інформбюлетеня" ми почули приблизно наступне:

" До нас прийшов слідчий кременчуцької прокуратури і каже мені: „Ви як редактор газети, що часто пише про Ґонґадзе, про політичні події, пов’язані з його вбивством, проходите як свідок у справі Ґонґадзе“. Я, власне кажучи, йому відразу повірила, тому що кілька місяців тому він уже приходив і казав те саме. Він же так аргументував це: свідчення потрібні Генпрокуратурі, щоб якомога швидше розслідувати справу, вони, мовляв, відслідковують, де тільки з’являється його прізвище. Отже, слідчий сказав, що їх зацікавила наша стаття за 5 грудня минулого року, називалася вона „За голову Гії Ґонґадзе – один мільйон“. Потрібно було вказати, на основі яких джерел була написана ця стаття. Оскільки йшлося про те, що ми є свідками, я не вважала за потрібне відмовлятися – чому б зайве не підтвердити, що я думаю з цього приводу? Уже потім, коли я дала відповіді на запитання і підписала протокол, він показав доручення Генпрокуратури. У ньому повідомлялося про порушення кримінальної справи за статтею 344 „Перешкоджання діяльності вищих посадових осіб“. І наступний абзац: „Встановлено, що в газеті „Інформаційний бюлетень“ за 5 грудня 2002 року була така-то стаття із конкретним…“ і – одне вихоплене з контексту речення: „Ні для кого не секрет, що винуватцем викрадення і вбивства Ґонґадзе, свідомо чи не свідомо, став Президент України“. Це, до речі, був підсумок матеріалу, але решти вони не взяли до уваги" http://www.glavred.info/?art=74541949  

Журналісти зазначали, що в цілому слідчі дії проводилися коректно, навіть більшість з них ставилася із розумінням "ситуації" і перспективності провадження по справі (однак наголошуємо, що ми відвідали 3 регіони).

Коли ми звернулися до спілкування зі службовцями обласних прокуратур, то в Сумській представник слідчого відділу попросив уточнити, з приводу якої саме газети йдеться (що за газета), і повідомив, що особисто не обізнаний з приводу виконання доручення по справі за ч1. ст 344 ККУ, як і про можливий допит журналіста. Прес-секретаря на той момент не було.

У Черкаській – зі слідчого відділу зазначили, що журналісти як і всі інші теж потенційні свідки, а питання щодо надіслання доручення, як і порушення кримінальної справи – парафія Генпрокуратури. Інформація про хід виконання доручення у Черкаській області – предмет слідчої таємниці.

Всі чотири газети акцентують увагу на поглядах або ж , як прямо зазначається, у виданнях партій, наразі опозиційного спрямування (наприклад, комуністів, соціалістів: "Позиція" – засновник Сумський ОК СПУ, "Черкаська правда"- орган обкому компартії України), або переважно в яких містяться статті, спрямовані на критику Президента України та його оточення, державних службовців, сегменту наближених до влади партій, а також представників державної влади на місцях та органів місцевого самоврядування, мерів міст.

Окрім, мабуть, "Черкаської правди", газети мають тривалий досвід спілкування із представниками цих органів і в різноманітних формах, починаючи з судових позовів, відвідин правоохоронних органів. Як згадували журналісти, практика посереднього спілкування не обмежувалася із відмовою місцевих друкарень виготовляти їхню продукцію, отже необхідністю звертатися по послуги видавництв із сусідніх областей і з потенційно ускладненими іншими наслідками. Коли ж (з нашої розмови з Валерієм Воротніком, гол. редактором "Антенни") йдеться про видавничу справу, засновану на потужній приватній інціативі із джерелом фінансування поза Україною або з іноземним капіталом, говорити про підприємницьку незалежність більш реально. За повідомленням Тамари Просяник, гол. Редактора "Інформбюлетеню" протягом 3-ох років за участі видання відбулося 69 судових процесів.

Однак спеціальною темою є перевірки податкових, пожежних та інших служб.

Далі. Щодо загрози від поширення публікацій. Коли йдеться про відтворення змісту статей в електронному вигляді на теренах сайту з інтернету (за умови його відвідання належного за кількітю контингенту), можливо і є сенс говорити про сферу розповсюдження, однак коли тираж друкованого видання становить 2000-2500 примірників, то важко не помітити старанність у намаганні посприяти привенції свободи медіа в регіоні під різними (не уточнюємо) приводами, але й побічно забезпечити справжню всеукраїнську PR-акцію для видань, які про таку громадську увагу могли б раніше тільки мріяти.

Принаймні, Президент сам зазначав, що йдеться вірогідно про ті газети що він не читає. Отже, про яке перешкоджання можна дискутувати?

Щодо змісту публікацій, які стали здобутком уваги правоохоронних органів. Формулювання диспозиції статті 344 ККУ, як і можливість її тлумачення, безумовно залишає місце для певних імпровізацій у намаганні відтворити на практиці її положення, коли ж до цього додаються владні повноваження, малюнок дійсно набуває особливого забарвлення (про статтю 344- далі по тексту). Водночас, доброю ознакою було і долучення до зазначених факторів розголосу, реакції громадськості, не лише фахівців медіа. Питому вагу статей було запозичено з газети "Грані-плюс", яка відома своєю ультра-позицією і подеколи прямою риторикою. (Не)розповсюдженням видання, різні аспекти його діяльності, зокрема, з приводу документальних розслідувань фактів персональної біографії, нерідко викликали дратування політиків і посадових осіб, а для місцевих (принаймні) правоохоронних органів та судів ставали особливим випадком.

З-поміж прямих посилань на причетність гаранта Конституції України до справи Гонгадзе в контенті статей, названих вище газет, містилися і відверто літератулізовані порівняння.

У випадку газети "Антенна" звертає на себе увагу той факт, що прокуратурою були вилучені ті публікації, якими ілюструвалися результати моніторингу української преси спеціально для доповідача Парламентської Асамблеї Ради Європи Ханни Северинсен "на підтвердження того, що в Україні існує широкий плюралізм думок".

Ну і зрештою, на скільки вдало запроваджуються результати законотворчих потуг на практиці, свідками чого ми є.

Cтаття 344 ККУ

Втручання у діяльність державного діяча

1. Незаконний вплив у будь-якій формі на Президента України, Голову Верховної Ради України, народного депутата України, Прем’єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або його представника, Голову Рахункової палати або члена Рахункової палати, Голову або члена Центральної виборчої комісії, Голову Національного банку України, члена Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України з метою перешкодити виконанню ними службових обов’язків або добитися прийняття незаконних рішень - карається позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, якщо вони вчинені особою з використанням свого службового становища, - караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років.


На жаль, не завжди нове зі старим обличчям, зустрічаєш із теплом в душі, навіяним ностальгійними почуттями. Однак коли вже це відбувається, то найкраще було б сприймати це адекватним чином, як і глибоко вкорінене у пострадянському мисленні дбання про особливо добре ім’я влади навіть перед цінністю людських прав. Вірогідно таким шляхом і розмірковувала частина прошарку з-поміж законодавців напередодні голосування за проект Нового ККУ, який набув чинності 01.02.2001р., вважаючи, що особам переліченим у диспозиції статті не вистачить інших складів злочинів аби відгородитися від надмірних ззовні проявів уваги. Стаття явно "успадкована". Коли ж при цьому застосовуються такі засоби юридичної техніки, що дозволяють, витлумачивши (замість того, щоб за Конституцією запропонувати зробити це КСУ), ледь не імпровізувати при застосуванні її положень, напрошуються численні запитання. Одне (періодично) для будь-якої особи: чи сказав я те, що не допоможе мені завтра бути допитаним в правоохоронних органах і цілком на законних підставах? Вбачається, що один зі способів подолання браку нестачі кримінальної відповідальності за наклеп та образу було знайдено.

Ми абсолютно погоджуємося із висловленими раніше твердженнями, що подібні (притягнуті) статті, є такими, які дозволяють розширено їх тлумачити, і мають бути вилученими, винесеними за коло кримінально-правових відносин, принаймні ж скориговані таким чином, що являли б собою кваліфікуючий склад наявних в чинному ККУ злочинів (зокрема, як злочинів проти життя і здоров’я особи), але ніяк не пов’язаних зі свободою вираження, що є одним з апологетів існування та розвитку демократичного суспільства.

Об’єктивна сторона складу злочину абсолютно не конкретизована, і здогадуватися з науково-правових коментарів чи інших джерел, в чому має полягати незаконність дій, чи з точки зору діючих позицій Кримінального закону чи інших актів законодавства – вірогідно не краща аргументація для компліментів авторів Проекту ККУ і суб’єктів законотворчої ініціативи, як зрештою і усім хто брав участь у перетворенні документу на закон. А закон, здебільшого, під час голосування був ні чим іншим, як предметом політичних маневрів і торгів не без особистісних факторів. Тут мабуть варто б пам’ятати, що з характерних ознак нормативно-правового акту є його загальнообов’язковість і не лише серед складу народних обранців чи Президента, який його підписав. Скажімо, чим ще пояснити залишену назву розділу ІІІ - "Злочини проти волі, честі та гідності особи", коли за наклеп та образу як таку кримінальну відповідальність не передбачено (до цього в проекті спробували зберегти) ? Це зайвий раз говорить про збалансованість і концептуальну спрямованість базових актів законодавства України.

Щодо торгів, боротьби (політичної) і їх наслідків у вигляді чинних актів законодавства, яких ми зобов’язані дотримуватися як суб’єкти права. З нашої позиції, додаткове переміщення публічних, тим паче інформаційних конфліктів, у площину кримінального провадження – навряд оптимальний спосіб їх улагодження. Накладання тавра злочину на будь-які правовідносини зайвий раз доводитиме нашу неспроможність на засадах диспозитивності вирішувати свої проблеми в межах цих правовідносин без участі держави та елементу жорсткості, власне покарання (нажаль, спроби змінити назву кодексу на Карний не виглядають такими алогічними з огляду на дійсність і практику кримінальних правовідносин в Україні), окрім того, створюватиме передумови для додаткової руйнації постулату суспільного договору, прелюдії існування громадянського суспільства — довіри. Тому, зважаючи на наявну альтернативність в засобах вирішення інформаційних спорів і забезпечення прав журналістів, ми схильні вважати, що певний крок "на зустріч" у криміналізації стосунків було запроваджено із втіленням норми саме в такому вигляді, такому, що теж сприяє розширеному тлумаченню:

Стаття 171. ККУ

Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів

1. Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів - карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

2. Переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою, - карається штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням права обіймати певні посади на строк до трьох років.


Практика показує, що незадоволення державним службовцем інформаційного запиту, може мати наслідком пред’явлення скарги журналіста до прокуратури про порушення кримінальнлої справи за ч.1 ст.171. Або чи може редактор зі своєю "редакційною політикою" умисно першкоджати законній професійній діяльності журналістів? Отже поле для творчого підходу чимале.

Тут теж можна констатувати, інші наявні положення ККУ дозволяють обгрунтовано порушувати кримінальні справи в разі посягання на права журналіста як особи.

Будь-що ми схильні підтримувати думку, що цивілізоване суспільство спроможне вирішувати такі питання і не в кримінально-правовому форматі, або без його практичного застосування. Іншими словами "Панове, можливо і "без уголовщины".

На скільки нам відомо подібні положення в законодавстві ЄС чи Східноєврепейських країн відсутні. Попередні оцінки наших колег з провідних міжнародних НУО на це були теж негативними.

Наступний момент, виявлений під час відвідань державних органів в трьох областях. Якщо реально положення статті 171 ККУ не застосовувалися (хоча скарги до прокуратур були), то практика по ст. 344 ККУ має неабияке коріння.

Перший заступник Генерального прокурора Сергій Винокуров, замдержсекретаря МВС України Валерій Варенко, перший замначальник Головного слідчого управління того ж міністерства Віктор Захаров у своємо інтерв’ю газеті "2000" "По лезвию... закона…" http://www.gpu.gov.ua/ua/archive.html?id=123 

таким чином наводять приклад практики порушення справ за ознаками злочину. Передбаченого ч. 1 ст. 344 ККУ.

"– Незадовго до початку всеукраїнської акції "Повстань, Україна!" її організатори повідомляли про те, що правоохоронні органи всіляко перешкоджають участі в ній представників регіонів. Говорили про тотальний пресинг, масові допити. Це так?

Сергій Винокурів: - 11 вересня Генпрокуратура порушила кримінальну справу по статті 344 КК України (втручання в діяльність державного діяча). Чому? У нас була оперативна інформація про те, що при в’їзді в Київ можливі різні антигромадські прояви. (Зі слів залишається зрозуміти, наявною була лише вірогідність події злочину з точки зору службовців правохоронного органу, тим не менш справу вже було порушено... припускаємо, що за фактом події злочину?-авт.). У рамках даної справи протягом одного-двох днів було проведено більше тисячі допитів. Ми нікому не перешкоджали в законною, закріпленою Конституцією праві на проведення мітингів, ходів, збор, але проте допитали людей, роз’яснили їм і права, і обов’язку , ознайомили з рішеннями судової влади, довели до відома цих громадян можливі наслідки протиправних дій.

- Хто займався роз’яснювальною роботою?

- Велика слідча бригада працювала в Києві , і в кожній області була створена своя група. Жодна людина не може сказати, що його відговорювали їхати в столицю, загрожували якимись неприємностями... Людей просто інформували про чинне законодавство, а також про рішення Шевченківського районного суду столиці, що на той час уже виніс вердикт, що можна робити, а чого немає. Це зіграло свою профілактичну роль.

- А з народними депутатами таку профілактику проводили ?

- Ні, ці люди прекрасно знають закони, і нас, прокурорів, турбувало лише одне: щоб намічені акції пройшли в рамках діючого законодавства. І можу з усією відповідальністю заявити, що правоохоронні органи бездоганно виконали вимоги закону. Підкреслено бездоганно.

Валерій Варенко: - Я теж так вважаю . Співробітники міліції виконали покладені на них обов’язки з честю, не допустивши при цьому ніяких відступів від букви і духу закону. Ви ж розумієте, наскільки складні ситуації, коли в самій гущавині подій знаходилися народні депутати, і їхні дії не завжди прогнозовані, передбачувані. Психологічна напруга теж була велика. Але правоохоронці поставилися до справи дуже відповідально, у чіткій відповідності зі своїми функціональними обов’язками.

С.В.: - Хотілося, щоб і організатори масових заходів виявляли таку ж повагу до закону. У нас було одне бажання: щоб воля волевиявлення не перейшла в порушення законності і придушення воль інших людей.

- Під час мітингу біля Українського будинку я ніяких обмежень прав і воль не помітив (хіба що водії на підступах до Європейської площі змушені були різко змінювати маршрут). Потім народ стрункими рядами відправився убік вулиць Грушевського, Інститутської , Банкової . Буквально на очах стали встановлюватися намету . Ніхто цьому не заважав . А ранком з’явився "Беркут" і швиденько усі прибрав. Так потрібно було?

С.В. - За законом міліція могла втрутитися і на тім етапі, коли намету тільки ставилися, що, природно, викликало б активну протидію. Тактика припинення порушень законності - справа правоохоронних органів, це по-перше. По-друге, потрібно було зафіксувати порушення на фото і відео, що теж зажадало визначеного часу. Конкретні винні в порушеннях залучалися до відповідальності на підставі задокументованих даних, а не з чиїхось слів. Тому, повторю, 16-17 вересня правоохоронні структури ні на крок не відступили від закону.

- Як співвіднести ваші слова з тим, ніби-то при зносі наметів хтось постраждав і навіть загинув?

- Це не відповідає дійсності. Ми провели перевірку, опитали людей. Одного народного депутата, що досить процвітав у поширенні цих зведень , запрошували прокурор міста, Генеральний прокурор, я - той навіть не з’явився . Ніяких постраждалих, поранених, убитих ні 16-го, ні 17-го не було!"


Тепер коли нам потрібне профілактичне розтлумачення закону, ми можемо не ініціювати відповідну процедуру у Конституційному Суді, нам його підмінить співробітник правоохоронного органу, звісно якщо ми не маємо депутатського мандату (від нього одразу ж стає „правосвідомо“ на душі, мабуть не лише „право-„).

В згаданому контексті цікаво також звернути увагу на співвідношення ст. 344 з іншими статтями ККУ.

"06/09/2002. Роз’яснення Генеральної прокуратури України

До уваги засобів масової інформації !

Як уже повідомлялося, Генеральна прокуратура України проводила слідчі дії у кримінальній справі за фактом втручання у діяльність державного діяча (частина 1 статті 344 Кримінального кодексу України), яка була порушена 11 вересня 2002 року. Оскільки події, що сталися 24 вересня 2002 року вийшли за рамки вказаного злочину, що розслідувався, Генеральна прокуратура України цього ж дня порушила кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого статтею 341 Кримінального кодексу України (захоплення державних або громадських будівель чи споруд) за фактом захоплення народними депутатами частини будівлі Адміністрації Президента України. Звертаємо увагу представників засобів масової інформації на те, що обидві кримінальні справи були порушені за фактами подій, а не щодо окремих осіб."
http://www.gpu.gov.ua/ua/archive.html?id=113  

В якості коментарю зазначимо, що показання свідка за процесуальним законодавством беруться до уваги і після того, як його статус у справі змінено на статус обвинуваченого.

Можливо, ця справа стала додатковим щепленням на певну громадську зрілість, а можливо ланцюгова реакція (переважно у середовищі журналістсько-політичного клімату) спричинена явною демонстрацією того, що поетапні кроки було вжито не зовсім розумним та почесним для публічної влади шляхом, а останнє виглядало різким контрастом, символізувало крок "назад" на терені (хоч формально) євроінтеграційних процесів. Крім того, можна було прослідкувати прояви мислення: "якщо сьогодні колег зачіпають, то завтра з таким же успіхом можуть чіпати нас".

Ситуація у відвіданих нами регіонах в цілому, показує, що прояви активності правоохоронних органів цілком природно вписуються у наявну ситуацію. І зажадати подібних проявів у майбутньому не схоже на безрезультатне витрачання часу. Діяльність медіа відображає певну замкненість і навіть ізольованість внутрішнім життям областей, обтяжену (як на думку автора) фактором суб’єктами на медійному, політично-державному просторі керуватися прив’язкою у вирішенні кожного до конкретних імен, що зазначаються поряд з назвою відповідної посади, чи призначеної, чи обраної. Ці симптоматичні процеси є наслідком традиційної схильності вирішувати публічні проблеми приватним шляхом, і навпаки, приватні публічним (зізнаюся, думка не моя, вперше почув в розмові з колегами від інших правозахисних організацій, однак повністю поділяю).

Вирішення суспільних питань на правовому ґрунті в такий спосіб (на прикладі справи по ст. 344 ККУ) і спонукає ХПГ кожного разу задаватись питанням,

Чому ми наголошуємо саме на практиці Європейського суду з прав людини?

Історично, свобода медіа в європейському розумінні - це успіх боротьбі за демократичні державні інституції у 19 столітті та в 20 столітті-переможні кроки проти спроб зруйнувати свободу як суспільну пухлину за допомогою тоталітарних засобів. Відповідно Конвенція про захист прав людини та основних свобод (Рим, 4.XI.1950) розпочала своє існування у повоєнний час, а конкретно Європейський суд з прав людини (далі-Суд або ЄСПЛ) було створено у 1959 році для розгляду скарг про порушення прав, закріплених ЄКПЛ. Основи практики судових рішень у справах по ст.10 ЄКПЛ закладалися у шістдесятих та сімдесятих роках вже минулого століття, коли в широких західних колах вкоренилося розуміння особливої суспільної функції свободи слова.

Так вже історично склалось, що для багатьох країн Центральної та Східної Європи тривалий час був, подеколи залишається, більш близьким досвід превентивної цензури по відношенню до всієї преси (також до радіо та телебачення), а отже i досвід перешкод та недовіри населення (радше, створення штучних умов та маніпулювання на підсвідомому рiвнi особи з метою формування такої недовiри-авт.) до всiх технiчних міждержавних засобів, таких як мовлення з використанням супутникового зв’ язку, трансляцiї за кордон (з-за кордону-авт.) тощо. Розуміння хоча б цього чинника може нас наблизити до відповіді на запитання, чому те, що сьогодні є загальновизнаним стандартом і орієнтиром на фоні ЄКПЛ у країнах Західної Європи у широкого прошарку службовців зі східної частині континенту (звісно не всіх) як і раніше викликає здивування та недовіру.

В сучасних державах пострадянського табору стан справ щодо відносин, які є предметом регулювання ст.10 ЄКПЛ, навряд може претендувати на виключний феномен в історії розвитку людської думки. Для порівняння зазначимо, що американські дослідники у своєму намаганні відтворити актуальну точку зору Верховного Суду Сполучених Штатів, звертаються до давніх джерел (XVII століття), зважаючи на тодішні обставини в Англії, де практикувався контроль публікацій, і тим самим наводять численні аналогії тій ситуації, яка визначає свідомість читачів Центральної та Східної Європи в кінці двадцятого на початку двадцять першого століття. таке явище як караність „антидержавних пасквілів“(існувало в Англії у XVII cт. та провокувало негативні відгуки американських мислителів) теж є добре відомим громадянам колишніх соціалістичних країн, оскільки там зазвичай більш близькою була (а в деяких і продовжується залишатись) традиція особливого захисту доброго імені влади. Багато видів критики, визнаних в ліберально-демократичних системах цілком нормальними, ототожнювалися в таких державах з неприпустимими нападками на владу та на її авторитет. Останнє і зумовлює труднощі для широких верств населення сучасної України у сприйнятті принципів, відтворених прецедентною практикою ЄСПЛ (саме „відтворених„, оскільки споконвічне формування змісту цих принципів має відбуватися в свідомості кожного члена громадської спільноти та виражатися в громадській думці, а Суд в свою чергу покликаний прояви цієї думки фіксувати та керуватися нею в тому числі і як здобутком тривалих суспільних дискусій, які б мали місце далеко не тільки в межах Палацу прав людини у Страсбурзі).

Тому вірогідно є раціональне зерно в тому аби стверджувати, що уявлення про еволюцію, перешкоди, інколи про хитросплетення судових рішень з питань захисту права на висловлювання в країнах західної демократії (особливо рішення ЄСПЛ) дозволить краще зрозуміти історичний шлях, який повинна була пройти сучасна концепція захисту свободи слова (шлях від свободи думки до права на інформацію-авт.), концепція з якою знайомляться зараз в „готовому та розгорнутому вигляді“ за допомогою ЄКПЛ країни Центральної та Східної Європи по відношенню до існуючої у них практики.

Україна – суб’єкт міжнародного права та учасник міжнародної політики, – ратифікувавши відповідні угоди, договори, конвенції має численні зобов’язання перед авторитетними організаціями. Норми Конвенції є складовою національного законодавства України за ст.9 Конституції України, положення цих норм тлумачаться (роз’яснюються) ст.32 Конвенції Європейським Судом у вигляді рішень, в яких з-поміж іншого визначаються загальні принципи розгляду окремих аспектів справ за ст.10 ЄК. Як правило, судова практика свідчить безпосередньо про реалізацію, а національне законодавство про ставлення влади до прав і свобод, проголошених основоположними актами міжнародного права. У випадку ж Європейського Суду з прав людини йдеться про наповнення реальним змістом доволі загальних положень Європейської конвенції, яка насправді „живе“ судовими прецедентами. Таким чином, вести мову про місце ст.10 Європейської Конвенції у системі національного законодавства України слід в контексті прецедентів рішень Європейського Суду щодо цієї статті.

Відповідно, можливо і зайвий раз, однак у спробі надати оцінку поточним подіям щодо практики і послідовності здійснення свободи медіа в Україні, зробимо невеликий екскурс до базових постулатів, зрощених витоками прецедентного права ЄСПЛ.

По-перше, ЄСПЛ наголошує на важливій ролі преси в інформуванні громадської думки з питань, які являють громадський інтерес, а також на ролі суспільного сторожа, що зумовлює вимоги того, аби пресі було надано певну свободу в коментарях з питань політики та з інших питань, що цікавлять громадську думку. „Свобода преси надає громадськості один із найкращих способів дізнатися та сформувати думку щодо ідей і поглядів своїх політичних лідерів. Зокрема, вона дає політикам можливість відображати та коментувати стурбованість упередження суспільної думки; і, таким чином, дозволяє кожному брати участь у вільному політичному обговоренні, що знаходиться біля самої суті концепції демократичного суспільства“ (Рішення Європейського суду з прав людини від 26.04.92р. Ser А №236 по справі Кастелс проти Іспанії.)

Так у рішеннях по справам Лінгенс проти Австрії (Lingens v. Austria, Series A no 103 від 08.07.1986р.) та Обершлік проти Австрії (Oberschlick v. Austria, Series A no 204 par 59 від 23.05.1991р.) суд підкреслив:

-„Межі припустимої критики по відношенню до публічного політика є ширшими, аніж по відношенню до приватної особи.“

-„Політичний діяч неминуче та свідомо залишає відкритим для прискіпливого аналізу журналістів та суспільства в цілому кожне своє слово й дію, і як наслідок, повинен проявляти й більший ступінь терпимості...“.

По-друге, у рішенні по справі Обершлік суд висловлює думку про те,

- що ст.10 Конвенції захищає не тільки сутність ідей та інформації, але й форму, в якій вони можуть передаватися (відповідає ч.1 ст.43 Закону України „Про інформацію“).

По-третє, Здійснення практики винесення подальших рішень у справах журналістів, які переслідувалися за поширення недостовірної інформації, наклеп (дифамацію), мали своїм наслідком формулювання ще одного принципу:-„Великий ступінь захисту повинен бути наданий не тільки виступам у політичних дискусіях, але й при обговоренні будь-яких питань, які становлять (суспільний-авт.) інтерес“.

По-четверте, щодо оціночних тверджень ЄСПЛ встановив, що відповідно до ст.10 Конвенції не можна вимагати від відповідача чи від підсудного доказів їх справедливості. Так рішення по справі Швабе (Schwabe v. Austria, J series A no 242-B, par.34) від 28.08.92 випливає, що оціночне судження не слід розглядати як наклеп, якщо воно ґрунтується на фактах, наведених (переказаних) доволі точно та добросовісно, та якщо його мета не передбачає переконання у хибних уявленнях, навіть коли такі уявлення можуть виникнути.

По-п`яте, в пошуках належного стандарту відповідальності, яку повинні нести ЗМІ за те, що вони публікують, ЄСПЛ враховував як високу важливість інформування громадян у демократичному суспільстві, так і практичні труднощі, з якими стикаються ЗМІ, виконуючи цю задачу (певною мірою це відповідає положенням ст.12 Закону України „Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів“).

При розгляді справи Лінгенс Суд зробив акцент на правах отримувачів подібної інформації: не тільки преса має право поширювати інформацію та думки з питань, які становлять суспільний інтерес, але й суспільство має право отримувати цю інформацію. Положення певною мірою кореспондує змісту норм чинного українського законодавства про інформацію, а саме, ст. 43 Закону України „Про інформацію“, ст.34 Закону України „Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні“.

До того ж, суд у рішенні по справі Де Хаес та Гістелс від 24.02.1997р. навів твердження, що – „...журналістська свобода включає можливість вдатися у деякій мірі до перебільшення або навіть провокацій.“

По-шосте, суд у рішенні по справі Обершлік чітко вказав: – „Вимоги, що стосуються захисту його (політичного керівника – авт.) репутації, необхідно співвідносити з інтересами проведення відкритої дискусії з політичних питань“.

По-сьоме, у рішенні від 20.07.1997р. по справі Обершлік (№2) (Obersсhlick v. Austria) суд підтвердив свою точку зору з приводу того, що ніхто не повинен доводити правоту своєї думки, а також істинність заяв, які відображають громадську думку, або тверджень, що ґрунтуються на чутках чи заявах інших осіб.

По-восьме, представники судової влади не повинні підлягати тій же мірі критики з боку громадськості, що й державні службовці. Це пов’язано безпосередньо із змістом положень п.1ст.10 та ст.8 Конвенції, а головне, із традиційною повагою європейської громадськості до судових органів та розуміння важливості їх незалежності.

По-дев’яте, заява про наклеп є менш обґрунтованою (обумовленою), якщо образливе висловлювання було зроблено у відповідь на провокаційний випад.

По-десяте, оцінюючи згадки про злочин, (справа Мюллера) за який людина вже зазнала покарання, суд повинен розглядати зацікавленість громадськості в цій згадці, а автоматичне покарання за це є порушенням статті 10.

Наведені принципи звісно не є вичерпними, проте розглядаються як орієнтири, оскільки Суд неодноразово наголошував на їх важливості та застосовував в своїх прецедентах. Крім того, їхнє подальше застосування доводить і те, що баланс співвідношення прав не є сталим явищем.

Тож, підсумовуючи, окреслюємо чіткий лейтмотив усього того, що було зазначено вище.

У зв’язку з важливістю факту зацікавленості членів суспільства в постійному висвітленні діяльності відомих політиків, офіційних (посадових) осіб, що визначають державну політику, характер співвідношення захисту таких цінностей як свобода слова та інформації, честь, гідність, ділова репутація, приватність у контексті правовідносин між цими публічними особами і засобами масової інформації набуває особливої якості, що і потребує окремого ставлення і зважання, з боку державних службовців зокрема.

На нашу думку наведена аргументація могла б більш яскраво свідчити про недоречність ініціювання справ, на кшталт справ про антиурядові публікації Україні

Щодо запровадження практики ЄСПЛ

Окрім звісно громадської реакції за типом соціального імунітету на згадані події, на рівні саме правового реагування (зокрема, в судах) подальше вирішення запровадження і відбиття реальних наслідків практики ЄСПЛ на інформаційному терені України ми бачимо двома шляхами.

Вертикальний— доведення справ через національні юрисдикційні органи до провадження у ЄСПЛ та створення прецедентів для України.

Горизонтальний— поширене застосування існуючих прецедентів ЄСПЛ, починаючи зі стадії здіснення провадження по справі у суді першої інстанції.

Зрештою, ми сподіваємося, що така очікувана практика надаватиме більше оптимізму у питанні щодо набуття Україною рис послідовності в її інтеграційних процесах до демократичної спільноти та подальшого закладання основ розвитку громадянського суспільства з-поміж контингенту, який складає її населення.

Головне пам’ятати, що належне і загальне визнання права отримують лише з практикою їх застосування і захисту. І право вираження є лише складовою.

Олег Целуйко, ХПГ
Київ-Суми-Кременчуг-Черкаси-Полтава-Харків

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори