пошук  
версія для друку

Козак проти України - щодо ст. 6 Конвенції

   

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ДРУГА СЕКЦІЯ

УХВАЛА ПРО ПРИЙНЯТНІСТЬ

Заява № 21291/02

подана Анастасією Борисівною Козак

проти України

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою 17 грудня 2002 року, до складу якої увійшли судді:

п. Ж.-П. Коста, голова,

п. А.Б. Бака,

п. К. Бірсан,

п. К. Юнгвірт,

п. В. Буткевич,

пані В. Томассен,

пані А. Мулароні,

а також п. Т.Л. Ерлі, секретар секції,

після наради щодо вищезазначеної заяви, яка відбулася 10 травня 2002 року,

та після обговорення вирішив наступне:

ФАКТИ

Заявниця – пані Анастасія Борисівна Козак, громадянка України, яка народилася 28 листопада 1948 року в Одесі та проживає в Україні.

А. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Факти справи, представлені заявником, можуть бути підсумовані наступним чином.

1. Провадження у Іллічевському районному суді м. Одеси

У лютому 1986 року міська Рада м. Іллічевськ розпочала провадження проти заявниці у справі про визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку та будинок, зведений на цій землі Р.Л.П. без відповідного дозволу. На думку заявниці, власність належала їй.

18 травня 1986 року Іллічевський районний суд м. Одеси задовольнив позовні вимоги міської Ради м. Іллічевськ.

У 1998 році заявниця направила скаргу голові Одеського обласного суду про порушення процедури перегляду рішення у порядку нагляду та скасування рішення у справі, оскільки вона не брала участі у процесі по суті як власник.

Одеський обласний суд відхилив скаргу заявниці 8 квітня 1998 року, 23 вересня 1998 року та 28 січня 1999 року за безпідставністю.

У лютому 1999 року заявниця надіслала скаргу Голові Верховного Суду України про перегляд її справи у порядку нагляду.

16 березня 1999 року Верховний Суд України надіслав вказівку Одеському обласному суду про перегляд скарг заявниці та повідомлення її про результати розгляду справи.

12 травня 1999 року Одеський обласний суд повідомив заявницю, що розгляд справи не можливий, оскільки матеріали справи є знищеними (втраченими).

У лютому 2001 року заявниця розпочала процедуру у Іллічевському районному суді м. Одеси про відновлення матеріалів справи, на підставі яких було постановлено рішення 1986 року.

5 лютого 2001 року Іллічевський районний суд м. Одеси ухвалив рішення про відновлення матеріалів справи.

У травні 2001 року заявниця подала скаргу на ім’я голови Одеського обласного суду з вимогами скасувати рішення Іллічевського районного суду м. Одеси від 18 березня 1986 року. 30 травня 2001 року Одеський обласний суд відмовив порушити процедуру перегляду справи у порядку нагляду на підставі скарг заявниці.

2. Провадження у Верховному Суді

У вересні 2001 року заявниця направила заяву у Верховний Суд України у відповідності до процедури передбаченої перехідними положеннями (касаційна скарга) про скасування рішення Іллічевського районного суду м. Одеси від 18 березня 1986 року.

7 грудня 2001 року колегія Верховного Суду України відмовила у передачі справи до палати для розгляду.

В. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

Закон від 21 червня 2001 року “Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України”

Стаття 319. Суд касаційної інстанції

Судом касаційної інстанції є Верховний Суд України.

Стаття 320. Право касаційного оскарження, касаційного подання судових рішень

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також прокурор і особи, які не брали участі у справі, коли суд вирішив питання щодо їх права і обов’язків, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення і ухвали, постановлені судом першої інстанції, лише у зв’язку з порушенням матеріального чи процесуального права, а також ухвали і рішення суду апеляційної інстанції.

Підставами касаційного оскарження, касаційного подання є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Стаття 321. Строк на касаційне оскарження, касаційне подання

Касаційна скарга, касаційне подання прокурора подається протягом трьох місяців з дня проголошення ухвали або рішення суду апеляційної інстанції або протягом одного року з дня проголошення ухвали або рішення суду першої інстанції, якщо ці ухвали або рішення не були оскаржені в апеляційному порядку.

У разі пропуску строку на касаційне оскарження з причин, визнаних судом поважними, суд за заявою особи, яка подала скаргу, чи подання прокурора може поновити цей строк, але не більше, ніж в межах одного року з дня виникнення права на касаційне оскарження.

Про поновлення строку на касаційне оскарження або повернення касаційної скарги, касаційного подання прокурора судом першої інстанції виноситься ухвала.

Стаття 329. Порядок вирішення питання про передачу справи на розгляд складу судової палати

Питання про передачу справи на розгляд складу судової палати вирішується судом у складі трьох суддів у нарадчій кімнаті без виклику осіб, які беруть участь у справі.

Справа передається на розгляд всього складу судової палати, якщо хоча б один суддя із складу суду прийшов до такого висновку.

Якщо справа передана на розгляд складу судової палати, то суд може зупинити виконання відповідних рішень до закінчення касаційного провадження.

У разі відсутності підстав для передачі справи на розгляд всього складу судової палати, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Ухвала підписується всім складом суду і оскарженню не підлягає.

Якщо судом відмовлено в задоволенні касаційної скарги, то справа повертається до суду першої інстанції, а копія ухвали протягом трьох днів надсилається особам, які брали участь у справі.

Справа, передана до касаційного розгляду всім складом судової палати, передається судді-доповідачу для підготовки.

Стаття 334. Повноваження суду касаційної інстанції

Суд касаційної інстанції має право:

1) постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги, касаційного подання прокурора;

2) постановити ухвалу про повне або часткове скасування оскаржуваного судового рішення і направити справу на новий розгляд у суд першої або апеляційної інстанції;

3) постановити ухвалу про скасування оскаржуваного рішення і залишити в силі судове рішення, що було помилково скасовано судом апеляційної інстанції;

4) постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження в порушеній цивільній справі або залишити заяву без розгляду;

5) змінити рішення по суті справи, не передаючи її на новий розгляд.

Перехідні положення

1. Цей Закон набуває чинності з 29 червня 2001 року.

2. Закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, є чинними в частині, що не суперечить Конституції України та цьому Закону.

3. Цивільні справи, які до 29 червня 2001 року надійшли для касаційного розгляду, вирішуються в порядку, визначеному для розгляду апеляційних скарг.

4. Справи з протестами на судові рішення, внесені до 29 червня 2001 року, направляються до Верховного Суду України для розгляду в касаційному порядку (касаційних скарг).

5. Рішення, які станом на 29 червня 2001 року набрали чинності, можуть бути оскаржені в касаційному порядку протягом трьох місяців (до Верховного Суду України).

ОСКАРЖЕННЯ

Посилаючись на статтю 1 Протоколу №1 до Конвенції, заявниця скаржиться на порушення її права володіти мирно своїм майном. Додатково, заявниця скаржиться, що відмова Верховного Суду України скасувати [рішення] та відновити провадження у її справі порушує статтю 6 п. 1 Конвенції, зокрема її право на доступ до суду.

ПРАВО

1. Заявниця скаржиться, що рішення Іллічевського районного суду м. Одеси 1986 року позбавило останню її власності. Вона, у зв’язку з цим, посилається на статтю 1 Протоколу № 1 Конвенції, яка передбачає:

“Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів.”

Суд зазначає, що скарга заявниці стосується подій, що сталися до 11 вересня 1997 року, що є датою вступу у силу Конвенції для Україні, та датою, з якої декларація, в якій Україна визнала право індивідуального звернення, вступила в силу. Ця частина заяви є, відтак, неприйнятною з огляду на ratione temporis з положеннями Конвенції у розумінні статті 35 п. 3 Конвенції, та має бути відхиленою відповідно до статті 35 п. 4.

2. Заявниця скаржиться, що її звернення про ініціювання провадження у порядку нагляду були відхилені. Вона, далі, скаржиться на те, що Верховний Суд відхилив її клопотання про поновлення провадження у її справі та скасування рішення районного суду 1986 року. По суті, заявниця посилається на статтю 6 п. 1, яка передбачає таке:

“Кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов’язків … має право на справедливий … розгляд … судом…”

Суд вважає, що існує два аспекти цієї справи: перший стосується відмов у порушенні наглядового провадження про перегляд рішення 1986 року між 1998 та 2001 роками; другий стосується відмови від 7 грудня 2001 року поновити провадження у її справі з метою скасування рішення 1986 року, у порядку перехідних положень Закону від 21 червня 2001 року “Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України”.

а) У тій частині, у якій скарга стосується відмови задовольнити вимоги заявниці про порушення процедури перегляду рішення 1986 року у порядку нагляду, Суд зазначає, що переслідування у порядку нагляду не може бути ефективним засобом захисту у розумінні статті 35 п. 1 Конвенції; рішення про відкриття такого провадження базується виключно на виконанні дискреційних обов’язків (див. “Кучеренко проти України”, № 41974/98, ухвала про неприйнятність 04.05.1999). У тій частині, у який заявниця оспорює (ставить під сумнів) справедливість відмови у задоволенні скарги у порядку нагляду, її оскарження є неприйнятним ratione materiae з положеннями Конвенції, оскільки Конвенція не гарантує право на поновлення розгляду у справі, у якій винесено остаточне рішення (див., inter alia, рішення у справі “Х. проти Австрії”, № 7761/77, D.R. 14, 8.05.78, pp. 171, 174; рішення у справі “Хосе Марія Руїз Матеос та інші проти Іспанії”, № 24469/94, D.R. 79, 2.12.94, p. 141).

Відтак, оскарження заявниці у цій частині мають бути відхилені згідно п.п. 3, 4 статті 35 Конвенції.

б) У тій частині, у якій оскарження заявниці стосується відмови Верховного Суду України 7 грудня 2001 року прийняти її скаргу про скасування рішення 1986 року, Суд зазначає, що перехідними положеннями Закону від 21 червня 2001 року “Про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України” передбачено можливість переглянути судові рішення, прийняті до 29 червня 2001 року за певних умов.

Однак, щодо остаточних рішень, прийнятих до 29 червня 2001 року, як у цьому випадку, Суд не вважає, що новий спосіб касації є частиною національних засобів захисту з наступних мотивів.

Рішення, у випадку заявниці, було res judicata, і можливість оскаржити таке рішення була наслідком введення нового тимчасового засобу захисту 21 червня 2001 року. Однак, невід’ємними від Конвенції є принципи правової певності та верховенства права (див., наприклад, рішення у справі від 13 червня 1979 року “Маркс проти Бельгії”, серія А № 31, п. 58, та рішення у справі від 9 грудня 1994 року грецькі нафтоперегонні заводи та Стратіс Андреадіс проти Греції”, серія А № 301-В, п. 49). За таких обставин звернення заявниці у Верховний Суд з метою оскаржити провадження у справі, яке було завершене, скидається на вимогу поновити таке провадження. Однак, Суд знову наголошує, що Конвенція не гарантує права на поновлення провадження у справі, у якій винесено остаточне рішення (див. вище зауваження у пункті (а)).

Виходячи з вищезазначених мотивів, Суд прийшов до висновку, що ухвала від 7 грудня 2001 року колегії Верховного Суду про відмову передати справу заявниці до палати не могла поновити первинне провадження, яке завершилося 18 березня 1986 року постановленням рішення у справі Іллічевським районним судом м. Одеси. Оскільки це рішення було постановлене до моменту ратифікації Конвенції Україною, то й ця частина заяви має бути відхилена як така, що є неприйнятною ratione temporis з положеннями Конвенції закріпленими у статті 35 п.п. 3, 4.

На цих підставах Суд одноголосно

оголосив заяви неприйнятними

Ж.-П. Коста, голова

Т.Л. Ерлі, секретар секції

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори