пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200308
10.12.2003 | Інна Сухорукова

Чому рівень законопроектів, що розглядаються у Верховній Раді такий низький?

   

Рівень законотворчості наших депутатів дедалі більш дивує. Остання низка законопроектів, причому, абсолютно різної спрямованості. Ті законопроекти, з якими ми познайомилися, справляють враження, що їх взагалі не бачив жодний фахівець жодної галузі, і так подали на розгляд Верховної Ради.

Але чиновник – це не фах, а, більш того, антифах. Це – стиль буття. Принаймні у нашій країні. Але Верховна Рада має своїх фахівців у будь-якій галузі. Чому ж ці дивні, за рівнем неосвіченості, і небезпечні для суспільства проекти були прийняті у першому читанні і жваво готуються до другого читання?

Відповідь я вбачаю тільки в тому, що у нас немає серйозної системи підготовки законопроектів. Частина з них зовсім або майже невідома навіть тим, кого вони безпосередньо стосуються. Наприклад, закон про антитерористичну діяльність зачіпає такі фундаментальні права людини, що його, ще до першого читання треба було винести на розгляд широкого загалу, а не приймати у першому читанні тишком-нишком. Дивує, що на нього не звернули серйозної уваги депутати від опозиції, інакше він став би наріжним каменем конфлікту в парламенті не менш, ніж прийняття чи неприйняття бюджету. Але ж так не сталося?

Чи не є це фактом того, що правова свідомість у нас всіх однакова, незалежно від того по який бік політичних барикад ми стоїмо? Сьогодні ми не маємо незалежного Верховного Суду, як США, з його системою прецедентного права. Отже, якщо законопроект не входить в сферу конституційного розгляду (до речі, законопроект „Про антитерористичну діяльність“ входить) – нікому буде виправляти помилки, чи просто популістське реагування законодавців на якусь суто сьогоденну проблему. Тобто, саме перед Верховною Радою стоїть зараз, як ніколи серйозне завдання – зробити наше законодавство таким, щоб його було можливо виконати, а щоб не було воно чисто декларативним, бо правовий нігілізм у суспільстві пов’язаний саме з тим, що багато дуже справедливих і нібито корисних чинних законодавчих актів. А для цього потрібна процедура, яка була б ретельно виписана у законі. Він повинен відобразити не тільки що, але і як повинні громадяни і чиновники виконувати це, і як, і хто буде відповідати за його невиконання. Всього цього немає ані у вищезгаданому законопроекті, ані у двох законопроектах, про які ми будемо писати нижче. Перший з них – законопроект „Про права пацієнтів“. „Ото вже прискипи! – скажуть нам. Хочуть хворим людям надати права, а правозахисники проти! Так, ми проти того, щоб у слово „Право“ гралися, як у карти чи доміно, розглядаючи їх, як і коли вигідно чиновникам, і для того – щоб витягнути собі козир під час гри в політику. Право – це основа буття в суспільстві. Інше – або диктатура, або хаос. Або те, що в нашому суспільстві – хаотичний авторитаризм – ноу-хау українського суспільства. Тому гра в супердемократію у вигляді проекту закону „Про права пацієнтів“ нас не зворушила. Тепер давайте поміркуємо: чому ж так? Перш за все тому, що проект закону має багато недоліків і тому наперед можна передбачити, що у такому вигляді закон не принесе нічого доброго для хворих. Ми вважаємо, що законопроекти в медичній галузі – настільки важні для суспільства, що вирішили присвятити системі охорони здоров’я наступне число „ПЛ“. Будемо вдячні, якщо читачі надішлють нам свої міркування та скарги.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль