Темперамнт політики та інерції права.
Як вже відомо зацікавленій в політико-правових ініціативах громадськості, Конституційний Суд України нещодавно одержав подання 53 народних депутатів України з проханням офіційного тлумачення частини 3 статті 103 Конституції України, у якій, як знають всі правники, сказано: “Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд”. Відомо також, що за своїм змістом подання депутатів вочевидь не містить академічного інтересу і спрямоване на вирішення цілком практичних питань.
Порушене в поданні депутатів питання в політичному і юридичному сенсі не слід вважати риторичним. Адже йдеться не тільки про те, чи можна переобрати конкретну особу Президента України на третій термін. Сам Президент, наскільки відомо, цим не переймається. Проблема стоїть, вочевидь, ширше, і не стільки в аспекті долі конкретної особи чи посади, скільки в аспекті загальної перевірки міцності підвалин українського конституціоналізму, в контексті випробування на міцність як національних прибічників, так і опонентів діючої влади.
Отже, чи є Україна за своїми реальними намірами правовою державою? Чи є її посттоталітарний синдром дійсно акцентованим на слові “пост”? А, може, правда притулилася ближче до другої половинки прикметника століття, яке щойно від нас пішло? Хотілося б, як завжди, сподіватися на краще. А тому, жодною мірою не передрікаючи майбутнього рішення Конституційного Суду, вважаємо за можливе подати з приводу теми декілька власних міркувань. Йдеться ж бо мало не про класичне співвідношення темпераменту політики та консерватизму, інерції права.
На нашу думку, саме в руслі зазначеного протистояння політики і права, актуалізованого у конституційному поданні народних депутатів, видається доцільним виходити з наступного.
Незважаючи на те, що з моменту заснування інституту Президента України його конституційно-правовий статус періодично модифікувався, саме по собі нормативне положення про те, що “одна й та ж особа не може бути Президентом України більше двох строків підряд”, вперше закріплене в Конституції УРСР 1978 р. – пункт 2 статті 114-2 в редакції Закону від 05.07.91 р., завжди залишалося незмінним. Це положення було закріплене частиною 2 статті 2 Закону УРСР від 5 липня 1991 р. “Про Президента Української РСР”, відповідно до якого визнавалось, що “одна й та ж особа не може бути Президентом Української РСР більше двох строків підряд”.
Воно ж містилось також в частині 5 статті 21 Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України, відповідно до якої “одна і та ж особа не може бути Президентом України більше двох строків підряд”.
Аналогічна норма була включена до частини 3 статті 103 Конституції України від 28 червня 1996 р., відповідно до якої “одна й та сама особа не може бути Президентом України більше двох строків підряд”. Навіть вибагливий аналіз змісту всіх зазначених вище юридичних положень свідчить, що вони є практично ідентичними за граматичною, логічною та телеологічною спрямованістю належного їм правового змісту.
Вищезазначені нормативні положення є, безперечно, також свідченням реальної правонаступності конституційно-правового регулювання статусу Президента України в аспекті закріплення права однієї й тієї ж особи обиратися Президентом України декілька разів підряд. Як відомо, Закон УРСР від 5 липня 1991 р. “Про Президента Української РСР”, частиною 2 статті 2 якого встановлено, що “одна й та ж особа не може бути Президентом Української РСР більше двох строків підряд” (Відомості Верховної Ради України, 1991 р., № 33, ст. 446) є досі не відміненим.
Оскільки ж, згідно з пунктом 1 розділу ХV “Перехідних положень” Конституції України 1996 р. “закони та інші нормативні акти, прийняті до набрання чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України”, остільки частина 2 статті 2 даного Закону не суперечить частині 3 статті 103 Конституції України 1996 р. Тому зазначена норма зберігала свою повну юридичну силу як при обранні Президентом України Л.Д.Кучми в 1994, так і в 1999 році. Залишається чинною ця норма, вочевидь, і сьогодні.
Крім того, як нам здається, частину 3 статті 103 Конституції України цілком безперешкодно можна і необхідно тлумачити у взаємозв’язку з частиною 1 статті 38 Конституції України, відповідно до якої “громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування”. Адже дане право громадян має сенс лише в загальному конституційному контексті, тобто при умові, що воно обмежується конституційним положенням про те, що “одна й та сама особа не може бути Президентом України більше двох строків підряд”. Закріплюючи дане обмеження, законодавець вочевидь виходив з ідеї, що однією з визначальних засад демократії є змінюваність або циклічність влади.
Таким чином, хоча стаття 64 Конституції України і закріплює, що “конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України”, вона зовсім не додає аргументів прибічникам переобрання Л.Д.Кучми на третій термін. Адже суб’єктивне право громадян України бути вільно обраними на пост Президента України обмежується саме на конституційному рівні.
І хоча в рішеннях Центральної виборчої комісії України, прийнятих в 1999 р. не зазначається буквально, що претендент, кандидат у Президенти України чи щойно обраний Президент України обирався на свій пост “повторно”, в юридичному сенсі це суттєвого значення не має.
Адже, по-перше, всі рішення Центральної виборчої комісії за юридичною силою належать до підзаконних нормативно-правових актів, а тому посилання на них в процесі офіційного тлумачення Конституції є некоректним; а, по-друге, саме в одному з таких рішень вказується, що претендент у кандидати у Президенти України, кандидат у Президенти України та вже обраний Президент України становить одна й та ж сама особа – “Кучма Леонід Данилович, 1938 року народження, громадянин України, позапартійний, освіта вища, Президент України (виділено нами – Ф.В., В.Р.), який проживає у місті Києві”. Останнє свідчить, що на момент обрання Л.Д.Кучми Президентом України він вже був діючим Президентом України, визнавався в цій якості ЦВК, отже, де-факто і де-юре був обраний на свій пост повторно.
Популярне серед прибічників ідеї обрання нинішнього Президента України на третій термін підряд посилання на статтю 58 Конституції України, в якій говориться, що “закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі”, нам також видається в правовому сенсі неефективним. Адже частина 3 статті 103 чинної Конституції України не встановила жодного нового стандарту в аспекті модифікації існуючого на той час правового статусу Президента України. Ця норма просто ще раз відтворила (повторила буквально) положення, яке було закріплено в Конституції УРСР 1978 р. і діяло на момент прийняття нової Конституції України. Тому частина 3 статті 103 Конституції 1996 р. жодним чином не змінила ні змісту, ні форми суб’єктивного права громадянина бути вільно обраним Президентом України, в тому числі на два строки підряд.
Відомо також, що пунктом 3 розділу ХV “Перехідних положень” діючої Конституції закріплено: “Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня 1999 року”. А це саме в юридичному сенсі свідчить про те, що Президент України Л.Д.Кучма, обраний на пост до 28 червня 1996 р., мав перебрати на себе, за принципом правонаступництва, виконання всіх повноважень Президента України, закріплених вже новим Основним Законом.
З наведеного, таким чином, логічно зробити висновок, що правило частини 3 статті 103 Конституції України, відповідно до якого “одна й та сама особа не може бути Президентом України більше двох строків підряд” в повній мірі поширюється також на особу Л.Д.Кучми, вперше обраного Президентом України ще до набрання чинності діючим Основним Законом. Тому саме Л.Д.Кучма на виборах нового Президента України 2004 р. повинен вважатися особою, яка обіймала вищу державну посаду України два строки підряд.
Такими нам видаються юридичні аспекти справи. Що ж стосується її політичних аспектів, то вони також виглядають досить елементарними. Адже не вперше в світі виникає ситуація, коли окремим політичним колам або просто виборцям хочеться подовжити термін перебування вищої посадової особи на своєму посту.
Зокрема, громадяни США, наскільки відомо, ніколи серйозно не дорікали Ф.-Д. Рузвельту за те, що він був лідером країни три президентських терміни поспіль. Як вказують мемуарні джерела, американці вважали, що “його серце розташоване на правильному місці, він намагався...”, а тому довіряли йому майже беззастережно. В свою чергу, Р.Рейган також вважав, що суверенний народ має право сам вирішувати, кого і як довго він хоче бачити господарем у Білому Домі. Проте сила закріплених в США конституційних обмежень була невблаганною, і вищу посаду в країні надалі доводилось залишати політиками з найліпшою репутацією.
Зрештою, важливим в подібних обставинах є сам принцип, або, як писали класики юриспруденції (зокрема, Ієринг), “ціль у праві”. Ціль права в даному випадку передбачає захист ідеї множинності, варіативності політичних стратегій, уособлених в особистостях різних президентів, а також ідею захисту психологічної норми, згідно з якою ніхто в світі не визнається достатньо сильним, щоб протистояти спокусам вищої могутності. Звісно, окремі люди час від часу демонструють особисту моральну вищість над високою посадою (наприклад, М.Ганді), проте в більшості випадків такі посади є надмірним обтяженням навіть для найкращих людей.
У цьому сенсі незмінно повчальною залишається головна політична ідея трилогії Дж. Толкієна “Володар кілець”: ніхто не володіє і не може володіти чеснотами, достатніми для протистояння “кільцю всевладдя”. Саме тому кільце влади було теоретично “розрубано” спочатку в писаннях Ж.-Ж.Руссо та Ш.Монтеск’є, а потім – практично – розділено американськими батьками-засновниками і конституціоналістами на три окремих сегменти (гілки). Отже, політична влада особи, як прийнято вважати сьогодні, не повинна бути ні єдиною, ні довготривалою.
Зрештою, на тлі накопиченого в світі величезного конституційного досвіду, наша сумнозвісна “політична реформа”, виглядає іноді не більш як збуренням від молодої державотворчої нестримності. Як свідчить практика реалізації неформальних, або так званих реальних, конституцій, потенціал основних законів розгортається поступово, розкривається з набранням правовою традицією повної енергетичної сили.
Прибічники української політичної реформи і, зокрема, С.Гавриш, підкреслюють іноді в якості невідворотного прикладу для України факт, що за моделлю парламентської республіки живе нині 14 країн Західної Європи. На це хотілося б зауважити, що Українська держава в реальній перспективі матиме до діла не стільки з рафінованими західними демократіями, до того ж схованими під парасольку конституційних процедур об’єднаної Європи, скільки зі своїми відносно “варварськими” політично і президентськими юридично партнерами по СНД.
Отже, якими б не були наші далекосяжні наміри і сподівання, ідею Сходу для нас ще довго уособлюватиме президентська Росія, а ідею Заходу – потужні, прагматично жорсткі й також президентські США. І якщо основні дипломатичні рішення стосовно нас прийматимуться саме президентськими політичними машинами, то й наші зворотні ініціативи та реакції мали б вчинятися за симетричною схемою.
Звісно, якби Україна мала двопартійну політичну систему, можна було б ще якось сподіватись на відносну адміністративно-політичну динаміку. Натомість Україна має сотню молодих партій і сентиментально-галасливий парламент, який навряд чи скоро навчиться реагувати на блискавки всіх можливих – дружніх і недружніх – іноземних викликів.
Слід також зазначити, що наша політична реформа є “неможливою” також і з формально-юридичних причин. Адже в статті 71 Конституції України говориться буквально наступне: “Вибори до органів державної влади ... відбуваються на основі ... прямого виборчого права ...” Це означає, що запровадження виборів Президента України шляхом парламентського голосування порушує принцип прямих виборів. Оскільки стаття 71 Конституції України належить до Розділу III (тобто розділу з гарантіями підвищеної стабільності), остільки змінити принцип прямих виборів на непрямі може тільки всеукраїнський референдум.
Все сказане, звісно, може видатись комусь лише схоластичною теорією. Проте політичні та юридичні абстракції – це саме той аршин, яким сім разів відміряють, перш ніж різати. Недарма політичний важковаговик Т.Гоббс писав, що лікувати вже укорінені, хоч і недосконалі державні інституції радикальними засобами є сумнівним і небезпечним заняттям, а гранично ліберальний нобелівський лауреат Ф.Гаєк відраджував політиків від забаганок частого “пересування меблів” в національних квартирах.
Політично українці, як відомо, рідко бували одностайними. Проте нам ніколи не бракувало ініціатив. Ідея переписувати чинну Конституцію – тільки одна з наших типових авантюр. Навряд, щоб це була особливо вартісна ідея. Відомо також, що провідні юристи нашої держави опинились сьогодні під суттєвим пресингом влади. Звички до такого тиску, інстинкту протидії йому у них ще в достатній мірі не вироблено.
Що ж до авторів даної статті, то вони до провідних юридичних кіл не належать. Проте скромний професійний статус має свої переваги. Наприклад, завжди можна пригальмувати в лихоманці чергової політичної розбалансованості, легко вийти з тіні профетичного світобачення правників “всіх часів і народів”.
Врешті-решт, повага до поступовості в розгортанні нормативного потенціалу будь-якого справжнього основного закону нагадує певною мірою древнє китайське замилування істиною. Остання ж бо є “мовчазною, скромною та втішною понад усе”...