пошук  
версія для друку

Сокур проти України. Часткова ухвала

   

Неофіційний переклад

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ДРУГА СЕКЦІЯ

ЧАСТКОВА УХВАЛА ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

заяви № 29439/02, яку подав

Федір Олександрович Сокур

проти України

Європейський суд з прав людини (друга секція) 26 листопада 2002 року під час засідання палати, до складу якої увійшли судді:

п. Ж.-П. Коста, голова,

п. А.Б. Бака,

п. Гаукур Йорундссон,

п. К. Юнгвірт,

п. В. Буткевич,

пані В. Томассен,

п. М. Угрехелідзе,

а також пані С. Доллє, секретар секції,

розглянувши зазначену заяву, подану 25 липня 2002 року,

після обговорення виносить таке рішення:

ФАКТИ

Заявник, Федір Олександрович Сокур, є громадянином України, 1940 року народження, мешкає у селі Гродівка Донецької області України.

А. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Факти у справі, представлені заявником, можуть бути викладені таким чином.

У 2001 році заявник звернувся до Новогродівського міського суду з позовом до шахти “Новогродівська” – державного підприємства – щодо стягнення заборгованості з заробітної плати за 1998-2000 роки.

3 травня 2001 року Новогродівський міський суд задовольнив позов заявника. Рішення вступило в законну силу 14 травня 2001 року і було направлене на виконання до відділу Державної виконавчої служби Новогродівського міського управління юстиції. Проте рішення не було виконане, начебто з огляду на відмову Державної виконавчої служби вчиняти дії щодо реалізації майна шахти.

Заявник звернувся до Новогродівського міського суду Донецької області зі скаргою на відмову відділу Державної виконавчої служби Новогродівського міського управління юстиції виконувати рішення, винесене на його користь. 18 липня 2001 року міський суд відмовив у задоволенні скарги заявника, не встановивши наявності порушень з боку Державної виконавчої служби. Суд зазначив, що Державна виконавча служба представила рішення господарського суду Донецької області від 30 серпня 2000 року зазначеному підприємству, але їй було заборонене примусове виконання рішення шляхом реалізації майна шахти з огляду на процедуру банкрутства, яку було порушено щодо неї.

1 листопада 2001 року апеляційний суд Донецької області відхилив апеляційну скаргу заявника. 18 лютого 2002 року колегія у складі трьох суддів судової палати з цивільних справ Верховного Суду України відмовила у задоволенні скарги заявника без права на оскарження ухвали.

26 грудня 2001 року Законом України “Про введення мораторію на примусову реалізацію майна” була закріплена заборона на примусову реалізацію майна підприємств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25%.

В. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Відповідно до статті 12 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” господарський суд має право накладати мораторій на стягнення боргу з підприємства в процесі провадження справи про банкрутство. Мораторій накладає заборону на виконання Державною виконавчою службою рішень щодо такого підприємства.

Закон України “Про введення мораторію на примусову реалізацію майна” спрямований на захист інтересів держави під час реалізації майна, яке належить підприємствам, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25%.

Мораторій на виконання рішень щодо заборгованостей був встановлений до вдосконалення механізму примусової реалізації майна таких підприємств. Ніякий строк не був встановлений.

Статтею 2 Закону передбачено, що заборона на примусову реалізацію майна включає виконання виконавчих документів Державною виконавчою службою щодо майна, яке належить таким підприємствам.

Таким чином, Закон зупиняє виконання Державною виконавчою службою усіх виконавчих документів щодо майна підприємств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25%.

ОСКАРЖЕННЯ

Заявник скаржиться за статтею 6 п. 1 Конвенції на невиконання рішення суду, винесеного на його користь. Він також скаржиться, що існуюча ситуація порушує його право на життя, передбачене статтею 2 п. 1 Конвенції, враховуючи його низький життєвий рівень. Заявник нарешті стверджує, що його було піддано рабству з огляду на те, що його праця не була оплачена. Він посилається на статтю 4 п. 1 Конвенції.

ПРАВО

1. Заявник стверджує, що у зв’язку з невиконанням рішення, винесеного на його користь, було порушено його право на справедливий судовий розгляд. Він посилається на статтю 6 п. 1 Конвенції, зазначаючи, що:

“Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків …, має право на справедливий і відкритий розгляд … незалежним і небезстороннім судом, встановленим законом.”

Суд вирішив, що він не може, на підставі матеріалів справи, вирішити питання про прийнятність цієї скарги, і що таким чином необхідно відповідно до правила 54 п. 2 (б) Регламенту Суду повідомити про цю частину заяви Уряд-відповідача.

2. Заявник скаржиться, що було порушено його право на життя. При цьому він посилається на статтю 2 п. 1 Конвенції, яка проголошує:

“Право кожного на життя має бути захищене законом”.

Суд нагадує, що відповідно до його практики ні стаття 2, ні будь-яке інше положення Конвенції не може тлумачитись як таке, що надає особі право мати певний встановлений рівень життя (“Валевски проти Польщі”, № 32734/96, 20.4.1999). Більше того, заявник не показав, що він так жебракує, що рівень його забезпеченості настільки низький, що це складає загрозу його життю. З цього випливає, що ця скарга є несумісною ratione materiae з положеннями Конвенції і має бути відхилена відповідно до статті 35 п.п. 3 та 4 Конвенції.

3. Заявник скаржиться на рабство, посилаючись на статтю 4 п. 1 Конвенції, яка проголошує:

“Ніхто не може триматися в рабстві чи підневільному стані.”

Суд зазначає, що посилання заявника на статтю 4 п. 1 ґрунтується на тому, що він не отримав заробітну плату за роботу, яку виконав. Суд також зазначає, що заявник виконував свою роботу добровільно, і його право на платню ніколи не заперечувалось. Спір, таким чином, стосується цивільних прав та обов’язків, але не розкриває будь-яких елементів рабства в сенсі цього положення. З огляду на зазначене Суд вирішує, що ця частина заяви має бути відхилена як така, що є явно необґрунтованою відповідно до статті 35 п.п. 3 та 4 Конвенції.

На цих підставах, Суд одноголосно:

вирішує відкласти перевірку скарги заявника щодо невиконання рішення, винесеного на його користь;

визнає решту заяви неприйнятною.

Ж-П. Коста, голова

С. Доллє, секретар

 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори