пошук  
версія для друку

Воробйова проти України - правило вичерпання національних засобів правового захисту (ст. 35 § 1 Конвенції)

   

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ДРУГА СЕКЦІЯ

УХВАЛА ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

Заяви № 27517/02,

поданої Людмилою Григорівною Воробйовою

проти України

Європейський Суд з прав людини (друга секція) у засіданні від 17 грудня 2002 року у складі палати, до складу якої увійшли судді:

п. Ж.-П. Коста, голова,

п. А.Б. Бака,

п. К. Бірсан,

п. К. Юнгвірт,

п. В. Буткевич,

пані В. Томассен,

пані А. Мулароні,

а також п. Т. Л. Ерлізнане його право на виплати за інвалідністю. Він також скаржиться на невідповідність закону процедури виконання рішення суду від 21 травня 1999 року.

Стаття 6 п. 1 Конвенції у відповідній частині передбачає, що:

“Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків … має право на справедливий … розгляд упродовж розумного строку … судом, встановленим законом”.

Стаття 1 Протоколу № 1 у відповідній частині передбачає, що:

“Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права”.

Суд відзначає, що скарги заявника складаються з двох частин, які він розглядатиме по черзі: перша стосується скарг, піднятих заявником в момент подання заяви, які стосуються невиконання рішення суду від 21 травня 1999 року як такого, друга містить скарги заявника, згадані в листі від 10 листопада 2000 року, стосовно невідповідності закону процедури виконання відповідного рішення суду.

1. Щодо невиконання рішення Центрально-міського районного суду м. Горлівки від 21 травня 1999 року

У своїх зауваженнях Уряд держави-відповідача з самого початку наполягав на тому, що заявник більше не може стверджувати, що він є жертвою порушення статті 6 п. 1 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1 з огляду на той факт, що рішення Центрально-міського районного суду міста Горлівки від 21 травня 1999 року повністю виконане.

Зі свого боку заявник підтвердив факт виконання рішення Центрально-міського районного суду міста Горлівки від 21 травня 1999 року. Тим часом він посилався на те, що виконання відповідного рішення суду не відповідало закону, стверджуючи, що виплачена сума не була проіндексована відповідно до індексу інфляції.

Суд нагадує свою прецедентну практику, відповідно до якої заявник, якому на національному рівні виправляють оскаржуване порушення Конвенції, більше не може посилатись на свій статус жертви порушення прав, передбачених в Конвенції, з боку Високих Договірних Сторін (рішення у справі “Єкле проти Німеччини” від 15 липня 19, заступник секретаря суду,

після розгляду вищезазначеної заяви поданої 7 липня 2002 р.,

та після обговорення постановили наступне рішення:

ФАКТИ

Заявниця, Людмила Григорівна Воробйова, є громадянкою України, яка народилась в 1937 році та проживає у Харкові.

А. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Факти у цій справі, що були представлені заявницею, можуть бути узагальнені таким чином.

У травні 2001 року заявниця подала цивільний позов в Дзержинський районний суд м. Харкова до свого колишнього роботодавця про поновлення на роботі, сплату заборгованості з заробітної плати та компенсацію за вимушений прогул. 12 вересня 2001 року суд задовольнив її позов частково. 17 січня 2002 року Харківський апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу заявниці.

Заявниця не оскаржувала рішення у касаційному порядку до Верховного Суду України.

В. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Третя судова інстанція як стадія провадження в судах загальної юрисдикції була впроваджена в правову систему України Законом України від 21 червня 2001 року “Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу”, який набрав чинності 29 червня 2001 року. Відповідно до нових положень Закону сторони мають право оскаржувати в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції та рішення суду апеляційної інстанції до Верховного Суду України, який діє як суд касаційної інстанції.

Відповідно до пункту 2 статті 320 Цивільного процесуального кодексу (далі – ЦПК) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Стаття 329 ЦПК передбачає відсіювання касаційних скарг колегією з трьох суддів з цивільних справ Верховного Суду, яка вирішує, чи передавати справу на розгляд складу судової палати. Участі сторін на цій стадії здійснення правосуддя не передбачено. Справа передається на розгляд всього складу судової палати, якщо хоча б один суддя зі складу суду прийшов до такого висновку.

Відповідно до статті 334 ЦПК Верховний Суд України, діючи як суд касаційної інстанції, має право:

1) постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги, касаційного подання прокурора;

2) постановити ухвалу про повне або часткове скасування оскаржуваного судового рішення і направити справу на новий розгляд у суд першої або апеляційної інстанції;

3) постановити ухвалу про скасування оскаржуваного рішення і залишити в силі судове рішення, що було помилково скасовано судом апеляційної інстанції;

4) постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження в порушеній цивільній справі або залишити заяву без розгляду;

5) змінити рішення по суті справи, не передаючи її на новий розгляд.

Ця система почала діяти 29 червня 2001 року та застосовувалась до справ, що перебували на розгляді судів першої та другої інстанції.

Відповідно до перехідних положень цього ж Закону будь – яке остаточне рішення у цивільній справі може бути оскаржене в новому касаційному порядку протягом трьох місяців від часу набуття чинності цим законом, тобто від 29 червня до 29 вересня 2001 року.

ОСКАРЖЕННЯ

Заявниця скаржилась на підставі п.1 статті 6 Конвенції про те, що національні суди неправ82 р., серія А № 51, С. 30, п. 66).

Оскільки заявник скаржиться на невиконання органами державної влади України рішення Центрально-міського районного суду міста Горлівки від 21 травня 1999 року, Суд звертає увагу, що це рішення суду виконане в повному обсязі, сума, встановлена цим рішенням, була повністю повернена заявникові 8 листопада 2000 року. Він констатує, що цей факт заявником жодним чином не заперечувався. У зв’язку з цим Суд вважає, що заявник більше не може стверджувати, що він є “жертвою” порушення свого права на виконання рішення суду, винесеного на його користь, в сенсі статті 34 Конвенції, як це було на момент подання заяви до Суду. Суд вважає, що ця частина заяви є необґрунтованою відповідно до статті 35 п. 3 і повинна бути відхилена відповідно до статті 35 п. 4.

2. Щодо відповідності закону процедури виконання рішення Центрально-міського районного суду м. Горлівки від 21 травня 1999 року

Уряд стверджує, що заявник не ініціював жодного позову до товариства-боржника з метою отримання відшкодування своїх виплат за інвалідністю, збільшених на коефіцієнт інфляції. Він також наполягає, що заявник не звернувся до національного суду з позовом до компетентних органів для оскарження невідповідності закону процедури виконання рішення Центрально-міського районного суду міста Горлівки від 21 травня 1999 року та відшкодування шкоди. Внаслідок цього він не вичерпав національні засоби правового захисту в сенсі статті 35 п. 1 Конвенції. Уряд стверджує, що ці засоби правового захисту є ефективними як в теорії, так і на практиці.

Заявник, в свою чергу, наполягає, що сума, яка йому була виплачена за рішенням Центрально-міського районного суду міста Горлівки, не була проіндексована на коефіцієнт інфляції.

Заявник не заперечує тезу, відповідно до якої він не намагався звернутися до суду з позовом до підприємства-боржника чи українських органів державної влади по суті виконання рішення суду. Замість того він стверджує, що звернення до українських судових органів з метою оскарження невідповідності закону процедури виконання відповідного рішення суду не було б ефективним з огляду на неефективність його скарг, надісланих в державну виконавчу службу.

Суд повторює свою прецедентну практику, відповідно до якої правило вичерпання внутрішніх засобів правового захисту, проголошене в статті 35 п. 1 Конвенції, яке полягає в обов’язку осіб, що бажають звернутися до міжнародного судового органу чи арбітражу проти держави, насамперед полягає в тому, щоб використати засоби правового захисту, які пропонує правова система держави-відповідача. Ці засоби правового захисту повинні існувати з достатнім рівнем певності як в теорії, так і на практиці, інакше вони не є ефективними та доступними (рішення у справі “Ілхан проти Туреччини” (ВП), № 22277/93, 27.6.2000).

Суд зауважує, що українське законодавство передбачає можливість для кожної заінтересованої особи звернутися зі скаргою на дії органів державної влади, зокрема, щодо виконання рішень судів (державної виконавчої служби) для оскарження дій чи бездіяльності останньої та відшкодування шкоди. Крім того, відповідно до українського законодавства боржник, який не дотримався строку виконання своїх фінансових зобов’язань, зобов’язаний відшкодувати кредитору, якщо останній цього вимагає, суму боргу, збільшену на коефіцієнт інфляції. У цій справі заявник не звернувся до жодного судового органу України ні з метою отримання виплат за інвалідністю, проіндексованих відповідно до коефіцієнта інфляції, ні для оскарження невідповідності закону процедури виконання рішення суду від 21 травня 1999 року. Суд вважає, що простий сумнів заявника щодо шансів на успіх цих позовів не є достатнім для звільнення його від обов’язку використати ці засоби правового захисту (заява № 19819/92, рішення Комісії від 5 липня 1994 р., D.R. 78-В, С. 93; з відповідними змінами, № 49783/99, “Хомяк проти Росії” (рішення щодо прийнятності), 15.1.2000). Він вважає, що заявник не вичерпав внутрішні засоби правового захисту, як передбачено статтею 35 п. 1 Конвенції, і що ця частина заяви повинна бути відхилена відповідно до статті 35 п. 4.

З цих підстав Суд одноголосно

визнає заяву неприйнятною.

Ж.-П. Коста, голова

С. Доллє, секретар

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори