пошук  
версія для друку

Трегубенко проти України

   

Європейський суд з прав людини
Друга секція

Рішення щодо прийнятності
заяви № 61333/00,

поданої Леонідом Трегубенком проти України

 Європейський Суд з прав людини (друга секція),засідаючи 21 жовтня 2003 року палатою, до складу якої ввійшли судді:

п. Ж. П .Коста (голова),

п. Гаукур Йорундсон,

п. К.Юнгвірт,

п. В.Буткевич,

пані В. Томассен,

п. А.Б.Бака,

п. М.Угрехелідзе, судді,

та пані Саллі Доллє, секретар секції,

Беручи до уваги подану 23 березня 1999 року заяву,

Беручи до уваги зауваження, надані Урядом України, та зауваження, надані у відповідь заявником,

Після обговорення, постановляє таке рішення:

ФАКТИ

Заявник, пан Леонід Тригубенко, громадянин України, 1947 року народження, проживає в м. Торонто, Канада. Заявника представляє пані Ан Марі Ню, адвокат, що практикує в Страсбурзі.

А. Обставини справи

Факти справи, надані сторонами, можуть бути викладені таким чином. З 1988 року заявник займався бізнесом у м. Ялта, Україна, тримаючи частину свого прибутку в готівці.

Згідно з Указом Президента від 22 січня 1991 року банкноти номіналом 50 і 100 радянських карбованців, видані у 1961 році, були вилучені з обігу та повинні були обмінюватися на банкноти такої самої номінальної вартості, видані у 1991 році. Постанова Уряду від тієї ж дати чітко визначала процес обміну і передбачала, серед іншого, що повинна бути створена спеціальна комісія (далі-комісія з обміну) для вирішення питання обміну банкнот у складі виконавчих органів місцевих чи районних рад.

Комісії з обміну мали повноваження дозволяти або відмовляти в обміні грошей повністю або частково в залежності від доведеності законності  джерела доходів. У 1991 році заявник поклав на рахунок Ялтинської філії Ощадбанку СРСР 230 000 радянських рублів  банкнотами у 50 та 100 карбованців. У цей час заявник звернувся до Ялтинської комісії з обміну, щоб обміняти всю суму. 25 березня 1991 року комісія відмовила в обміні вищезазначеної суми через брак доказів щодо законності джерела доходів і дала дозвіл на обмін 2 462 карбованців. Залишок 227 538 рублів заявнику не був компенсований.

Заявник оскаржив це рішення у вищу комісію з обміну Республіки Крим. 6 травня 1991 року остання залишила без змін рішення Ялтинської комісії з обміну.

Уряд заявив, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів № 2 СРСР від 22 січня 1991 року, що регулювала процедуру обміну банкнот, рішення, прийняте 6 травня 1991 року було остаточним.

У той же час Служба Безпеки України перевірила законність бізнесу заявника і не знайшла жодних порушень закону.

19 липня 1991 року заявник розпочав процес у Ялтинському міському суді проти комісії з обміну з приводу її відмови в обміні повної суми 230 000 карбованців.

22 липня 1991 року суд відхилив заяву у зв’язку з непідсудністю справи судам. Позивач подав касаційну скаргу на рішення Ялтинського міського суду у Кримський обласний суд. 26 серпня 1991 року попереднє рішення було скасовано  і передано справу на новий розгляд.

16 жовтня 1991 року Ялтинський міський суд виніс рішення на користь заявника й зобов’язав виконавчому комітету Ялтинської міської ради обміняти всі внесені позивачем гроші (230 000 карбованців).

8 квітня 1992 року Кримський обласний суд підтримав це рішення.

17 квітня 1992 року постановою президії Кримського обласного суду були скасовані рішення від 16 жовтня 1991 року та від 8 квітня 1992 року.

14 квітня 1993 року Ухвалою Верховного Суду України вищезазначена постанова  була скасована, а  рішення від 16 жовтня 1991 року та від 8 квітня 1992 року  відновлені.

Рішення декілька років зовсім не виконувалося. Декілька разів заявник додатково подавав заяву щодо індексації суми, яку призначив суд, відповідно до рівня інфляції. 23 травня і 10 грудня 1996 року, 27 травня 1997 року й 23 липня 1998 року задовольняв вимоги у звязку з тривалим невиконанням рішення на користь заявника. Останнє рішення суду збільшило суму до 349 387,82 гривень.

У листі від 26 червня 1998 року Міський голова Ялти прохав заступника Генерального прокурора втрутитися у виконання рішення Верховного Суду України на користь заявника.

30 червня 1998 року голова суду наказав призупинити будь-яке подальше виконання рішення до повного розгляду протесту.

9 вересня 1998 року заступник Голови Верховного Суду України подав протест в порядку нагляду на рішення, винесене на користь заявника, на розгляд Пленуму Верховного Суду України.

25 вересня 1998 року Постановою Верховного Суду України протест був задоволений, а згадані рішення скасовані, в силі було залишене перше рішення Ялтинського міського суду від 22 липня 1991 року про відхилення заяви заявника у зв’язку з непідсудністю.   :

Міський голова Ялти звернувся до Ялтинського міського суду з з заявою про поворот виконання рішення й стгнення з заявника коштів, які вже були  виплачені йому (15% від початкової присудженої суми). Згідно зауважень Уряду, суд не розглянув це прохання, так як за згодою між сторонами, позивач повернув гроші, які були йому виплачені. Міська влада дозволила позивачеві в майбутньому користуватися ділянкою землі, де було розташоване його кафе.

Листом від 25 листопада 1998 року Конституційний Суд України проінформував заявника про те, що він не уповноважений перевіряти рішення судів загальної юрисдикції. Згідно з ухвалою від 9 грудня 1998 року судовий розгляд у справі заявника був закритий через скасування рішення від 16 листопада 1991 року Пленумом Верховного Суду.

В. Відповідне національне законодавство

У той період, який є предметом розгляду, глава 42 Цивільного процесуального кодексу України дозволяла перегляд в порядку нагляду остаточного обов’язкового рішення суду. Коли остаточне рішення було винесене Верховним Судом України, на нього міг бути поданий протест в порядку нагляду Головою Верховного Суду України, Генеральним Прокурором України і їх відповідними заступниками (ст. 328), який підлягав розгляду Пленумом Верховного Суду України. Рішення Пленуму не могли бути предметом будь-якого подальшого перегляду.

Процедура  перегляду була скасована в червні 2001 року. 

Скарги

Заявник скаржиться на те, що згідно зі ст. 6 1 Конвенції його право на справедливий судовий розгляд було порушено скасуванням рішень на його користь. Крім того, він скаржиться на те, що судовий розгляд у Верховному Суді України був несправедливим. Заявник скаржиться на відсутність ефективних засобів правового захисту, які б дозволили оскаржити рішення Верховного Суду, і посилається на ст. 13 Конвенції. І нарешті, він скаржиться на те, що його право на мирне володіння майном було порушене в сенсі ст. 1 Протоколу №1до Конвенції через скасування рішення суду на його користь.

Право

І. Попереднє заперечення уряду

Уряд-відповідач стверджує, що заява не відповідає вимогам розумному строку та що протилежний висновок дасть зворотній ефект дії Конвенції, який буде суперечити загальним принципам міжнародного права. Уряд заявляє, що судовий розгляд справи заявника, що підлягає розгляду, починається з 11 вересня 1997 року, дати, коли Конвенція стала частиною внутрішнього законодавства України. На думку Уряду, рішенням Пленуму Верховного Суду була виправлена помилка, допущена судами в 1993 році, та підтверджена неможливість оскарження рішень комісії з обміну до суду відповідно до законодавства, чинного на той час.

Заявник не згоден з заявами Уряду й наголошує, що його права були порушені не законодавством, яке діяло в 1991 році, а рішенням Пленуму Верховного Суду України, винесеного 25 вересня 1998 року. І перегляд в порядку нагляду, і постанова Пленуму Верховного Суду України потрапляють до часової компетенції Суду. Тому він вимагав Суд відхилити попереднє заперечення Уряду-відповідача.

Суд зауважує, що згідно з загальноприйнятими принципами міжнародного права Конвенція зобов’язує договірні сторони керуватися її положеннями після того, як вона вступила в силу щодо конкретної держави. Він підкреслює, що датою набуття чинності Конвенцією для України та датою визнання права на індивідуальне звернення є 11 вересня 1997 року, а деякі події у цій справі відбувалися до цієї дати.

Саме тому Суд повинен визначити, до якої міри він уповноважений розглядати скарги заявника.

Щодо скарги згідно зі ст. 6 § 1 Конвенції Суд відзначає, що заявник ніколи не оскаржував справедливість провадження у 1991-1993 рр., в результаті якого було винесене рішення на його користь. Він не скаржився на подальші рішення суду щодо підвищення суми, яка була призначена у зв’язку з інфляцією. Заявник поскаржиться на постанову Пленуму Верховного Суду України, якою був задоволений протест в порядку нагляду заступника Голови Верховного Суду України і скасоване остаточне та обов’язкове для виконання рішення суду на користь заявника. Саме тому у цій справі предметом розгляду є відповідність постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 вересня 1998 р., яка пострапляє в сферу часової компетенції Суду, принципу правової певності та у звязку з цим ст. 6 § 1 Конвенції. Суд вважає, що він може розглядати скаргу заявника за цим положенням Конвенції.

Відносно скарги з приводу неправомірного втручання в право власності заявника Суд зазначає, що рішення на користь заявника є “майном” в сенсі ст. 1 Протоколу № 1, і Уряд погодився з цією тезою. Такою була ситуація заявника до 25 вересня 1998 р., коли Пленум Верховного Суду України втрутився в майнові права заявника та скасував остаточне та обов’язкове для виконання рішення на користь заявника. Суд вважає, що ніщо в тексті названої статті не передбачає чи може бути розтлумачене таким чином, що під її дію потрапляє лише майно, придбане після того, як Протокол №1 набув чинності відносно відповідної Високої Договірної Сторони.

Відповідно Суд відхиляє попереднє заперечення Уряду.

ІІ. Стаття 6 § 1 Конвенції.

Заявник скаржиться на підставі ст. 6 § 1 Конвенції на скасування остаточного та обов’язкового для виконання рішення на його користь в результаті перегляду в порядку нагляду та на несправедливість провадження на Пленумі Верховного Суду України. Заявник скаржиться, що постановою Пленуму Верховного Суду України йому було відмовлено у праві звертатися до суду з приводу порушення його цивільних прав. Стаття 6 § 1 Конвенції забезпечує наступне: “При обмеженні своїх прав та обов’язків ...кожен має право на справедливий судовий розгляд..."

Уряд стверджує, що процедура нагляду існувала в Цивільному процесуальному законодавстві до 21 червня 2001 року. На думку Уряду, ця процедура була спрямована на “зміцнення законності та правопорядку, захист прав та законних інтересів громадян і організацій і на дотримання законних принципів правосуддя”. Далі Уряд стверджує, що на відміну від справи “Brumarescu v. Romania” (GC № 28342/95, рішення від 28 жовтня 1999 р.) в цій заяві протест подавався не прокурором, а заступником Голови Верховного Суду. Уряд зауважив, що процедура перегляду в порядку нагляду активно використовувалась громадянами, і вони вважали її ефективним засобом правового захисту. У цій справі, на думку Уряду, рішення Пленуму Верховного Суду України виправило неправильне застосування закону чинного станом на 1991 рік. Тим більше, процедура перегляду в порядку нагляду забезпечила необхідні гарантії незалежності та неупередженості, і тому тут не було порушення права заявника на справедливий судовий розгляд згідно з ст. 6 § 1 Конвенції.

Суд вважає, в світлі заяв сторін, що ця заява згідно ст. 6 § 1 Конвенції ставить серйозні питання  фактів та права, які потребують вивчення по суті. Тому Суд доходить висновку, що ця скарга не є явно необгрунтованою в сенсі ст.35 § 3 Конвенції. Жодних інших підстав для визнання заяви неприйнятною не було виявлено.

ІІІ. Стаття 13 Конвенції

Заявник скаржиться, що постанова Пленуму Верховного Суду України, винесена в порядку нагляду, не могла бути оскаржена, і скаржиться на відсутність ефективних внутрішніх засобів захисту. Він посилається на статтю 13 Конвенції, яка передбачає таке:

"Кожен, чиї права та обов’язки, викладені в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб захисту в національному органі, якщо навіть таке порушення було скоєно особами, які діяли офіційно."

Суд ще раз наголошує, що стаття 13 Конвенції сама по собі не гарантує право на подання апеляції і не передбачає обовязкову наявність судів другої інстанції (наприклад, рішення у справі “Kopсzynsky v. Poland”, № 28863/95, 1 липня 1998 р. тa “Csepyova v. Slovakia”,  № 67199/01, 14 травня 2002 р.).

У цій справі Суд вважає, що сам той факт, що рішення найвищого судового органу не може бути предметом подальшого перегляду, не є підставою для заяви згідно з положеннями Конвенції. Тому Суд відмовив у прийнятті цієї частини заяви як необгрунтованої відповідно до ст. 35 § 3 та 4 Конвенції.

ІV. Стаття 1 Протоколу № 1

Заявник скаржиться, що його право на мирне володіння своїм майном було порушене через скасування остаточного та обов’язкового для виконання рішення суду на його користь. Він посилається на ст. 1 Протоколу № 1, яка забезпечує таке:

“Кожна фізична... особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, крім як в інтересах суспільства або при обставинах, передбачених законом чи загальними принципами міжнародного права”.

Уряд погоджується, що рішення від 14 квітня 1993 року становило підставу володіння, і що скасування його Пленумом Верховного Суду України може вважатися втручанням в права заявника на мирне володіння своїм майном в сенсі статті 1 Протоколу № 1. Проте Уряд стверджує, що вперше втручання відбулося в 1991 році, коли комісія з обміну відмовила обміняти всю вкладену заявником суму. Уряд заявляє, що втручання було правомірним в розумінні забезпечення відповідності заяви процесуальному законодавству, що служило загальним інтересам, оскільки спрямування цієї суми з міського бюджету призвело б до неможливості для міської влади здійснювати необхідні соціальні та інші види виплат з бюджету.

У відповідь заявник стверджує, що скасуванням остаточного та обов’язкового для виконання рішення на його користь держава порушила справедливий баланс між загальними інтересами та його майновими правами.

 Суд вважає, що у світлі викладеного вище та зауважень сторін  заява підіймає серйозне питання фактів та закону в розумінні Конвенції, визначення яких потребує розгляду щодо суті. Тому Суд зробив висновок, що заява не є необгрунтованою в сенсі ст. 35 § 3 Конвенції. Жодних інших підстав для визнання заяви неприйнятною не було встановлено.

З цих підстав, Суд одноголосно визнає

прийнятними скарги заявника стосовно скасування рішень, винесених на йогго користь, та стверджуваного втручання у його майнові права, не висловлюючись щодо суті цих скарг;

неприйнятою решту заяви.

Секретар  Саллі Долле  
Президент  I.-П. Коста

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори