Абсурд у країні абсурду, або дещо про новий Цивільний кодекс.

Поки я ретельно вивчала новоутворення нашої Верховної Ради – у вигляді Цивільного Кодексу України, з’явилася стаття Тетяни Чорновіл „За „казла не ответиш“, або як депутати встановили істину в останній інстанції“ в журналі ПіК № 19, 16 – 22 травня 2003 року. Журналістка пройшлася по статтям книги другої ЦК: „Особисті немайнові права фізичної особи“, відверто називаючи деякі статті, які відносяться до інформаційної сфери – „маразмами“. Потім журналістка навела свої співбесіди з депутатами щодо прийнятого ними тільки що ЦК, і в мене відлягло від серця. Бо читаючи ЦК, я було вирішила, що більшість нашого парламенту захворіла на гостру розумову недостатність, а депутати кажуть, що просто не читали документ, за який проголосували. Це ще нічого. З ким не буває?

От тільки розплачуватися за це не читання будуть громадяни України, в тому числі і самі депутати. І якщо в частині про інформаційні права з безперечними перлинами на кшталт норми ч.3 ст.277: „Вважається, що негативна інформація поширена про особу є недостовірною“ призведе до майнових втрат журналістів та інших осіб, то ст.ст. 282 і 283 можуть призвести до втрати здоров’я чи, навіть, життя. Давайте разом прочитаємо ч.2 ст.284: „Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій“ або п.3: „Надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, проводиться за її згодою.“

Невже шановних депутатів, які все ж таки читали закон, і тих шановних юристів, які його готували нічого не смутило в цих формулюваннях? Припустимо, що в них немає дітей чотирнадцятирічного віку, але ж повинні бути спогади про себе у цьому віці. Як може чотирнадцятирічна дитина обирати лікаря, метод лікування, як вона може оцінити стан свого здоров’я? В чотирнадцять років – діти чи підлітки – мають абсолютно різний рівень розвитку, і це добре знають і можуть підтвердити дитячі та підліткові психологи та лікарі. У цьому віці, підлітки, як правило, бояться медичного втручання – перш за все, звичайних уколів, тим більш, хірургічних втручань. Навіть батькам часто доводиться довго умовляти своїх дітей, доказуючи необхідність медичного втручання. І це, якщо батьки мають відповідний рівень розуміння проблеми… А тут діти отримують право беззаперечно, і, навіть, згідно з законом, послати своїх лікарів і батьків подалі. До чого це призведе, передбачити неважко… Заспокоює лише тільки те, що й дорослі у нас законів не читають, а на уроках права рідко викладають те, що стосується тебе самого безпосередньо. Але, ймовірно, що в інструкціях до лікарів буде внесено, наприклад: перш ніж зробити дитині укол під час щеплення або взяти кров на аналіз, лікар повинен мати згоду дитини, якщо вона має чотирнадцять років. І не треба думати, що я навмисно довожу ситуацію до абсурду. Саме до таких наслідків вже зараз привели закон „Про психіатрію“ та діючі інструкції – коли лікар за викликом родичів або сусідів приходить до психічно хворого, перш за все, психіатр повинен назвати себе і свою посаду, і спитати у можливо хворої психічно людини: чи згоден він, щоб його оглянув лікар-психіатр. Якщо хвора людини не розуміє своєї хвороби і відмовляється від огляду, лікар у повній відповідності з інструкцією йде геть. Може, саме тому у нас останнім часом серед злочинців так багато психічно хворих? Та й кількісно психічно хворих побільшало на наших вулицях, у транспорті… І це наслідок добрих намірів тих, хто брав участь в розробці цього закону і не хотів прислуховуватися до зауважень лікарів-психіатрів, вважаючи, що всі вони винні у репресіях брежнівських часів, коли дисидентів кидали до „психушек“. У ч.4 цієї ж статті записано, що: „Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитись від лікування“ – тобто за людиною визнається право на самогубство з 16-ти років – інакше це назвати не можна. А це не набагато краще ніж обирати методи лікування в чотирнадцять років. Бо медики знають, що в багатьох випадках оцінити реальну ситуацію, тобто існуючу загрозу для життя, можна тільки після ретельного обстеження. А якщо хворий вже відмовився від лікування – хто ж його буде обстежувати? Мабуть, стаття 284 нового ЦК на очі медикам ще не потрапила.

Не краще складається справа й зі статтею 285: „Право на інформацію про стан свого здоров’я“. Знов таки, ті депутати, що читали закон і ті юристи, що його готували, повинні були зважити на норму ст.23 Закону України „Про інформацію“, а також рішення Конституційного Суду від 16.10.97 у справі Устименка К.Г. Зараз у такій редакції стаття 285 нового ЦК відверто суперечить рішенню Конституційного Суду в частині 3: „Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров’я або стан здоров’я фізичних осіб, визначених частиною 2 цієї статті, зашкодити процесу лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров’я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами (у ч.2 зазначені: батьки (усиновлювачі) опікун, піклувальник) Це ж треба! Лікарі, ясним оком подивившись на родичів хворого, знають, чи спричинить їм це шкоду чи ні? Може мова йде про хворих (інвалідів) батьків, усиновлювачів, опікунів або піклувальників? А де про це сказано? І як це коригується із статтею 284, де зазначено право на відмову від лікування? А якщо лікар дасть неповну інформацію, обмежить право хворого і його родичів на ознайомлення з медичною документацією, а хворий внаслідок цього, відмовиться від лікування, що тоді?

Я не кажу вже про такі дрібниці, що Конституційний Суд ніяк не обмежив право пацієнта на отримання достовірної інформації про себе (відповідно на це мають право особи, зазначені у ч.2 ст.285). То що це таке написано, і що це прийнято депутатами, люди добрі?

Я вже не кажу – лікарі-інфекціоністи мають висловити окрему подяку депутатам за ч.1 ст.287, згідно з якої не може бути обмежений доступ до хворого, який перебуває на стаціонарному лікуванні його родичів, адвоката, нотаріуса та священнослужителів.

І всі ми висловлюємо окрему подяку депутатам за норми ст.293, частина друга якої надає нам право вимагати негайного припинення діяльності фізичних або юридичних осіб, якщо ця діяльність призводить до забруднення повітря. Дуже реалістично, особливо для жителів таких міст як, наприклад, Харків, на вулицях якого нема чим дихати від кількості вихлопних газів, а депутати міської Ради з великою охотою ініціюють та здійснюють вирубання дерев, тому що це, як пояснюють мешканцям міста, дасть змогу встановити рекламні біг-борди або який-небудь кіоск, і це дозволить збільшити надходження до міського бюджету. Так що маєте, шановні громадяни, вимагати негайно, щоб всі автомобілі стали, а ті заводи, які ще не стоять – припинили роботу. Але ця стаття не дає права вимагати, щоб відповідні служби відслідковували і приймали необхідні заходи, щоб стан довкілля покращувався. Головне, припинити, а що робити – це не наша задача.

Про абсурдні статті нового ЦК, які стосуються інформаційної сфери і ЗМІ, вже написано багато статей і не тільки у вищезгаданому числі ПіКу, а й у газеті „Дзеркало тижня, і багатьох інших.

І ось на що хочу звернути увагу. Право на інформацію цікавить всіх, а от право на медичну допомогу і пов’язані з цим проблеми, майже не викликають суперечок у суспільстві. Мовчать лікарі, бо зараз для них головне – вижити, не отримуючи достатньо коштів на ліки, на обладнання. Та ще й мізерна зарплатня, яка змушує лікарів кидати свою професію або, у кращому разі, переходити працювати до медичних комерційних структур. Як завжди, найбільш важливі для людини і суспільства сфери – охорона здоров’я та освіта – залишаються поза увагою всіх. В першу чергу – пацієнтів, якими рано чи пізно стаємо всі ми або наші близькі, навіть, депутати та владоможці. На жаль, вони цього не розуміють. Інакше, ми би не чекали так довго страхової медицини у тому вигляді, в якому вона працює у всьому світі. А не у вигляді нового закону про медичне страхування, який нам пропонують чиновники Мінздраву.

Але зараз ми маємо те, що маємо – новий Цивільний Кодекс, дуже великий, але, на жаль, такий, що потребує не тільки ретельного вивчення, а й негайних змін тих статей, які є не тільки абсурдні, а й можуть привести до негативних наслідків.

Шановні депутати, будь ласка прочитайте цей дуже важливий документ – це не важко, бо закон вже вийшов з друку. Може все ж таки Вам захочеться щось змінити...

P.S.В останньому числі газети „Дзеркало тижня“ наданий дещо інший розклад таємничих подій з прийняттям Цивільного Кодексу. Ті депутати, які читали проект цього документу, стверджують: Зловтішна ст. 277, яка апріорі вважає будь-яку негативну інформацію недостовірною, була викладена таким чином: „Негативна інформація, яка поширюються про особу, вважається недостовірною, якщо факти, які в ній містяться не доведені розповсюджувачем“.

Депутати стверджують, що саме в такій редакції вони голосували цю статтю, а в секретаріаті, перед поданням на підпис президенту, друга частина цієї статті зникла. От, виявляється від кого залежить наше життя, демократія в Україні і все, що відбувається в державі – від клерків Верховної Ради. А ми не могли зрозуміти детективу навколо прийняття бюджету. Тепер ще й голосування навколо Цивільного Кодексу.

Чи не забагато занадто гострих сюжетів для нашої нещасної країни, де права людини, з точки зору владоможців, досі залишаються казочкою для Заходу.