пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200304
09.12.2003 | Микола Коробко

Кому потрібен дорослий інвалід із дитинства?

   

Переступивши поріг громадської приймальні Міністерства праці та соціальної політики України, відразу помітив нервозний характер спілкування відвідувача з жінкою-службовцем, що вела прийом. Зрештою була навіть викликана охорона, щоб вивести відвідувача. Останній уперто відмовлявся йти в невідоме. Охоронці завагалися, і ми спільно почали знову розплутувати клубок непорозуміння.

Інвалід із дитинства Берків Василь Іванович своє дитинство провів у Виноградівському інтернаті на Закарпатті. Ставши дорослим, разом із іншими своїми однолітками на нинішніх законних підставах опинився викинутим у житейське море. Із 46 “випускників” 27 опинилися на вулиці. Їх, як і Василя, не взяли батьки.

У запропоновані їм інтернати для дорослих, про які мали надійну інформацію, не пішли б навіть із примусу. Про будь-яке житло з міського фонду годі й мріяти. Єдина перспектива – вулиця, але ж і на ній треба перебувати з прописаним паспортом. Василь прописки не мав: 1998-го року повінь знесла єдине можливе місце прописки – будівлю інтернату.

4 роки поневірянь у межах рідного міста, з безрезультатними візитами до міських властей, стали наслідком пошуку шляхів у доросле життя. А все ж, є десь у Саратові рідна мати... Чому б не ризикнути вдруге попросити її прихистити рідного сина... І Василь із покаліченими ногами вирушає у далеку путь.

Мати зовсім не зраділа сину, проте за сприяння Червоного Хреста РФ та редакції “Ищу тебя” до Києва він дістався безкоштовно. Цього не схожого на олігарха чоловіка на вокзалі вночі працівники міліції відразу перевірили.

І хоч переконались, що це громадянин України, але без прописки і без квитка для продовження поїздки, чітко сказали: “Вон с вокзала!”. Страшенно перемучившись, він дістався до приймальні адміністрації Президента, звідки його спровадили до згаданого міністерства. Міністерство, звичайно, працює в межах правил, якими не прописаний Василь не передбачений.

Василь просить дати йому грошей на проїзд до Виноградова, де його ніхто не жде, але, де йому, принаймні, легше зносити удари долі. Працівники ж Міністерства мають право не прописаному інваліду виділити хіба що власні гроші, але де ж їх взяти? Принаймні, пообіцяли більше не викидати його на вулицю, а щось придумати...

Про долю інвалідів, про долю сиріт говорено багато. Але дивлюсь на цю молоду людину з міцними руками (бо відірвати його від столу охоронники не змогли) і понівеченими ногами, і думаю, невже відповідні служби за довгі роки його мужніння не могли навчити спеціальності, відповідній його здоров’ю? І тим самим не залишити його приниженим утриманцем безпорадного суспільства...

А ще – чи замислюється хтось у нашій державі, для чого витрачатись на ТАКІ інтернати, яких навіть ті, хто приречений бути розтоптаним вулицею, бояться, як вогню?

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль