пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200325
14.12.2003 | Олександр Хоруженко, м. Суми

Острова (не) свободи?

   

Останнім часом, спілкуючись з викладачами, студентами, журналістами, просто розумними й цікавими людьми, здається, що я перебуваю в “країні кривих дзеркал”, навіть у порівнянні з загальною ситуацією у суспільстві.

Викладачі, особливо на фоні “практиків”, т. б. бізнесменів, політиків, міліціонерів та бандитів, відчувають себе героями гротескних творів, що живуть в картковому будинку з централізовано закладеними правилами гри, дбайливо культивованими цінностями, які постійно й систематично ними ж порушуються, що є невід’ємним правилом функціонування системи цього карткового будиночку. Я й сам, якоюсь мірою, є часткою цієї системи.

Але ж так хочеться позитивних тенденцій.

Давайте поміркуємо. Основний принцип освіти має полягати в тому, що школа, як нормальна інституція країни, значно більше залежить від громадянської атмосфери, в якій вона сукупно існує, ніж від атмосфери педагогічної, яку штучно творять у її стінах.

Міць цілої нації твориться сукупно, і якщо народ соціально і політично жалюгідний, дарма чогось очікувати навіть від найдосконалішої школи.

В Середньовічній Європі культура не прикрашала розум, не дисциплінувала характер; натомість вона була системою уявлень про світ і людство, якою володіла тодішня людина. Ця культура була сукупністю переконань, що мала ефективно керувати її існуванням.

Сучасне життя молодої людини – це хаос, дика пуща, плутанина. Людина губиться в ньому. Та її розум реагує на це відчуття катастрофи й безвиході: розум працює, щоб знайти ясні й усталені уявлення про світ. Ця система ідей є культурою в істинному значенні слова, отож і чимось протилежним до значення прикраси.

Первинний гріх – це коли хтось не хоче бути тим, ким він насправді є. Ми можемо вдавати з себе кого завгодно, але ми не можемо прикидатися тими, ким ми не є, не можемо дозволити дурити самі себе. Коли нормальним станом людини чи закладу стає фікція, з неї починається якийсь всеоб’ємний занепад духу. Кінець кінцем це призводить до самоприниження, бо неможливо призвичаїтись до брехні про самого себе і при цьому не втратити самоповаги.

Ці прості, на перший погляд, речі мають пряме відношення до освітнього середовища в Сумах. Незабаром розпочнеться президентська кампанія, тож хочу нагадати, яку ганебну для себе роль виконували студенти під час минулих виборів, коли майбутніх спеціалістів змушували їхати агітувати по селах за кандидатів з сумнівними моральними якостями, коли майбутніх юристів розбивали на “трійки”, де один відповідав як проголосують двоє інших, коли майбутніх агрономів шикували на плацу і змушували кричати “слава Кучмі!” (перед приїздом гаранта в Суми), то так порушуються не тільки конституційні права молоді, а здійснюється елементарне ґвалтування студентської свідомості.

Мій знайомий, що все це мені розповідав, не зовсім розумів, чому мені стало смішно. Ну, уявіть, коли заступник декана бігає між рядами і контролює аби всі не просто вигукували заклики на підтримку гаранта їх прав і свобод, а при цьому заглядала кожному в очі аби пересвідчитись в чесноті їх намірів. І той факт, що ніхто не плюнув їй в очі; той факт, що тепер студенти бояться самостійно голосувати; що не відмовляються від явно дебільних показух, викликає обурення і разом з тим занепокоєння.

Деякі сумські вузи практикують т. зв. відпрацювання, при цьому викладачам ці години зараховуються як аудиторні, а студенти (навіть, абітурієнти!) змушені буквально вилизувати університетську територію. А коли приходить час складати іспити, то вам створюють такі умови, що “нефіксовані платежі” – це єдиний вихід вирішення всіх ваших проблем. Щоправда, платежі можуть бути і “фіксованими”, наприклад якийсь благодійний фонд Університету. Але для батьків, що навчають своїх чад – це вже не суть важливо...

Характерною рисою навчального процесу в СНАУ, наприклад, стає виховання в студентах вторинності навчання. В стінах університету – це далеко не основна мета. Головне – кількісно підтримувати амбіції ректора, створити “чисельність прихильників” в будь-який момент приїзду того чи іншого керівника. Саме “активну несвободу” прищипують в подібних навчальних закладах – “покора і схвалення”. Зневага до навчання прищеплюється також своєрідними методами заробляння коштів: введення цього року для майбутніх спеціалістів з проблем села (зоотехніки, агрономи) держіспиту з іноземної мови, не передбачено жодним навчальним планом, однак від цієї “напасті” можна запросто позбавитись, сплативши кругленьку суму за прискорені курси і незрозумілу сплату на кафедру.

Заклад, у якому вдають, ніби щось дають, і вимагають того, чого не можна ані вимагати, ані дати, – це заклад фальшивий і деморалізований. Там не може продукуватись система живих ідей, а освітянські функціонери воліють все більше фальсифікувати життя студента, тримати його в герметичному коконі вигаданого та спрощеного світу. Молода людина, аби здобути вищу освіту, змушена пройти через корупцію та хабарництво, часом через приниження заради наступних принижень. Бо з таких дрібниць формується система. І ви нічого не зможете зробити. Ці люди не зможуть працювати системно і мислити концептуально. Бо якщо в 90-их рр. пострадянська молодь губилася в ідеологічному вакуумі, в системі втрачених можливостей, то сучасна студіююча молодь надає перевагу спрощеному світогляду життєвих координат, часом просто зневажаючи свою державу.

Тож, для функціонерів від освіти відкрию істину: українська незалежність – це назавжди, і ця ідея постійно потребуватиме її адептів, а головне практиків, готових за неї “померти”. І аби повернути предмет гордості, студентському середовищу треба дати свободу. Самі студенти, об’єднані в дійсно незалежні від адміністрації спілки, повинні порядкувати в середовищі Університету, оберігаючи добропорядність правил і поведінки, запроваджувати дисципліну та відчувати за неї відповідальність.

На мою думку, найважливіша технологія освіти – це можливість ідейного і політичного вибору для студентів. Історично так склалося, що територія університету – це територія свободи. І за цим епізодом стоять сторіччя європейської історії.

В середньовічній Європі студентам заборонялося жебракувати, грати в азартні ігри, відвідувати замаскованих під проституток відьом і гадалок, натомість вони були вільними в своєму ідейному і політичному виборі. Університетський двір виконував роль справжнього політичного притулку, острова інакомислення і непокори. Відповідно до європейських, а згодом і американських уявлень, студенти були і є привілейованим станом, їм дозволялося дещо особливе. І смисл такого ставлення очевидний: пригнічений страхом і повинностями мозок не здатен розуміти і думати по-справжньому.

Звідси – відчуття повної розкутості, ледве не карнавальної легкості, що вас охоплює, коли попадаєте в європейський університет. Звідси – ця чудова афіно-сковородинська натурфілософська звичка до лекцій на свіжому повітрі, коли як студенти, так і професори, сидять просто на траві, на сонці чи в тіні під деревом. Звідси – переповнені об’явами і афішами (а це передовсім вільна людська ініціативність) стенди в університетських вестибулях і коридорах: театр, перформанс, фестиваль фільмів, мітинг протесту, клуб рейверів, туризм, виставка фотографій, кохання, мотоцикли, школа якогось японського танцю тощо. Звідси – такий відмінний від нашого стандарт у відносинах між викладачами і студентами: в жодному випадку не начальник – підлеглий, а скоріше партнерські.

Американський суддя Лернерд Хенд колись сказав: “Чи не покладаємо ми занадто великі надії на Конституцію, закони, суди? Марні надії. Повірте мені, марні надії. Свобода – в серцях людей. Коли вона там вмирає, їй не допоможуть ні Конституція, ні закони, ні суди. І доки свобода так живе, їй не потрібні ні Конституція, ні закони, ні суди”.

Тільки вільна, не принижена, ментально не зґвалтована молода людина буде вважати цю країну СВОЄЮ. Сама піде і на власні кошти купить національний прапор, щоби стати біля дороги, де буде їхати її президент. Саме так. Свобода – як найпередовіша технологія освіти. Мабуть, справа саме в цьому.

P.S. Відповідно до останніх поправок українського законодавства, визнаю, що все викладене в цій статті є моїм особистим “оціночним судженням”.

Коментар “ПЛ”.На додаток – ще одне “оціночне судження” до цього цікавого тексту: в наших умовах свободу не можна дати, її можна тільки взяти...

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори