пошук  
версія для друку
14.12.2003 | Майя Крюкова, член правління ХОССМ

За що постраждали...

   

3 червня 2003 року в одній з військових частин м. Харкова відбувся суд. Судили військовослужбовця Т., у якого вже кінчався термін проходження служби у збройних силах. Судили за те, що він знущався і бив новобранця, якому після цих побоїв вирізали селезінку. Рішенням суду Т. згідно ст. 406, ч.3 Кримінального Кодексу України був визнаний винним з позбавленням волі на 2 роки з відбуванням терміну покарання в дісбаті.

Я, як представник Харківської обласної спілки солдатських матерів, була присутня і на цьому суді в військовій частині, і в засіданні, що відбулося у військовому суді Харківського гарнізону. Я спромоглася переговорити і з засудженим і його батьками, і з потерпілим та його матір’ю. Також ми надіслали листа командиру військової частини з проханням прокоментувати цю подію. Попросили матір написати нам листа з висвітленням її бачення причин, що спричинили цю подію. Вже після судового засідання зустрілися з суддею, якій вів цю справу. Ми одержали відповіді від усіх.

Ми з’ясували, що потерпілий був призваний 14 листопада 2002 р. Дарницьким військкоматом м. Києва, а перед призовом, в червні 2002 р. він отримав травму голови з частковою втратою слуху, з гематомою в правій часті голови. Лікарі ЛОР. інституту, під чиїм наглядом знаходився потерпілий Іван П., пропонували йому не менш, ніж півроку бути особливо обережним (за словами матері). Одразу постає питання, чому лікарі ОВК міста Києва проігнорували рекомендації лікарів і відправили напівглухого , який ще не оправився після травми, юнака до лав збройних сил. Ми вже неодноразово мали підтвердження того, що хворі юнаки найчастіше чи стають жертвами нестатутних відносин, чи своїм станом здоров’я і провокують їх.

Матір в своєму листі вказує, що спочатку син ні на що не скаржився, майже на те, що: “По уставу их ничему там не обучали, а занимались они хозяйственными работами. Зимой топили в котельной и буржуйкой пытались обогреть спальное помещение, а весной своими силами пытались делать косметический ремонт зданий, которым, как сказал после сам комбат Б., давно требовался капитальный ремонт”. “Как рассказывал мне сын уже после, сразу их не били, но всю грязную работу приходилось делать им четверым (молодым солдатам)”. “После приказа о весенней демобилизации, “старики” начали, кроме моральных применять и физические унижения. Когда я спросила сына, почему они терпели, не жаловались офицерам, то он ответил, что боялись, что еще хуже будут обижать, а так они решили, что недолго осталось терпеть. За это терпение мой сын поплатился селезенкой”.

Мені дуже шкода командира цієї військової частини, підрозділи якої знаходяться по всій Україні і яка дійсно є зовсім не самою гіршою з тих, про які ми знаємо. Як пише сам командир частини в своєї відповіді на наш лист: “Це перший випадок з 1994 року, коли військовослужбовець нашої частини скоїв злочин за цією статтею КК України”. “Крім того, хочу Вас проінформувати про деякі особливості цієї кримінальної справи. В ході розгляду справи було встановлено, що 11.04.03р. потерпілий ряд. П.І.Р. був доставлений до військового шпиталю, де йому була проведена операція (віддалена селезінка). 14.04.03р. начальник Харківського військового шпиталю повідомив мене, що можливою причиною віддалення селезінки є отримання травм рядовим П., і попередні пояснення, які дав військовослужбовець після операції слідчому військової прокуратури та своєї матері були такі, що причиною отримання ним травми стало падіння під час виконання господарчих робот. Вже 15.04.03 р. за цим фактом була порушена кримінальна справа. Але виникає питання: “Навіщо брехати слідчому військової прокуратури та своєї матері?”

Тільки 18.04.03р.в ході проведення службового розслідування ряд. П. змінив свої свідчення та пояснив, що можливою причиною отриманої травми стало нанесення йому 5.04.03р. двох ударів рядовим Т.С.П.. В цей же день мною була порушена кримінальна справа по факту порушення ряд. Т. статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за ознаками злочину, зазначеного в ч.3 ст. 406 КК України. Таким чином, я вважав і вважаю, що це поодинокий випадок, якій не є характерним для частини та підрозділу. Разом з тим я не знімаю вини з посадових осіб частини та підрозділу. Моїм наказом від 18.04.03. року в дисциплінарному порядку покарані п’ять офіцерів, а на двох офіцерів цього підрозділу подані документи на звільнення з лав З.С. України, крім того призначений новий командир цього підрозділу. Як Ви бачите, міри, прийняті мною, суворі.”

Під час розмови з обвинуваченим Сергієм Т. я намагалась дізнатись, чому скоїлось таке лихо, що саме його спонукало до таких дій. Тому що ті факти, що він наводив у суді (погане миття посуду, брудна підлога в казармі і таке інше) ніяк не можуть бути причиною побоїв, які Сергій наніс потерпілому. Але я не почула нічого розумного, що хоча б якоюсь мірою виправдовувало його дії. Він практично повторював висловлювання потерпілого, зміст якого зводиться до того, що в армії існують ситуації, коли людина сама себе не відчуває, що винна система, за якою існує армія.

За роки своєї праці у Спілці солдатських матерів ми зіткались з дуже різними випадками, які траплялись з хлопцями під час проходження військової служби: до нас звертались дезертири; хворі хлопці, яких потім було комісовано; хлопці, які хворими відслужили всі півтора роки; хлопці, які вернулись після служби інвалідами. І ми чітко прийшли до висновку:

1. Хлопці, призвані до лав збройних сил хворими, не можуть бути повноцінними солдатами. Гірше того, вони провокують оточуючих до нестандартних, нез’ясованих вчинків.

2. У військових частинах, де військовослужбовці займаються безпосередньо тією справою, заради якої вони були призвані, (а не виконують обов’язки підсобних робітників – будівельників.) не може бути нестатутних відносин.

И командир військової частини, і засуджений, і постраждалий в даному випадку, на мій погляд, є заручниками тієї ситуації, яка склалась у нашому суспільстві. Юнаки, які практично необізнані в своїх правах та обов’язках, не знайомі з положеннями Кримінального кодексу, я вже не кажу про звичайну грамотність, (бо читаючи їх листи, важко себе переконати, що ці листи писала людина з вищою або середньою освітою).

Командир частини через відсутність коштів на проведення самого необхідного ремонту, призначає на ці роботи військовослужбовців замість того, щоб навчати їх військовій професії.

Ця історія має дуже показовий кінець: молодий юнак в свої 19 років практично став інвалідом, військовослужбовець, якій до призову в армію мав тільки гарні характеристики, спортсмен, що мріяв зв’язати своє подальше життя з армією, потрапив за грати; декілька офіцерів, які мають сім’ї, водночас опинилися серед безробітних.

Сумно, дуже сумно.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори