пошук  
версія для друку

Приставська проти України - правило вичерпання національних засобів правового захисту (ст. 35 § 1 Конвенції)

   

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ДРУГА СЕКЦІЯ

УХВАЛА ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ

Заява № 21287/02,

подана Даниїлою Семенівною Приставською

проти України

Європейський Суд з прав людини (друга секція) у засіданні від 17 грудня 2002 року у складі палати, до якої увійшли судді:

п. Ж.-П. Коста, голова,

п. А.Б. Бака,

п. К. Бірсан,

п. К. Юнгвірт,

п. В. Буткевич,

пані В. Томассен,

пані А. Мулароні,

а також п. Т.Л. Ерлі, заступник секретаря суду,

після розгляду вищезазначеної заяви, поданої 30 квітня 2002 р.,

після обговорення, постановили таке рішення:

ФАКТИ

Заявниця, пані Даниїла Семенівна Приставська, є громадянкою України, яка народилась у Львівській області 19 квітня 1948 року та зараз проживає у м. Львові, Україна.

А. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Факти у цій справі, що були представлені заявницею, можуть бути узагальнені таким чином.

У грудні 1998 року заявниця звернулась в Шевченківський районний суд м. Львова з позовом до місцевого житлово-експлуатаційного управління та Шевченківської районної ради про проведення ремонту її квартири. Вона також зверталась з вимогою про відшкодування моральної шкоди, оскільки умови її проживання були незадовільними. 3 грудня 1998 року Шевченківський районний суд м. Львова задовольнив її позов частково. 6 грудня 2000 року вимоги заявниці, що торкались вимог про відшкодування моральної шкоди, були відхилені Шевченківським районним судом м. Львова. 12 березня 2001 року Львівський обласний суд залишив це рішення без змін.

16 липня 2001 року заявниця оскаржила це рішення до Верховного Суду України відповідно до порядку, передбаченого Законом України від 21 червня 2001 року “Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу”. 28 листопада 2001 року колегія з трьох суддів Верховного Суду України відмовилась передавати скаргу заявниці на розгляд по суті до палати Верховного Суду України.

В. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Закон України від 21 червня 2001 року “Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу”

Стаття 319

Суд касаційної інстанції

Судом касаційної інстанції є Верховний Суд України.

Стаття 320

Право касаційного оскарження, касаційного подання судових рішень

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також прокурор і особи, які не брали участі у справі, коли суд вирішив питання щодо їх права і обов’язків, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення і ухвали, постановлені судом першої інстанції, лише у зв’язку з порушенням матеріального чи процесуального права, а також ухвали і рішення суду апеляційної інстанції.

Підставами касаційного оскарження, касаційного подання є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Стаття 321

Строк на касаційне оскарження, касаційне подання

Касаційна скарга, касаційне подання прокурора подається протягом трьох місяців з дня проголошення ухвали або рішення суду апеляційної інстанції або протягом одного року з дня проголошення ухвали або рішення суду першої інстанції, якщо ці ухвали або рішення не були оскаржені в апеляційному порядку.

Стаття 329

Порядок вирішення питання про передачу справи на розгляд складу судової палати

Питання про передачу справи на розгляд складу судової палати вирішується судом у складі трьох суддів у нарадчій кімнаті без виклику осіб, які беруть участь у справі.

Справа передається на розгляд всього складу судової палати, якщо хоча б один суддя із складу суду прийшов до такого висновку.

У разі відсутності підстав для передачі справи на розгляд всього складу судової палати, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Стаття 334

Повноваження суду касаційної інстанції

Суд касаційної інстанції має право:

1) постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги, касаційного подання прокурора;

2) постановити ухвалу про повне або часткове скасування оскаржуваного судового рішення і направити справу на новий розгляд у суд першої або апеляційної інстанції;

3) постановити ухвалу про скасування оскаржуваного рішення і залишити в силі судове рішення, що було помилково скасовано судом апеляційної інстанції;

4) постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження в порушеній цивільній справі або залишити заяву без розгляду;

5) змінити рішення по суті справи, не передаючи її на новий розгляд.

Частина друга. Перехідні положення

1. Цей Закон набуває чинності з 29 червня 2001 року.

2. Закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, є чинними в частині, що не суперечить Конституції України та цьому Закону.

3. Цивільні справи, які до 29 червня 2001 року надійшли для касаційного розгляду, вирішуються в порядку, визначеному для розгляду апеляційних скарг.

4. Справи з протестами на судові рішення, внесені до 29 червня 2001 року, направляються до Верховного Суду України для розгляду в касаційному порядку.

5. Рішення, які станом на 29 червня 2001 року набрали чинності, можуть бути оскаржені в касаційному порядку протягом трьох місяців (до Верховного Суду України).

ОСКАРЖЕННЯ

На підставі п.1 статті 6 Конвенції заявниця скаржиться на те, що національні суди несправедливо відмовили у задоволенні її вимог. Вона також скаржиться на те, що Верховний Суд України відмовився відновити провадження у її справі.

ПРАВО

Заявниця скаржиться на несправедливість провадження у її справі. Вона вказує, що національні суди несправедливо відмовили у задоволенні її вимог. Вона стверджує про порушення п.1 статті 6 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає таке:

“Кожна людина при визначенні її цивільних прав та обов’язків…, має право на справедливий і відкрий розгляд впродовж розумного строку незалежним та безстороннім судом створеним відповідно до закону…”

Суд вважає, що потрібно спочатку визначити, чи заявниця виконала усі вимоги прийнятності заяви, що передбачені п.1 статті 35 Конвенції, де вказано:

“Суд може прийняти справу до розгляду тільки після того, як були використані всі національні засоби захисту, відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права і впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення.”

Що стосується вимоги про вичерпання, то слід зазначити, що п.1 стаття 35 Конвенції передбачає, що лише ті засоби правового захисту повинні бути використані особою, які є доступними та достатніми для отримання компенсації за вказані порушення прав. Метою п.1 статті 35 Конвенції є надати Договірним Сторонам можливість запобігати та виправляти порушення, що ставляться їм у вину, перед тим, як ці заяви будуть подані до Суду (див. серед іншого, рішення у справі “Селмуні проти Франції” [GC], № 25803/94, параграф 74, ECHR 1999-V). Норма, передбачена п.1 статті 35 Конвенції, ґрунтується на припущенні, що існує ефективний засіб правового захисту відносно заявлених порушень прав особи, передбачених Конвенцією (див. рішення у справі “Лакатош проти Чеської Республіки” (dec.) №42052/98, від 23 жовтня 2001 року, не було доповіді).

Проте заявник не є зобов’язаним звертатись до засобів захисту, які є невідповідними чи неефективними (див. рішення у справі “Акдівар та інші проти Туреччини” від 16 вересня 1996 року, Збірник рішень та ухвал, 1996-IV, стор. 1210, параграф 67). З цього випливає, що використання таких засобів захисту матиме наслідки для визначення “остаточного рішення” та, відповідно, для розрахунку початку перебігу 6-місячного терміну (див., наприклад, рішення у справі “Кучеренко проти України”, №41974/98, рішення від 4 травня 1999 року).

Суд не має жодних підстав для сумніву щодо ефективності нового порядку касаційного оскарження до Верховного Суду України рішень, прийнятих після 29 червня 2001 року. Суд вважає, що цей засіб захисту надає особі, яка не погоджується з рішенням суду, прийнятим після цієї дати, реальну можливість для скасування цього рішення, якщо було дотримано вимог, передбачених Законом України від 21 червня 2001 року “Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України” (див. відповідний національний Закон вище). Касаційна скарга повинна, таким чином, розглядатись як ланка національних засобів правового захисту, які заявник повинен вичерпати відповідно до конкретних процесуальних вимог, що є умовою для визнання прийнятності заяви, поданої відповідно до Конвенції.

Проте, що стосується остаточних рішень, прийнятих до 29 червня 2001 року, як і у цій справі, Суд не вважає нову процедуру касаційного оскарження частиною необхідного ланцюжка засобів правового захисту, з таких причин.

Рішення у справі заявниці було остаточним, та лише завдяки введенню 21 червня 2001 року нового перехідного засобу захисту вона мала змогу оскаржити це рішення. Проте притаманними Конвенції поняттями є ідеї правової певності та верховенства права (див., н-д, рішення у справі “Маркс проти Бельгії” від 13 червня 1979 року, серія А №31, параграф 58, та справу “Грецького НПЗ Стран та Стратіса Андреадіса проти Греції”, рішення від 9 грудня 1994 року, серія А. №301–В, параграф 49). За таких умов звернення заявниці до Верховного Суду з метою оскарження провадження, яке було завершене винесенням остаточного рішення, слід розглядати як схоже на клопотання про відновлення цього провадження шляхом використання екстраординарного перехідного засобу судового захисту, передбаченого Законом України від 21 червня 2001 року. Проте Суд нагадує, у зв’язку з цим, що Конвенція не гарантує права на відновлення провадження у конкретній справі (порівняти № 10326/83, dec. 6/10/83 D.R. 35, стор. 218 з наступними посиланнями); також заявниця зазвичай не зобов’язана використовувати екстраординарний засіб захисту з метою дотримання правила про вичерпання відповідно до п.1 статті 35 Конвенції (див. рішення у справі “Кііскінен проти Фінляндії” (dec.) №26323/95, ECHR 1999-V). Таким чином, оскільки заявниця ставить під сумнів справедливість відмови Верховного Суду України про відновлення провадження у справі, її скарга повинна бути відхилена як така, що є несумісною ratione materiae з положеннями Конвенції у відповідності з п.3 та 4 статті 35 Конвенції.

Звідси також випливає, що рішення колегії Верховного Суду України від 28 листопада 2001 року про відмову у передачі скарги заявниці до палати для розгляду її по суті не поновлює 6-місячний строк, передбачений п.1 статті 35 Конвенції. Більше того, рішення Львівського обласного суду від 12 березня 2001 року повинно вважатись остаточним рішенням у справі на національному рівні. Оскільки це рішення було винесене більш ніж за 6 місяців до дати подачі заяви до Суду (30 квітня 2002 року), то заяву слід вважати такою, що була подана з порушенням строків і, відтак, слід відмовити у її прийнятті відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції.

З цих причин Суд одноголосно

оголошує цю заяву неприйнятною.

Ж.-П. Коста, голова

Т.Л. Ерлі, заступник секретаря суду

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори