пошук  
версія для друку

Жовнер проти України

   

Неофіційний переклад

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ДРУГА СЕКЦІЯ

УХВАЛА ПРО ЧАСТКОВУ ПРИЙНЯТНІСТЬ

заяви № 56848/00,

поданої Ганною Олексіївною Жовнер

проти України

Європейський суд з прав людини (друга секція) 22 жовтня 2002 року під час засідання палати, до складу якої увійшли:

п. Ж.-П. Коста, голова,

п. А.Б. Бака,

п. Гаукур Йорундссон,

п. К. Юнгвірт,

п. В. Буткевич,

пані В. Томассен,

п. М. Угрехелідзе,

а також пані С. Доллє, секретар секції,

розглянувши вищевказану заяву, подану 29 грудня 1999 року,

розглянувши зауваження Уряду-відповідача та зауваження заявниці у відповідь на них,

після обговорення виносить таку ухвалу:

ФАКТИ

Заявниця, Ганна Олексіївна Жовнер, є громадянкою України, 1959 р.н., що мешкає в Конотопі (Україна).

А. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Обставини справи, як вони викладені сторонами, можна підсумувати таким чином.

У лютому 1998 року заявниця звернулася в Конотопський міський суд з позовом до Конотопського ПТУ № 20 (державна установа) про виплату заборгованості з заробітної плати за період з листопада по грудень 1996 р. та з листопада по грудень 1997 р., а також надбавки за вислугу років за 1997 р., на загальну суму 869,84 українських гривень.

Рішенням від 1 квітня 1998 р. суд задовольнив позов та зобов’язав відповідне училище виплатити заявниці заявлену суму, що відповідала загальній сумі її заробітної плати за відповідні періоди та надбавці за вислугу років за 1997 р.

14 квітня 1998 р. суд надіслав боржнику виконавчий лист для виконання винесеного рішення.

З травня 1998 р. по листопад 2000 р. заявниця подала численні скарги в Конотопське міське управління юстиції та голові Конотопського міського суду з метою домогтися примусового виконання рішення від 1 квітня 1998 р.

Листом від 9 липня 1999 р. начальник Конотопського міського управління юстиції повідомив заявницю, що рішення, винесене на її користь, не виконане з огляду на брак коштів, належних училищу.

Листом № 119 голова Конотопського міського суду повідомив заявницю, що відповідне рішення не виконане з огляду на нерегулярний характер відшкодування поточних видатків училища Державним казначейством.

У травні 1999 р. заявниця звернулася в Конотопський міський суд з позовом до Конотопського відділення Державного казначейства про відшкодування шкоди з метою визнання відповідальності останнього за невиконання рішення від 1 квітня 1998 р.

Рішенням від 9 червня 1999 р. суд відхилив позов заявниці, констатувавши, що Державне казначейство лише розподіляє кошти, передбачені державним бюджетом, а тому не може нести відповідальність за відсутність необхідних бюджетних коштів. Він також зазначив, що рішення від 1 квітня 1998 р. не виконане через нерегулярний характер відшкодування з державного бюджету поточних видатків Конотопського ПТУ № 20. Ухвалою від 21 липня 1999 р. Сумський обласний суд підтвердив рішення від 9 червня 1999 р.

Постановою від 8 листопада 2000 р. державний виконавець Конотопського відділу ДВС України констатував неможливість виконання в повному обсязі рішення від 1 квітня 1998 р. і закрив виконавче провадження.

У листопаді 2000 р. заявниця звернулася до Конотопського міського суду з позовом до Конотопського міського управління юстиції з метою скасування постанови від 8 листопада 2000 р.

Рішенням від 11 грудня 2000 р. суд скасував постанову від 8 листопада 2000 р., констатувавши, що державний виконавець не виконав свої обов’язки щодо примусового виконання рішення від 1 квітня 1998 р. Суд відновив процедуру виконання відповідного рішення суду.

У лютому 2001 р. державний виконавець Конотопського відділу ДВС України звернувся до Конотопського міського суду з поданням про надання відстрочки виплати заявниці 300,48 українських гривень надбавки за вислугу років за рішенням від 1 квітня 1998 р. з огляду на відсутність фінансування з державного бюджету цієї статті витрат Конотопського ПТУ № 20. В ухвалі від 5 березня 2001 р. суд констатував, що невиплата заявниці надбавки за вислугу років відповідно до рішення від 1 квітня 1998 р. пояснюється тим фактом, що закони про державний бюджет на 1997-2000 рр. не передбачали такий вид видатків. На цій підставі він надав Конотопському ПТУ № 20 відстрочку для виконання рішення від 1 квітня 1998 р. до надання йому з державного бюджету фінансування витрат на виплату надбавки за вислугу років.

Заявниця подала касаційну скаргу на ухвалу від 5 березня 2001 р. Ухвалою від 11 квітня 2001 р. Сумський обласний суд залишив в силі ухвалу від 5 березня 2001 р.

26 квітня, 2 червня та 12 жовтня 1999 р. заявниці було виплачено повну суму її заробітної плати, заборгованість за якою була встановлена рішенням від 1 квітня 1998 р., тобто 569,36 українських гривень.

На цей час рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. в частині виплати заборгованості щодо надбавки за вислугу років не виконане.

В. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

1. Закон № 202/98-ВР від 24 березня 1998 р. стосовно діяльності Державної виконавчої служби (зі змінами)

Відповідно до статті 1 Закону Державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України. Ця стаття визначає завдання ДВС щодо належного, повного та без затримок виконання судових рішень.

Відповідно до статті 11 діяльність державного виконавця, яка суперечить закону, є підставою для дисциплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності. Ця стаття передбачає, що кожен має право на відшкодування шкоди, завданої діями державного виконавця в ході виконання рішень судів.

Відповідно до статті 13 кожна заінтересована особа має право оскаржити дії чи бездіяльність державного виконавця в процесі виконання судових рішень в адміністративному або судовому порядку.

2. Закон № 606-XIV від 21 квітня 1999 р. щодо процедури виконання судових рішень (зі змінами)

Відповідно до статті 2 Закону примусове виконання судових рішень лежить на Державній виконавчій службі.

Стаття 33 Закону передбачає, що у випадку наявності обставин, які перешкоджають виконанню рішення суду або роблять це виконання неможливим, державний виконавець від свого імені або на прохання однієї з сторін у справі, а також самі сторони, мають право подати до суду заяву про надання відстрочки виконання рішення або про зміну порядку і способу виконання рішення.

Стаття 85 передбачає можливість для кожної заінтересованої сторони оскаржити дії або бездіяльність державного виконавця в процесі виконання рішень судів в адміністративному або судовому порядку. Відповідно до статті 86 кожен має право на відшкодування шкоди, заподіяної діями державного виконавця в ході виконання судових рішень.

3. Конституція України від 28 червня 1996 р.

Відповідно до статті 96 державний бюджет затверджується щороку парламентом України на пропозицію Кабінету Міністрів України.

ОСКАРЖЕННЯ

Посилаючись, по суті, на статтю 6 п. 1 Конвенції, а також на статтю 1 Протоколу № 1, заявниця скаржиться на невиконання рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р., яке визнавало за нею право на заробітну плату та надбавку за вислугу років, і з огляду на це вважає, що її право на справедливий суд та право на повагу до її майна були порушені. У зв’язку з цим вона вимагає відшкодування шкоди.

ПРАВО

Посилаючись, по суті, на статтю 6 п. 1 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1, заявниця скаржиться на невиконання рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р., яке визнає її право на заробітну плату та надбавку за вислугу років.

Стаття 6 п. 1 Конвенції у відповідній частині передбачає:

“Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків (…) має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом”.

Стаття 1 Протоколу № 1 у відповідній частині передбачає:

“Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права”.

Суд відзначає, що скарги заявниці за статтею 6 п. 1 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1 складаються з двох частин, які він розглядатиме по черзі: перша стосується невиконання рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. в частині виплати заявниці заборгованості з заробітної плати; друга стосується невиконання рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. в частині виплати заявниці надбавки за вислугу років.

І. Щодо невиконання рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. в частині виплати заявниці заборгованості з заробітної плати

Уряд одразу наполягає, що заявниця більше не може стверджувати відносно її скарг на невиконання рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. в частині виплати заборгованості з заробітної плати, що вона є жертвою порушення статті 6 п. 1 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1, з огляду на те, що відповідне рішення в цій частині було виконане. Він стверджує, що за рішенням від 1 квітня 1998 р. заявниця отримала відшкодування суми в 569,36 українських гривень, що відповідає загальній сумі її заробітної плати за період з листопада по грудень 1996 р. та з листопада по грудень 1997 р.

Заявниця підтверджує факт виконання рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. в частині виплати заборгованості з заробітної плати за період з листопада по грудень 1996 р. та з листопада по грудень 1997 р., однак вона стверджує, що протягом тривалого періоду держава незаконно використовувала її заробітну плату.

Суд нагадує свою прецедентну практику, відповідно до якої заявник, який отримує на національному рівні відшкодування стверджуваного порушення Конвенції, більше не може посилатися на статус “жертви” порушення з боку однієї з Високих Договірних Сторін права, гарантованого Конвенцією (рішення у справі “Єкле проти Німеччини” від 15 липня 1982 р., серія А № 51, С. 30, п. 66).

Суд зауважує, що рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. в частині виплати заявниці заборгованості з заробітної плати за період з листопада по грудень 1996 р. та з листопада по грудень 1997 р. було виконане, і сума в 569,36 українських гривень була виплачена заявниці в три етапи: 26 квітня, 2 червня та 12 жовтня 1999 р. Він зазначає, що цей факт заявницею не заперечується. У свою чергу Суд вважає, що заявниця більше не може посилатися на статус “жертви” порушення прав, гарантованих статтею 6 п. 1 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1, в сенсі статті 34 Конвенції, що стосується її скарг на невиконання рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. в частині виплати заборгованості з заробітної плати. Таким чином, він констатує, що ця частина заяви є очевидно необґрунтованою в сенсі статті 35 п. 3 Конвенції і повинна бути відхилена відповідно до статті 35 п. 4.

ІІ. Щодо невиконання рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. в частині виплати заявниці надбавки за вислугу років

1. Щодо попереднього заперечення Уряду

Уряд одразу наполягає, що заявниця не вичерпала внутрішні засоби правового захисту. Зокрема, він стверджує, що з моменту, коли заявниця була повідомлена про причини невиконання рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р., вона повинна була звернутися до відповідного суду з додатковим позовом про перегляд її справи за нововиявленими обставинами. З огляду на те, що відповідне рішення суду не було виконане через нерегулярний характер фінансування з державного бюджету поточних видатків Конотопського ПТУ № 20, заявниця повинна була б звернутися з клопотанням про притягнення Міністерства фінансів України як співвідповідача в процесі і зобов’язати останнє сплатити їй відповідну суму. Відповідно до позиції Уряду такий спосіб є ефективним як на практиці, так і в теорії.

Заявниця зі свого боку наполягає, що нерегулярний характер фінансування з державного бюджету поточних видатків Конотопського ПТУ № 20 став причиною, з якої вона не отримувала свою заробітну плату у 1996 та 1997 рр., а також надбавку за вислугу років, і з якої вона звернулася до суду. Отже, суд знав про проблему на момент проголошення рішення від 1 квітня 1998 р. Відповідно, це не може становити нововиявлену обставину в значенні українського права.

Заявниця також стверджує, що саме державна виконавча служба була зобов’язана звернутися до суду з метою зміни порядку і способу виконання рішення від 1 квітня 1998 р., зокрема, з метою визнання Міністерства фінансів відповідачем у справі. Вона стверджує, що зробила все, що повинна була, для виконання відповідного рішення суду. Зокрема, вона подала численні скарги в державну виконавчу службу і звернулася до суду з позовами до Державного казначейства та до державної виконавчої служби.

Суд нагадує свою прецедентну практику, відповідно до якої правило вичерпання внутрішніх засобів правового захисту, передбачене статтею 35 п. 1 Конвенції, накладає на осіб, які хочуть звернутися з заявою проти держави в міжнародний судовий орган чи арбітраж, обов’язок спершу використати правові засоби, які надає судова система їхньої країни. Ці правові засоби повинні існувати з достатнім рівнем певності на практиці та в теорії, без чого вони не є ефективними і доступними (рішення у справі “Ілхан проти Туреччини” [ ВП] , № 22277/93, 27.6.2000, п. 58). Саме держава-відповідач повинна продемонструвати, що ці вимоги об’єднані в одному правовому засобі (рішення у справі “Даліа проти Франції”, № 26102/95, п. 38, Збірник рішень і ухвал 1998-І). Це означає, що держава повинна з достатньою чіткістю визначити, які дієві засоби правового захисту не були використані заінтересованою стороною (рішення у справі “Готрен та інші проти Франції”, №№ 21257/93, 21258/93, 21259/93 і 21260/93, п. 51, Збірник 1998-ІІІ). Суд повинен визначити, чи з огляду на всі обставини справи в сукупності заявник зробив все, що від нього можна було розумно очікувати, щоб вичерпати внутрішні засоби правового захисту (рішення у справі “Аксой проти Туреччини”, № 21987/93, п.п. 53-54, Збірник 1996-VI).

По-перше, Суд зауважує, що українське законодавство надає в принципі кожній заінтересованій стороні можливість звернутися до суду з заявою про зміну порядку і способу виконання рішення суду у випадку, коли існують обставини, які ускладнюють це виконання чи роблять його неможливим. Українське право також передбачає можливість оскарження до суду дій чи бездіяльності державного виконавця в процесі виконання рішення суду.

Суд зазначає, що у цій справі заявниця не зверталася до суду з метою зміни порядку і способу виконання рішення суду від 1 квітня 1998 р., що може привести до висновку, що заявниця не вичерпала внутрішні засоби правового захисту. Однак він нагадує, що відповідно до прецедентної практики відносно правила вичерпання внутрішніх засобів правового захисту це правило повинне застосовуватися з певною гнучкістю і без надмірного формалізму, воно не підлягає автоматичному застосуванню і не носить абсолютного характеру; контролюючи дотримання цього правила, слід брати до уваги обставини справи (див., з відповідними змінами, рішення у справі “Ілхан проти Туреччини”, п. 59). Ніщо не зобов’язує використовувати засоби правового захисту, що не є ні належними, ні ефективними. Крім того, відповідно до “загальновизнаних принципів права” певні особливі обставини можуть звільняти заявника від обов’язку вичерпати національні засоби правового захисту, які йому запропоновані (рішення у справі “Аксой проти Туреччини”, п. 52). Суд вважає, що ці міркування застосовуються з відповідними змінами до цієї справи.

Спершу Суд зазначає, що відповідно до українського законодавства саме на державній виконавчій службі лежить обов’язок належно, у повному обсязі і без затримок виконувати рішення суду, що передбачає вжиття всіх необхідних заходів, які передбачені законом і повинні привести до виконання рішення. Виконуючи свої функції, державний виконавець має право, серед іншого, звертатися до суду з метою зміни порядку і способу виконання рішення суду у випадку, коли існують обставини, що ускладнюють виконання або роблять його неможливим.

У цій справі державний виконавець кілька разів констатував неможливість виконання рішення суду від 1 квітня 1998 р. з огляду на нерегулярний характер фінансування з державного бюджету поточних витрат боржника. Таким чином, через неможливість виконати відповідне рішення суду він вирішив звернутися до суду з метою отримання відстрочки виконання цього рішення, у той час як відповідно до внутрішнього законодавства він міг би сам звернутися до суду з заявою про зміну порядку і способу виконання рішення, наприклад, через призначення Міністерства фінансів в якості відповідача.

Що стосується заявниці, то зрозуміло, що вона не повинна була виконувати сама рішення від 1 квітня 1998 р. Однак, як сторона, зацікавлена в належному виконанні відповідного рішення суду, заявниця не залишалася повністю пасивною в ситуації, коли це рішення не було виконане. У результаті з самого початку вона подавала численні скарги в державну виконавчу службу і голові Конотопського міського суду з метою примусового виконання відповідного рішення суду. Потім вона двічі зверталася до суду: першого разу, щоб притягнути до відповідальності Державне казначейство за невиплату останнім суми заборгованості за рішенням від 1 квітня 1998 р., і другого разу, оскаржуючи законність постанови державного виконавця щодо виконання відповідного рішення. Крім того, вона оскаржила в касаційному порядку ухвалу від 5 березня 2001 р. щодо надання відстрочки виконання рішення від 1 квітня 1998 р.

Відповідно до тверджень Уряду, щоб отримати належне виконання рішення від 1 квітня 1998 р., заявниця повинна була звернутися до суду з клопотанням притягнути як співвідповідача у справі Міністерство фінансів України і зобов’язати останнє виплатити належну суму.

Суд зауважує у зв’язку з цим, що ухвалою від 5 березня 2001 р. Конотопський міський суд визнав, що невиплата заявниці надбавки за вислугу років за рішенням від 1 квітня 1998 р. пояснюється тим фактом, що закони про державний бюджет на 1997-2000 рр. не передбачали цю статтю видатків. Суд надав Конотопському ПТУ № 20 відстрочку виконання рішення від 1 квітня 1998 р. в частині виплати заборгованості заявниці з надбавки за вислугу років до моменту надходження коштів з державного бюджету на покриття цієї статті видатків, конкретний строк не був встановлений.

Таким чином, Суд відзначає, що причини невиконання рішення від 1 квітня 1998 р. в частині виплати заявниці надбавки за вислугу років знаходяться в сфері законодавчої діяльності держави. Відповідно, навіть якщо припустити, що заявниця звернулася б до суду з метою притягнення Міністерства фінансів у якості співвідповідача, важко уявити, що останнє змогло б виплатити заявниці надбавку за вислугу років за рішенням від 1 квітня 1998 р. з огляду на те, що витрати за цією статтею взагалі не були передбачені законодавством про державний бюджет.

Суд вважає, що за обставин справи можливий позов заявниці до Міністерства фінансів про виплату надбавки за вислугу років за рішенням від 1 квітня 1998 р. був би, за наявних доказів, приречений на поразку, а тому не був ні необхідний, ні належний. Таким чином, було б надмірним вимагати від заявниці подати новий позов. Отже, Суд констатує, що заявниця зробила все, що він неї можна було розумно очікувати для вичерпання внутрішніх засобів правового захисту.

Відповідно, слід відхилити попереднє заперечення Уряду.

2. Щодо обґрунтованості скарг

а. Щодо статті 6 п. 1 Конвенції

Посилаючись, по суті, на статтю 6 п. 1 Конвенції, заявниця скаржиться на невиконання рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. в частині виплати надбавки за вислугу років.

Уряд наполягає, що те, що боржник отримав відстрочку виконання рішення суду в частині виплати заявниці надбавки за вислугу років, не значить відмову заявниці у праві на доступ до суду. Виконання рішення в повному обсязі не залежало ні від боржника, ні від державної виконавчої служби, а від регулярності фінансування з державного бюджету поточних видатків боржника. Саме Міністерство фінансів повинно було гарантувати виплати заявниці надбавки за вислугу років за рішенням суду від 1 квітня 1998 р., якби заявниця подала клопотання в суд про притягнення цього міністерства як співвідповідача у цьому процесі. Подання такого клопотання показало б, крім іншого, зацікавленість заявниці у виконанні рішення на її користь. За відсутності такої зацікавленості держава не може бути притягнута до відповідальності за стверджуване порушення статті 6 п. 1 Конвенції через факт невиконання рішення суду від 1 квітня 1998 р.

Повторно заявниця стверджує, що незважаючи на численні скарги, надіслані державному виконавцю, останній не виконав своїх зобов’язань щодо примусового виконання рішення від 1 квітня 1998 р., що було констатовано рішенням Конотопського міського суду від 11 грудня 2000 р. Крім того, саме державний виконавець був зобов’язаний звернутися до суду з метою зміни відповідача у справі. Відповідно до тверджень заявниці державний виконавець звернувся до суду з заявою про надання боржнику відстрочки для виконання рішення суду від 1 квітня 1998 р., в результаті чого це рішення не буде виконане в найближчому майбутньому.

Суд з огляду на обставини справи вважає, що ця частина скарги заявниці за статтею 6 п. 1 Конвенції піднімає серйозні питання права і фактів і вимагає розгляду по суті. Крім того, він приходить до висновку, що ця частина заяви не є очевидно необґрунтованою в сенсі статті 35 п. 3 Конвенції, а жодна інша підстава для визнання заяви неприйнятною не була встановлена.

b. Щодо статті 1 Протоколу № 1

Посилаючись, по суті, на статтю 1 Протоколу № 1 заявниця скаржиться на невиплату надбавки за вислугу років, заборгованість щодо якої була встановлена рішенням Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р.

Уряд стверджує, що держава не позбавляла заявницю права на власність щодо надбавки за вислугу років, встановленої рішенням Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. Відстрочка виконання відповідного рішення суду може розглядатися як попередня регламентація права власності заявниці, що не суперечить статті 1 Протоколу № 1, тому що така регламентація встановлена судом і ґрунтується на законі.

Заявниця не заперечує твердження Уряду, відповідно до якого вона не була позбавлена права власності на надбавку за вислугу років. Вона стверджує, що з огляду на причини відстрочки виконання рішення від 1 квітня 1998 р. дуже малоймовірно, що вона отримає надбавку за вислугу років у найближчому майбутньому.

Суд вважає, що з огляду на обставини справи ця частина заяви заявниці за статтею 1 Протоколу № 1 ставить серйозні питання права і фактів і вимагає розгляду по суті. Він приходить до висновку, що ця частина заяви не є очевидно необґрунтованою в сенсі статті 35 п. 3 Конвенції, а жодної іншої підстави для визнання її неприйнятною не було встановлено.

З цих причин Суд одноголосно:

визнає прийнятними, без попередніх висновків щодо суті, скарги заявниці за статтею 6 п. 1 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1, що стосуються невиконання рішення Конотопського міського суду від 1 квітня 1998 р. в частині виплати заявниці надбавки за вислугу років;

визнає решту заяви неприйнятною.

Ж-П. Коста, голова

С. Доллє, секретар

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори