пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200319
14.12.2003 | Олександр Степаненко, Чортків

Трагедія чи так звана трагедія ?

   

“Під кінець сесії депутати ухвалили
також звернення з приводу
так званої “волинської трагедії”.

З газетного репортажу


Таке звернення справді було ухвалено сесією Тернопільської обласної ради 2 липня 2003 року на прохання її Голови А.Жукінського. Відбулося це без жодного обговорення, без повідомлення про авторство документа, а втім – майже одностайно. Звернення загалом не є агресивним за змістом, окремі його пункти дуже навіть слушні, інші – не позбавлені певного лукавства. У ньому дійсно є згадане формулювання – “так звана “волинська трагедія”. Так виглядає, що ми все ще нібито сумніваємось – а чи була насправді трагедія? Чи вона є лише плодом фантазій “деяких сил у Республіці Польща”?

Ясна річ, тема україно-польського протистояння часів Другої cвітової війни надто довго була в Україні абсолютно закритою. Ті перші ознаки суспільної дискусії, що з’явилися у медіях останнім часом, виглядають надто несміливими, а позиція їхніх учасників вперто обходить найважливіше і найболючіше питання – про багатотисячні жертви серед мирного населення, тобто все ще нагадує присновідому “позу страуса”, що ховає голову у пісок... Особливо відгонить напівправдою, а то й відвертою неширістю від оцінок багатьох західно-українських політичних лідерів, які на відміну від “східняків” повинні хоч би у загальних рисах уявляти, ЩО відбувалося у 40-х роках на Волині, Галичині, Західному Поділлі, Холмщині та Підляшші, і ЧОМУ. Коли ВасильЧервоній у телестудії демонструє як важливий “речовий доказ” польських злочинів якісь іржавий багнет – це, погодьтеся, просто смішно. Але от Леонід Кравчук, теж волиняк за походженням, у інтерв’ю газеті “День” трактує волинську трагедію, як національно-визвольне, або ж “селянське повстання проти польських панів”. Як бачимо, пропагандистські кліше часів ВКП(Б) досить міцно засіли у свідомості та риториці нашого екс-президента... Навіть шановний гарвардський професор Шпорлюк також досить туманно просторікує про певний непереборний конфлікт інтересів між українцями і поляками – тобто йшла просто війна за землю, яку кожна сторона вважала своєю. Даруйте, але українці з поляками воювали за Галичину і у 18 – 19 роках минулого століття, але ж, ніде правди діти – то була цілком інша війна. Січові стрільці і польські легіонери стояли насмерть, але ж тоді ніхто не вирізував мирні села!Тобто потрібно сказати правду про те, що у сорокові роки стався досі небачений вибух фізичного взаємовинищення двох народів – масові, жорстокі та безсенсовні вбивства жінок, дітей, старців лише за те, що вони поляки, або українці.

Тим більш, що правда та, хоча часто й скупа, фрагментарна, і якась притишена – не загубилася. Вона завжди пробивалась крізь замовчування майже у кожній місцевості, де цебуло: у спогадах старшого покоління, у згадках про місця масових поховань, у руїнах маєтків та костелів... Лише на півдні Тернопілля внаслідок тих трагічних подій просто зникли з поверхні землі чисельні поселення з переважно польськими мешканцями. Тепер Ви не знайдете на карті історичного містечка Червоногород, немає сліду від місцевих “осад” польських колоністів: Костюшківки, Бартошівки, Якубівки, багатьох інших. Та варто лише поцікавитись, і старші люди пошепки розкажуть Вам про криваві події у Скородинцях, Полівцях, Росохачі, Ягольниці та її околицях, про поховання у Чорному лісі поблизу села Переходи... Це важка правда, але – важливо зрозуміти – її багаторічна невисловленість є перешкодою для нормального розвитку польсько-українських стосунків і нашого власного самоусвідомлення як європейської нації. Для того, аби переступити через цю перешкоду, її треба щонайменш побачити. Тобто, насамперед потрібно ЗНАТИ.

На одному з семінарів Харківської правозахисної групи відомий історик, лауреат Шевченківської премії 2002 року Сергій Білокінь сказав буквально наступне: “Історія України 20 століття засадничо не надається до наукового вивчення”. Чому?! Тому, що над кожним дослідником архівів, як і у приснопім’ятні часи, продовжує стояти посадовець держбезпеки, уповноважений розділяти архівну інформацію на недозволену і дозволену для прочитання. Пригадую, що пан Сергій у своїх висловах був тоді немислимо коректним, але гадаю, його думку можна було б сформулювати і таким чином: “Історію України 20 століття все ще ховають від нас”. Тобто, безліч питань щодо подій цього смутного часу поки що є в самих істориків, не кажучи вже про звичайних обивателів, і насамперед в істориків українських. Адже у Польщі останнім часом з’явилася незлічена кількість історичних та мемуарних праць на цю тему. З українських мені відома лише невелика монографія професора Сергійчука. У оцінках істориків з польської та української сторони досі немало протиріч, робота спільної історичної експертної комісії не стала продуктивною, а тому від практики взаємних спростувань давно бажано перейти до узгоджених спільних досліджень. Адже після істориків свої висновки з цього приводу повинні виробити ще і політики, ідеологи і правники. Можливо навіть – соціальні психологи, філософи і духовні наставники. Справді – чому так сталося, що два народи з тривалою християнською традицією, співіснування яких принаймні на протязі останніх століть позначалось певним компромісом, стали з небаченим оскаженінням винищувати самих себе? Чому виник настільки незворотній злам моральної самосвідомості, що були забуті усі звичні людські і Божі заповіді?

І далі – чи були настільки непереборними історичні протиріччя між українцями та поляками, що їх можна було розрішити лише у такий жорстокий спосіб?

Чи справді реально загрожували справі утворення української держави поляки, які у той момент проживали на Волині і Галичині?

Чи варто виокремлювати Волинську трагедію з контексту інших масових злочинів проти людства часів Другої світової війни, спрямованих проти українців, поляків та євреїв?

Чи можна окреслити її, як спланованийакт геноциду проти мирних мешканців? Якщо так, то ким?

Наскільки суттєвим виявився вплив тоталітарних ідеологем – більшовицької та нацистської – у створенні атмосфери войовничої ксенофобії і девальвації вартості людського життя? А наскільки доклали своїх рук конкретні спецслужби: НКВС та гестапо? Отже – знову сакраментальне слов’янське –

“хто винуватий?”

Нарешті, скільки людських життів забрало це безсенсовне протистояння?

Польська сторона говорить про 100 – 200 тисяч жертв 1943 – 44 років серед польского населення, українська – про 10 – 20 тисяч своїх (настільки великі розходження у оцінках пов’язані з різними часовими рамками, у яких розглядаються події, різними і досить обширними територіями – від Поділля до Холмщини, і, безумовно, із специфікою військового часу). Гадаю, що отримання цілком точних цифр однаково неможливо і непотрібно домагатися. Ну, скажімо, якщо в роки протистояння загинула родина, у якій чоловік і сини вважали себе поляками а дружина з дочками – українками, то їх рахувати жертвами з української, чи з польської сторони разом, чи окремо?

Тобто поки що маємо велику кількість питань при дефіциті грунтовних відповідей. Відповіді слід шукати – і особливо нам, українцям, тому що поляки вже мають свою версію подій. З’ясування об’єктивної істини сторонами повинно, нарешті, бути щирим. Якщо ми далі будемо вважати, що проблеми немає, що знищення сотен тисяч людей – це “так звана трагедія”, то і наша істина буде “так званою”, і покаяння також. Варто, нарешті, відійти від стереотипів “обов’язкової чужої провини” – на будь-якій війні є військові злочини (це якщо навіть не вважати саму війну одним загальним злочином). А тут тривала найжорстокіша і найцинічніша епідемія знищення, розв’язана двома тоталітарними режимами, і її логіка штовхала на злочини навіть найцівілізованіші країни – про трагедії багатьох “дрезденів” і “хіросім” вже усі ми знаємо.

Важливо, що злочини проти людства повинні бути названі злочинами, і конкретні злочинці – також, навіть якщо це “наші злочинці”. Виправдань ним не може бути: і з точки зору християнської етики, і виходячи з концепції прав людини, яка є нині основою цивілізованого світоустрою. Причому з’ясування історичної істини не можна відкладати, допоки живими є носії отієї “місцевої правди” у кожному з сіл та містечок, яких торкнулося те лихо...

* * *

Наш регіон, Східна Галичина та Поділля, від початку писаної історії був поліетнічним і полікультурним. Більшість населення сіл складали українці (русини), у містах домінували поляки та євреї. Заперечувати цього не стане жоден неупереджений історик, як жоден тверезий політик не заперечуватиме того, що нині – це територія суверенної України. Шукати разноманітні міжетнічні “конфлікти інтересів” у давньому минулому, заглиблюватись до часів козаччини і навіть завоювання Перемишля з Червенськими містами київським князем Володимиром можна, але чи варто? Можливо, краще шукати шляхів, як примирити людей, принаймні, у історії? До того ж, національним політичним елітам, що претендують на “європейськість” у її сьогоднішньому тлумаченні, мабуть варто виходити з аксіоми про приорітетність політичного врегулювання будь-яких “конфліктів інтересів”?

Ясна річ, аналіз першопричин україно-польського протистояння був би неповним без оцінки національної політики польської держави між двома світовими війнами. Зрозуміло – і це визнають польські історики – що з точки зору сучасного європейського права вона не була зразком гармонійного розв’язання міжнаціональних та соціальних проблем. Та й чи могла бути? До певної міри можна стверджувати, що український ї єврейський етнос у тій Польщі були дискримінованими в плані доступу до державного управління, університетської національної освіти та права послуговуватись в суспільстві рідною мовою. Можливо, навіть у порівнянні з періодом австро-угорського панування, українці почували себе менш комфортно. А можливо, просто зросла їхня національна самосвідомість... Але – будьмо ж до кінця відверті – ситуація у міжвоєнній Речі Посполитій докорінно різнилася від стану, у якому знаходилися наші співвітчизники за Збручем. Втрати серед східноукраїнського населення за роки “червоного терору”, колективізації та голодомору вимірюються десятками мільйонів, моральні та культурні втрати взагалі годі полічити! Що ж до “польського терору”, про який просторікують наші радикали, то мені відомий лише один випадок страти “за політичними мотивами”. Це процес 1922 року над т. зв. “червоною дванадцяткою”, диверсійною групою під проводом колишніх вояків УГА Шеремети та Мельничука, які були закинуті до околиць Чорткова більшовіцьким ГПУ. Але не варто забувати, що у міжвоєнній Польщі легально діяли численні громадсько українські організації та партії. Послом у Сенаті від однієї з них, Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО), неодноразово обирався чортківський адвокат Антон Горбачевський. На напівлегальному становищі знаходилися лише крайні політичні сили: комуністичні (КПЗУ), яка фактично керувалася більшовицькими спецслужбами, та націонал-радикальні в особі ОУН. Причому, факти арештів та переслідувань серед лідерів цих сил зафіксовано лише по звинуваченнях у терористичній діяльності і провокуванні до насильницьких дій. Адже у пропагандистській діяльності КПЗУ виразно звучала теза про збройну боротьбу робітників та селян проти “влади польських панів”. Чим ближче до початку Другої світової, тим частіше замість традиційного гасла “Бог та Україна” націоналісти послуговувалися новим – “Україна понад усе”... Нічого дивного не вбачаю у тому, що тодішня польська держава, у якій, до речі, також жила пам’ять про кривди численних насильницьких поділів, “паціфікацій” і гайдамацьких походів, не завжди слідувала принципам національного плюралізму та соціальної справедливості.

І все ж, практика “пацифікації” щодо українського населення, яку було розпочато у 30-роки урядом Й. Пілсудського, хоч і була примітивно жорстокою – а тому недальновидною – не супроводжувалась людськими жертвами. Тобто ні про яке порівняння з практикою сталінського режиму 1933 – 41 років тут просто не може йтися.

Часто згадуються прорахунки у проведенні парцеляції колишніх фольваркових земель, що викликали незадоволення українського населення. Ця політика призвела до появи у Галичині та на Волині численних нових поселень (осад) польських колоністів. Знову ж, не можна стверджувати, що земельні ділянки продавалися виключно полякам. Серед “осадників” були і багатші українці, які могли дозволити собі більші земельні володіння. А загалом – візьму на себе сміливість припускати – тодішнє україно-польське середовище характеризувалося не “конфліктом”, а природним і тривалим “компромісом інтересів”. Врешті-решт, як у місті, так і у селах існувала безліч змішаних сімей. Часто поляки, які роками жили в україномовному (руськомовному) сільському оточенні, навіть удома послуговувалися українською мовою. Численні українські сім’ї, особливо у містах, були прихожанами костьолів...

Отже, з невисокої дзвіниці власної історичної обізнаності не можу роздивитися у передвоєнній історії мого краю витоків агресивної ксенофобії, що обернулася небаченою трагедією для багатьох українців та поляків. І головне – нормальні суспільні механізми, політичні та правові, для вироблення міжетнічних та соціальних компромісів у той час існували. З часом вони могли згладити існуючу гостроту проблем. Цьому перешкодило зовнішнє втручання – розв’язана двома тоталітарними режимами війна. Тут можна зробити перший висновок – звинувачення заслуговує війна. І, якщо хочете, продовжити словами великого Толстого: “Война... противное человеческому разуму и всей человеческой природе событие. Миллионы людей совершали друг против друга такое бесчисленное количество злодеяний,...которого в целые века не соберет летопись всех судов мира и на которые, люди, совершающие их, не смотрели, как на преступления”.

* * *

З перших днів після 17 вересня 1939-го радянський режим почав провокувати серед люмпенізованих верств українців та євреїв антипольські настрої та звичку до “стукачества”. Заохочувалася “допомога”, надана НКВС у виявленні і арештах колишніх польських військових, жандармів, прикордонників КОПу, державних посадовців. Згодом репресії поширилися на членів польських партій, представників інтелігенції, багатших селян, священників. За диявольською логікою “розділяй і володарюй” режим методично винищував усіх, хто потенційно був спроможний до якогось опору. Можна сперечатися, хто і у який період у більшій мірі схилявся до колабораціонізму з окупантами: поляки, євреї чи українці. Колаборанти віднаходилися в усіх спільнотах. У 39 – 40 роках, коли існувала загроза польського опору, то були переважно українці та євреї. У 1941 – з приходом нацистів – поліція формувалася переважно з українців. Коли новий режим відчув загрозу УПА, знову вдалися до допомоги поляків. У 1945 – 1946- загони “ястребків” також часто поповнювалися польськими хлопцями... Тепер доводиться лише шкодувати, що на окупованих у 39 територіях суспільство виявилось драматично розділеним та деморалізованим і не спромоглося на спільну протидію агресору – “кожен прагнув щастя – для себе”. Додам – рабського “щастя”.

А машина репресій не знала збоїв. Директиви наркомів НКВС тов. Сєрова та Меркулова щомісяця вимагали нових жертв з числа “троцькістських, білоемігрантських, націоналістичних, терористичних та інших контрреволюційних організацій”. Доводилося їх навіть вигадувати: у січні 1940 року НКВС спровокував у Чорткові “антирадянське польське збройне повстання”. Його учасників, а у більшості це були студенти і гімназисти, числом більше 100 чоловік, було розстріляно і таємно поховано у Чорному лісі поблизу с. Переходи. У лютому 1940 року запрацював план масової депортації поляків до Сибіру. У списки депортації вносились головним чином сім’ї заможніших селян та інтелігенції – тобто тих, хто не вписувався у плани примусової колективізації та вкорінення “єдино вірного комуністичного вчення”. За даними польських істориків, лише у першу хвилю депортацій, а це два дні 10 – 12 лютого, у загратованих товарних вагонах з теренів шести новоутворених західноукраїнських областей було вивезено 220 тисяч людей. Майже стовідсотково то були поляки. А того ж року пройшло ще дві хвилі депортації – до Казахстану. До такого розмаху репресій роз’єднане галицьке суспільство було просто не готовим – протестів не було, злочини залишалися непокараними. Сценарій репресій повторюватиметься і у 1941, і у післявоєнні роки, лише жервами на цей раз будуть українці...

Остаточне пробудження від ілюзій щодо “влади робітників і селян” відбудеться у перші дні липня, коли нова окупаційна влада відкриє тюрми, повні тіл жертв НКВС. У злочинах більшовицького режиму нова влада звинуватила “жидів-комуністів”, хоча більшість євреєв краю ні до комунізму, ні до геноциду своїх співгромадян жодного відношення не мала. Біля половини населення нашого містечка до війни становили євреї. За два роки окупації їх не стало. Чи хтось протестував? Чи хтось наважився розповісти про цю трагедію? Сценарій “Я не протестував, а коли прийшли за мною, вже не було нікого, хто міг би протестувати” виконуватиметься майже систематично. Тож чи потрібно доводити, що від цього часу гуманістичним вартостям у свідомості мешканців краю було завдано непоправних втрат? Руйнування загальнолюдських “табу” і девальвація поняття про самодостатню і абсолютну вартість конкретного життя відбувалося швидкою ходою. То хто винен у тому? Звинувачення в першу чергу заслуговують деспотичні режими.

Не можна не зупинитися на витоках зростання комуністичних та вульгарно-націоналістичних настроїв у галицькому середовищі 30 – 40-х років. На перший погляд, це здається дивним, тому що у ньому традиційно сильними були позиції костьолу та греко-католицької церкви. Те, що 30-і роки позначилися поширенням класового та націоналістичного вчення, хоч і повинно було б насторожувати, але саме по собі не провокувало спалаху фізичного насильства. Маркса та Донцова і тепер студіюють в університетах, і нічого однозначно злого у тому нема – важливо лише, хто читає ці праці і як читає. У ідеології украінських націоналістів довоєнного періоду не йшлося ані про національну вищість українців, ані про терор проти мирного населення. Втім, не слід було забувати, що в екстремальних історичних обставинах радикальні ідеології становлять приховану небезпеку. Про таку небезпеку попереджав палких українських патріотів найвищий духовний авторитет тодішньої Галичини, Митрополит Андрей Шептицький. Йшлося про те, що і в агітації, і у практичних кроках ОУН кінця 30-х років ідея незалежної України відтіснила собою Бога, тобто гуманістичні вартості християнства. На жаль, до застережень духовного провідника нації не прислухались, а вони виявилися пророчими. Коли, у розпал епідемії насильства Андрей Шептицький звертався до нації з категоричним “Не убий!”, було вже пізно – шляхетна ідея створення незалежної національної держави вже набула рис агресивної ксенофобії...

Окремим і болісним для українців питанням є участь підрозділів УПА у акціях проти мирного польського населення. Торкатися його непросто. Але ризикну це зробити і я, знаючи, що багато моїх колег осудять саму таку спробу – як осуджували будь-яку позитивну згадку про УПА ще у 1989 році... Переконаний, що відтворювати історичну істину і “шукати скалку у своєму оці” повинні ми самі, тобто українці. Ясна річ, тут не йдеться про перегляд ідейних основ діяльності ОУН – УПА, ані тим більше нема потреби мусувати тему визнання УПА воюючою стороною. Потрібно лише з’ясувати, чи існують документи командування УПА, які зобов’язують її підрозділи до фізичного винищення польських мешканців? Чи брали загони УПА участь в масових насильницьких акціях проти мирного польського населення? Чи власне вони першими здійснювали такі акції? Чи були виправданими таки дії у контексті перспектив перемоги у війні за західноукраїнські терени і планів створення на них незалежної Української держави?

Надто багато фактів свідчить про те, що загони УПА здійснювали такі насильницькі акції і це призвело до багатотисячних жертв серед мирного населення– завперечити того вже не можна. Польська сторона стверджує, що трагедія на Волині розпочалася саме внаслідок дій УПА. Зокрема, наводяться факти цілеспрямованих розправ над польськими поселеннями сарненського та костопільського районів Волині загонами Максима Боровця – “Тараса Бульби”, що датуються січнем-лютим 1943 року. Тут необхідно з’ясувати, чи виконували “бульбівці”, які відносили себе до повстанської армії, накази командування УПА, чи взагалі мали змогу командири УПА контролювати їхні дії? За рахунок кого було сформовано ці загони, зокрема, чи мали їх командири будь-яке відношення до ОУН-УПА, чи скоріше до колишніх військовополонених червоноармійців та вихідців з нацистської поліції, руками яких попередньо винищувалося єврейське населення краю? Врешті-решт, чи є будь-які факти про контакти командирів Боровця з НКВС та загонами “червоних партизанів”? Тобто, чи можна говорити про початок 1943 року, як про перший прояв неминучої розправи УПА над польським населенням, чи тут може йтися про жахливу провокацію іззовні? Сьогодні, думаю, на ці питання не дасть відповіді ніхто. Але переконаний, що у таємних архівах колишнього КДБ повинна бути інформація з цього приводу...

Та факт залишається фактом: зимою 1942-1943 років механізми ескалації тотального конфлікту між українцями та поляками було запущено саме на Волині. Після кількох локальних акцій помсти зі сторони польських партизанських загонів та із наближенням лінії фронту конфлікт цей набував рис некерованості.

У липні 1943-го з’явилася директива командування УПА про “витіснення поляків” з українських територій – за Сян. Було розпочато масові насильницькі акції проти мирних польських мешканців Волині. До початку 1944-го поляків з краю було “витіснено” і антипольська активність УПА перенеслася на території Галичини та Поділля. І, хоча у наказах командування повстанців не йшлося про фізичне винищення мирних людей, ані будь-яких застережень щодо цього, ані будь-яких альтернативних вбивству механізмів “витіснення” – хоч би загратованих товарних вагонів – не було запропоновано. Можу у чомусь помилятися, але гадаю, що такий наказ не був виправданим із жодної точки зору. По-перше, було порушено головне, Богом дане право людини – право на життя. По-друге, не йшлося про військові дії у нормальному розумінні цього слова, тобто дії проти озброєного супротивника. По-третє, було втрачено останню надію на об’єднання сил польського та українського опору проти нацистської та більшовицької окупації, негативні наслідки чого ще не раз проявляться – аж до трагедії придушення Варшавського повстання. Нарешті, у 1943 поляки не становили жодної загрози виникнення якоїсь “польської військової диктатури” та перешкоди планам українських патріотів щодо встановлення незалежної державності. Ще до війни поляки у Волинському воєводстві поступалися українцям чисельністю у чотири рази (у Тернопільському воєводстві – у півтора. Після поразки у війні 1939-го, полону та репресій польська спільнота була ще меншою, причому методично винищувалися усі, хто був потенційно спроможний до опору. Середовища для вербування вояків до Армії Крайової тут практично не існувало. Нечисленні партизанські загони самооборони вдавалося створити лише у більших селах та містечках. Єдина дивізія АК, що перебувала на Волині, 27-а, значно поступалася чисельністю загонам УПА та “червоних партизан”. У Галичині та на Поділлі АК не мала підримки населення і просто витіснялася за межі краю. Дещо іншою була ситуація на землях Закерзоння: на Холмщині та Підляшші. Українські та лемківські села масово горіли саме там. Але то було уже 1944 року.

Розгул взаємного винищення був вигідний лише третім сторонам, тобто нацистам та більшовикам. Показово, що ані потужні німецькі військові сили, що дислокувалися довкола військових ставок Вермахту у Рівному, ані чисельні червоні партизанські з’єднання – Сабурова, Медвєдєва, Ковпака (до речі, усі вони були кадровими офіцерами Червоної Армії або НКВС), що воювали на усьому просторі Волині та Полісся, не зробили активних кроків, аби втрутитися і запобігти винищенню мирного населення. Але ж могли?

* * *

Як бачимо, у історії україно-польського протистояння ще багато “білих плям”. Але головного вже сьогодні не можна заперечувати – то була справжня, а не “так звана трагедія”.

Важко визначити конкретних винуватців загибелі людей, а з точки зору права, це повинні буди саме конкретні злочинці. Говорити про історичну провину усіх, хто воював в УПА та АК не має ніякого сенсу. Але з моральної точки зору покаяння повинні пройти усі ми. І воно повинно бути щирим, не “так званим”. Універсальна ідея, сформульована польськими та німецькими єпископами по відношенню до польсько-німецьких взаємних кривд, до речі не легших, аніж наші проголошує:”Прощаємо і просимо нас простити”. Не потрібно боятися бути приниженим – слова прощення не означають приниження. Навпаки, вони відкривають можливість досягти тієї терпимості і духовної свободи, яких нам все ще так бракує. Іншого шляху, як на мене, просто не може бути. Якщо ми вважаємо себе християнами, і пам’ятаємо, що живемо у Європі 21 століття. Не варто опасатися наростання ксенофобії – спільна дискусія і співпереживання, каяття і прощення не гірше, ніж спільні перемоги можуть згуртувати націю і допомогти знайти порозуміня із зовнішнім світом. Хіба німці стали менш згуртованими від усвідомлення того, що зробив з Європою і ними самими нацизм? Чи менш толерантними? Гадаю, що усвідомлення людьми доброї волі в Україні та Польщі неприпустимості повторення таких речей, які сталися 60 років тому на Волині, повинно лише зблизити наші суспільства. Поляки знають про “волинську різанину” і трагедію українців Холмщини більше, ніж ми – адже сотні історичних та мемуарних видань на цю тему з’явилися лише у останні роки. Ми також повинні нарешті розібратися з тією скорботною смугою історії – для того, аби назвати зло у собі – злом і навічно залишити його у минулому...

Знову ж, якнайперше – потрібно знати... Те, що тему нарешті порушено – уже добре. Мовчання означало, що ми вважали такі речі прийнятними. По-друге – у переосмисленні драматичних подій 60-річної давнини керуватись не лише “загальним контекстом україно-польских стосунків 20 століття”, але ще й принципами міжнародного співіснування, напрацьованими у 20 столітті. Викликами 21-го століття, очевидно, також. Не думаю, що історична правда про страшні події 60-річної давнини викличе в Україні ріст антипольських настроїв. Адже серед поляків це важке знання не викликало масової українофобії. Незлічені тисячі наших співвітчизників: заробітчан, підприємців, студентів, щороку відвідують Польщу і знаходять там добрих друзів. Українські діти, що по тижню-два гостюють у польских сім’ях, плачуть – від вдячності! – прощаючись з ними....

Так от – “Країну дітей ваших повинні ви любити... І нехай шукають її ваші вітрила! Своїми дітьми повинні ви спокутувати те, що ви діти своїх батьків: усе минуле повинні ви врятувати цим шляхом!”,- так говорив Заратустра. Тобто великий Ніцше. Його, до речі, також прочитували і сприймали по-різному.

P.S. Коли цей матеріал вже було в цілому підготовано, надійшла інформація про результати розгляду спільної парламентської заяви та про зміст промов Президентів України та Польщі у Павлівці на Волині. З перевагою у 1 голос і при третині таких, що ухилилися від голосування – також досить таки знаковий факт, чи не так? – спільну україно-польську декларацію все ж було ухвалено Верховною Радою. Зрозуміло, О. Квасневському було легше назвати речі своїми іменами, але і виступ Л.Кучми був, як мені здалося, достатньо містким попри усю неконкретність формулювань і якусь надто мляву згадку про роль НКВС у розвитку Волинської трагедії. За умови загальної розмитості української історичної версії тих подій і при очевидній нездатності національного політикуму – у тому числі опозиції – відверто окреслити свою точку зору на них, виступ Президента можна вважати певним прецедентом. Добре, що крига мовчання скресла. Перед українським суспільством ще довгий шлях до часу, коли знання про події 60-річної давнини і висновки з них стануть міцними елементами суспільної свідомості.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори