пошук  
версія для друку

Фалькович проти України - часова компетенція Суду

   

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

РІШЕННЯ ПРО ПРИЙНЯТНІСТЬ ЗАЯВИ

Заява № 45539/99,

подана Сергієм Михайловичем Фальковичем

проти України

Європейський суд з прав людини (четверта секція) в засіданні 11 липня 2000 р. єдиною палатою, до складу якої увійшли судді:

п. Г. Ресс, голова,

п. І. Кабраль Баррето,

п. В. Буткевич,

пані Н. Важич,

п. Ж. Хедіган,

п. М. Пеллонпя,

пані С. Ботучарова,

а також п. В. Берже, секретар секції,

беручи до уваги зазначену петицію, подану до Європейської комісії з прав людини 10 вересня 1998 р. і зареєстровану 19 січня 1999 р.,

відповідно до статті 5, п. 2, Протоколу № 11 до Конвенції, згідно з яким Суд є компетентний у розгляді петиції,

враховуючи зауваження, подані Урядом-відповідачем, та зауваження, подані у відповідь заявником,

на підставі судового розгляду ухвалив таке рішення:

ФАКТИ

Заявник – громадянин України, народився 1970 р., ув’язнений у м. Черкаси, Україна. В Суді інтереси заявника представляє його мати, пані Лідія Фалькович.

А. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Фактичній бік справи, виходячи з викладу сторін, може бути узагальнений таким чином.

5 вересня 1996 р. заявника було заарештовано за підозрою в зґвалтуванні 10-річної дівчинки. В кінці вересня 1996 р. заявника було поміщено в слідчий ізолятор м. Черкаси.

З вересня 1996 р. по березень 1997 р. заявник і його мати неодноразово зверталися до прокуратури м. Черкаси, до обласної прокуратури та до Генеральної прокуратури України зі скаргами щодо жорстокого поводження з заявником та застосування до нього катувань під час слідства.

27 червня 1997 р. відділ психологічної експертизи Служби безпеки України проаналізував результати психологічної та медичної експертиз, яким було піддано заявника в період з 25 серпня 1996 р. по 15 квітня 1997 р. Висновки зазначеного аналізу зводяться до наступного:

– експертизою не виявлено постійних рис заявника, що відображають специфічний характер його психіки;

– психологічне тлумачення експертом результатів тестів є недостатнє й суперечливе;

– висновки експерта щодо сексології неоднозначні й надто загальні;

– порівняльний аналіз психологічних особливостей заявника проведений не був;

– результати експертиз суперечливі й гіпотетичні.

23 вересня 1997 г. Черкаський обласний суд (суд першої інстанції) розпочав слухання. В ході слухання захисники заявника представили декілька вимог, зокрема з таких питань:

– виклик тридцяти трьох свідків захисту;

– аналіз відеокасет і фотографій;

– проведення судово-медичної експертизи (експертизи ДНК);

– розгляд медичного висновку щодо ротової порожнини обвинувачуваного з огляду на відхилення ним показань свідків обвинувачення з приводу стану його зубів, а також аналіз результатів психологічної та медичної експертиз від 27 червня 1997 р. з підтвердженням їхнього гіпотетичного характеру;

– проведення тестів.

За твердженням заявника, всі зазначені вимоги були судом відхилені.

19 березня 1998 р. Черкаський обласний суд приговорив заявника до дев’яти років позбавлення волі за згвалтування. Суд, зокрема констатував таке:

– вина звинуваченого підтверджена показаннями потерпілої та її подруг, а також результатами психологічної, біологічної та медичної експертиз, згідно з якими участь звинувачуваного в злочині не виключається;

– незважаючи на підтвердження алібі обвинувачуваного свідками захисту, ця обставина не може бути врахована для виправдання обвинувачуваного;

– незважаючи на те, що біологічна експертиза під час слідства була проведена з порушеннями закону, її результати не можуть вплинути на кінцевий висновок суду;

– аналіз результатів психологічної та медичної експертизи від 27 червня 1997 р. і медичний висновок щодо ротової порожнини обвинувачуваного не можуть вважатися доказами на його користь;

– позитивна характеристика обвинувачуваного всіма його колегами і друзями не може вважатися пом’якшуючою обставиною.

Після проголошення вироку суд навів особливу думку голови суду п. Литвинцева, яка має такий зміст:

– прямі докази вини обвинувачуваного відсутні;

– докази звинувачення фактично не були встановлені;

– слідство та встановлення доказів обвинувачення здійснювалися з порушенням законодавства;

– вирок суду базується в основному на показаннях потерпілої, десятирічної дівчинки, та її подруг такого самого віку; вирок базується також на гіпотетичних висновках біологічної експертизи, проведеної з порушенням законодавства;

– всі свідки захисту підтвердили алібі обвинувачуваного;

– єдина можливість довести відсутність вини обвинувачуваного за допомогою судово-медичної експертизи була відхилена судом більшістю голосів;

– свідчення десятирічних дівчаток не можуть вважатися об’єктивними, оскільки вони неодноразово змінювалися під час слідства;

– процедура впізнання обвинувачуваного як особи, що вчинила злочин, потерпілою та свідками проведена з порушеннями законодавства (впізнання було здійснене через шість місяців після арешту обвинувачуваного, і очевидним є вплив, справлений батьками потерпілої та її подруг);

– слідчий експеримент не було проведено;

– видається можливою фальсифікація доказів і документів під час слідства;

– з огляду на те, що вину п. Фальковича не було встановлено під час слухання, він має бути виправданий.

24 березня 1998 р. адвокати заявника подали до Верховного суду України клопотання про відміну рішення Черкаського обласного суду від 19 березня 1998 р., зазначивши в ньому, зокрема таке:

– докази вини обвинувачуваного мають гіпотетичний характер;

– докази обвинувачення фактично не встановлені;

– слідство і встановлення доказів обвинувачення проводилися з порушенням положень законодавства; процес слідства кілька разів переривався; під час слідства заявника піддавали жорстокому поводженню та катуванням;

– не була проведена судово-медична експертиза потерпілої;

– вирок суду першої інстанції базується на свідченнях десятирічних дівчаток, які не можуть вважатися об’єктивними, оскільки неодноразово змінювалися під час слідства; вирок базується на гіпотетичних висновках біологічної експертизи, проведеної з порушеннями законодавства;

– всі свідки захисту підтвердили алібі обвинувачуваного;

– процедура пізнання звинувачуваного як особи, що вчинила злочин, потерпілою та свідками проведена з порушеннями законодавства (впізнання було здійснене через шість місяців після арешту обвинувачуваного, і очевидним є вплив, справлений батьками потерпілої та її подруг);

– слідчий експеримент не було проведено;

– під час слідства мала місце фальсифікація доказів і документів;

– згідно з медичним висновком стан зубів обвинувачуваного добрий, що суперечить свідченням подруг потерпілої;

– аналіз результатів психологічної та медичної експертиз від 27 червня 1997 р. підтверджує їх гіпотетичний характер;

– стороні обвинувачення належало довести відповідно до закону вину обвинувачуваного, а обвинувачення в кримінальній справі може базуватися лише на прямих і в законному порядку встановлених доказах; будь-який сумнів щодо вини обвинувачуваного повинен був тлумачитися лише на його користь;

– з огляду на те, що вина п. Фальковича не була встановлена під час слухання, він має бути виправданий.

Адвокати заявника звернулися до Верховного Суду з клопотанням про більш ретельний розгляд фактичного боку справи, поданих документів, а також аргументів голови суду першої інстанції. Рішенням від 9 червня 1998 р. Верховний суд відхилив подання адвокатів заявника, підтвердивши, зокрема, таке:

– вирок суду першої інстанції ґрунтується головним чином на встановлених в законному порядку доказах і свідченнях потерпілої та її подруг;

– згідно з результатами біологічної експертизи участь обвинувачуваного у злочині не виключається;

– впізнання обвинувачуваного свідками проведено відповідно до вимог закону;

– незважаючи на розходження в свідченнях подруг потерпілої, ця обставина не може слугувати для виправдання обвинувачуваного;

– результати психологічної, медичної та біологічної експертиз є ясні й такі, що не суперечать один одному;

– незважаючи на підтвердження алібі обвинувачуваного свідками захисту, ця обставина не може братися до уваги для виправдання обвинувачуваного;

– скарги заявника щодо жорстокого поводження з ним не підтвердилися.

У вересні 1998 р. адвокат заявника подав надзвичайне клопотання голові Верховного Суду про перегляд судових рішень щодо заявника “в порядку нагляду”. Клопотання було відхилене заступником голови Верховного Суду листом від 16 вересня 1998 р.

В. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Конституція України від 28 червня 1996 р.

Стаття 62. “Особа вважається невинуватою (…) доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь”.

Кримінально-процесуальний кодекс від 28 жовтня 1960 р. (зі змінами)

“Стаття 22. Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, зобов’язани вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи (…).

Суд, прокурор, слідчий, особа, яка провадить дізнання, не вправі перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого”.

“Стаття 239. Підписання вироку і окрема думка.

Вирок підписують усі судді або один суддя, коли справа розглядалася ним одноособово. Суддя, який залишився в меншості, має право викласти письмово свою окрему думку, яка приєднується до справи, але оголошенню не підлягає.

Коли кримінальна справа, в якій є окрема думка, не розглядалася судом касаційної інстанції (…), окрема думка разом зі справою направляється голові вищестоящего суду для вирішення питання про необхідність перегляду справи в порядку нагляду.”

ОСКАРЖЕННЯ

Посилаючись на статтю 3 Конвенції, заявник скаржиться на те, що в ході слідства з вересня 1996 р. по березень 1997 р. його піддавали жорстокому та такому, що принижує людську гідність, поводженню, а також катуванням.

Посилаючись на статтю 5 Конвенції, заявник вважає, що його арешт у вересні 1996 р. був незаконний.

Заявник стверджує, що порушене його право на справедливий судовий розгляд його справи. Він скаржиться також, що в ході слідства матеріали його справи були сфальсифіковані, а з трьох членів суду першої інстанції лише голова адекватно виклав її фактичний бік. Крім цього, заявник стверджує, що в своїй окремій думці голова суду зазначив серйозні порушення в застосуванні внутрішнього права та великі сумніви щодо вини заявника, але аргументи заявника і аргументи голови суду першої інстанції не знайшли відгуку в рішенні касаційного судового органу. Заявник зазначає також, що його було позбавлено можливості викликати на слухання справи тридцять три свідка захисту. Вважаючи, що його вину не доведено законним шляхом, заявник стверджує, що він постраждав від незаконного звинувачення і що не був дотриманий принцип презумпції невинуватості. Заявник посилається при цьому на статтю 6, пп. 1, 2, 3 d, Конвенції.

З огляду на неприйняття судового рішення на його користь заявник скаржиться на порушення його права на ефективне оскарження в національних судових інстанціях для захисту його права, посилаючись при цьому на статтю 13 Конвенції.

ПРАВО

1. Заявник скаржиться на те, що під час слідства з вересня 1996 р. по березень 1997 р. він піддавався жорстокому і такому, що принижує людську гідність, поводженню, а також катуванням. Він стверджує крім цього, що арешт у вересні 1996 р. був незаконний, посилаючись при цьому на статті 3 і 5 Конвенції.

Суд нагадує, що до нього можуть подаватися скарги, які стосуються фактів, що сталися після набуття чинності Конвенцією стосовно однієї з Договірних Сторін. Дата набрання Конвенцією чинності в Україні і прийняття заяви України про визнання права на індивідуальну скаргу – 11 вересня 1997 року.

Зважаючи на те, що заявника було заарештовано у вересні 1996 р. і що слідство в його справі велося з вересня 1996 р. по березень 1997 р., скарга заявника згідно зі статтями 3 і 5 Конвенції не підпадають під компетенцію Суду ratione temporis (за часовою ознакою).

Суд зазначає, отже, що згадана частина скарги несумісна за принципом ratione temporis з положеннями Конвенції відповідно до статті 33, п. 3, Конвенції і має бути відхилена згідно зі статтею 35, п. 4, Конвенції.

2. Заявник скаржиться на те, що його було позбавлено права на справедливий розгляд справи в суді, з огляду на те, що з трьох членів суду першої інстанції лише голова суду адекватно розглянув фактичні обставини справи, а також зважаючи на те, що Верховний Суд не відповів на аргументи заявника та на аргументи голови суду першої інстанції, який у своїй окремій думці вказав на наявність серйозних порушень у застосуванні внутрішнього права та на значні сумніви щодо вини звинувачуваного. Заявник скаржиться також на те, що його було позбавлено можливості викликати на слухання справи тридцять три свідки захисту. Вважаючи, що його вина не була доведена законним шляхом, заявник стверджує, що став жертвою незаконного обвинувачення, оскільки не був дотриманий принцип “презумпції невинуватості”. Заявник посилається при цьому на пп. 1, 2, 3 d статті 6 Конвенції, в якій у відповідній частині зазначається: “1. Кожна особа має право на справедливий розгляд її справи незалежним і неупередженим судом (…).

2. Особа, обвинувачувана у вчинені кримінального злочину, вважається невинуватою доти, поки її вину не буде доведено згідно з законом.

3. Кожна людина, обвинувачена у вчинені кримінального злочину, має щонайменше такі права: (…) d) допитувати свідків обвинувачення і вимагати виклику для допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення”.

У своїх зауваженнях Уряд зазначає, що справа заявника розглядалася за загальним процесом, і йому була надана можливість викликати на слухання всіх свідків, які могли надати судові свідчення щодо даної справи, при цьому суд визнав недоцільним допит тридцяти трьох свідків захисту. Уряд зауважує, що відповідно до чинного законодавства та судової практики національні судові органи самі оцінюють зібрані ними елементи та доцільність розгляду доказів, поданих свідками. У даному випадку алібі, подане обвинувачуваним, було розглянуте в усіх аспектах. Незважаючи на підтвердження алібі свідками захисту, воно не могло вважатися підставою для виправдання обвинувачуваного з огляду на суперечливий характер згаданих свідчень. Уряд стверджує, що всі елементи справи були зібрані і розглянуті відповідно до закону, а обвинувачення заявника базується на встановлених у законному порядку доказах і на результатах експертизи, проведеної кваліфікованими спеціалістами. Уряд зазначає, що заявник не визнає лише ті результати експертизи, які підтверджують його вину, причому згадані результати не є суперечливими.

Уряд зазначає, що в ході процесу обвинувачуваний користувався допомогою адвокатів, що він подав усі аргументи, які вважав за потрібне, для захисту своїх інтересів, а відповідні органи належним чином оцінили згадані аргументи і дали на них відповідь. Наявність окремої думки голови суду першої інстанції підтверджує, на думку Уряду, справедливий характер розгляду справи. Уряд зазначає, що згадана окрема думка була надіслана разом із матеріалами справи Голові Верховного суду і була відхилена відповідно до статті 339, п. 2, Кримінально-процесуального кодексу, згідно з якою голова вищої судової інстанції приймає рішення про доцільність перегляду справи “в порядку нагляду” у випадках, коли кримінальна справа, щодо якої висловлена окрема думка, не розглядалася судом касаційної інстанції.

Уряд зазначає також, що в правовій системі України застосовуються принципи непрямого доведення та законної презумпції, причому в даному випадку принцип “презумпції невинуватості” був дотриманий, а вина заявника доведена в законному порядку. На думку Уряду, той факт, що прокуратура не вдалася до процедури перегляду судових рішень щодо заявника “в порядку нагляду”, свідчить про справедливий характер розгляду справи.

Уряд просить Суд відхилити скаргу заявника, подану згідно з пп. 1, 2, 3 d статті 6 Конвенції, як таку, що є необґрунтованою відповідно до п. 3 статті 35 Конвенції.

У відповідь на зауваження Уряду заявник стверджує, що з трьох суддів суду першої інстанції тільки голова розглянув обставини справи та аргументи обвинувачуваного глибоко й відповідно до закону. Заявник зазначає, що в своїх зауваженнях Уряд просто переписав формулювання рішень національних судових органів, не подаючи нових пояснень. Заявник вважає, що єдина можливість довести його невинуватість полягала в тому, щоб подати його аргументи в тому вигляді, як вони викладені в касаційній скарзі і підтверджені головую суду першої інстанції в його окремій думці в поданні до Верховного Суду. На думку заявника, жодне з запитань, поставлених у окремій думці, не одержало відповіді в постанові Верховного Суду. Наголошуючи на своїй цілковитій невинуватості, заявник просить Суд визнати його скаргу такою, що може бути прийнята до розгляду, оскільки не вважає розгляд своєї справи справедливим.

Суд нагадує, що відповідно до статті 19 Конвенції до його завдань входить перевірка дотримання державами-учасницями зобов’язань, що випливають з Конвенції. Так, до його компетенції не належить розгляд фактичних або правових помилок, яких можуть припускатися судові органи, за винятком випадків та тією мірою, коли такі помилки призводять до порушення прав і свобод, що гарантуються Конвенцією. Попри те, що в статті 6 Конвенції гарантується право на справедливий розгляд справ у суді, нею не регламентується прийнятність доказів як така, оскільки це питання перш за все регулюється внутрішнім правом (рішення в справі “Шенк проти Швейцарії” від 12 липня 1988 р., серія А, № 140, пп. 45-46).

Таким чином, Суд не може розглядати спосіб, у який докази і фактичні обставини справи розглядалися головою суду першої інстанції, або оцінювати висновки, що їх зробив згаданий суд або суд касаційної інстанції.

Суд зауважує, що в даному випадку аргументи заявника, викладені ним у касаційній скарзі, відповідають в основному аргументам голови суду першої інстанції, викладеним ним у його окремій думці, і що Верховний суд дав відповідь на ці аргументи. Верховний суд дав також відповідь і на аргументи, викладені в окремій думці, хоча про це не згадується в рішенні, що досліджується. Маючи на увазі, що відповідно до статті 6, п. 1, Конвенції національні судові органи повинні вмотивовувати свої рішення (див. рішення в справі “Руїс Торіха проти Іспанії” від 9 грудня 1994 р., серія А-303, п. 29), Суд вважає, що в даному випадку Верховний суд дотримався зазначеної вимоги.

Стосовно скарги заявника на підставі п. 2 статті 6 Конвенції, Суд зауважує, що мотивування, вжите судовими органами Україні (“незважаючи на підтвердження алібі свідками захисту та наявність розходжень у свідченнях подруг потерпілої, ця обставина не може слугувати підставою для виправдання обвинувачуваного”), не перекладає тягар доведення на заявника, а стосується більше оцінки судовими органами елементів наданих доказів. Крім того, заявник не наводить жодного свідчення про те, що будь-який державний орган порушив принцип “презумпції невинуватості” в ході кримінального процесу щодо нього.

Стосовно скарги заявника щодо виклику тридцяти трьох свідків захисту Суд зауважує, що відповідно до п. 3 d статті 6, Конвенції національні судові органи, в принципі, самі ухвалюють рішення про доцільність прийняття свідчень свідків у “самостійному” розумінні цього виразу в системі Конвенції. Згаданою статтею не вимагається допитувати всіх свідків захисту (див. заяву 25062/94, рішення від 18 жовтня 1995 р., Збірник рішень і доповідей № 83, С. 85). Суд зазначає, що в даному випадку суд першої інстанції допитав сім свідків захисту, чиї свідчення давалися на підтвердження алібі заявника. Суд не визнав за необхідне допитувати інших свідків захисту, мотивуючи це тим, що згадані свідки не можуть подати додаткові дані щодо злочину.

Суд констатує, що скарга заявника відповідно до п.п. 1, 2, 3 d статті 6, Конвенції не є обґрунтованою з огляду на п. 3 статті 35 Конвенції і має бути відхилена згідно з п. 4 статті 35.

3. Заявник посилається на статтю 13 Конвенції, стверджуючи, що не мав змоги скористатися ефективними засобами правового захисту своїх інтересів перед державними органами.

Суд звертає увагу на свою практику, згідно з якою в статті 13 йдеться про внутрішній правовий захист стосовно лише тих скарг, які можуть вважатися обґрунтованими з огляду на Конвенцію (справа “Атанасоглу та ін. проти Швейцарії”, № 27644/95, 6.4.2000, п. 58). У випадку, що розглядається, Суд відхилив кожний пункт скарги заявника, як такі, що є необґрунтовані або несумісні ratione temporis з положеннями Конвенції.

З наведеного вище випливає, що скарга заявника за статтею 13 є явно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до п. 4 статті 35 Конвенції.

З огляду на зазначені причини Суд одноголосно

визнає заяву такою, що неприйнятна до розгляду.

Ґеорґ Ресс, голова

Вінсен Берже, секретар

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори