пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200320
14.12.2003

Лжеголова на "рибних" хлібах.

   

Сьогодні в Україні чимало говориться про необхідність підвищення ролі місцевого самоврядування у суспільному житті. На Рівненщині, де кілька років підряд б’ються у словесних баталіях депутати Рівнеради за передачу у власність територіальної громади її частки комунального майна, схоже, до тієї громади не дуже дослухаються. Ще складніша ситуація у районах і селах, де іноді керівники, в міру своєї самовпевненості, забувають, що вони обрані й повинні виконувати волю електорату й налагоджувати в першу чергу побут та економічне життя ввірених їм населених пунктів. Крісло голови асоціюється швидше з популярністю і впливовістю, ніж з відповідальністю. Звідси – й парадокси, на зразок того, що відбувається в одному з приміських сіл.

Якби мешканці села Забороль на Рівненщині замислили створити свій герб, то, мабуть, найбільш підходящим символом для нього була двохголова риба. Власне, саме такий малюнок якнайбільше відповідає ситуації, в якій вони живуть ось уже два з половиною роки.

Забороль – село не бідне. За кілька років тут навколо мальовничого ставка попід лісом виросли “дачі”, вигляд яких заставляє соромитися селян, котрі за все життя на такі хороми не заробили. Тут давно розводять рибу, котра у роки вдалого господарювання давала гарні прибутки господарству. Та в різні часи у сільраді хазяйнували різні люди – і коли настав час розпаювання земель та виділення масиву під дачні ділянки – боротьба за місце голови стала жорсткішою. Нині незрозуміло, хто впродовж десяти років виловлює зі стогектарного водоймища рибу і куди продає, така ж ситуація з лісом. Чомусь в період, коли членам колишнього КСП видавали земельні сертифікати, не був виконаний Указ Президента 1995 року про прискорення земельної реформи. Це питання у 1996 році обговорювалось на профспілкових зборах місцевої школи, адже близько ста мешканців села – членів КСП – тоді “випали” зі списку претендентів на паї. Окрім того, з’явився додатковий список, до якого ввели сторонніх людей ( нагадаємо, село – у мальовничій зоні неподалік обласного центру), котрі не були прописані на території сільради й ніколи не працювали на тутешніх полях.

Напередодні виборів-2002 на той час законно обрана односельцями голова Валентина Солощук навіть не мала змоги сформувати територіальну виборчу комісію. Власне, це за неї зробив... самозванець, котрого з кабінету голови не змогли вигнати ні судовиконавці, ні міліція. Втім, називати пана Шевчука, колишнього директора школи, самозванцем, може, й неправильно, адже його фіктивний прихід на цю посаду зініціював не хто інший, як голова районної ради – теж колишній Заборольський голова. Саме з районної ради, після того, як у 99-му Валентина Солощук почала вивчати хід розпаювання земель на території сільради і виявила сфальсифіковані рішення колишнього складу сільради, за якими, зокрема, з претендентів на паї було виключено близько ста мешканців села, надійшла скарга на корупційні дії пані Валентини, яких, як згодом підтвердило слідство, вона не чинила. А в той день, як на судовому засіданні виносили виправдувальний вирок, всупереч Закону про місцеве самоврядування за її відсутності у Заборолі, голова райради зініціював сесію, після завершення якої районні керівники доручили керуючому справами забрати ключі та печатку, буквально випхавши з кабінету господиню. Згодом призначили вибори нового голови – “замість вибулого”, який насправді нікуди не вибував. На ті вибори більшість односельців (близько семисот) не пішли, однак 160 голосів за Шевчука Забороль “натягнув”. Через місяць суд поновив пані Солощук на посаді, визнавши попередні дії районного начальства незаконними Та ніхто з місцевих можновладців і не збирався виконувати цього рішення.

Уже не місяці, а роки боротьби з вітряками забрали у Валентини Солощук і здоров’я, і гроші. Нині вона знову судиться з Шевчуком... вимагаючи зарплати, якої вона за увесь цей час не отримувала і, власне, запису у трудовій книжці про звільнення з посади голови у зв’язку з черговими виборами. Втім, незаконність цих виборів дуже легко довести. Адже факту передачі повноважень не було, рішення сільської ради про припинення повноважень Валентини Солощук до цього часу немає, а сама вона стверджує, що до кінця наполягатиме на визнанні процедури його обрання незаконною. Адже виборчу комісію теж створено нелегітимно ( її створював на отой час судом не визнаний головою Шевчук). Власне, скликати сесію, підписувати рішення може тільки сільський голова. Та районні посадовці заплющили на це очі, щоб прикрити те, що вони три роки не допускали до посади законно обраного голову сільської ради.

За цей час зі своїх посад змушені були піти міліціонер і судовиконавець, котрі виконували рішення суду, намагаючись повернути пані Валентині її кабінет. Нині ніхто не запитує жінку, за які кошти вона виживає з трьома дітьми (а, власне, завдяки присадибному господарству і позичкам односельців, котрі при зустрічі запитують – то чи скоро ти повернешся на роботу?). Останній запис у її трудовій книжці – “обрана на посаду сільського голови Заборольської сільської ради”.

Для порушників Закону про місцеве самоврядування коло замкнулося. Бо запис про звільнення у трудовій книжці пані Валентини дасть їй підставу вимагати не тільки заробітної плати й компенсацій, а й позачергових виборів. А не зробити його також не мають права. Тому районні “шефи” обрали тактику підтримки Шевчука – голови, котрий навіть не має печатки. Їм би протриматись до того часу, поки і землю, і ставок, і ліс не закріплять за своїми людьми і структурами...

Власне, самозванець у кріслі сільського голови – то вже не примха, а необхідність для вищих від нього посадовців, котрі намагаються приховати суттєві порушення в ході земельного реформування у Заборолі.

До слова. У лютому 2000 року Рівненщина поспішно (першою серед областей України) рапортувала про завершення другого етапу реформування на селі – вручення 222-м тисячам селян сертифікатів на право власності на землю. Нині в області поряд з офіційним етапом виділення бажаючим їхньої частки для приватного господарювання йдуть бої за землю – хтось збирає не посіяний ним урожай з виділеного йому сільськогосподарським підприємством поля, а з чийогось поля навпаки, збирає вирощений господарем урожай керівник орендного підприємства. Якщо і саме розпаювання, і видача земельних сертифікатів надалі здійснюватимуть таким чином, то бачили селяни таку реформу...

Підготовлено Півненським відділенням КВУ

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори