увійти | реєстрація | забув пароль
сьогодні 30.09.2014 20:51
(за Київським часом)

навігатор

Kharkiv Human Rights Group Social Networking



Невмержицький проти України

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Рішення

Щодо прийнятності заяви № 54825/00
Євгена Невмержицького проти України

Європейський Суд з прав людини
(друга секція)


на засіданні палати у складі суддів:

п. Дж.-П. Коста (Mr J-P. Costa), Голова

п. А.Б. Бака (Mr A.B. Baka),

п. Л. Лукаідес (Mr L. Lucaides),

п. C. Бірсан (Mr C. Birsan),

п. К. Юнгвірт (Mr K. Jungwiert),

п. В. Буткевич (Mr V.Butkevych),

п. В. Томассен (Mrs W. Thomassen),

п. Т.Л. Ерлі (Mr T.L. Early), заступник секретаря секції, -

З огляду на вищевказану заяву, поданої до Суду 21 червня 1999,

Враховуючи рішення Суду від 23 січня 2003 року про часткову прийнятність заяви,

Враховуючи зауваження, які були надані Урядом держави – відповідача, та зауваження заявника, надані у відповідь,

Порадившись, прийняв рішення про таке:

Відносно фактів

Заявник – Євген Іванович Невмержицький - громадянин України, який народився в 1970 році в місті Києві, де й мешкає на цей час. Заявник до засудження був керуючим Київською філією Акціонерного комерційного банку „Полтава-банк”. Державу-відповідача в Суді представляє Уповноважений від Уряду у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини пані Бортновська Зоряна Петрівна

А. Обставини справи

Обставини справи згідно фактів, які були подані сторонами, можуть бути зведені до такого:

1.  Кримінальне провадження проти заявника

28 вересня 1995 року співробітники міліції вилучили у заявника 184,761 доларів США, які були вкрадені ним з приміщення “Полтава-Банк” з метою  збуту у Y.G.L

18 жовтня 1995 року слідчий відділ Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві ( далі – “Слідчий відділ”) почав кримінальне розслідування справи за фактом здійснення заявником незаконних валютних операцій.

8 квітня 1997 року Слідчий відділ відкрив кримінальну справу щодо участі заявника та інших підозрюваних у скоєнні злочину. Того самого дня Слідчий відділу вирішив, що заявника має бути затримано в якості підозрюваного до винесення постанови про обрання запобіжного заходу. Відповідно тоді ж заявник був затриманий.

14 квітня 1997 року заявнику було пред’явлено обвинувачення за ст.ст. 80 ч.2 (порушення правил про валютні операції), 861 (розкрадання державного або колективного майна в особливо великих розмірах), 1485 ч.2 (шахрайство з фінансовими ресурсами) КК України.

8 грудня 1997 р. заявнику були пред’явлені  додаткові звинувачення у зловживанні владою, крадіжці, фінансових махінаціях та посадовому підлозі.

 В період з 15 січня до 2  квітня 1998 р.  заявник подавав до Слідчого відділу заяви про проведення медичної експертизи і оскаржував призначення слідчого. 7 квітня 1998р. Генеральною прокуратурою України було видано наказ про проведення медичної експертизи заявника. Лікарем, який обстежував заявника, було рекомендовано пройти курс лікування у закладах Міністерства охорони здоров’я через значні хвороби, які були виявлені, в т.ч. і шкіряні інфекції, такі як короста та екзема.

 13 березня 1998 року заявнику було пред’явлено обвинувачення за ст.ст.80 ч.2, 861, 1485 ч.2, 165, ч.2, 166 ч.3, 170 ч.1, 172 ч.2, 194 ч.3 КК України.13 березня 1998 р.

 8 вересня 1998 р. попереднє слідство в кримінальній справі відносно заявника було закінчено та матеріали кримінальної справи було пред’явлено обвинуваченим для ознайомлення . 9 серпня 1999 року заявник та інші обвинувачені по справі знайомилися з матеріалами кримінальної справи

 9 серпня 1999 р. кримінальна справа відносно заявника була направлена до Прокуратури м. Києва для затвердження обвинувального висновку.

13 серпня 1999 року кримінальна справа відносно заявника Прокуратурою м. Києва була направлена до Київського міського суду.

Ухвалою Київського міського суду від 1 листопада 1999 року кримінальна справа відносно заявника була повернута прокурору м. Києва на додаткове розслідування.

5 листопада 1999 р. прокуратурою м. Києва на ухвалу Київського міського суду було внесено окреме подання. 16 грудня 1999 р. Верховний суд України своєю ухвалою частково задовольнив окреме подання прокуратури, а кримінальну справу направив для проведення додаткового розслідування. При цьому Суд зазначив, що деякі питання не потребують додаткового розслідування, оскільки раніше отримана інформація є достатньою.

5 січня 2000 р. додаткове розслідування справи було закінчено, і заявник мав змогу ознайомитися з матеріалами справи. 

7 лютого 2000 року попереднє слідство в кримінальній справі відносно заявника було закінчено, і матеріали  справи було пред’явлено заявнику для ознайомлення .

22 лютого 2000 р. слідство по справі заявника було відновлено у зв’язку з необхідністю проведення додаткових слідчих дій.

30 жовтня 2000 р.  Київський міський суд  виніс рішення про припинення слідства за обвинуваченнями у  вчиненні незаконних валютних операцій, оскільки кримінальну відповідальність за вищевказаний злочин було скасовано, а статтю 80 ККУ виключено. Суд також постановив про утримання заявника під вартою. 

 19 лютого 2001 року Київським міським судом було винесено обвинувальний вирок у вчиненні фінансових махінацій, підготовці фінансових махінацій, посадовому підлозі та зловживанні владою, яким засуджено заявника до п’яти років та шести місяців позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його особистою власністю, та позбавленням права займати посади, пов’язані з використанням організаційно-розпорядчих функцій у фінансово-кредитній сфері строком на п’ять років. При постановлені вироку суд врахував період фактичного перебування заявника під вартою, який склав 2 роки 10 місяців та 15 днів, і, застосувавши Закон України „Про амністію” від 11 травня 2000 року, звільнив заявника від відбування основного та додаткових покарань.

2.  Затримання  заявника

8 квітня 1997р. слідчий прийняв рішення про тимчасове затримання заявника в якості підозрюваного відповідно до статті 115 КПК. Відповідно того ж дня заявник був взятий під варту.

11 квітня 1997р. прокурор видав санкцію на арешт в якості запобіжного заходу обраного щодо заявника до проведення суду(ст.155 КПК).

12 травня 1997р. заявник звернувся до Московського районного суду м. Києва з заявами про скасування санкції на арешт та його звільнення. 28 травня 1997р. Московський районний суд відмовив у задоволенні вимог заявника у зв’язку з їх необґрунтованістю.  Суд також постановив, що затримання заявника є законним.

 В період з 8 квітня 1997р. до 22 лютого 2000р. заявник перебував у Київському СІЗО №1

Тривалість розслідування у справі та тримання заявника під вартою було збільшено у такій послідовності: до 6 місяців наказом прокурора м. Києва від 29 травня 1997, до 9 місяців наказом заступника Генерального прокурора  України від 1 жовтня 1997р., до 12 місяців наказом заступника Генерального прокурора  України від 18 грудня 1997р., до 15 місяців наказом виконуючого обов’язки Генерального прокурора України від  28 березня 1998 року.

 12 квітня 1998р. слідчий відділку повідомив заявника, що запобіжний захід може бути замінений на звільнення під заставу. Прокурор м. Києва листом від 20 липня 1998 року проінформував заявника, що сума застави була встановлена у розмірі 232 716 грн. 22 липня 1998р. ця сума була переведена УКРІНБАНКом (колишній роботодавець та поручитель гарант заявника) на рахунок Головного управління Міністерства внутрішніх справ України. 19 серпня 1998р. Головне управління повернуло зазначену суму і відмовилось звільнити заявника під заставу.

30 червня 1998р. виконуючий обов’язки Генерального прокурора України збільшив термін проведення розслідування та тримання заявника під вартою ще на 3 місяці (до 30 вересня 1998р.), збільшуючи тим самим загальний термін до 18 місяців.

  1 листопада 1999 Київський міський суд відмовився змінити запобіжний засіб, наполягаючи на утриманні заявника під вартою. 16 грудня 1999р. Верховний суд України

залишив це рішення без змін.

Заявник тримався під вартою і під час подальшого розслідування справи прокурором, починаючи з 1 листопада 1999 року. 22 лютого 2000р. через сплив максимально дозволеного строку затримання, прокурор вирішив звільнити заявника під обіцянку не ухилятися від слідства та суду. Заявника було звільнено 23 лютого 2000 року.

3.  Голодування, примусове годування та лікування заявника.

Заявник голодував з 13 квітня 1998р. до 7 травня 1998р., вживаючи лише воду. 23 квітня 1998р.  Він був примусово нагодований.  14 липня 1998р.заявник припинив голодування.

1 грудня 1999р. лікар закладу заявив, що під час знаходження на лікуванні заявник, через своє голодування, годувався примусово.

В період між 27 травня 1999р. та 7 лютого 2000р. заявник обслідувався лікарями у 61 випадку.

5 лютого 1998р. лікар СІЗО постановив заявнику діагноз: алергійний дерматит.

8 квітня 1998р.  після обстеження заявника лікар СІЗО виявив у нього стрептодермію та хронічний холецистит.

2 червня 1998р. лікар Центрального медичного клінічного шпиталю м. Києва виявив, що заявник був заражений розповсюдженою мікробною екземою.

14 та 23 липня 1998р. у заявника діагностували коросту та піодерміт. 31 липня 1998 р. заявник пройшов курс лікування від корости в медичному відділенні СІЗО.

 З 10 січня до 7 лютого 2000р. заявник продовжив голодування. Протягом цього періоду він був обстежений лікарями 18 разів.

 Після того як 23 лютого 2000р. заявник був звільнений, його було направлено до Київського міського шпиталю, де він знаходився  з 24 лютого до 17 березня 2000р. Після  цього він продовжував знаходиться під наглядом лікаря-психіатра.

4. Скарги, подані до Конституційного суду України.

2 лютого сестра заявника від його імені подала скарги до Конституційного суду України з метою встановлення незаконності тримання заявника під вартою після спливу  встановленого законом максимального строку такого тримання. Вона також звернулася до Конституційного суду з клопотанням про визнання неконституційною статті 156 КПК України, яка дозволяє тримання підозрюваного під вартою на час проведення розслідування справи. 25 лютого 2000р.  Секретаріат Конституційного суду відмовив у прийнятті її скарг, стверджуючи, що їх розгляд належить до юрисдикції суду.

В. Внутрішнє законодавство

1. Конституція України від 26 червня 1996 року

 Стаття 29"Кожна людина має  право  на  свободу  та  особисту недоторканність.Ніхто не може бути заарештований  або  триматися  під  вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом".Стаття 55 "Права і свободи людини і  громадянина  захищаються судом.   Кожному гарантується право на оскарження в суді  рішень,  дій чи  бездіяльності  органів  державної  влади,  органів  місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.  Кожен має право після використання всіх національних  засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав  і  свобод  до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних  органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.  Кожен має право будь-якими не забороненими  законом  засобами захищати  свої  права  і  свободи  від  порушень  і  протиправних посягань".

2. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року (зі змінами від 21 червня 2001р.).

Стаття 148. Мета і підстави застосовування запобіжних  заходів   "Запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.   Запобіжні заходи  застосовуються  за  наявності  достатніх підстав  вважати,  що  підозрюваний,  обвинувачений,  підсудний, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду  або  від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність.   Якщо немає достатніх  підстав  для  застосування  запобіжного заходу,  від  підозрюваного,  обвинуваченого  або  підсудного відбирається письмове зобов’язання про явку на виклик  особи,  яка проводить дізнання,  слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування.   При застосуванні  запобіжного  заходу  до  підозрюваного обвинувачення  йому  має  бути пред’явлене не пізніше десяти діб з моменту  застосування  запобіжного  заходу.  Якщо  в  цей  строк обвинувачення не буде пред’явлене, запобіжний захід скасовується".Стаття 149. Запобіжні заходи   "Запобіжними заходами є:1)  підписка про невиїзд;2)  особиста порука;3)  порука громадської організації або трудового колективу;  3-1) застава;4)  взяття під варту;  5) нагляд командування військової частини.  Тимчасовим  запобіжним  заходом  є  затримання підозрюваного, яке застосовується з підстав і в порядку, передбачених  статтями 106, 115, 165-2 цього Кодексу".  Стаття 150. Обставини, що враховуються при обранні запобіжного заходу   "При вирішенні  питання  про  застосування  запобіжного заходу крім обставин, зазначених у статті 148 цього Кодексу, враховуються тяжкість злочину,  у вчиненні якого підозрюється,  обвинувачується особа,  її вік,  стан здоров’я,  сімейний і матеріальний стан, вид діяльності,  місце  проживання  та  інші  обставини,  що  її характеризують".Стаття 156. Строки тримання під вартою "Тримання  під  вартою  під  час  досудового  розслідування не повинно тривати більше двох місяців.У випадках,  коли у строк,  передбачений частиною першою цієї статті,  розслідування справи закінчити неможливо,  а підстав  для скасування чи заміни запобіжного заходу на більш м’який немає, він може бути продовжений:1) до  чотирьох  місяців  -  за  поданням,  погодженим  з прокурором,  який  здійснює нагляд за додержанням законів органами дізнання  і  досудового слідства, або самим цим прокурором, суддею того  суду,  який  виніс  постанову  про  застосування запобіжногозаходу;2) до дев’яти місяців - за поданням, погодженим з заступником Генерального  прокурора України,  прокурором Автономної Республіки Крим,  області,  міст Києва і Севастополя та  прирівняних  до  них прокурорів,  або  самим  цим  прокурором  у  справах  про  тяжкі і особливо тяжкі злочини, суддею апеляційного суду;3) до  вісімнадцяти  місяців - за  поданням,  погодженим  з Генеральним прокурором України,  його заступником,  або самим  цим прокурором в особливо складних справах про особливо тяжкі злочини, суддею Верховного Суду України.У кожному випадку, коли розслідування справи у повному обсязі у  строки,  зазначені  у  частинах  першій  чи другій цієї статті, закінчити неможливо і за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу,  прокурор,  який здійснює нагляд за виконанням законів припровадженні розслідування у даній справі, має право дати згоду про направлення  справи до суду в частині доведеного обвинувачення.  У цьому  випадку  справа  в  частині нерозслідуваних  злочинів  чи епізодів  злочинної діяльності з додержанням вимог статті 26 цього Кодексу  виділяється  в  окреме  провадження  і  закінчується  у загальному порядку.Строк тримання під вартою обчислюється з моменту  взяття  під варту,  а  якщо  взяттю  під  варту  передувало  затримання підозрюваного, - з моменту затримання. У строк тримання під вартою включається  час  перебування  особи  на стаціонарному експертному дослідженні у психіатричній медичній установі будь-якого  типу.  У разі повторного взяття під варту особи у тій самій справі, а також по приєднаній до неї або виділеної з неї справи  або  пред’явлення нового  обвинувачення  строк  тримання  під  вартою обчислюється з урахуванням часу тримання під вартою раніше.Строки  тримання  під  вартою  під  час  досудового  слідства закінчуються в день надходження справи до суду. У разі відкликання справи  із  суду  прокурором  на підставі статті 232 цього Кодексу перебіг  цих  строків  поновлюється  з  дня  надходження справи до прокурора.Матеріали  закінченої  розслідуванням  кримінальної  справи повинні бути пред’явлені обвинуваченому,  взятому  під  варту,  та його  захисникові  не пізніш як за місяць до закінчення граничного строку тримання під вартою,  встановленого  частиною  другою  цієї статті.Якщо матеріали  кримінальної  справи  було  пред’явлено обвинуваченому та його захисникові з порушенням місячного  терміну до закінчення граничного строку тримання під вартою, встановленого частиною  другою  цієї  статті,  то  після  його  закінчення обвинувачений  підлягає  негайному  звільненню.  При  цьому  за обвинуваченим  та  його  захисником  зберігається  право  на  ознайомлення з матеріалами справи.Якщо матеріали  кримінальної  справи  було  пред’явлено обвинуваченому та його захисникові з додержанням місячного терміну до  закінчення  граничного  строку  тримання під вартою,  але його виявилося  недостатньо  для  ознайомлення  з  матеріалами  справи, зазначений  строк може бути продовжено суддею апеляційного суду за поданням слідчого,  погодженим з Генеральним прокурором України чи його заступником, або поданням цього прокурора чи його заступника.Коли у справі беруть участь кілька  обвинувачених,  яких  тримають під вартою,  і хоча б одному з них строку,  передбаченого частиною шостою цієї  статті,  виявилося  недостатньо  для  ознайомлення  з матеріалами  справи,  то  зазначене  подання  може  бути  внесено стосовно  того  обвинуваченого  або  тих  обвинувачених,  які ознайомилися з матеріалами справи,  якщо не відпала необхідність у застосуванні до нього або до  них  взяття  під  варту  і  відсутні підстави для обрання іншого запобіжного заходу.При поверненні  судом  справи  прокуророві  на  додаткове розслідування  строк  тримання  обвинуваченого  під  вартою обчислюється  з  моменту  надходження  справи  прокурору і не може перевищувати двох місяців. Подальше продовження зазначеного строку проводиться  з  урахуванням  часу  перебування  обвинуваченого під вартою до  направлення  справи  до  суду  в  порядку  і  в  межах, встановлених частиною другою цієї статті.У разі  закінчення  строку тримання під вартою як запобіжного заходу,  передбаченого частинами першою і другою цієї статті, якщо цей  строк  не  продовжено  у  встановленому цим Кодексом порядку, орган дізнання,  слідчий,  прокурор зобов’язаний негайно звільнити особу з-під варти.Начальник  місця  досудового  ув’язнення зобов’язаний негайно звільнити  з-під  варти обвинуваченого, щодо якого постанова судді про  продовження  строку  тримання  під  вартою на день закінчення строків тримання під вартою, передбачених частинами першою, другою і  шостою  цієї  статті,  не  надійшла.  При  цьому  він направляє повідомлення особі чи органу, у провадженні яких перебуває справа, та відповідному прокурору, який здійснює нагляд за розслідуванням. ( Стаття 156 із змінами, внесеними згідно з Указами  ПВР  N 6834-X від 16.04.84, N 8595-XI від 29.12.89, в редакції  Закону  N 1960-XII від 10.12.91, із змінами, внесеними  згідно із Законами N 2857-XII від 15.12.92, N  3351-XII  від 30.06.93; в редакції Закону N 2533-III від  21.06.2001 - набула чинності з 29.06.2001)".

Стаття 2363. Оскарження до суду санкції прокурора на арешт

 

"Санкція прокурора на арешт може бути оскаржена заарештованим, його захисником, законним представником до районного (міського) суду за місцезнаходженням прокурора, який дав санкцію на арешт.

Скарга подається до суду безпосередньо або через адміністрацію місць попереднього ув’язнення, яка зобов’язана протягом доби надіслати скаргу до відповідного суду".

 (  Статтю  236-3  виключено  на  підставі  Закону  "Про внесення змін та поправок до Кримінально-процесуального Кодексу України" від 21.06.2001).  3. Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання, що виникають при застосуванні судами законодавства, яке передбачає  оскарження  до суду санкції прокурора на арешт". "...відповідно  до  статті  236-3 Кримінально-процесуального кодексу України  до  суду може бути оскаржена лише санкція прокурора на арешт  підозрюваного або обвинуваченого, а не рішення  слідчого,  органу  дізнання  про застосування як запобіжного заходу взяття під  варту,  продовження строку тримання під вартою, а так само  не  рішення  суду  (судді) про обрання такого запобіжного заходу щодо підсудного". ( Постанова втратила чинність на підставі Постанови Пленуму Верховного Суду "Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства" від 25.04.2003).  

4. Витяг з Наказу Міністерства внутрішніх справ України від 04 березня 1992 року № 122 „Про затвердження Інструкції про умови утримання і примусове годування в місцях попереднього ув’язнення, позбавлення волі та лікувально-трудових профілакторіях осіб, які відмовляються від вживання їжі”

"...1.2. Начальник установи або особа, що виконує його обов’язки, після встановлення факту відмови від уживання їжі особи, яка тримається в установі, повинен протягом доби особисто провести з нею бесіду з метою з’ясування причин такого вчинку, доповісти про це органу, за яким вона рахується, та прокурору, який здійснює нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, і в разі обґрунтованості цих причин уживає негайних заходів щодо задоволення законних вимог.

...1.3. Протягом доби після фактичної відмови особи вживати їжу, на підставі мотивованого рішення начальника установи або особи, що виконує його обов’язки, вона переводиться в окреме приміщення, де тримається на загальних підставах, ізольовано від інших, і знаходиться під посиленим наглядом.

...1.4. У передбачений розкладом дня час голодуючому доставляється сніданок, обід та вечеря за встановленою нормою. У випадку відмови - через дві години їжа забирається, про що робиться відмітка в картці обліку доставки їжі голодуючому.

...1.5. У строк, визначений адміністрацією установи з урахуванням конкретних обставин, але не більше трьох діб з моменту фактичної відмови від уживання їжі, особа підлягає обов’язковому лікарському огляду, під час якого лікар пояснює шкоду голодування для організму.Амбулаторне лікування та невідкладна медична допомога такій особі надається у приміщенні, де вона тримається, якщо немає потреби в стаціонарному лікуванні...

1.7. У випадках, коли відмова від уживання їжі не є наслідком захворювання, представники адміністрації установи з метою схилення голодуючого до відмови від цих дій систематично проводять роз’яснювальну роботу про згубність голодування для організму.

1.9. Примусове годування голодуючого є крайнім заходом для збереження його життя і застосовується тільки у випадках, коли роз’яснювальна робота та інші заходи впливу на нього залишаються безрезультатними, а подальше голодування загрожує життю.

Рішення про початок примусового годування приймає начальник установи або особа, що виконує його обов’язки, на підставі письмового висновку комісії лікарів про значне погіршення стану здоров’я голодуючого та виникнення загрози його смерті...

Про прийняте рішення повідомляється прокурор, який здійснює нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах.

Періодичність примусового годування визначається лікарем в залежності від загального стану здоров’я особи, яка відмовляється від уживання їжі.

Поживна суміш готується за раціоном, складеним лікарем з набору продуктів.

Про кожне примусове годування лікар робить запис у медичній картці голодуючого із зазначенням дати, складу і кількості введеної у стравохід поживної суміші, а також прізвище та посаду особи, яка здійснила годування...

2. Порядок примусового годування осіб, які відмовляються від вживання їжі

2.1. Примусове годування такої особи здійснюється у присутності одного з керівників установи, лікаря, фельдшера та необхідної кількості молодших інспекторів.

Перед початком примусового годування лікар пояснює голодуючому про зміни, які загрожують організму, та про необхідність приймання їжі.

Якщо особа буде чинити опір під час примусового годування, то до неї застосовують наручники, а молодші інспектори вживають заходів, щоб утримати її в позиції, яка необхідна для проведення цієї процедури.

Примусове годування здійснює фельдшер під наглядом лікаря, вживаючи всіх заходів, щоб уникнути можливих ушкоджень та нещасних випадків. Під час цієї процедури рот голодуючого розкривається та утримується роторозширювачем.

Зонд з лійкою на вільному кінці, охолоджений після кип’ятіння, але вогкий, обережно вводиться через рот у стравохід. При цьому лікар слідкує щоб зонд не попав у трахею. При правильному положенні зонда фельдшер вливає в лійку спочатку невелику кількість перевареної води, а потім поживну суміш.

2.2. Для своєчасного надання допомоги при нещасних випадках, які можуть виникнути під час примусового годування медичні працівники повинні обов’язково мати при собі необхідні засоби та медичні препарати для подання невідкладної медичної допомоги.

2.3. При поліпшенні стану здоров’я особи, що відмовляється від їжі, годування можна тимчасово припинити, про що в медичній карті робиться мотивований висновок".

Скарги

Заявник на підставі статті 3 Конвенції скаржиться на те, що його було піддано нелюдському і такому, що принижує гідність поводженню під час перебування під вартою. Зокрема, заявник скаржиться на жахливі умови в яких його утримували. Він також стверджує, що йому не надавалася необхідна медична допомога під час затримання та голодування. Заявник також стверджує, що примусове годування та ув’язнення в ізоляторі  суперечило гарантіям, які надані статтею 3 Конвенції.

Далі на підставі статті 5 § 1(с) та §3 Конвенції заявник скаржиться на те, що його тримання під вартою було незаконним, оскільки встановлений максимальний термін такого тримання закінчився, а  перевищення його було безпідставним.

ПРАВО

 

1.  Заперечення Уряду щодо прийнятності заяви

 

(а) прийнятність скарги ratione temporis

Уряд України нагадує Суду його прецедентну практику, відповідно до якої Суд не компетентний розглядати заяви відносно фактів, які мали місце до вступу Конвенції в силу для Високої Договірної Сторони.

Суд зауважує, що відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права, Високі Договірні Сторони є зв’язаними положеннями Конвенції лише відносно фактів, які мали місце після вступу Конвенції в силу для  цієї держави. Для України Конвенція набула чинності з 11 вересня 1997 року, коли декларація про визнання Україною права на подання індивідуальної скарги набула законної сили. Суд також зауважує, що  деякі події на які посилаеться заявник у своїй заяві мали місце до зазначеної дати.

Суд для початку нагадує, що при визначенні строків досудового ув’язнення  відповідно до статті 5 §3 Конвенції, до уваги має братися період, починаючи з моменту затримання підозрюваного і закінчуючи днем пред’явлення обвинувачення, навіть судом I-ї інстанції (див. рішення у справі  Вемхов проти Німеччини від 27 червня 1968, серія А, № 7, стор.23 § 9).  Тому в цій справі строк тримання заявника під вартою починається з 8 квітня 1997р., коли він був арештований і закінчується 23 лютого 2000р., коли його фактично було звільнено рішенням Прокурорської служби м. Києва. Отже, загальний період досудового тримання заявника під вартою складає 2 роки 10 місяців і 15 днів.

Так як період з 8 квітня 1997р. до 11 вересня 1997р. перебуває поза межами юрисдикції Суду ratione temporis , Суд при обчисленні тривалості тримання заявника під вартою та при аналізі Судом фактів перебування заявника в місцях попереднього ув’язнення враховує лише період в 2 роки 10 місяців і 15 днів, який починається з 11 вересня 1997р. і закінчується моментом звільнення заявника, тобто 22 лютого 2000р. Проте Суд може взяти до уваги той факт до 11 вересня 1997р заявника тримали під вартою вже 5 місяців і 3 дні (див...стр 11)

(b) Вичерпання всіх національних засобів захисту

(і) Доводи сторін

Уряд вважав, що заявник не вичерпав всіх національних засобів правового захисту. Зокрема, заявник не використав засіб захисту, передбачений статтею 236-3 КПК, який  передбачає, що санкція прокурора на арешт може бути оскаржена заарештованим до суду І – ї інстанції під час попереднього слідства у справі. Уряд наголосив, що заявник оскаржив санкцію прокурора на арешт лише 11 квітня 1997 року. Однак він не оскаржив поновлених санкції від 29 травня 1997р., 1 жовтня 1997р., 18 грудня 1997р., 28 березня 1998р. та 30 червня 1998 року. Сумніви заявника щодо ефективності цього засобу захисту не можуть бути виправданням за їх невикористання (.див...12). 

Уряд також зазначав ст. 55 Конституції України та Постанову пленуму Верховного суду України  від 30 вересня 1994 р., які надають індивіду право на оскарження протизаконних дій посадових осіб слідчих органів. Далі Уряд України наголосив, що якби заявник звернувся до суду зі скаргою, суд не відмовив би йому в розгляді скарги.

Крім того Уряд надав копії ухвал судової палати в кримінальних справах апеляційного суду Тернопільської області від 20 лютого 2003 року, в яких суд дослідив наявність підстав для подальшого тримання обвинувачених під вартою і не знайшовши таких підстав скасував санкції суду на продовження строків тримання під вартою. Також Уряд України посилався на прецедентну практику Суду, зокрема, на справу "Макаров проти України" від 28 травня 2002р., де зазначається, що правило вичерпання внутрішніх засобів правового захисту, проголошене в статті 35 § 1 Конвенції, полягає в обов’язку осіб, що бажають звернутися до міжнародного судового органу чи арбітражу проти держави, використати засоби правового захисту, які пропонує правова система держави-відповідача.

 Заявник спростував аргументи уряду. Зокрема, він стверджував, що використав всі можливі засоби національного захисту, так як оскаржував до Московського районного суду м.Києва санкцію прокурора на арешт від 11 квітня 1997 року. Крім того заявник наполягав, що він оскаржував незаконність свого затримання до прокуратури, яка розслідувала його справу. Проте там йому відповіли, що рішення про його затримання оскарженню не підлягає.

(іі)  Оцінка Суду

Суд нагадує своє прецедентне право і наголошує, що метою національних засобів правового захисту визначених у ст.. 35 § 1 Конвенції є  надання Високим Договірним Сторонам можливості запобігти або виправити порушення перш ніж скарга на це порушення буде подана до Суду. Проте використовуватися мають лише ефективні засоби правового захисту. Тягар доведення, що засіб був ефективним, доступним на той момент часу як теоретично так і фактично засобу, покладено на уряд, якій заявляє про невичерпання національних засобів захисту. Коли це буде встановлено, заявнику доведеться доводити, що засоби вказані Урядом були використані чи з якихось причин були неадекватними та неефективними за даних обставин справи, чи, що існували особливі обставини, які виправдовують незастосування ним / нею цих засобів (див. рішення Данькевич проти України від 29.04.2003, № 40679/98, § 107).

Суд наголошує, що застосування цього правила має відбуватися у контексті. Відповідно Суд визнав, що стаття 35 Конвенції  має застосовуватися певною мірою гнучко та не надто формально. Правило  про використання всіх національних засобів правового захисту не є абсолютним чи таким, що має застосовуватися автоматично. При розгляді питання про те, чи було дотримано цього правила, дуже важливим є брати до уваги конкретні обставини кожної справи. Це означає, між іншим, що Суд має реально враховувати не лише формальне існування засобів правового захисту в тій чи іншій національній правовій системі, а й конкретне загально-юридичне та політичне середовище в якому вони діють, так само як і особисті обставини заявника. Суд має вивчити  чи використав заявник, з урахуванням всіх обставин справи, всі можливі засоби національного правового захисту (див. Стор13).

Суд звертається до своєї прецедентної практики, де вирішальним питанням при оцінюванні ефективності засобу правового захисту є: чи може заявник подати скаргу про специфічне відшкодування збитків на розгляд національного суду? Іншими словами, чи існує такий засіб правового захисту, який  би задовольнив його скарги  встановлюючи конкретний, швидкий, прямий захист прав, гарантованих Конвенцією. (див. 13). 

Застосовуючи ці висновки до даної справи, Суд дійшов думки, що правовий захист передбачений ст. 236-3 КПК України, який був чинний на момент провадження по справі, стосується лише скарг проти санкції прокурора чи слідчого на арешт, а не скарг на рішення слідчого, органів дізнання чи рішення суду щодо застосування або продовження терміну дії запобіжних заходів (див . Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про деякі питання, що виникають при застосуванні судами законодавства, яке передбачає  оскарження  до суду санкції прокурора на арешт"). Тому Суд вважає, що Уряду має бути відмовлено у прийнятті цієї частини заперечень, так як заявник не мав змоги оскаржити до суду застосування до нього запобіжного заходу відповідно до статті 236-3 КПК на яку посилається Уряд України.

 Що стосується посилання Уряду на статтю 55 Конституції України, Суд вважає, що засіб правового захисту передбачений нею не є достатньо ефективним, так як заявник не заявляти скаргу на підставі цієї статті через її загальний характер та специфічний характер відшкодування за незаконне продовження утримання заявника під вартою.

Крім того,  Уряд не спромігся довести яким чином цей засіб правового захисту забезпечує конкретний, швидкий, прямий захист прав, гарантованих  статтею 5 Конвенції. Що ж до національної судової практики на яку посилався Уряд, Суд дійшов висновку, що вона не має відношення до справи, оскільки не стосується схожої  в часі ситуації  з затриманням заявника, а лише наводить приклад сьогоденного підходу  Тернопільського обласного суду до вирішення питань стосовно скарг на незаконність затримання. Відповідно Суд  зробив висновки, що заявнику не оже бути відмовлено у розгляді скарги через не вичерпання національних засобів захисту у значенні статті 5 Конвенції .

2.  Скарги на порушення статті 3 Конвенції

Заявник скаржиться на те, що його було піддано нелюдському і такому, що принижує гідність поводженню під час перебування під вартою. Зокрема, заявник на примусове  годування, відсутність медичного лікування і жахливі умови утримання, як такі, що підпадають під значення статті 3 Конвенції, яка визначає:

"Ніхто не може бути підданий катуванню, нелюдському або такому, що принижує людську гідність поводженню чи покаранню".

(а) Попередні рішення

Суд зазначає, що деякі зі скарг заявника базуються на подіях, які мали місце набагато раніше шести місяців до дня подання заяви  до Суду, тобто до 21 липня 1999 року. Це стосується і першого примусового годування заявника, яке припинилося 21 червня 1998 року. Відповідно, всі скарги, які базуються на подіях, що сталися до 21 грудня 1998р. Не можуть розглядатися Судом на підставі статі 35 § 1 та § 4 Конвенції у зв’язку з порушенням шестимісячного строку давності.

(b) практика Суду стосовно розгляду по суті скарг, щодо порушення статті 3 Конвенції.

 Суд вже неодноразово зазначав, що стаття 3 Конвенції закріплює одну з самих фундаментальних  цінностей демократичного суспільства. Вона забороняє у всіх випадках, без обмеження в часі, піддання особи нелюдському або такому, що принижує її людську гідність поводженню чи покаранню, незалежно від обставин та поведінки жертви. (див., поміж іншим,...стр 14 ).

В будь-якому випадку, такому ставленню достатньо бути мінімально жорстоким, щоб підпадати під значення статті 3 Конвенції. Оцінка цієї мінімальності залежить від всіх обставин справи, в т.ч. від природи та контексту поводження, способу та методу якими воно здійснюється, його тривалості  та  впливу на психіку і, в деякій мірі від статі, віку та стану здоров’я жертви (див.стр 15).

Суд визначив, що поводження є "нелюдським", якщо воно було умисним, тривалим у часі та призвело до тілесних ушкоджень, психічних розладів чи душевних страждань.  Поводження вважається " таким, що принижує людську гідність", якщо воно

спрямоване на те, щоб викликати у жертви почуття страху, пригнічення, неповноцінності, з метою образити або зламати її фізичний чи моральний опір. Проте,  Суд  постійно наголошував,  що спричинені страждання мають досягти певного рівня, перш ніж покарання можна кваліфікувати як "нелюдське", так як спричинення страждань є неминучою складовою навіть законного покарання. (див. стр 15).

Заходи позбавлення особи права на свободу часто містять цю складову.  Проте не можна сказати, що тримання під вартою вже само по собі порушує питання, визначені в  статті 3 Конвенції. Також не можна тлумачити статтю 3 як таку, що встановлює загальний обов’язок звільнити особу через поганий стан здоров’я чи направити його в лікарню за межами місць позбавлення волі для забезпечення його спеціальним лікуванням.

Тим не менш, згідно з цим положенням держава має переконатися, що особу тримають в умовах, які не принижують її людську гідність і, що спосіб поводження з нею не спричиняє фізичного болю чи мук, які перевищують притаманного для ув’язнень  неминучого рівень завдання таких страждань. Також держава має переконатися, що відповідно до вимог ув’язнення, здоров’я та самопочуття особи захищаються шляхом надання їй необхідної медичної допомоги (див..).

(с) Примусове годування заявника

Уряд України зауважив, що саме голодування заявника, оголошене ним добровільно та свідомо, обумовлювало його частий хворобливий стан. Про згубність голодування заявнику неодноразово заявляли лікарі медичної частини СІЗО, які систематично оглядали заявника, ставлячи його одужання в залежність від закінчення голодування. Заявник стверджував, що його голодування є акцією протесту проти відмови суду звільнити його під заставу. Він також вимагав проведення незалежної судової перевірки.

 Уряд зазначив, що страждання заявника не досягли того рівня, коли поводження може кваліфікуватися як нелюдське або таке, що принижує людську гідність.

Далі уряд заперечує твердження заявника проте, що процедура примусового годування та лікування була нелюдською та принижуючою його гідність. Не є правдою й те, що заявник оглядався некваліфікованими лікарями  чи іншими ув’язненими. Дійсно, через важку економічну ситуацію в країні, всі медичні установи мають свої труднощі, проте, незважаючи на це, існує суворий контроль щодо професіоналізму медичного персоналу. Не виключенням є медичний персонал СІЗО. Крім того всі необхідні медичні заклади були доступні заявнику під час тримання під вартою. За його станом здоров’я стежили кваліфіковані лікарі і, коли це було  необхідно, заявника доставляли до лікарні з метою повного медичного обстеження. Примусове годування необхідною сумішшю проводилося медичним персоналом СІЗО за допомогою відповідного медичного обладнання. Нарешті, примусове годування відбувалося відповідно до процедури встановленої законом та внутрішніх інструкції СІЗО (див...)..

 Заявник скаржився, що нелюдське та принижуюче його гідність поводження супроводжувалося насильством, а також що годування відбувалося неналежним чином. Так під час примусового годування рідку їжу йому заливали до шлунку некваліфіковані люди, а іноді й інші в’язні за допомогою брудного зонду. Він також заявляв про те, що його стан здоров’я  не брався до уваги.

Далі заявник стверджував, що піл час голодування його помещалі до карцеру з метою примусити припинити голодування. Він був змушений ушкодити собі зап’ястя, щоб таким чином вибратися з карцеру і отримати медичну допомогу. Заявник також стверджує, що його піддавали примусовому годування протягом всього цього періоду,  а також, що його стан здоров’я значно погіршився, так як він втратив багато кілограмів і наприкінці голодування важив лише 40 кг.

 Стосовно першого епізоду з примусовим годуванням, Суд заявляє про його неприйнятність у зв’язку з порушенням шестимісячного строку  позивної давності. Що ж до інших скарг, які  не підпадають під вищезазначені умови неприйнятності, Суд, у світлі наданих сторонами зауважень, вважає, що ця скарга порушує серйозні спірні питання застосування положень Конвенції, визначення яких вимагає розгляду справи по суті. Тому Суд постановляє, що дана заява не є явно необґрунтованою  у значенні  статті 35 §3 Конвенції. Суд не встановив жодних інших підстав для проголошення  заяви неприйнятною.

 (d)  Скарги на відсутність необхідної кваліфікованої медичної допомоги.

Уряд стверджує, що під час знаходження в СІЗО заявник отримував належну і кваліфіковану медичну допомогу в обсязі, якого вимагав стан його здоров’я.

 Заявник скаржиться, що медичні обстеження проводилися некваліфікованими  лікарями і що надана допомога була неадекватною. У СІЗО не було виписаних йому ліків, і його родичі мали забезпечувати його необхідними ліками. Проте, йому не дозволили їх приймати, так як він був голодував.

 У світлі наданих сторонами зауважень, вважає, що ця скарга порушує серйозні спірні питання застосування положень Конвенції, визначення яких вимагає розгляду справи по суті. Тому Суд постановляє, що дана заява не є явно необґрунтованою  у значенні  статті 35 §3 Конвенції. Суд не встановив жодних інших підстав для проголошення  заяви неприйнятною.

3.  Тривалість  та законність затримання заявника

4.   

Заявник  стверджує, що його затримання було незаконним, оскільки максимально встановлений законом строк для такого затримання минув і він вже ознайомився з матеріалами справи. Даля заявник скаржиться на безпідставне продовження строку затримання. Він посилається на статтю 5 § 1 (с) та § 3 Конвенції, яка встановлює:

„1. Кожна людина має право на свободу і особисту недоторканість. Жодна людина не може бути позбавлена волі інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, у таких випадках, як: ...

(c) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою забезпечення її присутності перед компетентним судовим органом на підставі обгрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обгрунтовано визнається за необхідне запобігти вчиненню нею злочину або її втечі після його вчинення; ” ...

„ Кожна людина, заарештована або затримана згідно з положенням пункту 1 (c) цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в суд”.

(а) Законність затримання

Уряд стверджує, що заявника було затримано на законних підставах, згідно з санкцією прокурора на арешт, строк дії якої було подовжено з різних причин. Уряд зазначає, що однією з причин тривалості затримання заявника було повернення справи на додаткове розслідування на підставі клопотання адвоката заявника.

Заявник не погодився, стверджуючи, що максимальний встановлений законом строк затримування минув, і ніякого нового документу на його утримування видано не було.

У світлі наданих сторонами зауважень, вважає, що ця скарга порушує серйозні спірні питання застосування положень Конвенції, визначення яких вимагає розгляду справи по суті. Тому Суд постановляє, що дана заява не є явно необґрунтованою  у значенні  статті 35 §3 Конвенції. Суд не встановив жодних інших підстав для проголошення  заяви неприйнятною.

 (b) тривалість затримання

Стосовно тривалості тримання під вартою Суд, враховуючи свої минулі зауваження, стверджує, що в цілому він складає 2 роки 5 місяців і 3 дні. Проте 5 місяців і 3 дні відносяться до періоду, який лежить поза межами компетенції суду ratione temporis .

 Заявник стверджує, що не було необхідності тримати його під вартою надмірно-завищений період часу, оскільки не було доказів того, що він намагався зашкодити з’ясуванню правди у справі. Крім того, він  мешкав і працював в Києві, тому не мав можливості  переховуватися. Причини надані владою для виправдання затримання були, на думку заявника, недостатніми та необґрунтованими.

Заявник також зауважив, що його справа не була занадто складною, як то встановив 1 листопада 1999 Київський міський суд. Справа складалася з 52 томів, які містили його скарги до різних органів влади, включаючи його скарги на жахливі умови тримання під вартою та заяви про звільнення.  Слідчі опитали свідків. По справі проходило 2 цивільні позивача. Нарешті, заявник скаржиться, що розслідування відбувалося без належного сприянні з боку влади.  Тривалість його тримання під вартою обумовлювалася низьким рівнем слідства, його безпідставними спробами збільшити кількість  пунктів звинувачення  та  відсутністю належного контролю  за діяльністю слідчих органів з боку контролюючих органів.  З цього приводу, заявник посилається на рішення Київського міського суду від 1 листопада 1999 та Верховного суду від 16 грудня 1999 яким справу було повернено на додаткове розслідування.

 Уряд України зауважив, що заявника було затримано з метою попередження його перешкоджання з’ясуванню правди у справі. Далі Уряд стверджував, що період досудового тримання заявника під вартою був обґрунтований складністю справи, так як вона пов’язана з вчиненням економічного злочину, містить 52 томи матеріалів та велику кількість свідків та жертв..

У світлі наданих сторонами зауважень, вважає, що ця скарга порушує серйозні спірні питання застосування положень Конвенції, визначення яких вимагає розгляду справи по суті. Тому Суд постановляє, що дана заява не є явно необґрунтованою  у значенні  статті 35 §3 Конвенції. Суд не встановив жодних інших підстав для проголошення  заяви неприйнятною.

Тому, Суд одностайно

Оголошує  заяву заявника прийнятною, не розглядаючи справу по суті, в частині, яка не порушує  шестимісячний строк позивної давності і стосується питання законності та тривалості тримання заявника під вартою, умов цього тримання, заяв про відсутність належної медичної допомоги що закріплене статтею 3 Протоколу №1 до Конвенції.

Оголошує неприйнятною всю іншу частину заяви.