пошук  
версія для друку

Назаренко проти України

   

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

Справа “Назаренко проти України”

(Заява №39483/98)

РІШЕННЯ

Страсбург

29 квітня 2003 року

Це рішення набуває статусу остаточного відповідно до обставин, що зазначені в §2 статті 44 Конвенції. Воно може бути відредагованим.

В справі “Назаренко проти України”

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою у складі:

сер Н. Братца, голова,

п. М. Пеллонпя,

пані Е. Палм,

п. Й. Макарчик,

пані В. Стражницька,

п. В. Буткевич,

п. Р. Марусте,

та п. М. О’Бойл, секретар секції,

порадившись у нарадчій кімнаті 25 березня 2003 року,

виносить таке рішення, яке було прийнято у зазначений вище день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа ґрунтується на заяві (№39483/98) проти України, що була подана до Європейської комісії з прав людини (далі – Комісія) відповідно до колишньої 25 статті Конвенції про захист прав і основних свобод людини (далі – Конвенція) громадянином України Ігорем Миколайовичем Назаренком (далі – заявник) 12 вересня 1997 року.

2. Заявника представляв пан А. Крамцов, адвокат, що практикує в Судаку (Крим). Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пані Валерія Лутковська, з Міністерства юстиції України.

3. Заявник скаржився, зокрема, що умови, в яких він перебував у “коридорі смерті” в Сімферопольському слідчому ізоляторі, призвели до нелюдського та такого, що принижує людську гідність, поводження.

4. Заяву було передано до Суду 1 листопада 1998 року, коли набув чинності Протокол №11 до Конвенції.

5. Заяву було передано до Четвертої секції Суду (§1 правила 52 Регламенту Суду). У цій секції відповідно до правила 26 §1 Регламенту Суду була сформована палата, яка повинна була розглядати справу.

6. Порадившись зі сторонами, Президент Палати прийняв рішення, що в інтересах належного судочинства провадження у справі повинно відбуватися одночасно з провадженням у справах “Данкевич проти України”, “Алієв проти України”, “Хохлич проти України”, “Полторацький проти України” та “Кузнєцов проти України” (заяви №№40679/98, 41220/98, 41707/98 та 38812/97 та 39042/97 (§2 правила 43)).

7. Своїм рішенням від 25 травня 1999 року палата визнала заяву частково прийнятною. 4 жовтня 1999 року Суд здійснив візит до Сімферопольського СІЗО з метою встановлення фактів.

8. 1 листопада 2001 року Суд змінив склад Секцій (§1 правила 25). Цю справу було передано новому складу Четвертої секції.

9. Уряд, але не заявник, подали свої зауваження щодо суті заяви (§1 правила 59).

ФАКТИ

І. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

А. ЗАГАЛЬНИЙ ОПИС ПОДІЙ

10. 23 жовтня 1995 року заявник був заарештований співробітниками міліції та поміщений під варту в слідчому ізоляторі Головного управління Міністерства внутрішніх справ Автономної Республіки Крим.

11. 26 квітня 1996 року Судова колегія з кримінальних справ Верховного суду Автономної Республіки Крим визнала заявника винним у вбивстві двох осіб та засудила його до смертної кари.

12. У той же день за рішенням адміністрації слідчого ізолятора Головного управління внутрішніх справ Автономної Республіки Крим заявник був переведений до однієї з камер, призначених для осіб, які очікують виконання вироку, відповідно до Закону про попереднє ув’язнення 1993 року (тут і далі – Закон).

13. 25 липня 1996 року Судова колегія з кримінальних справ Верховного Суду України підтвердила рішення суду першої інстанції.

14. 20 лютого, 27 березня, 15 травня, 26 червня та 23 липня 1997 року матері заявника було надано дозвіл на побачення з її сином. 7 жовтня 1997 року їй знову було надано дозвіл на побачення з заявником разом із молодшим братом.

15. 24 жовтня 1997 року заступник Голови Верховного Суду України відхилив заяву про перегляд у порядку нагляду, подану адвокатом заявника.

16. 23 грудня 1997 року мати заявника знову відвідувала заявника. Її наступний візит відбувся 30 січня 1998 року, її супроводжував брат заявника.

17. Мораторій на виконання смертної кари був проголошений Президентом України 11 березня 1997 року. Рішенням №11рп/99 від 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав неконституційними положення Кримінального кодексу стосовно смертної кари. Покарання у вигляді смертної кари було, таким чином, замінено на довічне ув’язнення відповідно до Закону №1483-ІІІ від 22 лютого 2000 р.

18. 26 червня 2000 року Верховний суд Автономної Республіки Крим замінив заявникові покарання у вигляді смертної кари на довічне позбавлення волі.

В. Усні свідчення перед делегатами Суду

19. Свідчення стосовно заявника були заслухані делегатами Суду в Сімферопольському слідчому ізоляторі 4 жовтня 1999 року. Делегація Суду була в складі суддів М. Пеллонпе, Й. Макарчика та Р. Марусте. Свідчення можна підсумувати таким чином:

1. ЗАЯВНИК

(а) Основні умови утримання заявника в “коридорі смерті”

20. Заявник був поміщений у Сімферопольський слідчий ізолятор 26 жовтня 1995 року. В день візиту делегації Суду він підтвердив, що він був поінформований стосовно своїх прав та обов’язків. Фактично, за три чи чотири дні до того він підписав папір стосовно своїх прав і обов’язків.

21. Він заявляє, що йому було дозволено мати душ кожного четверга, а також голитися індивідуальним приладдям. У той же час його волосся було постриженим. До осені 1998 року він міг помитися тільки один раз на десять днів. З того ж часу він може використовувати індивідуальний станок для гоління. Відповідно до його свідчень, в’язні “коридора смерті” почали мати мило та холодну воду у своїх камерах тільки в 1998 році. До того в камерах були крани, але в’язні не могли вмикати або вимикати воду, це робилося охоронцем для всіх в’язнів. В камерах були вставлені кватирки, які в’язні могли відчинити і впустити свіже повітря.

22. Відповідно до свідчень заявника, металеві ставні закривали вікно в його камері до літа 1998 року. Він підтвердив, що світла було достатньо для читання або писання, його камера була оснащена двома лампочками – нормальною та затемненою. Він зазначив, що стосується його камери, встановлення ламп, кранів для води, дзеркала, нових металевих ліжок та вікон почалось за два тижні до візиту делегації.

23. Заявник не мав ніяких контактів з іншими в’язнями. Коли він перебував у своїй камері з іншим в’язнем, вони були разом в душі або на прогулянці. На питання делегації Суду: “Який був найдовший період, коли ви не мали жодних контактів з іншими в’язнями?”, він відповів: “Це було під час розслідування, близько трьох місяців”. Він також зазначив, що протягом розслідування, яке тривало шість місяців, він був поміщений в одиночне ув’язнення згідно з рішенням прокурора, яке базувалось на письмовій скарзі щодо його буцімто поганої поведінки стосовно іншого ув’язненого. Відповідно до свідчень заявника, в’язні мають можливість бути ув’язненими в одиночній камері або камері на двох. Він підтвердив, що до сьогоднішнього дня він перебував у камері на двох.

24. Він підтвердив, що з 1996 року в’язні можуть купувати книжки в в’язничному магазині і з 1999 року їм дозволено отримувати до десяти газет. У слідчому ізоляторі є радіо – гучномовець, який вимикається о 10 вечора.

25. На питання делегації Суду: “Чи маєте Ви скарги стосовно їжі?”, заявник відповів: “Як ми можемо скаржитись на їжу, коли люди, що працюють, не отримують заробітну плату?”

26. Відповідно до свідчень заявника, в’язні кожного дня оглядаються фельдшером та один раз на тиждень лікарем слідчого ізолятора, якого можна також викликати у випадку необхідності надання швидкої допомоги.

27. Заявник підтвердив, що коли він порушує правила, він може бути покараний забороною на побачення та отримання посилок. Протягом періоду розслідування він не порушував правила. Відносно загальної ситуації, то він не чув про інших в’язнів, які були б піддані такому поводженню.

28. Він також підтвердив, що бачив начальника слідчого ізолятора у вівторок. Якщо в нього виникають питання або скарги, він може звернутися з заявою.

29. Коли заявник висловлює бажання бачити свого адвоката, він направляє заяву адвокатові через начальника слідчого ізолятора. Охоронці присутні протягом його зустрічі з адвокатом. Заявник не писав детальних скарг чи запитів, він обговорював усі ці питання з своїм адвокатом протягом їх зустрічей у слідчому ізоляторі.

(в) Практика слідчого ізолятора стосовно кореспонденції

30. Заявникові було дозволено направляти та отримувати листи з кінця 1998 року. Протягом його перебування в Сімферопольському слідчому ізоляторі він отримав чотири або п’ять листів. Він писав своїй матері майже кожного місяця. Він не отримав листа матері, що був направлений у вересні 1999 року, але він не знає, чи відбулось це через цензуру в слідчому ізоляторі.

(с) Практика слідчого ізолятора стосовно отримання посилок та бандеролей

(Посилки, що передаються в’язням, можуть пересилатись через пошту (посилка) або можуть бути принесені особисто до слідчого ізолятора (передача). Маленькі речі, такі, як книги або періодика, можуть бути переслані через пошту як бандероль).

31. Заявник почав отримувати посилки приблизно у вересні 1998 року. Він заявляє, що йому дозволено отримувати шість посилок та три бандеролі на рік. Він вважає цю кількість достатньою, навіть незважаючи на те, що він хотів би отримувати посилку кожного місяця. Він підтверджує, що його родичам дозволяли посилати йому продукти харчування.

(d) В’язничний одяг

32. Заявникові не було дозволено вдягати будь-який інший одяг, крім того, що був виданий адміністрацією слідчого ізолятора, крім нижньої білизни та шкарпеток. Улітку в’язні мали носити куртки, взимку їм видавались теплі куртки та хутряні шапки. Відповідно до свідчень заявника, зимовий одяг є достатнім для цього сезону.

(е) Щоденна прогулянка

33. Заявник підтвердив, що він має щоденну прогулянку протягом однієї години з літа 1998 року. З серпня або вересня 1999 року охоронці не одягають (протягом прогулянки) наручники.

2. п. В.М. ЄЛІЗАРЄВ

34. Свідок був начальником слідчого ізолятора Сімферополя протягом часу, коли заявник був в ув’язненні.

(а) Основні умови тримання заявника в “коридорі смерті”

35. Свідок зазначає, що на день візиту делегації Суду в слідчому ізоляторі утримується близько 3 000 в’язнів, з яких 30 знаходяться в “коридорі смерті”.

36. Згідно з його свідченнями, кожний засуджений до смертної кари був ознайомлений зі своїми правами та обов’язками. Копії списку прав та обов’язків були розвішані в усіх камерах. Він підтвердив, що немає таємності відносно прав та обов’язків ув’язнених та що з того моменту, як закон про права і обов’язки (в’язнів) було опубліковано, всі в’язні були ознайомлені з ним.

37. Він також підтвердив, що бачив заявника раз на тиждень, що було, згідно із словами свідка, регулярною практикою. Він зазначив, що заявник ніколи не скаржився на умови його утримання, але не погоджувався із його засудженням до смертної кари. Він також зазначив, що заявник був проінформований про нову Інструкцію та про нове Положення про права і обов’язки засуджених до смертної кари.

38. Свідок вважає достатнім опалювання. Слідчий ізолятор має свою власну бойлерну, та в камерах є система вентиляції повітря. Відповідно до заяви свідка, в’язні мають гарячий душ раз на сім днів, коли міняється постільна білизна. Він спростував заяву заявника відносно того, що всі засуджені до смертної кари користуються одним станком для гоління, що може призвести до проблем із здоров’ям у зв’язку із ризиком інфекцій. Він заявив, що в’язні голяться окремим лезом, яке видається адміністрацією слідчого ізолятора.

39. Він стверджує, що в денний час у камері є дві лампи та природне освітлення з вікон, яке він вважає достатнім. Уночі в камері є тільки одна лампа. Він заявив, що кожний засуджений до смертної кари має камеру не менше 12 квадратних метрів. Є можливість читати книжки та літературу, використовуючи природне й штучне освітлення.

40. Свідок заявив, що всі в’язні піддаються рентгенівському обстеженню двічі на рік. Раз на тиждень їх оглядає начальник медичного відділу, та кожного дня проводить інспекцію фельдшер.

(в) Практика слідчого ізолятора стосовно кореспонденції

41. Свідок зазначив, що засуджені до смертної кари мають право спілкуватись із зовнішнім світом без будь-яких обмежень шляхом направлення та отримання листів. Він також сказав, що така ситуація була запроваджена з травня 1999 року. Він погодився, що згідно з існуючою процедурою кореспонденція в’язнів переглядається, але він не згадав жодного випадку, коли вхідні листи були зупинені та не передані адресату, включаючи і листи з Європейської комісії з прав людини. Він підтвердив, що кореспонденція заявника реєструвалась у журналі. Більше того, кожний засуджений до смертної кари може поскаржитись на будь-які порушення права на листування начальникові слідчого ізолятора, прокуророві, що здійснює нагляд за слідчим ізолятором, та будь-якій іншій посадовій особі департаменту.

(с) Практика слідчого ізолятора стосовно отримання посилок та бандеролей

42. Відповідно до слів свідка, можливість отримання посилок запроваджена з травня 1999 року. З того часу в’язневі дозволено отримувати шість посилок (передач) з продуктами харчування та дві бандеролі на рік. До того їм не було дозволено отримувати жодної посилки до того часу, поки рішення суду в їх справі не набуде статусу остаточного. Більше того, в’язні можуть купувати продукти харчування в магазині слідчого ізолятора. Вони можуть витрачати 55 гривень на місяць по цінами, які є такими ж, за якими слідчий ізолятор купує їжу в державних магазинах.

(d) Щоденна прогулянка

43. Відповідно до слів свідка, до травня 1998 року в’язням не було дозволено виходити на щоденну прогулянку. З того часу їм дозволено прогулянку на одну годину і без наручників.

3. п. ВОЛОДИМИР Г. БАБЧИНСЬКИЙ

44. Свідок був лікарем у Сімферопольському слідчому ізоляторі, в якому він працює з 1992 року.

45. Він заявив, що медичний персонал Сімферопольського слідчого ізолятора складається з шести лікарів (чотири терапевти, один психіатр та один рентгенолог), фельдшери, один асистент рентгенівської лабораторії, фармаколог та санітар. Згідно із словами свідка, медична допомога надається 24 години на добу. Кожний в’язень може в будь-який час поскаржитись та отримати термінову медичну допомогу. Засуджені до смертної кари оглядаються фельдшером кожного дня під час їхньої щоденної прогулянки. В’язні можуть звернутись до нього за будь-якою медичною допомогою та, якщо його допомоги не достатньо, він може звернутись до лікаря. З іншого боку, в’язень може звернутись безпосередньо до лікаря. Кожен в’язень має медичну книжку, яка заводиться з його прибуття, в якій записуються всі деталі та результати медичних оглядів і яка зберігається протягом усього періоду позбавлення волі.

46. Свідок зазначив, що заявник з моменту його прибуття 26 жовтня 1995 року до слідчого ізолятора скаржився, що його було побито. В березні 1997 року він звернувся за допомогою в зв’язку із респіраторною вірусною інфекцією.

47. Він також зазначив, що тестування на ВІЛ для в’язнів не було обов’язковим і проводилось тільки на індивідуальний запит. Тест проводився при індивідуальному інтерв’ю між доктором та ув’язненим. Свідок не підтвердив, що в слідчому ізоляторі є ув’язнені, інфіковані вірусом ВІЛ, заявляючи, що це є конфіденційною інформацією. Єдина особа, хто знає, що в’язні інфіковані вірусом ВІЛ, є лікар, що відповідає за тестування та подальші консультації.

48. Що стосується скарг на гігієнічні умови в слідчому ізоляторі, свідок не отримував таких скарг. Він підтвердив, що зміни в режимі для засуджених до смертної кари, особливо можливість мати щоденні прогулянки та природне освітлення в камерах, покращили їх стан здоров’я.

4. п. ЮРІЙ Н. ГОВОРУН

49. Свідок був фельдшером, працює в Сімферопольському слідчому ізоляторі протягом двох з половиною років. Він відповідав за щоденний контроль стану здоров’я в’язнів у той час, як лікар проводив візити та надавав швидку допомогу. Він підтвердив, що були специфічні проблеми із засудженими до смертної кари та, фактично, він працював переважно з ними. Він супроводжував цих ув’язнених протягом їхньої щоденної прогулянки.

50. Він підтвердив, що покращення житлових умов у камерах засуджених до смертної кари мало позитивний вплив на їхнє здоров’я. З того моменту він не отримував подальших скарг від них стосовно здоров’я та гігієни.

51. Свідок зазначив, що він ніколи не бачив жодних ознак жорстокості охоронців щодо засуджених до смертної кари або будь-яких тілесних ушкоджень. Він ніколи не чув про такі скарги від інших працівників слідчого ізолятора. Він оглядав в’язнів щотижня і звітував керівництву. Відповідно до слів свідка, заявник не скаржився більше, ніж інші в’язні. Він підтвердив, що оглядав заявника протягом двох з половиною років і не помічав жодних змін у його психічному стані. Він не засвідчив жодних симптомів депресії заявника.

5. пані НАДІЯ М. КУЗЯЄВА

52. Свідок є матір’ю заявника. В її листі від 29 травня 1998 року до Суду вона скаржилась, що її сина було побито. Вона підтвердила, що протягом його ув’язнення заявник був побитий, і йому не було надано будь-якої медичної допомоги. Його допитували протягом двох годин і через дві години його було поміщено до госпіталю. Вона могла бачити сліди побиття на його обличчі протягом їхньої зустрічі через шість місяців. Їй було дозволено мати побачення з сином через шість місяців після того, як його було арештовано. На цій зустрічі вона спитала сина стосовно побиття, і він підтвердив, що його били.

(а) Практика слідчого ізолятора стосовно кореспонденції

53. Вона не має жодних скарг на адміністрацію стосовно отримання та надсилання листів. Вона скоріше скаржиться на систему утримання взагалі. Вона почала листуватись із сином у 1998 році. Однак вона не могла надати будь-які деталі в цьому питанні. Вона написала свого останнього листа синові в середині вересня 1999 року, але на дату слухань він ще не отримав його. З іншого боку вона підтвердила, що листи ніколи не губились.

54. На запитання представника Уряду: “Протягом останніх двох або трьох місяців як часто ви посилали листи своєму сину? Чи можете Ви їх направляти кожного тижня?”, свідок відповіла: “Якщо виникає потреба, я пишу йому листа”. На запитання представника Уряду: “А як часто Ви отримуєте листи від нього? Чи може він писати Вам більше, ніж раз на місяць?”, свідок відповіла: “Рік тому нам було дозволено надсилати один лист на місяць, а зараз немає обмежень, ми можемо писати листи так часто, як ми хочемо”.

(в) Практика слідчого ізолятора стосовно отримання посилок і бандеролей

55. Свідок підтвердила, що вона почала направляти посилки синові в 1998 році. З того часу вона не має скарг на адміністрацію слідчого ізолятора в цій сфері.

(с) Практика слідчого ізолятора стосовно візитів родичів ув’язнених

56. Свідок бачила заявника раз на місяць протягом побачення, що тривало 15 – 20 хвилин або найбільше 30 хвилин. Вона не скаржилась на тривалість її візиту або на те, що він був раптово перерваний охоронцем, який був присутнім на побаченні, оскільки була щаслива мати навіть це коротке побачення. Вона говорила з сином по телефону, бачачи його через скло. Вона не могла побачити, чи був він у наручниках.

57. На запитання представника Уряду: “А що Ви думаєте з приводу тривалості побачення? Чи можете Ви сказати, судячи з атмосфери, якщо б Ви попросили продовжити зустріч на одну годину або більше, чи було б Вам дозволено?”, свідок відповіла: “Я ніколи не просила продовжити зустріч. Я думаю, якщо адміністрація сказала, що вона закінчена, то вона закінчена”. На інформацію представника Уряду: “Ви маєте право на двогодинну зустріч”, свідок відповіла: “Це важко – говорити протягом двох годин через скло”.

58. Свідок зазначила, що заявник ніколи не скаржився у своїх листах на тортури, побиття або на адміністрацію слідчого ізолятора. Він скаржився стосовно посилок, листів та побачень. Вона підтвердила, що ситуація покращилась і що адміністрація слідчого ізолятора розуміла, що засуджені до смертної кари були як інші ув’язнені.

С. ІНСПЕКЦІЯ СІМФЕРОПОЛЬСЬКОГО СЛІДЧОГО ІЗОЛЯТОРА

59. 4 жовтня 1999 року делегація відвідала слідчий ізолятор. Розмір камери заявника був близько 12 квадратних метрів. Камера була прибрана та світла. Тут був відкритий туалет, умивальник з краном тільки з холодною водою, два ліжка, зафіксовані на підлозі, центральне опалення та одне вікно з ґратами. Тут було декілька книжок, газета, шматок мила та туалетний папір. Камера була достатньо теплою та провентильованою.

60. Делегації була показана душова, яка була достатньо чистою. Вони також відвідали двір для прогулянок.

D. ДОКУМЕНТАЛЬНІ СВІДЧЕННЯ

61. Відповідно до записів у в’язничному магазині заявник купував речі за таких обставин:

25 вересня 1997 року він купував продукти харчування на 5,47 грн., 6 жовтня 1997 року він придбав продукти харчування та сірники на 9,34 грн., 23 жовтня 1997 року він купував продукти харчування на 5,61 грн., 5 листопада 1997 року він придбав продукти харчування на 5,43 грн., 20 листопада 1997 року придбав туалетне приладдя та продукти харчування на 6,40 грн., 3 грудня 1997 року він купував продукти харчування на 7,36 грн., 18 грудня 1997 року заявник придбав різні товари на 8,41 грн.

9 січня 1998 року заявник придбав продукти харчування та сірники на суму 9, 70 грн., 22 січня 1998 року він купив продукти харчування на 6, 06 грн., 4 лютого 1998 року він купив продукти харчування та сірники на 15, 59 грн.

62. З медичної картки заявника, що була розпочата 26 жовтня 1995 року, видно, крім іншого, що заявникові було проведено рентгенівське обстеження 26 жовтня 1995 року, 18 травня та 12 листопада 1996 року, 23 травня та 3 листопада 1997 року, 30 травня та 14 листопада 1998 року.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

А. КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ ВІД 28 ЧЕРВНЯ 1996 РОКУ

63. Відповідно до п.п.2 та 3 статті 8 норми Конституції є нормами прямої дії. Гарантується право на звернення до суду для захисту конституційних прав людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

64. §1 статті 9 встановлює, що чинні міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

65. Ч.3 статті 15 забороняє цензуру.

66. Згідно зі статтею 19 правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

67. Стаття 22 проголошує, що права та свободи людини і громадянина гарантуються і не можуть бути скасовані при прийнятті нових законів та внесенні змін до чинних законів.

68. Згідно з п.п.2 та 4 статті 29 ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Кожному заарештованому та затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

69. Відповідно до пунктів 2 та 3 статті 55 кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

70. За статтею 59 кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

71. Ч.3 статті 63 проголошує, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

72. Відповідно до статті 64 конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

B. Законодавчі положення, що регулювали умови утримання в “коридорі смерті”

73. Умови в “коридорах смерті” в українських в’язницях були послідовно врегульовані Інструкцією від 20 квітня 1998 року стосовно умови утримання осіб, засуджених до смертної кари (далі – Інструкція) та Тимчасовим положенням від 25 червня 1999 року стосовно умов утримання осіб, засуджених до смертної кари в слідчих ізоляторах (далі – Тимчасове положення).

74. Інструкцією закріплено, що після винесення остаточного вироку, особи засуджені до смертної кари, повинні утримуватись окремо від інших засуджених у спеціально облаштованих камерах. У виключних випадках, у одній камері могли утримуватись не більше двох таких засуджених. Площа камери на одного засудженого, який перебував у одиночній камері, повинна була бути не меншою за 4 квадратні метри, у камері на дві особи – не меншою за 3 квадратні метри. Засуджені забезпечувались індивідуальним спальним місцем та постільною білизною. Вони носили уніформу, розроблену для особливо небезпечних рецидивістів. Посилання робились також і на їх правовий статус та обов’язки. Встановлювались кількість побачень з родичами та кількість листів, яку в’язні могли надсилати та отримувати: вони мали право на одне побачення в місяць та могли надіслати одного листа на місяць. На отримання пошти обмежень не було. В’язні могли отримувати дві бандеролі на рік. Вони мали право на щоденні одногодинні прогулянки на свіжому повітрі. За межами камер в’язні перебували в наручниках. Їм не дозволялось працювати.

75. Тимчасове положення розширило права осіб, засуджених до смертної кари, у порівнянні з Інструкцією. Зокрема засуджені мали право на восьмигодинний сон уночі; вони могли отримувати шість посилок чи передач та три бандеролі на рік, купувати їжу та предмети туалету у в’язничній крамниці (на суму не більше 70% розміру мінімальної заробітної плати); молитися та читати релігійну літературу й зустрічатися зі священиком та звертатися зі скаргами до державних органів. Їм дозволялось направляти та отримувати листи без будь-яких обмежень і мати щомісячні побачення з родичами до двох годин. Посадові особи в’язниці повинні були бути присутніми під час таких побачень. Побачення з адвокатами відповідно до закріпленого права в’язнів на правову допомогу здійснювались відповідно до виправно-трудового законодавства.

C. ЗАКОН “ПРО ПОПЕРЕДНЄ УВ’ЯЗНЕННЯ” 1993 РОКУ (ДАЛІ – ЗАКОН)

76. Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу, попереднє ув’язнення є запобіжним заходом, який застосовується до підсудного, обвинуваченого чи особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального діяння, що карається позбавленням волі, або до засудженої особи, щодо якої вирок ще не виконаний.

77. Відповідно до ч.4 статті 8, особи, засуджені до виключної міри покарання, вирок щодо яких не став остаточним, утримувались окремо від інших затриманих осіб.

78. Ч.1 статті 9 Закону проголошує серед іншого, що затримані мають право (а) на захист відповідно до норм кримінального права, (б) бути ознайомленими з правилами утримання, (в) мати щоденну одногодинну прогулянку, (г) отримувати двічі на місяць передачу вагою до восьми кілограмів або отримувати необмежені грошові перекази та грошові кошти шляхом переказу чи особистого вручення, (д) купувати продукти харчування та предмети туалету на суму однієї мінімальної місячної заробітної плати, розраховуючись чеками, а також необмежену кількість канцелярських товарів, газет та книжок у в’язничній крамниці, (е) носити свій власний одяг і взуття та мати з собою документи й записи щодо їхньої кримінальної справи, (є) користуватися телевізорами, отриманими від родичів чи інших осіб, та настільними іграми, газетами та книжками, взятими у бібліотеці в попередньому місці їх затримання, чи купленими у крамниці, (ж) окремо відправляти релігійні обряди та користуватися релігійною літературою й предметами, виготовленими з напівкоштовних матеріалів, які стосуються до їхньої віри, за умови, що вони не призводять до порушення правил, які застосовуються у місцях попереднього ув’язнення та не обмежують прав інших осіб, (з) спати вісім годин вночі, протягом яких вони не зобов’язані брати участь у процесуальних діях чи робити що-небудь ще, окрім випадків гострої необхідності, та (и) подавати скарги й подання та надсилати листи державним органам і посадовцям у порядку, передбаченому статтею.

79. Відповідно до статті 11 затримані повинні бути забезпечені засобами для щоденного використання, які відповідають санітарним та гігієнічним вимогам. Площа камери на одну особу не повинна бути меншою за 2,5 квадратні метри. Затримані повинні забезпечуватись харчуванням, індивідуальним спальним місцем, постільною білизною й іншими предметами та щоденним забезпеченням безкоштовно й відповідно до норм, затверджених Урядом. За необхідності вони забезпечуються одягом та взуттям встановленого зразка.

80. Відповідно до ч.1 статті 12 дозвіл для родичів та інших осіб на побачення із затриманим (зазвичай один раз на місяць від однієї до двох годин) надається керівництвом місця затримання, але лише за письмової згоди слідчого, слідчого органу чи суду, у провадженні яких знаходиться справа. Згідно з ч.4 затримані мають право на побачення із захисником, з яким вони можуть зустрічатись наодинці без обмеження кількості побачень чи їх тривалості, з моменту коли адвокат отримує право діяти у такій якості, такий дозвіл має бути наданий у письмовій формі особою чи органом, у провадженні якого знаходиться справа.

81. Відповідно до ч.1 статті 13 затримані можуть листуватися зі своїми родичами та іншими особами і підприємствами, установами й організаціями за письмового дозволу органу, у провадженні якого знаходиться справа. З моменту початку перебігу засудження, кореспонденція більше не піддається жодним обмеженням.

D. ВИПРАВНО-ТРУДОВИЙ КОДЕКС (ДАЛІ – КОДЕКС)

82. Відповідно до статті 28 Кодексу (Основні вимоги режиму в місцях позбавлення волі) основними вимогами режиму в місцях позбавлення волі є: обов’язкова ізоляція засуджених і постійний нагляд за ними з тим, щоб виключалася можливість учинення ними нових злочинів чи інших антигромадських вчинків; точне і неухильне виконання ними своїх обов’язків; різні умови тримання залежно від характеру та ступеня громадської небезпеки вчиненого злочину, особи і поведінки засудженого.

Засуджені повинні носити одяг єдиного зразка. Їх піддають обшукові; особистий обшук провадиться особами однієї статі з обшукуваним. Кореспонденція засуджених, а також посилки, передачі і бандеролі, що надходять на їх ім’я, підлягають перегляду. У виправно-трудових установах встановлюється суворорегламентований внутрішній розпорядок.

Зберігання засудженими при собі грошей та цінних речей, а також предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудових установах, не допускається. Виявлені у засуджених гроші та цінні речі вилучаються і, як правило, передаються в доход держави за мотивованою постановою начальника виправно-трудової установи, санкціонованою прокурором.

Перелік і кількість предметів та речей, які засуджені можуть мати при собі, а також порядок вилучення предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудових установах, встановлюються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ.

У порядку, встановленому Кодексом, засудженим дозволяється купувати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби, мати побачення, одержувати посилки, передачі, бандеролі, грошові перекази, листуватися, відправляти грошові перекази родичам.

83. Ч.1 статті 37 (Придбання засудженими продуктів харчування і предметів першої необхідності) передбачається, що засудженим дозволяється купувати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби на кошти, одержані за переказами

84. У статті 40, серед іншого закріплено, що побачення надається після пред’явлення адвокатом ордера юридичної консультації і документа, що посвідчує його особу. Кількість і тривалість побачень не обмежуються та, за заявою адвоката, можуть проводитись віч-на-віч без присутності охорони.

85. Відповідно до статті 41(Одержання засудженими до позбавлення волі посилок, бандеролей і передач) засудженим, яких тримають у виправно-трудових колоніях, дозволяється одержувати протягом року: у колоніях загального режиму – сім посилок (передач), посиленого режиму – шість посилок (передач), суворого і особливого режиму – п’ять посилок (передач). Засудженим, яких тримають у виховно-трудових колоніях, дозволяється одержувати протягом року: у колоніях загального режиму – десять посилок (передач), посиленого режиму – дев’ять посилок (передач).

Засудженим, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі в тюрмах, не дозволяється одержувати посилки (передачі).

Засудженим, незалежно від призначеного їм виду режиму, дозволяється одержання не більш як двох бандеролей на рік, а також придбання без обмеження літератури через книготорговельну мережу.

У виправно-трудових колоніях-поселеннях усіх видів кількість посилок, передач і бандеролей, одержуваних засудженими, не обмежується.

Перелік продуктів харчування і предметів першої потреби, які дозволяється одержувати засудженим у посилках, бандеролях і передачах, а також порядок приймання та вручення засудженим посилок, бандеролей і передач встановлюються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ.

86. Згідно зі статтею 42 (Одержання і відправлення засудженими до позбавлення волі грошових переказів) засудженим дозволяється одержувати без обмеження грошові перекази і відправляти грошові перекази родичам, а з дозволу адміністрації виправно-трудової установи й іншим особам. Одержані за переказами гроші зараховуються на особистий рахунок засудженого.

87. Ч.2 статті 43 (Листування осіб, засуджених до позбавлення волі) у тюрмах засуджені можуть одержувати листи без обмеження їх кількості, а відправляти листи за такими нормами: на загальному режимі – один лист на місяць, на суворому режимі – один лист на два місяці.

E. ЗАКОН “ПРО ПРОКУРАТУРУ”

88. Відповідно до ч.1 статті 12 прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян та юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду. Ч.4 передбачає, що прийняте прокурором рішення може бути оскаржено вищестоящому прокуророві, а в передбачених законом випадках – до суду. Ч.5 передбачено, що рішення Генерального прокурора є остаточним.

89. Відповідно до статті 38 прокурор, його заступник мають право в межах своєї компетенції витребувати із суду будь-яку справу або категорію справ, за якими вироки, рішення, ухвали або постанови набрали законної сили. За наявності підстав для перегляду справи в порядку судового нагляду прокурор виносить протест на вирок, рішення, ухвалу або постанову суду.

90. Відповідно до ч.1 статті 44 предметом нагляду є додержання законності під час перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, виправно-трудових, інших установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначаються судом, додержання встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особами в цих установах, їх прав і виконання ними своїх обов’язків. Прокурор, який здійснює нагляд, має право у будь-який час відвідувати місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи, в яких засуджені відбувають покарання, установи для примусового лікування і перевиховання, опитувати осіб, які там перебувають, знайомитись із документами, на підставі яких ці особи затримані, заарештовані, засуджені або до них застосовано заходи примусового характеру; перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації цих установ, зупиняти виконання таких актів, опротестовувати або скасовувати їх у разі невідповідності законодавству, вимагати від посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень.

ІІІ. ВІДПОВІДНІ ДОКУМЕНТИ РАДИ ЄВРОПИ

РЕЗОЛЮЦІЯ №1097 (1996) ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ АСАМБЛЕЇ РАДИ ЄВРОПИ ПРО СКАСУВАННЯ СМЕРТНОЇ КАРИ В ЄВРОПІ

91. У цій резолюції Асамблея висловила жаль з приводу страт, які, як повідомлялося, були незадовго до того виконані у Латвії, Литві та Україні. Зокрема, вона засудила Україну за очевидне порушення її зобов’язань ввести мораторій на виконання вироків у вигляді смертної кари, взятих під час приєднання до Ради Європи. Вона закликала цю країну поважати свої зобов’язання стосовно введення мораторію на виконання смертної кари і негайного скасування смертної кари, застерігши її, що подальше порушення зобов’язань, особливо виконання вироків щодо смертної кари, призведе до наслідків за Процедурою №508 (1995).

РЕЗОЛЮЦІЯ №1112 (1997) ПРО ДОТРИМАННЯ УКРАЇНОЮ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ, УЗЯТИХ НА СЕБЕ ПРИ ВСТУПІ ДО РАДИ ЄВРОПИ ЩОДО ВВЕДЕННЯ МОРАТОРІЮ НА ВИКОНАННЯ СМЕРТНИХ ВИРОКІВ

92. Асамблея підтвердила у цій резолюції, що вона отримала офіційну інформацію, що в першій половині 1996 р. в Україні було проведено вісімдесят дев’ять страт, і висловила жаль, що органи влади України не повідомили її про кількість страт, проведених у другій половині цього року. Асамблея була особливо шокована, коли дізналася, що страти в Україні знаходяться під завісою секретності, так що, очевидно, навіть родинам засуджених не повідомляються про них, і що, як повідомлялося, страчені засуджені хороняться у непозначених могилах. Вона засудила Україну за порушення її зобов’язання запровадити мораторій на виконання смертної кари, висловила жаль з приводу страт, що вже мали місце, і висунула вимогу, щоб Україна негайно дотрималася своїх зобов’язань і зупинила виконання вироків щодо смертної кари, які чекають виконання.

РЕЗОЛЮЦІЯ №1179 (1999) ТА РЕКОМЕНДАЦІЯ №1395 (1999) ЩОДО ДОТРИМАННЯ УКРАЇНОЮ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

93. У цих документах Асамблея зазначила, що Україна не виконала своїх зобов’язань (212 осіб були страчені з 9 листопада 1995 р. до 11 березня 1997 р. відповідно до офіційних джерел). У той самий час вона відзначила, що з 11 березня 1997 р. в Україні діє de facto мораторій на виконання вироків щодо смертної кари. Асамблея наполягала, щоб мораторій був підтверджений de jure і щоб Верховна Рада ратифікувала Протокол №6 до Конвенції. Вона наголосила на важливості фактичного мораторію на страти і твердо проголосила, що якщо матимуть місце подальші страти, вірчі грамоти парламентської делегації України будуть анульовані на наступній сесії Асамблеї відповідно до правила 6 Регламенту.

IV. ЗВІТИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОМІТЕТУ ПРО ЗАПОБІГАННЯ катуванню, НЕЛЮДСЬКОМУ ТА ТАКОМУ, ЩО ПРИНИЖУЄ ЛЮДСЬКУ ГІДНІСТЬ, ПОВОДЖЕННЮ ЧИ ПОКАРАННЮ (КПК)

94. Делегати КПК відвідали місця позбавлення волі в Україні у 1998, 1999 та 2000 рр. звіти з кожного з візитів були опубліковані 9 жовтня 2002 р. разом з відповідями на звіти українського Уряду.

Звіт 1998 року

95. Візит делегації, що відбувся з 8 по 24 лютого 1998 р., був першим періодичним візитом в Україну. У ході візиту делегація оглянула, серед іншого, СІЗО (слідчий ізолятор) №313/203 у Харкові. На першому поверсі блоку №2 СІЗО №203 розміщувалися на той час п’ятнадцять ув’язнених, засуджених до смертної кари, хоча, як зазначалося у примітці до звіту, делегація була запевнена, що з 11 березня 1997 р. фактичний мораторій на виконання смертної кари дотримувався.

96. У своєму звіті (§131) КПК насамперед висловив серйозну стурбованість щодо умов утримання, у яких перебували ці ув’язнені, і щодо режиму, який до них застосовувався. Зазначалося, що засуджені до смертної кари зазвичай утримувалися по двоє в камерах 6,5-7 м2. Камери не мали доступу природного освітлення, оскільки вікна були затемнені металевими листами. Штучне освітлення, що постійно було ввімкнене, було не завжди достатньо сильне, в результаті чого деякі камери були напівтемними. Для провітрювання камер ув’язнені могли з допомогою шнурка відкрити заслін; незважаючи на це, камери були дуже вологими і досить холодними (§132).

Обладнання камер було описано у звіті як елементарне, яке складалося з металевого ліжка та/або відкидної платформи (з тонким матрацом, простирадлами сумнівної чистоти і ковдри, яка очевидно була недостатньою, щоб вберегти від холоду), полиці і двох вузьких табуретів. Передбачалося, що ув’язнені слухатимуть радіопрограми через приймач, вмонтований у стіну камери, але делегацію повідомили, що радіо працювало спорадично (там само).

Усі камери мали невідокремлені унітази, які добре проглядалися з житлової частини; в результаті, ув’язнений, що використовував туалет, повинен був робити це перед очима свого співкамерника. Що стосується туалету, засуджені до смертної кари знаходилися у такій самій складній ситуації, як і інші ув’язнені; такі предмети, як мило і зубна паста, були рідкістю (там само).

Крім того було записано, що засуджені до смертної кари не мали жодної можливості зайнятися чимось за межами камери, навіть можливості мати годину прогулянки. У найкращому разі вони могли виходити з камери один раз на тиждень, щоб піти в душ у блоці, і один раз на місяць, якщо вони мали право мати побачення з рідними. Діяльність у камері складалася з читання і прослуховування радіопередач, коли приймач працював. Крім щомісячних побачень з рідними, які мали деякі з ув’язнених, контакт з людьми був обмежений, в основному, до випадкових візитів православного священика чи медичного персоналу, які розмовляли з ув’язненими через решітку у дверях камери (§133).

97. КПК підсумувало свої висновки таким чином:

“Якщо коротко, засуджені до смертної кари були закриті 24 годин на добу в камерах, в яких був дуже обмежений життєвий простір і не було доступу природного освітлення і часом дуже бідне штучне освітлення, вони фактично не мали можливості зайняти свій час і дуже мало можливостей для контакту з людьми. Більшість із них трималися в таких шкідливих умовах значний період часу (від 10 місяців до більш ніж двох років). Така ситуація може повністю відповідати законодавчим положенням стосовно ставлення до засуджених до смертної кари, чинним в Україні, проте це не змінює той факт, що, на думку КПК, вона становить нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження” (§134).

Крім того зазначалося, що делегація отримала численні скарги від ув’язнених, засуджених до смертної кари, про те, що їм бракувало інформації про їхню правову ситуацію, розвиток їхніх справ, наслідки звернень про перегляд справ, розгляд їхніх скарг та ін. (§138).

98. У своїй відповіді на звіт від 1998 р. Уряд України зазначив, що для вирішення проблем, визначених КПК, було здійснено ряд організаційних і практичних кроків. Зокрема, було введено в дію Тимчасове положення, щоб гарантувати ув’язненим, засудженим до смертної кари, право на щомісячне побачення з рідними, право на побачення з адвокатом для отримання правової допомоги, право на побачення зі священиком і право отримувати і надсилати листи без обмежень. Крім того, зазначалося таке:

(і) що засуджені до смертної кари матимуть щоденні прогулянки на відкритому повітрі і що з цією метою буде перебудовано і переоснащено 196 ярдів площі у слідчих ізоляторах;

(іі) що з метою вдосконалення природного освітлення і доступу повітря в камери ставні й металеві козирки над вікнами камер були зняті;

(ііі) що з метою інформування ув’язнених, засуджених до смертної кари, про їхні права і правовий статус витяг з Тимчасового положення був прикріплений на стіні кожної камери.

Звіт 1999 року

99. Делегація КПК відвідала Україну з 15 по 23 липня 1999 р., у ході візиту вона знову оглянула СІЗО №313/203 у Харкові, де на час візиту утримувалося 23 засуджених до смертної кари. Звіт відзначав, що з часу попереднього візиту сталися деякі зміни. Зокрема, камери мали природне освітлення і були краще обладнаними, ув’язнені мали щоденну прогулянку на відкритому повітрі тривалістю одна година, хоча було зауважено, що було недостатньо місця для справжніх фізичних вправ (§§34-35). Крім того звіт відзначав важливий прогрес, досягнутий у забезпеченні права ув’язнених на побачення з рідними та листування (§36). Однак КПК відзначив певні неприйнятні умови утримання, включно з фактом, що ув’язнені продовжували витрачати 23 із 24 годин на добу у камерах і що можливість контакту з людьми залишалася дуже обмеженою (§37).

Звіт 2000 року

100. Третій візит в Україну відбувся з 10 по 21 вересня 2000 р., у ході цього візиту делегація оглянула, серед іншого, СІЗО №15 у Сімферополі. КПК привітав рішення органів влади України скасувати смертну кару і звернув увагу, що вироки щодо більшості із близько 500 засуджених до смертної кари були замінені на довічне ув’язнення.

101. Незважаючи на ці позитивні кроки, КПК констатував, що поводження з цією категорією ув’язнених було основним джерелом стурбованості для Комітету (§67). Зазначалося, що на додаток до попередньої інструкції, виданої у липні 2000 р., і до введення в дію двох установ з посиленим режимом, спеціально призначених для осіб, засуджених до довічного ув’язнення, до таких ув’язнених застосовувався режим суворих обмежень (§68). Тоді як життєвий простір у камерах загалом був задовільним і розпочалися роботи з відновлення камер в установах, які відвідувалися, основні проблеми стосовно доступу природного освітлення і якості штучного освітлення та вентиляції залишалися (§69). Крім того, засуджені до довічного ув’язнення перебували в межах своїх камер 23 години на добу без жодної форми організованої діяльності, а що стосується діяльності за межами камери, то вони мали право на півгодинну прогулянку, яка проходила в нестерпних умовах. Ця категорія засуджених майже не мала контакту з людьми: з часу набуття чинності Інструкцією у липня 2000 р. побачення з рідними були заборонені і ув’язнені мали право надсилати один лист кожні два місяці, хоча не було обмеження щодо отримання листів (§70).

102. У своїй відповіді на звіт Уряд України зазначив про подальші зміни в законодавстві, які забезпечили право засуджених до довічного ув’язнення на щоденну прогулянку тривалістю одна година і два побачення з рідними на місяць тривалістю до чотирьох годин. Крім того, з метою забезпечення належного доступу світла металеві ставні були зняті з вікон у всіх камерах.

ПРАВО

І. ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ УРЯДУ

103. Уряд повторив заперечення, зроблені на стадії провадження щодо прийнятності. Він вважав, що заявник, який перебував у “коридорі смерті” протягом чотирьох років, ніколи не скаржився до виконавчих або судових органів будь-якого рівня стосовно заявлених порушень його прав. У зв’язку із цим він не надав Уряду можливості відреагувати відповідно до заявлених порушень його прав та захистити його національними засобами, призначеними захищати права при заявлених порушеннях.

104. Уряд підкреслив, що існуюча правова система (насамперед Конституція та інші правові акти) надають реальну можливість ефективного правового захисту прав людини. Він звертається до §1 статті 55 Конституції України, згідно з якою “кожному гарантується право оскаржити в суді рішення, дію або бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових або службових осіб”. Уряд звертався в зв’язку з цим до рішення Конституційного Суду від 25 грудня 1997 року, в якому суд вказав: “Частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод”.

105. Уряд далі повторив, що відповідно до §1 статті 248 Цивільного процесуального кодексу “Громадянин має право звернутися до суду, якщо вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю державного органу, юридичної або службової особи під час здійснення ними управлінських функцій порушено його права чи свободи. Серед суб’єктів, зазначених у частині першій цієї статті, рішення, дії або бездіяльність яких може бути оскаржено до суду є органи державної виконавчої влади та їх службові особи”.

106. Заявник не погодився із заявою Уряду, заявляючи, що він використав усі національні засоби захисту, що були в його розпорядженні.

107. Існуючий принцип використання національних засобів захисту був представлений, крім інших, у рішенні Суду від 28 червня 1999 року в справі “Селмуні проти Франції” (№25803/94, §§74-77, ECHR 1999-V). Метою §1 статті 35 конвенції є надати Договірним Сторонам можливість попередити порушення, заявлені проти них, до того, як заява буде передана на розгляд Суду. Однак, мають бути використані тільки ті засоби захисту, що є ефективними. Це є зобов’язанням Уряду, що заявляє про невикористання національних засобів захисту, переконати Суд у тому, що засіб захисту був ефективним та доступним як в теорії, так і на практиці в даний час.

У разі, якщо тягар доведення виконаний, від заявника залежить довести, що засіб захисту, який наведений Урядом, був фактично використаний або був в зв’язку із певними обставинами справи неефективним чи неадекватним. Однією з таких обставин може бути те, що державні влади залишались абсолютно пасивними щодо серйозних заяв про невиконання своїх обов’язків або спричинення страждань посадовими особами держави, наприклад, при виконанні рішення суду. За таких обставин тягар доведення виникає знову і покладається на Уряд – відповідач, який має показати, що він зробив у відповідь на масштаб та серйозність оскаржуваних питань.

108. Суд повторює, що за цим правилом заява має братися до уваги разом із контекстом. Відповідно, було визнано, що стаття 35 повинна застосовуватись із значною гнучкістю та без особливого формалізму. Суд визнав, що правило використання національних засобів захисту не є абсолютним чи вирішальним, щоб застосовуватись автоматично; в перегляді, чи було дотримано це правило, суттєвими є конкретні обставини індивідуальної справи. Це означає, крім інших речей, що Суд має реально брати до уваги не тільки існування формального засобу захисту в правовій системі Договірної Сторони, але й загальний правовий та політичний контекст, у яких вони відбувались, так само, як і персональні обставини заявника (див. “Акдівар та інші проти Туреччини”, рішення від 16 вересня 1996 року, Звіти про Рішення та Постанови 1996-ІV, с.1211, §69).

109.У цій справі Суд зауважує, що є зрозумілим, що заявник не звернувся зі скаргою – письмовою або усною – до начальника слідчого ізолятора, де він був ув’язнений, або до прокурора. Під час візиту делегації Суду 4 жовтня 1999 року він тільки повідомив, що обговорював ці питання зі своїм адвокатом протягом їхніх побачень у слідчому ізоляторі (§29 вище). Суд також зауважує, що сторонами не оспорювалось, що начальник слідчого ізолятора приходив побачити заявника в його камеру регулярно, раз на тиждень, та заявник міг звернутись з будь-якими скаргами, які він мав.

110.З іншого боку, Суд відмічає, що хоча начальник слідчого ізолятора заявив, що кожний засуджений до смертної кари був проінформований про його права та обов’язки та кожний ув’язнений підписав список його прав та обов’язків, заявник підписав цей список перед самим візитом делегації Суду.

111.У частині, в якій йдеться, що заявник не звернувся з формальною скаргою до адміністрації слідчого ізолятора стосовно умов його утримання, Суд звертається до свідчень заявника щодо того, що він підписав документ стосовно його прав і обов’язків як ув’язненого за декілька днів до візиту делегації Суду (§20 вище). Уряд не навів доказів, щоб показати, що заявник був іншим засобом поінформований про його права або відповідні можливості, при яких він міг отримати відшкодування за свої скарги. За цих обставин не може бути використано проти заявника, що він не звернувся з формальною скаргою стосовно його умов утримання в ув’язненні належним чином.

112. Суд також залишає для розгляду факт, що заявник мав регулярні зустрічі із своїми адвокатами протягом ув’язнення, з якими міг обговорювати правові аспекти, в тому числі й умови утримання. Однак не заперечується, що адміністрація слідчого ізолятора наполягала на присутності охоронця на побаченнях заявника з його адвокатами та його родичами (§§29 та 56 вище). Заявникові, який не міг в цих обставинах вільно спілкуватись з адвокатами або родичами, не можна докоряти за неподання жодної скарги стосовно його умов утримання, які мали б включати заяви стосовно адміністрації слідчого ізолятора. Більше того, заявник усвідомлював, що його пошта переглядалась або, щонайменше, була прочитана посадовими особами слідчого ізолятора (§§30 та 41 вище).

Суд погоджується, що можливий ефект залякування такої практики стосовно заявника та його неподання скарг адвокатам або родині не може розглядатись як халатна або свідома відмова від виконання свого права на скаргу.

113. Щодо можливості ініціювання цивільних дій у суді, то Суд повторює, що §1 статті 35 вимагає використання не тільки національних засобів захисту, які є доступними, але також ефективними в отриманні відшкодування за заявлені порушення прав людини, гарантовані Конвенцією. Оскільки відповідає дійсності те, що заявник не розпочав цивільне провадження, щоб оскаржити умови утримання, Суд зауважує, що Уряд не показав, яким чином таке провадження могло призвести до покращення умов. Він не надав також жодного прикладу з національної судової практики, щоб показати, що таке провадження, ініційоване засудженим, могло мати перспективи успіху.

114. За цих обставин Суд доходить висновку, що не було доведено із значною впевненістю, що наслідком засобів захисту, запропонованих Урядом, було б отримання відшкодування заявником за його скаргами щодо умов утримання. Відповідно, Суд вирішив, що заперечення Уряду стосовно невикористання національних засобів захисту не можуть бути взяті до уваги.

ІІ. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

115. Заявник скаржиться на умови, яким його було піддано в “коридорі смерті” в Сімферопольському слідчому ізоляторі, заявляючи, що ці умови призвели до поводження, що підпадає під дію статті 3 Конвенції, яка проголошує таке:

“Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню”.

Він стверджує, що йому не було дозволено направляти пошту матері та братові або отримувати пошту від них, отримувати посилки з теплим одягом та продуктами харчування, мати прогулянки. Він також стверджує, що він був поміщений в одиночне ув’язнення протягом двох років.

А. Позиції сторін

116. Уряд вважав, що всі чинні правила, які були застосовані до заявника, включаючи ті, що стосуються обладнання камери, медичного обслуговування, побачень та кореспонденції, представлені в розділах 1, 8, 9, 11, 12 та 13 Закону, у відповідних положенням Кримінально-процесуального кодексу, в статтях 28, 37, 41, 42 та 43 Кодексу, в Інструкції від 20 квітня 1998 року та Тимчасовому положенні від 25 червня 1999 року. Уряд також стверджує, що медичне забезпечення, поводження, профілактичні та антиепідемічні заходи стосовно осіб, засуджених до смертної кари, були застосовані у відповідності за законодавства про охорону здоров’я.

117. Уряд зауважив, що родичі заявника звертались про побачення 6 серпня, 12 вересня, 15 жовтня, 20 листопада та 20 грудня 1996 року, 20 лютого, 27 березня, 15 травня, 26 червня, 7 жовтня та 23 грудня 1997 року та 30 січня 1998 року. Всі побачення були дозволені. З 26 квітня 1996 року заявник ніколи не звертався до адміністрації слідчого ізолятора про побачення з родичами; він не писав жодного листа і не отримував жодного листа від них. Більше того, заявник ніколи не робив заяви посадовим особам слідчого ізолятора стосовно отримання посилок.

118. Він також зауважив, що заявник міг купувати їжу в магазині слідчого ізолятора. Між груднем 1997 року та липнем 1998 року від придбав продукти харчування та інші речі чотирнадцять разів на загальну суму в 115, 02 грн.

119.У своїх додаткових зауваженнях Уряд стверджував, що його представник відвідав місце утримання заявника в липні 1999 року. Він заявляє, що умови утримання в “коридорі смерті” відповідають чинному законодавству, а саме Інструкції. Уряд підкреслив, що були вжиті всі необхідні заходи для покращення правового статусу осіб, засуджених до смертної кари в очікуванні законодавчих дебатів стосовно скасування смертної кари. До цього 25 червня 1999 року було прийнято Тимчасове положення, яке набуло чинності 11 липня 1999 року.

120. Заявник оспорює аргументи Уряду. Він повторює, що йому було заборонено листуватись з його родичами з часу, коли його було поміщено до слідчого ізолятора 23 жовтня 1995 року, що з його засудження, яке відбулось 26 квітня 1996 року, його було позбавлено права використовувати його власний одяг та взуття, так само, як і права отримувати посилки вагою не більше 8 кілограмів двічі на місяць. З грудня 1997 року його було позбавлено можливості купувати їжу в магазині слідчого ізолятора в зв’язку із браком коштів в Уряді на фінансування асортименту магазину. Він також підкреслює, що запити надати дозвіл на листування були відхилені.

121.В своєму листі до Суду від 24 липня 1999 року адвокат заявника заявив, що умови утримання заявника суттєво покращились після того, як він звернувся до Суду. Його родичам було дозволено передати йому теплий одяг та надсилати посилки з продуктами харчування двічі на місяць. В подальшому були дозволені щомісячні побачення з його родичами без жодних обмежень. Згідно зі словами адвоката, не було обмежень стосовно кореспонденції, заявникові було дозволено мати прогулянки та купувати їжу в магазині слідчого ізолятора на суму 55 грн. на місяць, він міг отримувати правову допомогу від свого адвоката без будь-яких обмежень. Адвокат заявника стверджував, що скарги, зазначені в заяві до Суду, були вирішені, і він просив Суд не розглядати цю скаргу далі. Цей запит був погоджений із заявником.

122.У своєму листі до Суду від 8 липня 1999 року мати заявника вказала ті самі покращення в Сімферопольському слідчому ізоляторі стосовно кореспонденції, прогулянок та купування продуктів харчування в магазині слідчого ізолятора.

В. Оцінка Суду

123. Суд узяв до уваги точку зору адвоката заявника, що в результаті покращень, які відбулись в умовах утримання заявника, його скарги вирішені, а також його клопотання до Суду не розглядати заяву далі. Однак Суд вважає, що скарги заявника порушують серйозні питання стосовно загального характеру застосування статті 3 Конвенції щодо умов утримання в місцях позбавлення волі тих, хто засуджений до смертної кари в Україні. Він вважає, що повага до прав людини, як того вимагає Конвенція, дозволяє Суду продовжити розгляд скарг.

124. Як Суд неодноразово зазначав, стаття 3 Конвенції передбачає одну з найосновніших цінностей демократичного суспільства. Вона забороняє в абсолютних виразах катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин і поведінки потерпілого (див. “Лабіта проти Італії” [ ВП] , №26772/95, §119, ECHR 2000-IV).

125. Відповідно до прецедентної практики Суду погане поводження повинно досягати певного мінімального рівня суворості, щоб потрапляти у сферу дії статті 3 Конвенції. Оцінка цього мінімального рівня суворості є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичний і психологічний вплив і в деяких випадках стать, вік і стан здоров’я потерпілого (див., серед інших джерел, рішення у справі “Ірландія проти Сполученого Королівства” від 18 січня 1978 р., Серія А №25, с.65, §162). Крім того, вирішуючи, чи є поводження таким, що принижує гідність, у сенсі статті 3 Конвенції, Суд братиме до уваги, чи його метою було принизити і дезорієнтувати відповідну особу і чи його наслідки несприятливо вплинули на особистість людини у спосіб, який не відповідає статті 3. Навіть відсутність такої мети не може переконливо виключити констатацію порушення цього положення (див. рішення у справі “Пірс проти Греції”, заява №28524/95, §§67-68 і 74, ECHR 2001-III; і рішення у справі “Валасінас проти Литви”, заява №22558/98, §101, ECHR 2001-VIII).

126. Суд послідовно наголошував, що відповідне страждання і приниження повинні у будь-якому разі виходити за межі того невідворотного елемента страждання і приниження, пов’язаного з певною формою законного поводження або покарання. Заходи, які позбавляють особу її свободи, часто можуть містити такий елемент. Відповідно до статті 3 Конвенції держава повинна забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до людської гідності, щоб спосіб і метод виконання заходу не завдавали їй душевного страждання чи мук, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманного триманню під вартою, і щоб з огляду на практичні вимоги ув’язнення її здоров’я і благополучність були належним чином забезпечені (див. рішення у справі “Кудла проти Польщі” [ ВП] , заява №30210/96, §§92-94, ECHR 2000-XI).

127. На додаток, як підкреслювалося Судом у рішенні у справі “Сьорінг проти Сполученого Королівства”, сучасні підходи у державах-учасницях до питання смертної кари мають значення для оцінки, чи був перевищений прийнятний поріг страждання або приниження (див. рішення у справі “Сьорінг проти Сполученого Королівства” від 7 липня 1989 р., Серія А №161, с.41, §104). У разі засудження особи до смертної кари особисті обставини засудженого, умови тримання під вартою перед стратою та тривалість тримання під вартою перед стратою є прикладами факторів, які здатні підвести поводження або покарання, отримане засудженим, під дію заборони статті 3 (там само). Оцінюючи умови утримання, слід узяти до уваги кумулятивний ефект цих умов, а також специфічні скарги заявника (див. рішення у справі “Дугоз проти Греції”, заява №40907/98, §46, ECHR 2001-II; та рішення у справі “Калашников проти Росії”, заява №47095/99, §95, ECHR 2002-VI).

128. Суд відзначає, що заявник скаржився на певні аспекти умов, яких він зазнав у слідчому ізоляторі Сімферополя, в якому був ув’язнений. У зв’язку з цим Суд ще раз наголошує, що для кожної держави-учасниці Конвенція регулює лише факти, що сталися після набуття чинності Конвенцією для цієї держави. Таким чином, юрисдикція Суду поширюється на скарги заявника настільки, наскільки вони стосуються періоду після 11 вересня 1997 р., коли Конвенція набула чинності стосовно України. Проте, оцінюючи вплив на заявника умов утримання, Суд може також узяти до уваги весь період, протягом якого він тримався під вартою як ув’язнений, включно з періодом до 11 вересня 1997 р., а також умови утримання протягом цього періоду (див., рішення у справі “Калашников проти Росії”, цитоване вище, §96).

129. Крім того Суд зауважує, що заявник тримався під вартою як засуджений до смертної кари до моменту, коли смертна кара йому була замінена на довічне ув’язнення в червні 2000 р. Як було зазначено вище (§§91–93), застосування смертної кари в Україні було предметом суворої і неодноразової критики в резолюціях Парламентської Асамблеї Ради Європи, в якій було задокументовано, що з 9 листопада 1995 р. до 11 березня 1997 р. 212 страт було виконано в цій державі. Проте пізніше Президентом України був введений фактичний мораторій на виконання смертної кари; 29 грудня 1999 р. Конституційний Суд визнав положення Кримінального кодексу, які регулювали застосування смертної кари, неконституційними, а 22 лютого 2000 р. смертна кара була скасована законом і замінена на довічне ув’язнення (§11). Заявник був засуджений до смертної кари в грудні 1995 року, тобто за 15 місяців до введення мораторію. Суд погоджується з тим, що до формального скасування смертної кари та пом’якшення вироку заявник повинен був перебувати у стані деякої непевності, страху і побоювань щодо свого майбутнього. Проте він вважає, що ризик того, що вирок буде виконаний, та супроводжуючі почуття страху й побоювань з боку засуджених до смертної кари з часом повинні були меншати через фактичне введення мораторію.

130. Роблячи свою оцінку в цій справі, Суд бере до уваги звіт своєї делегації, письмові зауваження сторін та документи, представлені ними, а також звіти КПК, що стосуються відповідного періоду.

131. На момент здійснення вбивства, за яке заявника було засуджено, йому було двадцять шість років. Він був поміщений до Сімферопольського слідчого ізолятора 23 чи 26 жовтня 1995 року з метою попереднього затримання (§§10 та 20 вище). Він залишався там після засудження до смертної кари, проголошеного Верховним судом Автономної Республіки Крим 26 квітня 1996 року, та після залишення в силі цього рішення Верховним Судом України 25 липня 1996 року.

132. Суд зауважує, що заявник спочатку не був поінформований про правила слідчого ізолятора та про його права й обов’язки. Однак в день візиту делегації Суду він підтвердив, що він був поінформований про них за три чи чотири дні та підписав документ стосовно цих прав та обов’язків (§20 вище). Свідчення, що він давав перед делегацією, в цьому аспекті були переконливими, і Уряд не надав будь-яких доказів, які б показали будь-яку попередню дату, коли б заявник був поінформований про свої права та обов’язки.

133. Суд зауважує, що на дату візиту делегації Суду тридцять в’язнів, включаючи заявника, утримувались у Сімферопольському слідчому ізоляторі в одиночних камерах або камерах на двох осіб без можливості спілкування з іншими в’язнями (§23 та 35 вище). Світло ввімкнено в камері заявника було 24 години на добу, але в камері заявника було встановлено дві лампи – звичайна та затемнена, затемнена світила вночі. Суд не в стані точно визначити, коли лампи були встановлені. Тим не менше заявник засвідчив, що світла в його камері достатньо для того, щоб читати та писати (§22 вище). Зі свідчень, наданих Суду, було встановлено, що вікна в камері заявника були закриті металевими ставнями до травня 1998 року, коли вони були зняті. Суд вважає, що приблизно в той самий час у камері були встановлені індивідуальний кран для води та дзеркало. Радіо було ввімкнено протягом усього дня та вимикалось о 10 вечора (§24 вище).

134. На дату візиту делегації Суду камера заявника, в якій він перебував з іншим ув’язненим, була прибрана і чиста. Вона мала площу близько 9 квадратних метрів. Тут був відкритий туалет, умивальник з краном холодної води, два ліжка, прикручені до підлоги, центральне опалення та вікно з ґратами. Тут були деякі книжки, газети, шматок мила й туалетний папір. Під час візиту делегації 4 жовтня 1999 року камера була занадто теплою (§59 вище). Суд звертає увагу, що делегація відвідувала Сімферопольський слідчий ізолятор у ту пору року, коли температура сягала 20 градусів.

135. Суд зауважує, що згідно зі словами заявника до літа 1998 року він був позбавлений можливості мати щоденну прогулянку та був у наручниках протягом щоденної прогулянки до серпня або вересня 1999 року (§33 вище). Ця інформація була частково підтверджена начальником слідчого ізолятора (§33 вище) та Звітом 1998 року КПК (§96 вище), хоча начальник слідчого ізолятора не погодився з тим, що ув’язнені були в наручниках протягом їх прогулянок.

136. Далі Суд встановив протягом візиту делегації, що заявник почав отримувати пошту в кінці 1998 року та посилки приблизно у вересні того ж року (§§30-31 та 53 вище). Суд бере до уваги свідчення заявника, які були частково підкріплені свідченнями начальника слідчого ізолятора, що на дату візиту делегації йому було дозволено отримувати шість посилок та три бандеролі на рік (§31 вище). Коли він був ув’язнений у Сімферопольському слідчому ізоляторі, він отримав п’ять чи шість листів від матері та писав матері майже кожного місяця. Заявник не отримав лист своїй матері, направлений у вересні 1999 року, але Суд не зміг встановити чітко, чи було це зроблено завдяки перегляду кореспонденції ув’язнених співробітниками слідчого ізолятора. Згідно зі словами матері заявника, жодний лист, направлений нею синові, ніколи не губився (§53 вище). У будь-якому разі, не є предметом розгляду в Суді питання, що заявник не отримував усіх листів, направлених йому родичами, або що листи заявника або його родичів переглядались.

137. Стосовно побачень з родичами заявника Суд зауважує, що згідно з записами в слідчому ізоляторі мати заявника та/або інші родичі отримували дозвіл на побачення 20 лютого, 27 березня, 15 травня, 26 червня, 23 липня та 7 жовтня 1997 року та 30 січня 1998 року (§§14-16 вище). Суд далі зазначає, що згідно з свідченнями заявника, підтвердженими його матір’ю, охоронець був присутнім протягом побачень родичів з ним. Цей охоронець був уповноважений переривати їхнє спілкування та закінчувати побачення в будь-який час, коли він вважав за необхідне (§§56 та 57 вище). Мати заявника зазначила, що її побачення з сином тривали не більше 30 хвилин (§56 вище).

138. Стосовно заяви заявника, що йому було заборонено отримувати посилки з теплим одягом та продуктами харчування, Суд зауважує, що протягом інтерв’ю заявника з делегацією він підтвердив, що з вересня 1998 року він міг отримувати посилки з продуктами харчування. Суд зазначає, що Інструкція передбачала отримання двох бандеролей на рік, але не було встановлено, чи були надіслані або передані родичами заявникові будь-які посилки або бандеролі до вересня 1998 року.

Згідно зі словами заявника, йому не було дозволено носити будь-який інший вид одягу, крім встановленого адміністрацією слідчого ізолятора, крім нижньої білизни та шкарпеток. Суд зауважує, що така практика була запроваджена положеннями Інструкції, які були пізніше закріплені і Тимчасовим положенням. Зрозуміло, що за обставин, як вони були описані заявником, його скарги спрямовані не проти вимог слідчого ізолятора, скоріше вони стосуються недостатності теплого одягу взимку та неможливості для родичів передати йому посилку з такими речами.

139. Суд погоджується, що хоча вимога до в’язнів носити в’язничний одяг мала б розглядатись як втручання в їх особисту недоторканність, вона поза сумнівом базується на основі закону для захисту інтересів суспільства та запобігання публічним безпорядкам і злочинам. Суд вважає, що на дату візиту делегації заявник погодився з тим, що в’язничний одяг є адекватним та достатньо теплим для зимового періоду (§32 вище). Таким чином, з листа адвоката заявника до Суду від 24 липня 1999 року підтверджується, що умови в “коридорі смерті” стосовно заявника значно покращились після подання заяви до Суду, родичам заявника було дозволено передати заявникові теплий одяг.

140. Суд далі зауважує, що відповідно до того ж листа адвоката заявника не було обмежень стосовно кореспонденції та заявникові було дозволено мати щоденні прогулянки та купувати їжу в магазині слідчого ізолятора на суму не більше 55 грн. на місяць. Він міг отримувати правову допомогу від його адвоката без обмежень та мати побачення з родичами. Суд зауважує, що це було повністю підтверджено матір’ю заявника в її листі до Суду від 8 липня 1999 року (§22 вище).

141. Суд проаналізував в цілому умови, яким заявник був підданий протягом ув’язнення в Сімферопольському слідчому ізоляторі. Хоча неможливо встановити з впевненістю умови утримання, яким було піддано заявника до візиту делегації Суду, деякі факти є незаперечними та чітко встановленими. Суд з особливою тривогою відзначає, що до травня 1998 року заявник разом з іншими ув’язненими, які були засуджені до смертної кари, був поміщений на 24 години на добу в камеру, в якій було дуже обмежено житловий простір, вікна камери були закриті ставнями настільки, що було мало або зовсім не було сонячного світла, що не було жодної можливості для прогулянки на свіжому повітрі та що була мала або зовсім не було можливості для будь-якої активності чи людських контактів. Разом із зауваженнями КПК стосовно засуджених до смертної кари в Україні, що знаходяться в таких же умовах, Суд погоджується, що утримання заявника в таких неприйнятних умовах, як ці, призводить до поводження, що принижує людську гідність усупереч статті 3 Конвенції. Суд далі доходить висновку, що ситуація заявника була погіршена тим фактом, що він протягом цього періоду був засуджений до смертної кари, хоча, як зазначено в §§17 та 129 вище, з 11 березня 1997 року тривав мораторій.

142. Суд вважає, що в цій справі немає доказів існування позитивного наміру принизити чи дезорієнтувати заявника. Однак, незважаючи на те, що питання, чи метою поводження було прагнення принизити або дезорієнтувати жертву, є фактором, який слід брати до уваги, відсутність такої мети не може виключати констатацію порушення статті 3 Конвенції (див. рішення у справі “V. проти Сполученого Королівства” [ ВП] , заява №24888/94, §71, ECHR 1999-IX; і рішення у справі “Калашников проти Росії”, цитоване вище, §101). Він вважає, що умови, в яких утримувався заявник, зокрема, до травня 1998 р., повинні були завдати йому значного психічного страждання і принизити його людську гідність.

143. Суд підтверджує, що між травнем 1998 року та датою візиту делегації Суду в жовтні 1999 року відбулись суттєві та прогресивні покращення і в загальних умовах утримання заявника, і в режимі, що застосовувався слідчим ізолятором. Зокрема, були зняті ставні з вікон у камерах, проводились щоденні прогулянки та було надано право ув’язненим мати побачення й листуватись. Тим не менше Суд зауважує, що до дати введення цих покращень заявник уже був ув’язнений в цих жахливих умовах протягом 24 місяців, включаючи період, що складався з 8 місяців, після того, як Конвенція набула чинності для України.

144. При розгляді суттєвих умов утримання заявника та занять, які йому пропонувались, Суд також звернув увагу, що Україна мала серйозні соціально-економічні проблеми в ході перехідного періоду і що до літа 1998 р. адміністрація СІЗО працювала в складних економічних умовах і займалася впровадженням нового національного законодавства та відповідних інструкцій. Проте, Суд зауважує, що брак коштів не може, в принципі, виправдати умови, які були настільки поганими, що перевищили поріг поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції. Крім того, економічні проблеми України не можуть у будь-якому разі пояснити та виправдати окремі умови утримання, які в §141 були визнані неприйнятними в цій справі.

145. Відповідно, в цій частині було порушено статтю 3 Конвенції.

ІІІ. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

146.У свої заяві до суду заявник скаржився, що йому було заборонено направляти та отримувати листи від родини та отримувати поштові посилки з теплим одягом та продуктами харчування. В його зауваженнях щодо прийнятності та суті він зауважив, що з дати винесення рішення Верховним судом Автономної Республіки Крим від 26 квітня 1996 року він не міг отримувати передачі та поштові посилки вагою до 8 кілограмів, а також з грудня 1997 року йому не було дозволено купувати продукти харчування в магазині слідчого ізолятора.

147. Суд погоджується, що скарги заявника мають бути розглянуті відповідно до статті 8 Конвенції, яка передбачає таке:

“1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, житла і до таємниці кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб”.

148. Перш за все Суд повторює, що Конвенція діє для всіх Договірних Сторін виключно стосовно тих подій, які відбулись після набуття чинності Конвенцією стосовно цієї Сторони. Суд відповідно має юрисдикцію перевіряти скарги заявника настільки, наскільки вони стосуються періоду після 11 вересня 1997 року, коли Конвенція набула чинності для України.

149. Протягом візиту делегації Суду до Сімферопольського слідчого ізолятора було встановлено, що заявник почав отримувати пошту з кінця 1998 року. Протягом часу його ув’язнення він отримав чотири або п’ять листів від його родини. Однак Суд не може встановити точно дату, коли ці листи були відправлені та отримані заявником та чи відповідає кількість отриманих заявником листів кількості, що була відправлена йому. В зв’язку із цим Суд наголошує, що згідно з Інструкцією заявникові було дозволено направляти один лист на місяць та отримувати листи без обмежень (§74 вище). Більше того, як уже було зауважено, заявник писав до своєї матері практично кожного місяця та він не отримав листа, відправленого йому в вересні 1999 року (§§30 та 53 вище).

150. Суд зауважує, що згідно із заявами свідків, заслуханих делегацією, ситуація стосовно відправлення та отримання пошти значно покращилась після набуття чинності Тимчасовим положенням, тобто з 11 липня 1999 року або невдовзі після того (§§41 та 54 вище). Суд також зауважує, що заявник почав отримувати посилки приблизно у вересні 1998 року (§31 вище). Він міг отримувати посилки з продуктами харчування, але що стосується одягу, то йому не було дозволено одягати будь-який інший одяг, ніж той, що був дозволений адміністрацією слідчого ізолятора, за винятком нижньої білизни та шкарпеток.

151. Суд погоджується, що вищенаведені обмеження з боку державної влади втручаються в право заявника на повагу до його кореспонденції, яке гарантоване §1 статті 8 Конвенції та що ці обмеження можуть бути виправдані, тільки якщо були виконані умови параграфа другого цієї статті.

152. Зокрема, щоб не суперечити статті 8, втручання повинно бути здійснено “відповідно до закону”, мати законну мету і бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети (див. рішення у справі “Сільвер та інші проти Сполученого Королівства” від 25 березня 1993 р., серія А №61, с.32, §84; і рішення у справі “Петра проти Румунії” від 23 вересня 1998 р., Звіти 1998-VII, с.2853, §36).

153. Насамперед, Суд повинен розглянути, чи втручання було здійснено “відповідно до закону”. Цей вираз, по-перше, вимагає, щоб відповідний захід мав певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступно відповідній особі, яка, крім того, повинна бути здатна передбачити його наслідки для себе, а також, це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права (див. рішення у справах “Круслін проти Франції” та “Ювіг проти Франції” від 24 квітня 1990 р., серія А №176-А, с.20, §27, і серія А №176-В, с.52, §26, відповідно).

154. Уряд у своїх письмових зауваженнях звертається до Закону. У своїх додаткових зауваженнях Уряд додає посилання на Виправно-трудовий кодекс (Кодекс), Інструкцію та Тимчасове положення (§116 вище).

А. Період між 11 вересня 1997 року та 11 липня 1999 року

155. Суд зауважує, що закон регулює умови утримання до вступу вироку в законну силу (§76 вище). Із заяв свідків, заслуханих делегацією, та з документів, наданих Урядом, видно, що після того, як вирок вступав у законну силу, умови утримання засуджених до смертної кари в основному регулювались Інструкцією, виданою Міністерством юстиції, Генеральною прокуратурою та Верховним Судом (§§73-75 вище). Однак Кодекс встановлює основну правову базу стосовно умов утримання (§82 вище).

1. Виправно-трудовий кодекс

156. Суд зауважує, що хоча Кодекс відповідає другій вимозі, яка випливає з виразу “у відповідності до закону”, а саме, що закон має бути доступним, він не відповідає третій вимозі, зокрема, що закон має бути передбачуваним, у значенні сенсу та природи оскаржуваних заходів.

157. Суд зазначає, що Уряд звертається до частини 3 статті 41 Кодексу, згідно з якою “засудженим, незалежно від призначеного їм виду режиму, дозволяється одержання не більш як двох бандеролей на рік” (§85 вище). Однак це положення є частиною статті 41, яка встановлює правила стосовно отримання посилок та бандеролей осіб, засуджених до позбавлення волі. Суд погоджується з тим, що було б незрозумілим, якби особи, засуджені до смертної кари, включались до осіб, засуджених до позбавлення волі, в сенсі Кодексу, оскільки смертна кара застосовується стосовно злочинців, щодо яких вважається неможливим перевиховання шляхом позбавлення волі. Суд зауважує, що правова позиція є більш зрозумілою в другому параграфі статті 41 Кодексу, яка встановлює, що “засудженим, які відбувають позбавлення волі в тюрмах, одержання посилок і передач не дозволяється”. У цій справі заявник був постійно ув’язнений у Сімферопольському слідчому ізоляторі, а не у виправно-трудовій колонії, не у виховно-трудовій колонії чи у виправно-трудовій колонії-поселенні, як зазначено в першій та четвертій частинах цієї статті.

158.У світлі цих обставин Суд доходить висновку, що обмеження, які були накладені Кодексом, згідно з зауваженнями Уряду, не були передбачуваними, щоб відповідати вимогам другого параграфа статті 8 Конвенції, оскільки заявник не міг знати з впевненістю, чи застосовуються до нього обмеження, встановлені Кодексом, стосовно кількості посилок та бандеролей, які ув’язненим дозволено було отримувати від родичів.

2. Інструкція

159. Суд зауважує, що Інструкція була внутрішнім документом, який не був доступний громадськості: Уряд надіслав Суду лише частину її.

160. Суд зазначає, що за цих обставин не можна говорити, що втручання в право заявника стосовно його кореспонденції здійснювалось “у відповідності до закону”, як того вимагає §2 статі 8 Конвенції. Дійсно, Інструкція була замінена на Тимчасове положення, затверджене Державним департаментом з питань виконання покарань 25 червня 1999 року наказом №72 та зареєстроване 1 липня 1999 року під №426/3719 Міністерством юстиції України, яке набуло чинності 11 липня 1999 року і яке було публічним. Однак Тимчасове положення не застосовується до фактів, які відбулись до 11 липня 1999 року.

161. Таким чином, статтю 8 Конвенції було порушено в період між 11 вересня 1997 року та 11 липня 1999 року.

В. Період після 11 вересня 1999 року

162. Стосовно періоду після 11 липня 1999 року Суд повторює, що адвокат заявника повідомив у своєму листі від 24 липня 1999 року Суд, що умови утримання в “коридорі смерті” стосовно заявника значно покращились. Родичам заявника було дозволено передати йому теплі речі та надсилати посилки з їжею двічі на місяць, було дозволено щомісячні побачення з родичами без жодних обмежень та не було обмежень щодо кореспонденції. Суд також зауважує, що така сама інформація була повідомлена Суду матір’ю заявника в її листі від 8 липня 1999 року.

163. Суд зазначає, що протягом цього періоду заявник не скаржився, що його кореспонденція контролюється.

164. Стосовно обмежень, встановлених Тимчасовим положенням, згідно з якими заявникові було дозволено отримання шести посилок та трьох бандеролей на рік, Суд допускає, що таке обмеження становить втручання в право заявника на повагу до кореспонденції. Таке втручання є “у відповідності до закону”, тобто Тимчасовим положенням, та може бути розцінено як таке, що має на меті правову мету “попередження заворушень чи злочинів”, маючи на увазі зацікавленість адміністрації слідчого ізолятора в забезпеченні того, щоб шкідливі для слідчого ізолятора речі не проносили до слідчого ізолятора.

165. Стосовно необхідності такого втручання Суд має взяти до уваги логічну проблему, яка включає обробку необмеженої кількості посилок, що надходитимуть до великої пенітенціарної установи, в цій справі в установі утримувалось більше 3 тисяч в’язнів. Надання дозволу ув’язненим на отримання необмеженої кількості посилок чи бандеролей має тягнути за собою велику кількість роботи частини персоналу слідчого ізолятора для контролювання кожної посилки з точки зору збереження безпеки слідчого ізолятора. Режим охорони всередині слідчого ізолятора має на меті захист суспільства від небезпечних злочинців, а також захист самих ув’язнених всередині. Адміністрація слідчого ізолятора в зв’язку із цим мала законний інтерес захистити безпеку засобом, який би зменшив або лімітував ризик небезпеки. В той же час має бути дотриманий необхідний баланс між інтересами безпеки і повагою до права ув’язненого підтримувати контакти із зовнішнім світом.

166.У цій справі Суд зауважує, що можливість отримувати посилки чи бандеролі кожні шість тижнів може бути розцінена як такий баланс, беручи до уваги, що адміністрація слідчого ізолятора забезпечує одяг, їжу та медикаменти для всіх ув’язнених протягом позбавлення волі. На додаток Суд посилається на свідчення Уряду, що немає обмежень для родичів надсилати ув’язненим гроші, щоб придбати продукти харчування в магазині слідчого ізолятора.

167. На фоні цих обставин та маючи на увазі межі розсуду, що має Уряд при врегулюванні в’язничного життя, Суд зауважує, що заходи були пропорційними меті запобігання заворушенням та злочинам.

168. Таким чином, статтю 8 Конвенції стосовно періоду після 11 липня 1999 року порушено не було.

ІV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

169. Стаття 41 Конвенції проголошує:

“Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію”.

170. Заявник не надав жодних вимог стосовно матеріальної шкоди або видатків. Однак він вимагав через свою матір 3 000 000 американських доларів (3 064 038 євро) для компенсації нематеріальної шкоди.

171. Уряд зазначив, що мати заявника не мала визначеного правового статусу, щоб діяти в інтересах заявника. Він звертає увагу, що повноваження представника були представлені Суду після того, як була надана вимога щодо справедливої сатисфакції.

172. Суд, маючи на увазі свої висновки стосовно скарг заявника відповідно до статей 3 та 8 Конвенції, погоджується, що заявник відчував певні моральні страждання у зв’язку з загальними умовами його утримання та обмеженнями з боку державних органів його права на повагу до його кореспонденції (§139 вище). Визначаючи суму справедливої сатисфакції на справедливій основі, Суд присуджує заявникові 2000 євро за нематеріальну шкоду та будь-який податок, який може бути справлений з цієї суми.

А. Пеня

173. Суд вважає, що пеня, яка нараховуватиметься у разі несвоєчасної сплати, дорівнює граничній позичковій ставці Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.

На цих підставах суд одностайно

1. Відхиляє попередні зауваження Уряду;

2. Постановляє, що статтю 3 Конвенції було порушено;

3. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції щодо періоду з 11 вересня 1997 року до 11 липня 1999 року;

4. Постановляє, що не було порушено статтю 8 Конвенції щодо періоду після 11 липня 1999 року;

5. Постановляє:

(а) що держава-відповідач повинна сплатити заявникові протягом трьох місяців з дати набуття рішенням статусу остаточного згідно §2 статті 44 Конвенції 2 000 (дві тисячі) євро як компенсацію моральної шкоди в українських гривнях за курсом на день розрахунку;

(б) що після закінчення вищевказаних трьох місяців до остаточного розрахунку на вищевказані суми нараховуватиметься відсоток, що дорівнює граничній кредитній ставці Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, плюс три відсоткових пункти;

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Здійснено англійською і повідомлено письмово 29 квітня 2003 р. відповідно до правила 77 §§2 і 3 Регламенту Суду.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори