пошук  
версія для друку

Данкевич проти України

   

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

Справа “Данкевич проти України”

(Заява №40679/98)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

29 квітня 2003 року

Це рішення набуває статусу остаточного відповідно до обставин, що зазначені в §2 статті 44 Конвенції. Воно може бути відредагованим.

У справі “Данкевич проти України”

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

сер Н. Братца, голова,

п. М. Пеллонпя,

пані Е. Палм,

п. Й. Макарчик,

пані В. Стражницька,

п. В. Буткевич,

п. Р. Марусте,

та п. М. О’Бойл, секретар секції,

порадившись у нарадчій кімнаті 25 березня 2003 року,

виносить таке рішення, яке було прийнято у зазначений вище день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа ґрунтується на заяві (№40679/98) проти України, що була подана до Європейської комісії з прав людини (далі – Комісія) відповідно до колишньої статті 25 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі – Конвенція) Юрієм Олександровичем Данкевичем (далі – заявник), українцем, 20 лютого 1998 року.

2. Заявника представляла його дружина, пані Н.О. Данкевич. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пані Валерія Лутковська, з Міністерства юстиції України.

3. Заявник скаржився, зокрема, що умови, в яких він утримувався в “коридорі смерті” в слідчому ізоляторі Запорізької області №2, призвели до нелюдського та такого, що принижує людську гідність, поводження.

4. Заяву було передано до Суду 1 листопада 1998 року, коли Протокол №11 до Конвенції набув чинності (Стаття 5 §2 Протоколу №11).

5. Заяву було передано до Четвертої секції Суду (§1 правила 52 Регламенту Суду). У цій секції відповідно до правила 26 §1 Регламенту Суду була сформована палата, яка повинна була розглядати справу.

6. Порадившись зі сторонами, Президент Палати прийняв рішення, що в інтересах належного судочинства провадження у справі повинно відбуватися одночасно з провадженням у справах “Назаренко проти України”, “Алієв проти України”, “Хохлич проти України”, “Полторацький проти України”, “Кузнєцов проти України” (заяви №№39483/98, 41220/98, 41707/97, 38812/97 та 39042/97 (§2 правила 43)).

7. Своїм рішенням від 25 травня 1999 року палата визнала заяву частково прийнятною. 4 жовтня 1999 року Суд здійснив візит до СІЗО Запорізької області з метою встановлення фактів.

8. 1 листопада 2001 року Суд змінив склад Секцій (§1 правила 25). Цю справу було передано новому складу Четвертої секції.

9. Уряд, але не заявник, подали свої зауваження щодо суті заяви (§1 правила 59).

ФАКТИ

І. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

А. ЗАГАЛЬНИЙ ОПИС ПОДІЙ

10. 3 квітня 1997 року Запорізький обласний суд визнав заявника винним у вбивстві трьох осіб та у спробі вбивства однієї особи й засудив його до смертної кари.

11. Того самого дня адміністрація слідчого ізолятора Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Запорізькій області вирішила перевести заявника в окрему камеру на період очікування виконання вироку відповідно до частини четвертої статті 8 Закону “Про попереднє ув’язнення” 1993 року.

12. 24 липня 1997 року Верховний Суд України залишив рішення суду першої інстанції без змін.

13. 15 серпня 1997 року після поданого матір’ю заявника клопотання Генеральний прокурор встановив, що суди належним чином проаналізували всі наведені докази і зробили правильні юридичні висновки. Він визнав клопотання явно необґрунтованим.

14. 27 серпня 1997 року заявник подав Президентові України клопотання про помилування.

15. 19 вересня і 15 грудня 1997 року заступник Голови Верховного Суду України відхилив два наступні клопотання, подані дружиною та матір’ю заявника.

16. Мораторій на виконання смертної кари був проголошений Президентом України 11 березня 1997 року. Рішенням №11рп/99 від 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав неконституційними положення Кримінального кодексу стосовно смертної кари. Покарання у вигляді смертної кари було, таким чином, замінено на довічне ув’язнення відповідно до Закону №1483-ІІІ від 22 лютого 2000 р.

17. 14 червня 2000 року Запорізький обласний сул замінив заявникові покарання у вигляді смертної кари на довічне позбавлення волі.

В. УСНІ СВІДЧЕННЯ ПЕРЕД ДЕЛЕГАТАМИ СУДУ

18. Свідчення стосовно заявника були надані делегації суду 6 жовтня 1999 року в Запорізькому слідчому ізоляторі №1. Делегація Суду була в складі суддів М. Пеллонпе, Й. Макарчика та Р. Марусте. Свідчення можна підсумувати таким чином:

1. ЗАЯВНИК

(а) Основні умови утримання заявника в “коридорі смерті”

19. Заявник прибув у Запорізький слідчий ізолятор за два тижні до візиту делегації Суду. Раніше протягом трьох років він утримувався в Запорізькому слідчому ізоляторі №2. Під час візиту делегації Суду він повідомив, що був проінформований про свої права та обов’язки. Однак умови в Запорізькому слідчому ізоляторі відрізнялись. Він описав їх таким чином: “Кожен раз, коли приїжджала комісія з Києва – вони не дуже турбувались, коли приїжджала місцева комісія з прокуратури – адміністрація слідчого ізолятора розповсюджувала папірець з правилами, вивішувала його на стіні, а наступного дня знімали. Хоча цей папірець не висів на стінах у камерах, нас інформували про нього”.

20. У Запорізькому слідчому ізоляторі №2 заявник змінював камери кожного тижня, а пізніше – щомісяця, утримуючись, як правило, один. Ця практика діяла протягом шести місяців. За словами заявника, вікна в його камері були закритими та був відсутній умивальник. Камери для двох в’язнів були такого ж розміру, як і в Запорізькому слідчому ізоляторі №1, але для одного в’язня були значно меншими, майже в вдвічі меншими, ніж та, в якій він утримувався в день візиту делегації. Заявник повідомив, що він утримувався один за його особистим проханням. Однак коли адміністрація Запорізького слідчого ізолятора №2 наполягала, щоб він перебував у камері з ким-небудь, він не заперечував.

21. Заявник не був офіційно повідомлений про мораторій на виконання смертних вироків, а дізнався про це по радіо та від інших в’язнів.

22. Коли його перевели до камери “смертників”, двох в’язнів забрали для виконання вироку. Виконання вироків здійснювалось у Дніпропетровському слідчому ізоляторі. Хоча в’язні рідко знали про місце виконання вироку, вони могли бачити, як в’язнів виводять в наручниках і без особистих речей, які потім забирали працівники слідчого ізолятора.

23. За словами заявника, в камерах Запорізького слідчого ізолятора №2 взимку до включення опалення було дуже холодно, а влітку жарко.

24. Заявник неодноразово скаржився на умови утримання в Запорізькому слідчому ізоляторі №2, але йому завжди говорили, що немає коштів, щоб покращити умови. Він стверджував, що деякі з його письмових скарг не доходили до адресатів.

25. У нього болів живіт та була висока кислотність, але медичний персонал не давав йому ліків тому, що їх не було, а призначав неправильні препарати, які не допомагали йому. Зазвичай фельдшер оглядав в’язнів один чи два рази на тиждень, реєструючи тих, хто хоче бачити лікаря. Однак відвідати лікаря можна було за заявою, поданою начальникові слідчого ізолятора. Під час перебування в Запорізькому слідчому ізоляторі №2 заявник відвідав лікаря один чи два рази. Він повідомив, що звертався з проханням про зустріч з лікарем, можливо, один раз тому, що перший раз його оглядав не терапевт, а психіатр, який сказав, що з його животом усе нормально, хоча під час огляду він відчув біль у животі. Потім заявникові дозволили дієтичне харчування протягом одного місяця.

26. Заявник повідомив, що зуби йому не лікували, а тільки виривали. Його родичі запропонували принести всі необхідні стоматологічні ліки, але адміністрація слідчого ізолятора відмовила. Він повідомив, що, згідно з порядком тримання, у Запорізькому слідчому ізоляторі не було забезпечено стоматологічне лікування.

27. Заявникові не дозволялось дивитись телевізор, але його родичі приносили йому книги та газети. На відміну від Запорізького слідчого ізолятора №2, де стосовно нього здійснювався психологічний тиск, у Запорізькому слідчому ізоляторі №1 він відчував гуманне ставлення з боку персоналу. За його словами, до родичів ув’язнених також ставились неналежним чином.

28. У камері, де утримувався заявник на момент візиту делегації, постійно була ввімкнена лампа та через вікно проникало природне світло. В Запорізькому слідчому ізоляторі в його камері лампа була набагато потужнішою.

(б) Практика слідчого ізолятора стосовно прогулянок та візитів родичів заявника

29. Заявник почав виходити на прогулянки за півтора року до візиту делегації. Йому дозволяли гуляти близько 20 – 30 хвилин, інколи 50 хвилин, без наручників. Адміністрація слідчого ізолятора не повідомляла його про те, якою повинна бути тривалість прогулянки відповідно до національного законодавства. Його дружина принесла копію в’язничних правил, які визначали, що прогулянка повинна тривати від однієї до двох годин. На питання делегації: “Коли ваша дружина повідомила Вам про ці правила, чи скаржилися Ви на те, що Вам не було дозволено зустрічатися з Вашою дружиною протягом однієї години чи мати прогулянки згідно з правилами?” заявник відповів: “Ми подавали скарги. Стосовно побачень нам повідомили, що дуже багато в’язнів, особливо тих, хто знаходиться під слідством, а також, що слідчий ізолятор не має достатніх можливостей щоб забезпечити всім в’язням тривалі побачення”. На наступне запитання делегації: “Чи означає це, що ця практика продовжується увесь час?” заявник відповів: “Дякуючи моїй дружині, ми дізнались, що правила утримання, прийняті в 1993 році, дозволяли нам мати зустрічі протягом години”.

30. Коли заявник дізнався, що прогулянки повинні тривати одну годину, адміністрація слідчого ізолятора не дозволяла йому їх. Наприклад, коли інші в’язні йшли на прогулянку, його викликали на зустріч. Як тільки побачення закінчувалось, прогулянка також закінчувалась. Це тривало доти, поки дружина і мати заявника не повідомили, що вони будуть скаржитися до Суду, та припинилось приблизно за один чи два місяці до візиту делегації.

(в) Практика слідчого ізолятора стосовно отримання посилок, бандеролей та кореспонденції

31. Після того, як смертний вирок стосовно заявника став остаточним, він мав змогу отримувати одну посилку у два місяці. Йому дали дозвіл виходити на прогулянку, його листування було обмежено одним листом на місяць та однією бандероллю вагою до двох кілограмів кожні шість місяців, включаючи продукти харчування, туалетні речі і одяг. За його словами, ці норми були недостатніми, зважаючи на низьку якість їжі у слідчому ізоляторі та те, що у той час він не мав можливості купувати товари у магазині слідчого ізолятора. Він сказав, що за шість місяців до візиту делегації за новими правилами йому було дозволено купувати товари на суму 70-75% від встановленої мінімальної заробітної плати. Заявник повідомив, що у нього завжди було достатньо грошей на рахунку для придбання товарів у магазині слідчого ізолятора.

32. Стосовно листування з родичами заявник повідомив, що на час візиту делегації він міг відправляти та отримувати необмежену кількість листів. Також він повідомив, що мав право отримувати одну посилку вагою 8 кілограмів та три бандеролі кожні два місяці.

2. ВІКТОР ВОЛОДИМИРОВИЧ ЛАВРИК

33. Свідок був начальником Запорізького слідчого ізолятора №1. У нього був штат із 129 співробітників.

(а) Основні умови утримання заявника в “коридорі смерті”

34. Свідок повідомив, що у в’язниці утримуються 836 в’язнів, з яких 176 були засуджені до тюремного ув’язнення, включаючи 18 засуджених до смертної кари. Він також повідомив, що заявник був переведений до Запорізького слідчого ізолятора №1 нещодавно.

35. Він повідомив, що документ з правами та обов’язками в’язнів був вивішений у камерах. В’язні мали змогу ознайомитись з положеннями цього документа. Він сказав, що з моменту введення мораторію на виконання смертних вироків дещо змінилось для засуджених до смертної кари, і вони були ознайомлені з цим: раніше вони не мали змоги виходити на прогулянки та могли отримувати лише дві малі посилки на рік та один лист на місяць. Він повідомив, що адміністрація слідчого ізолятора повідомляла засуджених до смертної кари про мораторій.

36. Згідно з законодавством адміністрація слідчого ізолятора не могла поміщати в камеру більше, ніж двох в’язнів. Адміністрація дозволяла в’язням бути самим у камері, якщо вони про це просили. Взимку температура повітря в камерах була близько 22-25°С.

37. В’язні могли звертатись зі скаргами до нього або до прокуратури, але свідок не отримував будь-яких скарг. Він сказав, що кожного місяця співробітник Департаменту з питань виконання покарань та заступник прокурора області обходили камери та збирали скарги. В’язні скаржились на їх засудження, але не на умови утримання.

38. Свідок відвідував засуджених до смертної кари кожного тижня. Нещодавно він зустрічався з заявником, у якого не було скарг на умови утримання.

39. Він повідомив, що працівник медичної частини слідчого ізолятора відвідує камери щоденно. Якщо потрібно, в’язень міг бути переведений до медичної частини для лікування, а в разі необхідності – до лікарні.

(в) Практика слідчого ізолятора стосовно щоденних прогулянок, отримання посилок, бандеролей, кореспонденції та зустрічей з родичами

40. Засуджені до смертної кари почали виходити на щоденні прогулянки в березні 1998 року. Зміни щодо посилок та кореспонденції були введені 25 червня 1999 року. Під час прогулянок засуджені були без наручників. Більше того, вони мали право на щомісячну зустріч з родичами протягом двох годин та могли отримувати шість посилок та три бандеролі на рік.

41. Він повідомив, що вихідна кореспонденція не підлягала цензурі, незважаючи на те, що вона відкривалась та переглядалась. Вхідна кореспонденція з Суду та Генеральної прокуратури ніколи не відкривалась згідно з законом “Про попереднє ув’язнення”. Листи родичам в’язнів та від них, посилки реєструвались у спеціальному журналі. Свідок сказав, що в’язні не скаржились на те, що не мали можливості відправити чи отримати листи. Щодо листів в’язнів офіційним представникам, то вони зазвичай просили про зустріч з юристом. Також свідок повідомив, що процедура, за якою листи не реєструвались, була введена 25 червня 1999 року.

3. ЛАРИСА МИХАЙЛІВНА ЛАЗЕЧНА

42. Свідок була лікарем слідчого ізолятора, яка працювала в ній чотири роки. Вона особисто знала заявника. Вона повідомила, що адміністрація слідчого ізолятора могла забезпечити все необхідне стоматологічне лікування у слідчому ізоляторі. За її словами, між засудженими до смертної кари та іншими в’язнями не було різниці в медичному обслуговуванні.

4. СЕРГІЙ АРКАДІЙОВИЧ ОЛЕЙНИК

43. Свідок був начальником Запорізького слідчого ізолятора №2. Він приступив до виконання своїх обов’язків 4 вересня 1998 року.

(а) Основні умови утримання заявника в “коридорі смерті”

44. Він повідомив, що в день візиту делегації у слідчому ізоляторі утримувались 1735 осіб, всі з них знаходились на попередньому ув’язненні. Він підтвердив, що заявник нещодавно був переведений до Запорізького слідчого ізолятора №1.

45. Свідок особисто знав заявника, який не скаржився на умови утримання, хоча на початку липня 1999 року він критикував тривалість його зустрічей з родичами, стверджуючи, що візити повинні тривати дві години. Голова департаменту та перший заступник обласного прокурора розслідували факти та дійшли висновку, що скарги заявника були обґрунтованими. Зокрема, керівництво слідчого ізолятора не могло надати більш довгих зустрічей у зв’язку з великою кількістю в’язнів, які очікували таких зустрічей. Загалом, звернення в’язнів реєструвались у журналі та в їх особистих справах. Відповідь надавалася в’язню для ознайомлення та підпису.

46. Свідок підтверджував, що до того, як вирок набував статусу остаточного, засуджені до смертної кари не могли відправляти чи отримувати кореспонденцію, проте їм дозволялось отримувати дві бандеролі. Після того, як вирок набував статусу остаточного, режим змінювався.

47. Свідок заявив, що згідно з правилами заявник переводився з однієї камери в іншу кожні десять днів та на його прохання знаходився один у двомісній камері. Він стверджував, що всі чотири камери для “смертників” були двомісні та однакового розміру. В день візиту делегації дві з них були порожніми.

48. Він підтверджував, що зустрічався з дружиною заявника, коли вона зверталась з проханням про побачення зі своїм чоловіком, але він ніколи не чув від неї будь-яких скарг на умови утримання заявника.

5. ЛАРИСА ПЕТРІВНА ПОНОМАРЧУК

49. Свідок була лікарем Запорізького слідчого ізолятора №2, де вона працювала з червня 1999 року. Вона чула про заявника. Проте, він ніколи не звертався до неї за будь-якою допомогою.

50. Вона підтверджувала, що кожного дня фельдшер обходив камери та реєстрував скарги і прохання про зустріч з лікарем. Вона ніколи не чула про стоматологічні проблеми та скарги заявника на відмову в наданні стоматологічної допомоги. За її словами, адміністрація слідчого ізолятора мала висококласних професійних стоматологів та всі в’язні мали змогу отримувати допомогу.

51. Медична частина слідчого ізолятора складалася з 15 осіб, включаючи рентгенолога, дерматолога, психіатра, стоматолога, терапевта та фельдшерів. У медчастині було все необхідне обладнання та медикаменти для забезпечення кваліфікованої медичної допомоги. Якщо родичі в’язнів приносили ліки чи вітаміни, в’язні отримували їх через медичну частину. Свідок підтверджувала, що для ВІЛ-тесту необхідна була згода в’язня. За її словами, було неможливо, щоб в’язні, які хворіли на туберкульоз, трималися разом з іншими в’язнями: під час прибуття до слідчого ізолятора вони проходили флюорографію, результати якої були готові того ж дня. Якщо в’язень був би хворий на туберкульоз, то його тримали б окремо. Якщо в’язень прибув з попереднього ув’язнення, медична книжка була в нього.

C. ІНСПЕКЦІЯ ЗАПОРІЗЬКОГО СЛІДЧОГО ІЗОЛЯТОРА №1

52. Делегація відвідала камеру, де утримувався заявник. Розмір камери був близько 10 м2. Вона була оновлена, прибрана та чиста. Там був відкритий туалет, умивальник з підімкненого холодною водою, два ліжка та закріплений на підлозі стіл, центральне опалення та вікно з ґратами. Там було декілька книжок та газет, а також мило і туалетний папір. Камера була достатньо провітрена.

53. Делегація відвідала душову, яка була відремонтована та чиста. Також вони відвідали двір для прогулянок.

D. ІНСПЕКЦІЯ ЗАПОРІЗЬКОГО СЛІДЧОГО ІЗОЛЯТОРА №2

54. Делегація відвідала дві камери для засуджених до смертної кари, які на день візиту були порожніми. Розмір камер був близько 12 м2. Там був відкритий туалет, умивальник з підключеною холодною водою, два ліжка, закріплений на підлозі стіл, центральне опалення та вікно з ґратами. Камери були достатньо провітрені.

55. Делегація відвідала душову одразу після того, як група затриманих жінок прийняла душ. Душова складалась з двох кімнат без вікон. Вони були вологі та брудні.

56. Делегації не дозволили відвідати камери, в яких утримувались засуджені до смертної кари.

E. ДОКУМЕНТАЛЬНІ СВІДЧЕННЯ

57. Відповідно до записів слідчого ізолятора, дружина та мати заявника звертались з проханням відвідати його 21 серпня, 23 вересня, 23 жовтня, 21 листопада та 23 грудня 1997 року, 18 та 25 лютого, 25 березня, 18 квітня та 21 травня 1998 року. Вони відвідали заявника 23 вересня, 23 жовтня, 21 листопада та 23 грудня 1997 року, 23 січня, 25 березня, 24 квітня, 26 травня, 25 вересня та 27 жовтня 1998 року. Його мати також відвідала його 26 січня 1999 року, а дружина 25 грудня 1998 року та 26 лютого 1999 року.

58. 26 серпня, 27 жовтня та 26 грудня 1997 року, 27 лютого, 24 квітня та 27 жовтня 1998 року заявник отримав передачі від дружини та матері. Загалом у них були їжа та туалетні речі, а також одяг.

59. Заявник регулярно купував речі у магазині слідчого ізолятора. Згідно з записами магазину слідчого ізолятора, в жовтні та грудні 1997 року він витратив 16,30 грн. та 10,40 грн. У лютому та березні 1998 року він купив різні предмети на 10,25 грн. та 17,50 грн. 23 червня (45,20 грн.), 18 серпня (64,66 грн.), 10 вересня (16,40 грн.) 19 жовтня (18 грн.) та 12 листопада 1998 року (6,20 грн.) він придбав їжу та туалетні речі. У січні та лютому 1999 року він витратив 38,94 грн. та 8,70 грн.

60. Згідно з записами слідчого ізолятора, заявник отримував гроші на свій рахунок у в’язниці 3 липня (40 грн.), 26 червня (100 грн.), 8 вересня (30 грн.) та 27 жовтня 1998 року (50 грн.).

61. Згідно з записами слідчого ізолятора, заявник відправляв листи 18 травня, 15 червня. 19 серпня, 28 вересня та 29 жовтня 1998 року. Однак у документі, наданому Суду, не були вказані адреси.

62. 12 листопада 1998 року прокурор Запорізької області повідомив пані Бєлову, що за її скаргою прокуратурою була здійснена перевірка Запорізького слідчого ізолятора №2. Вона з’ясувала, що ніхто з засуджених до смертної кари не скаржився на будь-які порушення Конвенції. Стосовно режиму та умов утримання адміністрація слідчого ізолятора слідувала положенням Інструкції від 20 квітня 1998 року (див. нижче §73). Він також зазначив, що підозри пані Бєлової з приводу того, що в камерах засуджених до смертної кари розповсюджується туберкульоз, були необґрунтовані. Він повідомив, що у березні 1998 року один засуджений помер, але його камера та сусідні камери були вимиті та дезинфіковані. Більше того, засуджені регулярно проходили флюорографію, і ніхто з них не захворів на туберкульоз.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

А. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ ВІД 28 ЧЕРВНЯ 1996 РОКУ

63. Відповідно до п.п. 2 та 3 статті 8 норми Конституції є нормами прямої дії. Гарантується право на звернення до суду для захисту конституційних прав людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

64. §1 статті 9 встановлює, що чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

65. Ч. 3 статті 15 забороняє цензуру.

66. Згідно зі статтею 19 правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією й законами України.

67. Стаття 22 проголошує, що права та свободи людини і громадянина гарантуються і не можуть бути скасовані при прийнятті нових законів та внесенні змін до чинних законів.

68. Згідно з п.п.2 та 4 статті 29 ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Кожному заарештованому та затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права й надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

69. Відповідно до пунктів 2 та 3 статті 55 кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

70. За статтею 59 кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

71. Ч.3 статті 63 проголошує, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

72. Відповідно до статті 64 конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

B. ЗАКОНОДАВЧІ ПОЛОЖЕННЯ, ЩО РЕГУЛЮВАЛИ УМОВИ УТРИМАННЯ В “КОРИДОРІ СМЕРТІ”

73. Умови в “коридорах смерті” в українських в’язницях були послідовно врегульовані Інструкцією від 20 квітня 1998 року стосовно умов утримання осіб, засуджених до смертної кари (далі – Інструкція) та Тимчасовим положенням від 25 червня 1999 року стосовно умов утримання осіб, засуджених до смертної кари в слідчих ізоляторах (далі – Тимчасове положення).

74. Інструкцією закріплено, що після винесення остаточного вироку, особи засуджені до смертної кари, повинні утримуватись окремо від інших засуджених у спеціально облаштованих камерах. У виключних випадках, у одній камері могли утримуватись не більше двох таких засуджених. Площа камери на одного засудженого, що перебуває в одиночній камері, повинна була бути не меншою за 4 квадратні метри, у камері на дві особи не меншою за 3 квадратні метри. Засуджені забезпечувались індивідуальним спальним місцем та постільною білизною. Вони носили уніформу, розроблену для особливо небезпечних рецидивістів. Посилання робились також і на їх правовий статус та обов’язки. Встановлювались кількість побачень із родичами та кількість листів, яку в’язні могли надсилати й отримувати: вони мали право на одне побачення в місяць та могли надіслати одного листа на місяць. На отримання пошти обмежень не було. В’язні могли отримувати дві бандеролі на рік. Вони мали право на щоденні одногодинні прогулянки на свіжому повітрі. За межами камер в’язні перебували в наручниках. Їм не дозволялось працювати.

Засуджені могли також читати книжки, журнали та газети, придбані у в’язничній бібліотеці та/або куплені через в’язничну торгівельну мережу; вони могли отримувати грошові перекази; вони могли зберігати у камерах особисті речі й продукти харчування та купувати їжу та предмети туалету у в’язничній крамниці двічі на місяць (на суму не більше розміру 1 мінімальної заробітної плати), грати в настільні ігри. Вони могли зустрічатися з адвокатами. Медичне обслуговування здійснювалось відповідно до національного законодавства.

Засуджені могли звертатися зі скаргами до державних органів. Такі скарги мали бути відправлені протягом трьох днів. Скарги Генеральному прокуророві цензурі не підлягали.

75. Тимчасове положення розширило права осіб, засуджених до смертної кари, у порівнянні з Інструкцією. Зокрема, засуджені мали право на восьмигодинний сон вночі; вони могли отримувати шість посилок чи передач та три бандеролі на рік, купувати продукти харчування та предмети туалету у в’язничній крамниці (на суму не більше 70% розміру мінімальної заробітної плати); молитися й читати релігійну літературу та зустрічатися зі священиком і звертатися зі скаргами до державних органів. Їм дозволялось направляти та отримувати листи без будь-яких обмежень й мати щомісячні побачення з родичами до двох годин. Посадові особи в’язниці повинні були бути присутніми під час таких побачень. Побачення з адвокатами відповідно до закріпленого права в’язнів на правову допомогу здійснювались відповідно до виправно-трудового законодавства.

C. ЗАКОН “ПРО ПОПЕРЕДНЄ УВ’ЯЗНЕННЯ” 1993 РОКУ (ДАЛІ – ЗАКОН)

76. Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу, попереднє ув’язнення є запобіжним заходом, який застосовується до підсудного, обвинуваченого чи особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального діяння, що карається позбавленням волі, або до засудженої особи, щодо якої вирок ще не виконаний.

77. Відповідно до ч.4 статті 8, особи, засуджені до виключної міри покарання, вирок щодо яких не став остаточним, утримувались окремо від інших затриманих осіб.

78. Ч.1 статті 9 Закону проголошує серед іншого, що затримані мають право (а) на захист відповідно до норм кримінального права, (б) бути ознайомленими правилами утримання, (в) мати щоденну одногодинну прогулянку, (г) отримувати двічі на місяць передачу вагою до восьми кілограмів або отримувати необмежені грошові перекази та грошові кошти шляхом переказу чи особистого вручення, (д) купувати продукти харчування та предмети туалету на суму однієї мінімальної місячної заробітної плати, розраховуючись чеками, а також необмежену кількість канцелярських товарів, газет та книжок у в’язничній крамниці, (е) насити свій власний одяг і взуття та мати з собою документи й записи щодо їхньої кримінальної справи, (є) користуватися телевізорами, отриманими від родичів чи інших осіб, та настільними іграми, газетами й книжками, взятими в бібліотеці у попередньому місці їх затримання, чи купленими в крамниці, (ж) окремо відправляти релігійні обряди та користуватися релігійною літературою й предметами, виготовленими з напівкоштовних матеріалів, які стосуються їхньої віри, за умови, що вони не призводять до порушення правил, які застосовуються у місцях попереднього ув’язнення та не обмежують прав інших осіб, (з) спати вісім годин вночі, протягом яких вони не зобов’язані брати участь у процесуальних діях чи робити що-небудь ще, окрім випадків гострої необхідності, та (е) подавати скарги та подання та надсилати листи державним органам і посадовцям у порядку, передбаченому статтею.

79. Відповідно до статті 11 затримані повинні бути забезпечені засобами для щоденного використання, які відповідають санітарним та гігієнічним вимогам. Площа камери на одну особу не повинна бути меншою за 2,5 квадратні метри. Затримані повинні забезпечуватись харчуванням, індивідуальним спальним місцем, постільною білизною й іншими предметами та щоденним забезпеченням безкоштовно й відповідно до норм, затверджених Урядом. За необхідності вони забезпечуються одягом та взуттям встановленого зразка.

80. Відповідно до ч.1 статті 12 дозвіл для родичів та інших осіб на побачення із затриманим (зазвичай один раз на місяць від однієї до двох годин) надається керівництвом місця затримання, але лише за письмової згоди слідчого, слідчого органу чи суду, у провадженні яких знаходиться справа. Згідно з ч.4 затримані мають право на побачення із захисником, з яким вони можуть зустрічатись наодинці без обмеження кількості побачень чи їх тривалості, з моменту, коли адвокат отримує право діяти у такій якості, такий дозвіл має бути наданий у письмовій формі особою чи органом, у провадженні якого знаходиться справа.

81. Відповідно до ч.1 статті 13 затримані можуть листуватися зі своїми родичами та іншими особами і підприємствами, установами та організаціями за письмового дозволу органу, у провадженні якого знаходиться справа. З моменту початку перебігу засудження, кореспонденція більше не піддається жодним обмеженням.

D. ВИПРАВНО-ТРУДОВИЙ КОДЕКС (ДАЛІ – КОДЕКС)

82. Відповідно до статті 28 Кодексу (Основні вимоги режиму в місцях позбавлення волі) основними вимогами режиму в місцях позбавлення волі є: обов’язкова ізоляція засуджених і постійний нагляд за ними з тим, щоб виключалася можливість учинення ними нових злочинів чи інших антигромадських вчинків; точне і неухильне виконання ними своїх обов’язків; різні умови тримання залежно від характеру та ступеня небезпеки вчиненого злочину, особи і поведінки засудженого

Засуджені повинні носити одяг єдиного зразка. Їх піддають обшукові; особистий обшук провадиться особами однієї статі з обшукуваним. Кореспонденція засуджених, а також посилки, передачі і бандеролі, що надходять на їхнє ім’я, підлягають перегляду. У виправно-трудових установах встановлюється суворорегламентований внутрішній розпорядок.

Зберігання засудженими при собі грошей та цінних речей, а також предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудових установах, не допускається. Виявлені в засуджених гроші та цінні речі вилучаються і, як правило, передаються в доход держави за мотивованою постановою начальника виправно-трудової установи, санкціонованою прокурором.

Перелік і кількість предметів та речей, які засуджені можуть мати при собі, а також порядок вилучення предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудових установах, встановлюються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ.

У порядку, встановленому Кодексом, засудженим дозволяється купувати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби, мати побачення, одержувати посилки, передачі, бандеролі, грошові перекази, листуватися, відправляти грошові перекази родичам.

83. Ч.1 статті 37 (Придбання засудженими продуктів харчування і предметів першої необхідності) передбачається, що засудженим дозволяється купувати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби на кошти, одержані за переказами

84. У статті 40, серед іншого закріплено, що побачення надається після пред’явлення адвокатом ордера юридичної консультації і документа, що посвідчує його особу. Кількість і тривалість побачень не обмежуються та, за заявою адвоката, можуть проводитись віч-на-віч без присутності охорони.

85. Відповідно до статті 41(Одержання засудженими до позбавлення волі посилок, бандеролей і передач) засудженим, яких тримають у виправно-трудових колоніях, дозволяється одержувати протягом року: у колоніях загального режиму – сім посилок (передач), посиленого режиму – шість посилок (передач), суворого і особливого режиму – п’ять посилок (передач). Засудженим, яких тримають у виховно-трудових колоніях, дозволяється одержувати протягом року: у колоніях загального режиму – десять посилок (передач), посиленого режиму – дев’ять посилок (передач).

Засудженим, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі в тюрмах, не дозволяється одержувати посилки (передачі).

Засудженим, незалежно від призначеного їм виду режиму, дозволяється одержання не більше двох бандеролей на рік, а також придбання без обмеження літератури через книготорговельну мережу.

У виправно-трудових колоніях-поселеннях усіх видів кількість посилок, передач і бандеролей, одержуваних засудженими, не обмежується.

Перелік продуктів харчування і предметів першої потреби, які дозволяється одержувати засудженим у посилках, бандеролях і передачах, а також порядок приймання та вручення засудженим посилок, бандеролей і передач встановлюються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ

86. Згідно зі статтею 42 (Отримання і відправлення засудженими до позбавлення волі грошових переказів) засудженим дозволяється отримувати без обмеження грошові перекази і відправляти грошові перекази родичам, а з дозволу адміністрації виправно-трудової установи й іншим особам. Одержані за переказами гроші зараховуються на особистий рахунок засудженого

87. Ч.2 статті 43 (Листування осіб, засуджених до позбавлення волі) в тюрмах засуджені можуть одержувати листи без обмеження їх кількості, а відправляти листи за такими нормами: на загальному режимі – один лист на місяць, на суворому режимі – один лист на два місяці.

E. ЗАКОН “ПРО ПРОКУРАТУРУ”

88. Відповідно до ч.1 статті 12 прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян та юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду. Ч.4 передбачає, що прийняте прокурором рішення може бути оскаржено вищестоящому прокуророві, а в передбачених законом випадках – до суду. Ч.5 передбачено, що рішення Генерального прокурора є остаточним.

89. Відповідно до статті 38 прокурор, його заступник мають право в межах своєї компетенції витребувати із суду будь-яку справу або категорію справ, за якими вироки, рішення, ухвали або постанови набрали законної сили. За наявності підстав для перегляду справи в порядку судового нагляду прокурор виносить протест на вирок, рішення, ухвалу або постанову суду.

90. Відповідно до ч.1 статті 44 предметом нагляду є дотримання законності під час перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, виправно-трудових, інших установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначаються судом, дотримання встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особами у цих установах, їх прав і виконання ними своїх обов’язків. Прокурор, який здійснює нагляд, має право у будь-який час відвідувати місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи, в яких засуджені відбувають покарання, установи для примусового лікування і перевиховання, опитувати осіб, які там перебувають, знайомитись з документами, на підставі яких ці особи затримані, заарештовані, засуджені або до них застосовано заходи примусового характеру; перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації цих установ, зупиняти виконання таких актів, опротестовувати або скасовувати їх у разі невідповідності законодавству, вимагати від посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень.

ІІІ. ВІДПОВІДНІ ДОКУМЕНТИ РАДИ ЄВРОПИ

РЕЗОЛЮЦІЯ №1097 (1996) ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ АСАМБЛЕЇ РАДИ ЄВРОПИ ПРО СКАСУВАННЯ СМЕРТНОЇ КАРИ В ЄВРОПІ

91. У цій резолюції Асамблея висловила жаль з приводу страт, які, як повідомлялося, були незадовго до того виконані в Латвії, Литві та Україні. Зокрема, вона засудила Україну за очевидне порушення її зобов’язань ввести мораторій на виконання вироків у вигляді смертної кари, взятих під час приєднання до Ради Європи. Вона закликала цю країну поважати свої зобов’язання стосовно введення мораторію на виконання смертної кари і негайного скасування смертної кари, застерігши її, що подальше порушення зобов’язань, особливо виконання вироків щодо смертної кари, призведе до наслідків за Процедурою №508 (1995).

РЕЗОЛЮЦІЯ №1112 (1997) ПРО ДОТРИМАННЯ УКРАЇНОЮ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ, УЗЯТИХ НА СЕБЕ ПРИ ВСТУПІ ДО РАДИ ЄВРОПИ ЩОДО ВВЕДЕННЯ МОРАТОРІЮ НА ВИКОНАННЯ СМЕРТНИХ ВИРОКІВ

92. Асамблея підтвердила у цій резолюції, що вона отримала офіційну інформацію, що в першій половині 1996 р. в Україні було проведено вісімдесят дев’ять страт, і висловила жаль, що органи влади України не повідомили її про кількість страт, проведених у другій половині цього року. Асамблея була особливо шокована, коли дізналася, що страти в Україні знаходяться під завісою секретності, так що, очевидно, навіть родинам засуджених не повідомляються про них, і що, як повідомлялося, страчені засуджені хороняться в непозначених могилах. Вона засудила Україну за порушення її зобов’язання запровадити мораторій на виконання смертної кари, висловила жаль з приводу страт, що вже мали місце, і висунула вимогу, щоб Україна негайно дотрималася своїх зобов’язань і зупинила виконання вироків щодо смертної кари, які чекають виконання.

РЕЗОЛЮЦІЯ №1179 (1999) ТА РЕКОМЕНДАЦІЯ №1395 (1999) ЩОДО ДОТРИМАННЯ УКРАЇНОЮ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

93. У цих документах Асамблея зазначила, що Україна не виконала своїх зобов’язань (212 осіб були страчені з 9 листопада 1995 р. до 11 березня 1997 р. відповідно до офіційних джерел). У той самий час вона відзначила, що з 11 березня 1997 р. в Україні діє de facto мораторій на виконання вироків щодо смертної кари. Асамблея наполягала, щоб мораторій був підтверджений de jure і щоб Верховна Рада ратифікувала Протокол №6 до Конвенції. Вона наголосила на важливості фактичного мораторію на страти і твердо проголосила, що якщо матимуть місце подальші страти, вірчі грамоти парламентської делегації України будуть анульовані на наступній сесії Асамблеї відповідно до правила 6 Регламенту.

IV. ЗВІТИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОМІТЕТУ ПРО ЗАПОБІГАННЯ катуванню, НЕЛЮДСЬКОМУ ТА ТАКОМУ, ЩО ПРИНИЖУЄ ЛЮДСЬКУ ГІДНІСТЬ, ПОВОДЖЕННЮ ЧИ ПОКАРАННЮ (КПК)

94. Делегати КПК відвідали місця позбавлення волі в Україні у 1998, 1999 та 2000 рр., звіти з кожного з візитів були опубліковані 9 жовтня 2002 р. разом з відповідями на звіти українського Уряду.

Звіт 1998 року

95. Візит делегації, що відбувся з 8 по 24 лютого 1998 р., був першим періодичним візитом в Україну. У ході візиту делегація оглянула, серед іншого, СІЗО (слідчий ізолятор) №313/203 у Харкові. На першому поверсі блоку №2 СІЗО №203 розміщувалися на той час п’ятнадцять ув’язнених, засуджених до смертної кари, хоча, як зазначалося у примітці до звіту, делегація була запевнена, що з 11 березня 1997 р. фактичний мораторій на виконання смертної кари дотримувався.

96. У своєму звіті (§131) КПК насамперед висловив серйозну стурбованість щодо умов утримання, у яких перебували ці ув’язнені, і щодо режиму, який до них застосовувався. Зазначалося, що засуджені до смертної кари зазвичай утримувалися по двоє в камерах 6,5-7 м2. Камери не мали доступу природного освітлення, оскільки вікна були затемнені металевими листами. Штучне освітлення, що постійно було ввімкнене, було не завжди достатньо сильне, в результаті чого деякі камери були напівтемними. Для провітрювання камер ув’язнені могли з допомогою шнурка відкрити заслін; незважаючи на це, камери були дуже вологими і холодними (§132).

Обладнання камер було описано у звіті як елементарне, яке складалося з металевого ліжка та/або відкидної платформи (з тонким матрацом, простирадлами сумнівної чистоти і ковдри, яка, очевидно, була недостатньою, щоб вберегти від холоду), полиці і двох вузьких табуретів. Передбачалося, що ув’язнені слухатимуть радіопрограми через приймач, вмонтований у стіну камери, але делегацію повідомили, що радіо працювало спорадично (там само).

Усі камери мали невідокремлені унітази, які добре проглядалися з житлової частини; в результаті, ув’язнений, що використовував туалет, повинен був робити це перед очима свого співкамерника. Що стосується туалету, засуджені до смертної кари знаходилися у такій самій складній ситуації, як і інші ув’язнені; такі предмети як мило і зубна паста були рідкістю (там само).

Крім того, було записано, що засуджені до смертної кари не мали жодної можливості зайнятися чимось за межами камери, навіть можливості мати годину прогулянки. У найкращому разі вони могли виходити з камери один раз на тиждень, щоб піти в душ у блоці, і один раз на місяць, якщо вони мали право мати побачення з рідними. Діяльність у камері складалася з читання і прослуховування радіопередач, коли приймач працював. Крім щомісячних побачень з рідними, які мали деякі з ув’язнених, контакт з людьми був обмежений, в основному, до випадкових візитів православного священика чи медичного персоналу, які розмовляли з ув’язненими через ґрати у дверях камери (§133).

97. КПК підсумувало свої висновки таким чином:

Якщо коротко, засуджені до смертної кари були закриті на 24 годин на добу в камерах, у яких був дуже обмежений життєвий простір і не було доступу природного освітлення і часом дуже бідне штучне освітлення, вони фактично не мали можливості зайняти свій час і дуже мало можливостей для контакту з людьми. Більшість із них трималися в таких шкідливих умовах значний період часу (від 10 місяців до більш ніж двох років). Така ситуація може повністю відповідати законодавчим положенням стосовно ставлення до засуджених до смертної кари, чинним в Україні, проте це не змінює той факт, що, на думку КПК, вона становить нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження” (§134).

Крім того зазначалося, що делегація отримала численні скарги від ув’язнених, засуджених до смертної кари, про те, що їм бракувало інформації про їхню правову ситуацію, розвиток їхніх справ, наслідки звернень про перегляд справ, розгляд їхніх скарг та ін. (§138).

98. У своїй відповіді на звіт від 1998 р. Уряд України зазначив, що для вирішення проблем, визначених КПК, було здійснено ряд організаційних і практичних кроків. Зокрема, було введено в дію Тимчасове положення, щоб гарантувати ув’язненим, засудженим до смертної кари, право на щомісячне побачення з рідними, право на побачення з адвокатом для отримання правової допомоги, право на побачення зі священиком і право отримувати і надсилати листи без обмежень. Крім того, зазначалося таке:

(і) що засуджені до смертної кари матимуть щоденні прогулянки на відкритому повітрі і що з цією метою буде перебудовано і переоснащено 196 ярдів площі у слідчих ізоляторах;

(іі) що з метою вдосконалення природного освітлення і доступу повітря в камери ставні і металеві козирки над вікнами камер були зняті;

(ііі) що з метою інформування ув’язнених, засуджених до смертної кари, про їх права і правовий статус витяг з Тимчасового положення був прикріплений на стіні кожної камери.

Звіт 1999 року

99. Делегація КПК відвідала Україну з 15 по 23 липня 1999 р., у ході візиту вона знову оглянула СІЗО №313/203 у Харкові, де на час візиту утримувалося 23 засуджених до смертної кари. Звіт відзначав, що з часу попереднього візиту сталися деякі зміни. Зокрема, камери мали природне освітлення і були краще обладнані, ув’язнені мали щоденну прогулянку на відкритому повітрі тривалістю одна година, хоча було зауважено, що було недостатньо місця для справжніх фізичних вправ (§§34-35). Крім того, звіт відзначав важливий прогрес, досягнутий у забезпеченні права ув’язнених на побачення з рідними та листування (§36). Однак КПК відзначив певні неприйнятні умови утримання, включно з фактом, що ув’язнені продовжували витрачати 23 із 24 годин на добу в камерах і що можливість контакту з людьми залишалася дуже обмеженою (§37).

Звіт 2000 року

100. Третій візит в Україну відбувся з 10 по 21 вересня 2000 р., у ході цього візиту делегація оглянула, серед іншого, СІЗО №15 у Сімферополі. КПК привітав рішення органів влади України скасувати смертну кару і звернув увагу, що вироки щодо більшості із близько 500 засуджених до смертної кари були замінені на довічне ув’язнення.

101. Незважаючи на ці позитивні кроки, КПК констатував, що поводження з цією категорією ув’язнених було основним джерелом стурбованості для Комітету (§67). Зазначалося, що на додаток до попередньої Інструкції, виданої у липні 2000 р., і до введення в дію двох установ з посиленим режимом, спеціально призначених для осіб, засуджених до довічного ув’язнення, до таких ув’язнених застосовувався режим суворих обмежень (§68). Тоді як життєвий простір у камерах загалом був задовільним і розпочалися роботи з відновлення камер в установах, які відвідувалися, основні проблеми стосовно доступу природного освітлення і якості штучного освітлення та вентиляції залишалися (§69). Крім того, засуджені до довічного ув’язнення перебували в межах своїх камер 23 години на добу без жодної форми організованої діяльності, а що стосується діяльності за межами камери, то вони мали право на півгодинну прогулянку, яка проходила у нестерпних умовах. Ця категорія засуджених майже не мала контакту з людьми: з часу набуття чинності Інструкцією у липня 2000 р. побачення з рідними були заборонені і ув’язнені мали право надсилати один лист кожні два місяці, хоча не було обмеження щодо отримання листів (§70).

102. У своїй відповіді на звіт Уряд України зазначив про подальші зміни в законодавстві, які забезпечили право засуджених до довічного ув’язнення на щоденну прогулянку тривалістю одна година і два побачення з рідними на місяць тривалістю до чотирьох годин. Крім того, з метою забезпечення належного доступу світла металеві ставні були зняті з вікон у всіх камерах.

ПРАВО

І. ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ УРЯДУ

103. Уряд повторив заперечення, зроблені на стадії провадження щодо прийнятності. Він вважав, що заявник, який перебував в “коридорі смерті” протягом чотирьох років, ніколи не скаржився до виконавчих або судових органів будь-якого рівня стосовно заявлених порушень його прав. У зв’язку із цим він не надав Уряду можливості відреагувати відповідно до заявлених порушень його прав та захистити його національними засобами, призначеними захищати права при заявлених порушеннях.

104. Уряд підкреслив, що існуюча правова система (насамперед Конституція та інші правові акти) надають реальну можливість ефективного правового захисту прав людини. Він звертається до §1 статті 55 Конституції України, згідно з якою “кожному гарантується право оскаржити в суді рішення, дію або бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових або службових осіб”. Уряд звертався в зв’язку з цим до рішення Конституційного Суду від 25 грудня 1997 року, в якому суд вказав: “Частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод”.

105. Уряд далі повторив, що відповідно до §1 статті 248 Цивільного процесуального кодексу “Громадянин має право звернутися до суду, якщо вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю державного органу, юридичної або службової особи під час здійснення ними управлінських функцій порушено його права чи свободи. Серед суб’єктів, зазначених у частині першій цієї статті, рішення, дії або бездіяльність яких може бути оскаржено до суду є органи державної виконавчої влади та їх службові особи”.

106. Заявник оспорював зауваження Уряду, зазначаючи, що він використав усі національні засоби захисту, які були в його розпорядженні. Так він стверджував, що його дружина та мати подавали скарги про умови утримання засуджених до Запорізької обласної прокуратури (15 серпня 1997 року), до Президента України (15 грудня 1998 року та 19 лютого 1999 року) та до Уповноваженого з прав людини ( 9 жовтня 1998 року). Також його дружина скаржилася до адміністрації слідчого ізолятора щодо умов утримання, включаючи брак візитів та прогулянок.

107. Суд нагадав, що відповідно до існуючої прецедентної практики метою правила використання національних засобів захисту в ч. 1 статті 35 Конвенції є надання Договірним Державам можливості попередити порушення, заявлені проти них, до того, як заява буде передана на розгляд Суду. Однак, мають бути використані тільки ті засоби захисту, що є ефективними. Це є зобов’язанням Уряду, що заявляє про невикористання національних засобів захисту, переконати Суд у тому, що засіб захисту був ефективним та доступним як у теорії, так і на практиці в даний час.

У разі, якщо тягар доведення виконаний, від заявника залежить довести, що засіб захисту, який наведений Урядом, був фактично використаний або був у зв’язку із певними обставинами справи неефективним чи неадекватним. Однією з таких обставин може бути те, що державні влади залишались абсолютно пасивними щодо серйозних заяв про невиконання своїх обов’язків або спричинення страждань посадовими особами держави, наприклад, при виконанні рішення суду. За таких обставин тягар доведення виникає знову і покладається на Уряд – відповідач, який має показати, що він зробив у відповідь на масштаб та серйозність оскаржуваних питань (див. Рішення Суду від 28 липня 1999 року у справі “Селмуні проти Франції” (№25803/94, §74-77, ЄСПЛ 1999-V).

108. Суд повторює, що за цим правилом заяву слід брати до уваги разом із контекстом. Відповідно було визнано, що стаття 35 повинна застосовуватись із значною гнучкістю та без особливого формалізму. Суд визнав, що правило використання національних засобів захисту не є абсолютним чи вирішальним, щоб застосовуватись автоматично; в перегляді, чи було дотримано це правило, суттєвими є конкретні обставини індивідуальної справи. Це означає, крім інших речей, що Суд має реально брати до уваги не тільки існування формального засобу захисту в правовій системі Договірної Сторони, але й загальний правовий та політичний контекст, в яких вони відбувались, так само, як і персональні обставини заявника (див. “Акдівар та інші проти Туреччини”, рішення від 16 вересня 1996 року, Звіти про Рішення та Постанови 1996-ІV, с.1211, §69).

109. У цій справі Суд знайшов, ґрунтуючись на доказах, що заявник скаржився до адміністрації слідчого ізолятора на певні аспекти його утримання, зокрема на візити родичів та прогулянки на свіжому повітрі (§§24, 29 та 45 вище). Тим не менше, він отримував відповіді, що ситуацію неможливо покращити, поки вона залежить напряму від фінансових та матеріальних ресурсів слідчого ізолятора, які були недостатніми (§§24 та 45 вище). У цьому зв’язку Суд не бере до уваги наведені свідчення начальника Запорізького слідчого ізолятора №2 про те, що він зустрічався з дружиною заявника, коли вона зверталась про зустріч з чоловіком, але що він ніколи не чув жодних скарг від неї стосовно умов утримання заявника (§48 вище).

110. Оскільки зазначається, що заявник не міг подати скарги адміністрації слідчого ізолятора стосовно його умов утримання, Суд приймає свідчення заявника про те, що хоча він володів загальними знаннями його прав та обов’язків як в’язня, документ, який містив тюремні правила, був вивішений у його камері в Запорізькому слідчому ізоляторі №2 лише в зв’язку з оказіями (§19 вище).Уряд не надав жодних доказів того, що заявник іншими шляхами міг знати свої права та обов’язки, щоб мати відшкодування за свої скарги. За таких обставин не може бути використано проти заявника те, що він не подав скаргу належним чином про умови його утримання.

111. Щодо можливості ініціювання цивільних дій у суді, то Суд повторює, що §1 статті 35 вимагає використання не тільки національних засобів захисту, які є доступними, але також ефективними в отриманні відшкодування за заявлені порушення прав людини, гарантовані Конвенцією. Оскільки відповідає дійсності те, що заявник не розпочав цивільне провадження, щоб оскаржити умови утримання, Суд зауважує, що Уряд не показав, яким чином таке провадження могло призвести до покращення умов. Він не надав також жодного прикладу з національної судової практики, щоб показати, що таке провадження, ініційоване засудженим, могло мати перспективи успіху.

112. За цих обставин Суд доходить висновку, що не було доведено із значною впевненістю, що наслідком засобів захисту, запропонованих Урядом, було б отримання відшкодування заявником за його скаргами щодо умов утримання. Відповідно, Суд вирішив, що заперечення Уряду стосовно невикористання національних засобів захисту не можуть бути взяті до уваги.

ІІ. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

113. Заявник скаржився на умови утримання в Запорізькому слідчому ізоляторі №2, заявляючи, що ці умови призвели до поводження, що підпадає під дію статті 3 Конвенції, яка проголошує таке:

“Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню”.

Він скаржився, що його тримали в одиночній камері, що йому не дозволяли прогулянки на свіжому повітрі і що йому дозволялось отримувати тільки одну бандероль з продуктами харчування та предметами туалету кожних два місяці. Він також скаржився, що йому було заборонено отримувати посилки з теплим одягом від його родичів, незважаючи на той факт, що він мав лише легкий одяг при температурі – 20° С.

1. Позиції сторін

114. Уряд вважав, що всі чинні правила, які були застосовані до заявника, включаючи ті, що стосуються обладнання камери, медичного обслуговування, побачень та кореспонденції, представлені в розділах 1, 8, 9, 11, 12 та 13 закону, у відповідних положенням Кримінально-процесуального кодексу, в статтях 28, 37, 41, 42 та 43 Кодексу, в Інструкції від 20 квітня 1998 року та Тимчасовому положенні від 25 червня 1999 року. Він зазначав, що, відповідно до частини 8(4) Закону, особа, засуджена до смертної кари, трималась у слідчому ізоляторі окремо від інших засуджених. Заявник ділив свою камеру з іншим ув’язненим. Умови в камері у справі були відповідними до встановлених санітарних та гігієнічних стандартів: вона була площею 7.1 квадратних метрів, мала спальну зону, радіо, ліжко, стіл, адекватне природне та електричне освітлення, опалення, проточну воду та туалет, як передбачається частиною 2 статті 11 Закону. Заявник був забезпечений триразовим харчуванням, взуттям та одягом.

115. Уряд також стверджує, що медичне забезпечення, поводження, профілактичні та антиепідемічні заходи стосовно осіб, засуджених до смертної кари, були застосовані у відповідності до законодавства про охорону здоров’я. Більше того, заявник мав змогу купувати продукти у магазині слідчого ізолятора.

116. Уряд зазначав, що після того, як Верховним Судом було підтверджено рішення суду першої інстанції, родичі заявника звертались з проханням відвідати його 19 серпня, 23 вересня, 7 жовтня, 6 листопада та 6 лютого 1997 року та 20 січня, 18 лютого, 19 березня, 14 квітня та 21 травня 1998 року. Вони відвідали заявника 23 вересня, 23 жовтня, 21 листопада, 23 грудня 1997 року, та 23 січня, 25 лютого, 25 березня, 24 квітня, 26 травня, 25 вересня, 27 жовтня, та 25 грудня 1998 року, та 26 лютого 1999 року. У листопаді 1998 року родичі заявника не звертались про візит.

117. Уряд далі зазначав, що між 11 квітня 1997 року та 24 квітня 1998 року заявник отримав 14 посилок від родичів та що 28 листопада 1998 року він отримав передачу від своєї матері. 18 травня, 15 червня, 19 серпня, 28 вересня та 29 жовтня 1998 року заявник відправляв листи. Заявникові також було надано право на щоденну прогулянку, під час якої він міг робити фізичні вправи на свіжому повітрі.

118. У своїх додаткових зауваженнях Уряд наполягав на тому, що відповідно до Інструкції заявник мав право отримувати дві бандеролі щорічно та грошові перекази. Він міг читати книги, журнали, газети, взяті в бібліотеці Запорізького слідчого ізолятора №2. Він мав у своєму розпорядженні особисті речі та їжу, міг купувати предмети туалету й продукти харчування в магазині слідчого ізолятора двічі на місяць, вартість яких могла бути прирівняна до встановленої місячної мінімальної заробітної платні, грати у настільні ігри, мати годинну прогулянку, відправляти 20 листів на рік та отримувати листи без обмежень, мати зустрічі із своїм адвокатом без будь-яких обмежень.

119. Заявник оспорював зауваження Уряду. Він заявляв, що його камера була площею не 7.1 квадратних метри, як Уряд зазначав, а лише 3 квадратних метри і що вікно було закрито ґратами. Більше того, хоча між 1 квітня та 11 серпня 1997 року він отримував передачі, які важили по вісім кілограмів, двічі на місяць, з 26 серпня 1997 року він отримував лише бандероль вагою 2 кілограми, що направлялась його родичами один раз на шість місяців, а з 24 квітня 1998 року він отримував бандеролі вагою 2 кілограми кожні шість місяців. Його щоденні прогулянки обмежувались 30 хвилинами. Адміністрація слідчого ізолятора повідомила йому, що вони не можуть забезпечити його належним медичним обслуговуванням, оскільки вони не мають спеціального обладнання. Він також заявляв, що візити родичів обмежувались 20 хвилинами, протягом усього цього часу він був у наручниках. Він міг відправляти 12 листів на рік. Він не мав можливості дивитися телевізор або грати у настільні ігри. Він підтверджував, що у жовтні 1998 року він отримав теплу куртку та взуття від родичів.

120. У своїх подальших зауваженнях у січні 1999 року заявник зазначав, що певні зміни відбулися, проте візити його родичів продовжують тривати 20 або 30 хвилин найбільше. Він також відмічав, що між 3 квітнем 1997 року та 18 травня 1998 року він не мав щоденних прогулянок. На додаток 1 березня 1999 року начальник Запорізького слідчого ізолятора №2 встановив тривалість візитів його родичів до 1 години. Він підсумовував, що умови, яким він був підданий у цей час, можуть розглядатися, як задовільні та такі, що відповідають національному законодавству

2. Оцінка суду

121. Як Суд неодноразово зазначав, стаття 3 Конвенції передбачає одну з найосновніших цінностей демократичного суспільства. Вона забороняє в абсолютних виразах катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин і поведінки потерпілого (див. “Лабіта проти Італії” [ ВП] , №26772/95, §119, ECHR 2000-IV).

122. Відповідно до прецедентної практики Суду погане поводження повинно досягати певного мінімального рівня суворості, щоб потрапляти у сферу дії статті 3 Конвенції. Оцінка цього мінімального рівня суворості є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких, як тривалість поводження, його фізичний і психологічний вплив і в деяких випадках стать, вік і стан здоров’я потерпілого (див., серед інших джерел, рішення у справі “Ірландія проти Сполученого Королівства” від 18 січня 1978 р., Серія А №25, с.65, §162). Крім того, вирішуючи, чи є поводження таким, що принижує гідність, у сенсі статті 3 Конвенції, Суд братиме до уваги, чи його метою було принизити і дезорієнтувати відповідну особу і чи його наслідки несприятливо вплинули на особистість людини у спосіб, який не відповідає статті 3. Навіть відсутність такої мети не може переконливо виключити констатацію порушення цього положення (див. рішення у справі “Пірс проти Греції”, заява №28524/95, §§67-68 і 74, ECHR 2001-III; і рішення у справі “Валасінас проти Литви”, заява №22558/98, §101, ECHR 2001-VIII).

123. Суд послідовно наголошував, що відповідне страждання і приниження повинні у будь-якому разі виходити за межі того невідворотного елемента страждання і приниження, пов’язаного з певною формою законного поводження або покарання. Заходи, які позбавляють особу її свободи, часто можуть містити такий елемент. Відповідно до статті 3 Конвенції держава повинна забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до людської гідності, щоб спосіб і метод виконання заходу не завдавали їй душевного страждання чи мук, які б перевищували невідворотній рівень страждання, притаманного триманню під вартою, і щоб з огляду на практичні вимоги ув’язнення її здоров’я і благополучність були належним чином забезпечені (див. рішення у справі “Кудла проти Польщі” [ ВП] , заява №30210/96, §§92-94, ECHR 2000-XI).

124. На додаток, як підкреслювалося Судом у рішенні у справі “Сьорінг проти Сполученого Королівства”, сучасні підходи у державах-учасницях до питання смертної кари мають значення для оцінки, чи був перевищений прийнятний поріг страждання або приниження (див. рішення у справі “Сьорінг проти Сполученого Королівства” від 7 липня 1989 р., Серія А №161, с. 41, §104). У разі засудження особи до смертної кари особисті обставини засудженого, умови тримання під вартою перед стратою та тривалість тримання під вартою перед стратою є прикладами факторів, які здатні підвести поводження або покарання, отримане засудженим, під дію заборони статті 3 (там само). Оцінюючи умови утримання, слід узяти до уваги кумулятивний ефект цих умов, а також специфічні скарги заявника (див. рішення у справі “Дугоз проти Греції”, заява №40907/98, §46, ECHR 2001-II; та рішення у справі “Калашников проти Росії”, заява №47095/99, §95, ECHR 2002-VI).

125. Суд відзначає, що заявник скаржився на певні аспекти умов, яких він зазнавав у Запорізькому слідчому ізоляторі №2, де він перебував із середини вересня 1999 року. У зв’язку з цим Суд ще раз наголошує, що для кожної держави-учасниці Конвенція регулює лише факти, що сталися після набуття чинності Конвенцією для цієї держави. Таким чином юрисдикція Суду поширюється на скарги заявника настільки, наскільки вони стосуються періоду після 11 вересня 1997 р., коли Конвенція набула чинності стосовно України. Проте, оцінюючи вплив на заявника умов утримання, Суд може також узяти до уваги весь період, протягом якого він тримався під вартою як ув’язнений, включно з періодом до 11 вересня 1997 р., а також умови утримання протягом цього періоду (див., рішення у справі “Калашников проти Росії”, цитоване вище, §96).

126. Крім того Суд зауважує, що заявник тримався під вартою як засуджений до смертної кари до моменту, коли смертна кара була йому замінена на довічне ув’язнення в червні 2000 р. Як було зазначено вище (§§91 – 93), застосування смертної кари в Україні було предметом суворої і неодноразової критики у резолюціях Парламентської Асамблеї Ради Європи, в якій було задокументовано, що з 9 листопада 1995 р. до 11 березня 1997 р. 212 страт було виконано в цій державі. Проте пізніше Президентом України був введений фактичний мораторій на виконання смертної кари; 29 грудня 1999 р. Конституційний Суд визнав положення Кримінального кодексу, які регулювали застосування смертної кари, неконституційними, а 22 лютого 2000 р. смертна кара була скасована законом і замінена на довічне ув’язнення (§16). Заявник був засуджений до смертної кари в грудні 1995 року, тобто за 15 місяців до введення мораторію. Суд погоджується з тим, що до формального скасування смертної кари та пом’якшення вироку заявник повинен був перебувати у стані деякої непевності, страху і побоювань щодо свого майбутнього. Проте він вважає, що ризик того, що вирок буде виконаний, та супроводжуючі почуття страху й побоювань з боку засуджених до смертної кари з часом повинні були меншати через фактичне введення мораторію.

127. Попередня скарга заявника, як стверджує колишня Комісія, стосується умов утримання у Запорізькому слідчому ізоляторі №2. Суд, відповідно, приділятиме увагу вивченню умов утримання в цьому слідчому ізоляторі, зважаючи для порівняння на ситуацію в Запорізькому слідчому ізоляторі №1, де під час візиту делегації Суду 5 жовтня 1999 року заявник утримувався декілька днів. Він братиме до уваги отриманні Делегацією дані, письмові зауваження сторін та документи, надіслані ними, так само, як і Доповідь КПК, що стосується відповідного періоду.

128. На момент засудження заявникові було 29 чи 30 років. Його помістили до Запорізького слідчого ізолятора №2 у невстановлену дату в кінці 1996 року чи на початку 1997 року (§19 вище). Він залишався в цьому слідчому ізоляторі до середини вересня 1999 року, коли його перевели до Запорізького слідчого ізолятора №1 (§44).

129. Суд відмічає твердження заявника, що він був поінформований про його права та обов’язки в Запорізькому слідчому ізоляторі №1 із змісту документів у його камері, які він читав. Його свідчення були підтверджені начальником слідчого ізолятора (§35 вище). Це також підтверджує достовірність його тверджень, що у Запорізькому слідчому ізоляторі №2, де він раніше утримувався, аркуш паперу з правами та обов’язками був вивішений у камері, коли до тюрми приїхала комісія з Києва, та був забраний після їх від’їзду. Незважаючи на те, Суд вважає, що заявник мав загальні знання своїх прав та обов’язків (§19 вище).

130. Суд відмічає, що в Запорізькому слідчому ізоляторі №2 заявник змінював камери кожного тижня, а потім кожного місяця. Його свідчення стосовно цього частково підтверджувались начальником слідчого ізолятора, який стверджував, що він переміщався з однієї камери до іншої кожних десять днів (§47 вище). Вікна у камерах, які він послідовно займав, були закриті ґратами, сильна електрична лампа була ввімкнена весь час (§28 вище). Камера не мала водогінного крану. Площа камери, у якій він утримувався наодинці в Запорізькому слідчому ізоляторі №2, була, за твердженнями заявника, щонайменше в половину менше розміру камери у Запорізькому слідчому ізоляторі №1, у якій він знаходився у день візиту делегації Суду (§20 вище). У своїх письмових зауваженнях він стверджував, що камера була площею три квадратних метри (§114 вище). Суд відмічає, що твердження заявника суперечили Уряду, яких зазначав у своїх письмових зауваженнях, що розмір камери був 7,1 квадратних метри (§114 вище), а також із свідченнями начальника Запорізького слідчого ізолятора №2, який стверджував, що слідчий ізолятор має для осіб, засуджених до смертної кари, чотири подвійні камери, які є однакового розміру (§47 вище). Беручи до уваги, що делегації було дозволено відвідати лише дві порожні камери в цьому слідчому ізоляторі, які були нібито створені для засуджених до смертної кари (див §§47, 54, 56 вище), Суд вважає свідчення заявника достовірними та знаходить, що одномісні камери, в яких він тримався в Запорізькому слідчому ізоляторі, були значно меншими, ніж ті, в яких він утримувався в Запорізькому слідчому ізоляторі №1.

131. Суд вважає, що заявник спочатку скаржився на те, що він утримувався в камері наодинці. Протягом бесіди з делегатами він сказав, що здебільшого був один на його власне прохання (§20 вище) і що він погодився ділити камеру з іншим ув’язненим тоді, коли про це його попросила адміністрація слідчого ізолятора.

132. Стосовно обладнання камери заявника Суд зауважив, що делегати встановили протягом візиту, що камера заявника в Запорізькому слідчому ізоляторі №1 була відремонтована, а також у порядку та чиста. Там був відкритий туалет, умивальник із краном холодної води, два ліжка та стіл, вмонтований у підлогу, центральне опалення та вікно з ґратами. Там було декілька книг, газет, шматок мила та туалетний папір. Камера була достатньо провітрена.

Делегати встановили, що дві камери, які вони бачили в Запорізькому слідчому ізоляторі №2, були оснащенні відкритим туалетом, умивальником з краном холодної води, двома ліжками, закріпленими на підлозі, центральним опаленням та вікном з ґратами. Вони були достатньо провітрені.

133. Душова кімната в Запорізькому слідчому ізоляторі №2, що складалась з двох кімнат без вікон, була дуже брудною та вологою, на відміну від умов у Запорізькому слідчому ізоляторі №1 (§№55 вище).

134. Суд бере до уваги свідчення заявника про те, що йому не було дозволено дивитися телевізор, але що родичі приносили йому книги та газети.

135. Суд відмічає, що заявник страждав через зубний біль та високий тиск, проте на основі свідчень, які дав лікар слідчого ізолятора, вважається, що медична та стоматологічна допомога, яка забезпечувалась слідчим ізолятором, була належною, хоча, напевно, не таких стандартів, які забезпечуються поза тюремним середовищем. Суд бере до уваги свідчення лікаря слідчого ізолятора, які давалися перед його делегатами, відповідно до яких після червня 1999 року, коли вона почала роботу в Запорізькій тюрмі №2, заявник не звертався за медичною допомогою до неї (§49-51). Це не може, з іншого боку, означати з достатньою певністю, що така ситуація була до червня 1999 року.

136. Заявник спочатку скаржився, що йому дозволялось отримувати лише одну передачу з продуктами харчування та туалетним приладдям кожних два місяці і що передача не могла містити теплий одяг, незважаючи на те, що він мав лише легкий одяг при температурі – 200С. У своїх письмових зауваженнях він додавав, що з 24 квітня 1998 року він отримував передачу вагою два кілограми кожних шість місяців. Суд зазначає, що це в цілому відповідає записам слідчого ізолятора (§59 вище) та інформації, що була надана Урядом у його зауваженнях (§118 вище). Він зазначає, що пізніша практика відбувалася у відповідності до Інструкції (§75 вище). Суд далі зазначає, що заявник був забезпечений їжею тричі на день та що припустима якість їжі, яка забезпечувалась кухнею слідчого ізолятора, не була задовільною, заявник міг та регулярно закупляв їжу з магазину слідчого ізолятора. На додаток з 11 червня 1999 року, коли Тимчасове положення набуло чинності, заявникові було дозволено отримувати шість бандеролей та три посилки на рік (§75) згідно з правилами, яких дотримувався Запорізький слідчий ізолятор №1 (§40). Відповідно до свідчень заявника, він міг отримувати одну посилку вагою вісім кілограмів та три бандеролі кожних 2 місяці (§32).

137. Заявник спочатку скаржився, що родичам не дозволялось відправляти йому посилки з теплим одягом. Суд зазначає, однак, що з письмових зауважень заявника з’ясувалось, що в жовтні 1998 року він отримав теплу куртку та взуття (§119).

138. Суд далі зазначає, що заявник не скаржився на кількість листів, які він міг відправляти або отримувати. Практика Запорізького слідчого ізолятора №2, якою йому було дозволено відправляти одного листа на місяць, відповідала вимогам Інструкції (§74). Більше того, під час візиту делегації він підтвердив, що мав право отримувати необмежену кількість листів.

139. Відносно візитів родичів заявника Суд зазначає, що сторони не оспорювали кількість візитів, а лише їх тривалість (§116-119). Суд бере до уваги свідчення заявника щодо обмеження тривалості візитів його родичів (§29). Це твердження підтверджувалось начальником слідчого ізолятора, який зазначав, що в липні 1999 року заявник критикував тривалість візитів, заявляючи, що вони повинні тривати одну-дві години, але адміністрація слідчого ізолятора не могла надати йому більш тривалі зустрічі, пояснюючи це великою кількістю ув’язнених, що утримувались у слідчому ізоляторі (§45 вище). На додаток 1 березня 1999 року начальник Запорізького слідчого ізолятора №2 надав йому право на візити протягом години (§120 вище).

140. Щодо прогулянок заявника на свіжому повітрі Суд зазначає, що він почав ходити на прогулянки без наручників 18 травня 1998 року; відповідно до свідчень заявника прогулянки, як правило, тривали 20 – 30 хвилин, іноді 50 хвилин (§29, 119,120 вище). Уряд не оскаржував дату надання прогулянок на свіжому повітрі, але доводив, що вони тривали одну годину (§117-118 вище). Суд, тим не менше, знаходить достовірною версію заявника стосовно цих подій, згідно з якою адміністрація слідчого ізолятора не інформувала його про те, скільки такі прогулянки мають тривати відповідно до національного законодавства, і коли він дізнався з тюремних правил, які принесла йому його дружина, що прогулянки повинні тривати одну годину, адміністрація слідчого ізолятора перешкоджала у цьому, організовуючи у цей же час йому зустрічі (§30 вище). Суд бере до уваги свідчення заявника, що така практика була припинена у серпні або вересні 1999 року. Він зазначає, що Уряд не надав жодних доказів, які б доводили, що прогулянки заявника тривали одну годину, як це передбачалось Інструкцією чи Тимчасовим положенням.

У Запорізькому слідчому ізоляторі №1 ув’язненим дозволялось ходити на прогулянки на свіжому повітрі без наручників з березня 1998 року (§40 вище).

141. Суд вивчив усі умови, у яких заявник утримувався протягом перебування в Запорізькому слідчому ізоляторі №2. Оскільки не може бути встановлено з повною ясністю умови утримання, які застосовувались до нього до візиту делегації Суду, деякі факти залишаються спірними та ясно встановленими. На думку Суду, зокрема, щонайменше до березня 1998 року заявник разом з іншими ув’язненими, засудженими до смертної кари, утримувався в слідчому ізоляторі, був зачинений 24 години на день у камері, яка забезпечує лише дуже обмежений життєвий простір, що вікна у камері були закриті таким чином, що не було умов для доступу природного світла, що не було умов для будь-яких фізичних вправ на свіжому повітрі і що було мало або не було взагалі можливості зайняти себе чимось, а також для людського спілкування. Разом із звітами КПК стосовно утримання засуджених до смертної кари в Україні в таких же умовах, Суд вважає, що умови утримання заявника в таких шкідливих умовах призводить до поводження, що принижує людську гідність, у порушення статті 3 Конвенції. Суд далі знаходить, що ситуація заявника погіршилась тим фактом, що він був у цей період засуджений до смертної кари, хоча, як зазначається в §16 та 126, мораторій уже тривав на час обвинувачення та покарання заявника.

142. Суд вважає, що в цій справі немає доказів існування позитивного наміру принизити чи дезорієнтувати заявника. Однак, незважаючи на те, що питання, чи метою поводження було прагнення принизити або дезорієнтувати жертву, є фактором, який слід брати до уваги, відсутність такої мети не може виключати констатацію порушення статті 3 Конвенції (див. рішення у справі “V. проти Сполученого Королівства” [ ВП] , заява №24888/94, §71, ECHR 1999-IX; і рішення у справі “Калашников проти Росії”, цитоване вище, §101). Він вважає, що умови, в яких утримувався заявник, зокрема до травня 1998 р., повинні були завдати йому значного психічного страждання і принизити його людську гідність.

143. Суд підтверджує, що між травнем 1998 року та датою візиту делегації Суду в жовтні 1999 року відбулись суттєві та прогресивні покращення і в загальних умовах утримання заявника, і в режимі, що застосовувався слідчим ізолятором. Зокрема, були зняті ставні з вікон у камерах, проводились щоденні прогулянки та було надано право ув’язненим мати побачення й листуватись. Тим не менше, Суд зауважує, що до дати введення цих покращень заявник уже був ув’язнений у цих жахливих умовах протягом більше 12 місяців, включаючи період, що складався з 8 місяців після того, як Конвенція набула чинності для України.

144. При розгляді суттєвих умов утримання заявника та занять, які йому пропонувались, Суд також звернув увагу, що Україна мала серйозні соціально-економічні проблеми в ході перехідного періоду і що до літа 1998 р. адміністрація СІЗО працювала в складних економічних умовах і займалася впровадженням нового національного законодавства та відповідних інструкцій. Проте, Суд зауважує, що брак коштів не може, в принципі, виправдати умови, які були настільки поганими, що перевищили поріг поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції. Крім того, економічні проблеми України не можуть у будь-якому разі пояснити та виправдати окремі умови утримання, які в §141 були визнані неприйнятними у цій справі.

145. Відповідно, в цій частині було порушено статтю 3 Конвенції.

ІV. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

146. Заявник скаржився на те, що йому було дозволено отримувати лише одну бандероль з продуктами харчування та речами туалету двічі на місяць.

147. Суд погоджується, що скарги заявника мають бути розглянуті відповідно до статті 8 Конвенції, яка передбачає таке:

“1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, житла і до таємниці кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб”.

148. Перш за все, Суд повторює, що Конвенція діє для всіх Договірних Сторін виключно стосовно тих подій, які відбулись після набуття чинності Конвенцією стосовно цієї Сторони. Суд відповідно має юрисдикцію перевіряти скарги заявника настільки, наскільки вони стосуються періоду після 11 вересня 1997 року, коли Конвенція набула чинності для України.

149. З записів слідчого ізолятора виявилось, що заявник отримував пакети від його дружини та/або матері, які в основному містили продукти харчування та речами туалету, 26 серпня, 27 жовтня, 29 грудня 1997 року та 27 лютого, 24 квітня та 27 жовтня 1998 року (§58). Він не використовував свого права у червні 1998 року. Заявник не заперечував зміст записів слідчого ізолятора.

150. Суд зазначає, що обмеженням кількості бандеролей та посилок, які заявник мав право отримувати, органи державної влади втручались у право заявника на повагу до його кореспонденції, гарантоване §1 статті 8 Конвенції та що такі обмеження можуть бути виправдані лише за умови, зазначені у другому параграфі цієї статті.

151. Зокрема, щоб не суперечити статті 8, втручання має бути здійснено “відповідно до закону”, переслідувати законну мету і бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети (див. рішення у справі “Сільвер та інші проти Сполученого Королівства” від 25 березня 1993 р., серія А №61, с.32, §84; і рішення у справі “Петра проти Румунії” від 23 вересня 1998 р., Звіти 1998-VII, с.28-53, §36).

152. Насамперед Суд повинен розглянути, чи втручання було здійснено “відповідно до закону”. Цей вираз, по-перше, вимагає, щоб відповідний захід мав певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна бути здатна передбачити його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права (див. рішення у справах “Круслін проти Франції” та “Ювіг проти Франції” від 24 квітня 1990 р., серія А №176-А, с.20, §27, і серія А №176-В, с.52, §26, відповідно).

153. Уряд у своїх письмових зауваженнях звертається до Закону. У своїх додаткових зауваженнях Уряд додає посилання на Виправно-трудовий кодекс (Кодекс), Інструкцію та Тимчасове положення (§114).

1. Період між 11 вересня 1997 року та 11 липня 1999 року

154. Суд зауважує, що закон регулює умови утримання до вступу вироку в законну силу (§76 вище). Із заяв свідків, заслуханих делегацією, та з документів, наданих Урядом, видно, що після того, як вирок вступав у законну силу, умови утримання засуджених до смертної кари в основному регулювались Інструкцією, виданою Міністерством юстиції, Генеральною прокуратурою та Верховним Судом (§§73-75 вище). Однак, Кодекс встановлює основну правову базу стосовно умов утримання (§§82-87).

(а) Виправно-трудовий кодекс

155. Суд зауважує, що хоча Кодекс відповідає другій вимозі, що випливає з виразу “у відповідності із законом”, а саме, що закон має бути доступним, він не відповідає третій вимозі, зокрема, що закон має бути передбачуваний, у значенні сенсу та природи оскаржуваних заходів.

156. Суд зазначає, що Уряд звертається до частини 3 статті 41 Кодексу, згідно з якою “засудженим, незалежно від призначеного їм виду режиму, дозволяється одержання не більш як двох бандеролей на рік” (§85 вище). Однак це положення є частиною статті 41, яка встановлює правила стосовно отримання посилок та бандеролей осіб, засуджених до позбавлення волі. Суд погоджується з тим, що було б незрозумілим, якби особи, засуджені до смертної кари, включались до осіб, засуджених до позбавлення волі, в сенсі Кодексу, оскільки смертна кара застосовується стосовно злочинців, щодо яких вважається неможливим перевиховання шляхом позбавлення волі. Суд зауважує, що правова позиція є більш зрозумілою в другому параграфі статті 41 Кодексу, яка встановлює, що “засудженим, які відбувають позбавлення волі в тюрмах, одержання посилок і передач не дозволяється”. У цій справі заявник був постійно ув’язнений в Сімферопольському слідчому ізоляторі, а не у виправно-трудовій колонії, не у виховно-трудовій колонії чи у виправно-трудовій колонії-поселенні, як зазначено в першій та четвертій частинах цієї статті (§85).

157. У світлі цих обставин Суд доходить висновку, що обмеження, які були накладені Кодексом, згідно з зауваженнями Уряду, не були передбачуваними, щоб відповідати вимогам другого параграфа статті 8 Конвенції, оскільки заявник не міг знати з впевненістю, чи застосовуються до нього обмеження, встановлені Кодексом, стосовно кількості посилок та бандеролей, які ув’язненим дозволено було отримувати від родичів.

(b) Інструкція

158. Суд зауважує, що Інструкція була внутрішнім документом, який не був доступний громадськості: Уряд надіслав Суду лише частину її.

159. Суд зазначає, що за цих обставинах не можна говорити, що втручання в право заявника стосовно його кореспонденції здійснювалось “у відповідності із законом”, як того вимагає §2 статі 8 Конвенції. Дійсно, Інструкція була замінена на Тимчасове положення, затверджене Державним департаментом з питань виконання покарань 25 червня 1999 року наказом №72 та зареєстроване 1 липня 1999 року під №426/3719 Міністерством юстиції України, яке набуло чинності 11 липня 1999 року і яке було публічним. Однак Тимчасове положення не застосовується до фактів, які відбулись до 11 липня 1999 року.

160. Таким чином, статтю 8 Конвенції було порушено в період між 11 вересня 1997 року та 11 липня 1999 року.

2. Період після 11 липня 1999 року

161. Суд вважає, що скарга заявника відносилась до періоду переважно до 11 липня 1999 року, коли він мав право отримувати дві бандеролі на рік (§74), та що він не скаржився, що його кореспонденція контролювалась після цієї дати.

162. Однак Суд вважає за потрібне розглянути також обмеження, які викладені у Тимчасовому положенні, де заявникові дозволялось отримувати шість посилок та три бандеролі на рік.

Допускається, що таке обмеження становить втручання в право заявника на повагу до кореспонденції. Таке втручання є “у відповідності із законом”, тобто Тимчасовим положенням, та може бути розцінено як таке, що має на меті правову ціль “попередження заворушень чи злочинів”, маючи на увазі зацікавленість адміністрації слідчого ізолятора в забезпеченні того, щоб шкідливі для слідчого ізолятора речі не проносили до слідчого ізолятора.

163. Стосовно необхідності такого втручання Суд має взяти до уваги логічну проблему, яка включає обробку необмеженої кількості посилок, що прибуватимуть до великої пенітенціарної установи, в цій справі в установі утримувалось більше 3 тисяч в’язнів. Надання дозволу ув’язненим на отримання необмеженої кількості посилок чи бандеролей має тягнути за собою велику кількість роботи частини персоналу слідчого ізолятора для контролювання кожної посилки з точки зору збереження безпеки слідчого ізолятора. Режим охорони всередині слідчого ізолятора має на меті захист суспільства від небезпечних злочинців, а також захист самих ув’язнених усередині. Адміністрація слідчого ізолятора в зв’язку із цим мала законний інтерес захистити безпеку засобом, який би зменшив або лімітував ризик небезпеки. В той же час має бути дотриманий необхідний баланс між інтересами безпеки і повагою до права ув’язненого підтримувати контакти із зовнішнім світом.

164. У цій справі Суд зауважує, що можливість отримувати посилки чи бандеролі кожні шість тижнів може бути розцінена як такий баланс, беручи до уваги, що адміністрація слідчого ізолятора забезпечує одяг, їжу та медикаменти для всіх ув’язнених протягом позбавлення волі. На додаток Суд посилається на свідчення Уряду, що немає обмежень для родичів надсилати ув’язненим гроші, щоб придбати продукти харчування в магазині слідчого ізолятора.

165. На фоні цих обставин та маючи на увазі межі розсуду, що має Уряд при врегулюванні в’язничного життя, Суд зауважує, що заходи були пропорційні меті запобігання заворушенням та злочинам.

166. Таким чином, статтю 8 Конвенції стосовно періоду після 11 липня 1999 року порушено не було.

V. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

167. Заявник стверджував, що він не мав жодного ефективного засобу захисту в сенсі статті 13 Конвенції стосовно умов, у яких він утримувався, чи втручання в його кореспонденцію.

Стаття 13 Конвенції проголошує таке:

“Кожен, чиї права та свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи”.

168. Суд зазначає, що це положення гарантує засоби на національному рівні для дії суті прав та свобод за Конвенцією в будь-якій формі, в якій вони можуть траплятися, бути забезпеченими в національному судовому порядку. Цей ефект вимагає зв’язати положення національних засобів з суттю “обґрунтованої скарги” за Конвенцією та встановити відповідну допомогу, хоча Договірні Сторони допускають деяке роз’єднання у спосіб, у який вони відповідають їхнім зобов’язанням за Конвенцією згідно з цими положеннями. Розмір зобов’язань згідно зі статтею 13 варіюється в залежності від природи скарги заявника відповідно до Конвенції. Однак засоби, які вимагаються статтею 13, повинні бути “ефективними” як на практиці, так і в законі. Зокрема, його реалізація не повинна невиправдано ускладнюватись актами чи розпорядженнями органів влади країни-відповідача. (див. “Ілхан проти Туреччини” (ВП), №22277/93, ЄСПЛ 2000-VII, §97).

169. Суд вважає, що заявник подав обґрунтовану скаргу стосовно його прав за статтями 3 та 8 Конвенції.

170. Нагадуючи свій висновок стосовно попередніх зауважень, поданих Урядом, Суд знаходить, що заявник не мав ефективного засобу захисту стосовно його скарг за Конвенцією.

171. У цій справі, відповідно, мало місце порушення статті 13 Конвенції.

VІ. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

172. Стаття 41 Конвенції проголошує:

“Якщо суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію. Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію”.

173. Заявник не подав жодної конкретної скарги щодо відшкодування матеріальної шкоди чи витрат. Однак він подав скаргу на 50.000 $ (50, 778 євро) стосовно компенсації моральної шкоди.

174. Уряд не коментував ці вимоги.

175. Суд, беручи до уваги свої висновки за розглядом скарги заявника за статтями 3, 8 та 13. Конвенції, погоджується, що він поніс моральну шкоду у зв’язку з загальними умовами утримання та обмеженням органами влади його прав на повагу до його кореспонденції. Об’єктивно оцінюючи дану шкоду, Суд зобов’язує сплатити заявникові 2000 євро як компенсація нематеріальної шкоди та будь-який податок, який може бути справлений з цієї суми.

А. Пеня

176. Суд вважає, що пеня, яка нараховуватиметься у разі несвоєчасної сплати, дорівнює граничній позичковій ставці Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.

На цих підставах суд одностайно

1. Відхиляє попередні зауваження Уряду,

2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції,

3. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції у період з 11 вересня 1997 року до 11 липня 1999 року.

4. Постановляє, що не було порушення статті 8 Конвенції у період після 11 липня 1999 року,

5. Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції в зв’язку зі статтею 3 та 8 Конвенції;

6. Постановляє,

а) що Держава-відповідач повинна сплатити заявникові протягом 3-х місяців з моменту набуття чинності рішенням відповідно до статті 44 §2 Конвенції, 2000 євро (дві тисячі євро) у покриття моральної шкоди, які повинні бути конвертовані в українські гривні за курсом на дату сплати, а також будь-який податок, який може бути утриманий;

б) що після закінчення вищезазначеного 3-місячного терміну, на зазначену суму буде нараховуватися простий відсоток у розмірі граничної ставки за кредитом Європейського центрального Банку протягом всього періоду прострочення плюс 3 відсоткових пункти;

7. Відхилив інші вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції.

Здійснено англійською, повідомлено 29 квітня 2003 року згідно з §2 і 3 статті 77 Регламенту.

Н. Братца, голова

М. О’Бойл, секретар

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори