пошук  
версія для друку

Трух проти України - щодо ст. 6 Конвенції

   

Європейський суд з прав людини
друга секція

Остаточне рішення щодо неприйнятності

заяви № 50966/99,
поданої  Іваном Степановичем Трухом
проти України

 

Європейський Суд з прав людини (друга секція) 14 жовтня 2003 року на засіданні палати, у складі:

  п.Ж.-П.Кости, Голови,

  п.А.В.Баки,

  п.Л.Лукайдеса, 

  п.С.Бірсана,

  п. К.Юнгвірта,

  п.В.Буткевича,

  п.А.Мулароні, суддів,

а також С.Доллє, секретаря секції,

розглянувши зазначену вище заяву, подану 20 березня 1999 року,

розглянувши рішення про часткову неприйнятність заяви від 4.03.2003 року,

розглянувши документи, подані Урядом-відповідачем, та зауваження у відповідь, надані заявником,

після обговорення, постановляє таке:

 

Факти

Заявник, Іван Степанович Трух, - українець, який народився 20 жовтня 1950 року у місті Жовті Води, Дніпропетровської області, зараз проживає в місті Армянську, Крим. Державу- відповідача представляє Уповноважений у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини Валерія Лутковська.

Факти справи, подані заявником, можуть бути викладені таким чином.

З 23 листопада 1990 року до 23 червня 1993 року заявник працював головою технічного відділу “Перекопхімбуд” компанії (далі-компанія). Він також виконував функції інженера конструктора.

У вересні 1993 року заявник звернувся до Красноперекопського міського суду проти компанії, з позовом про повернення заробітної плати, стверджуючи, що йому не здійснили оплату функцій інженера-конструктора. 27 листопада 1993 року Красноперекопський міський суд порушив провадження у справі. Слухання відбулось 11 жовтня 1993 року. 25 квітня 1994 року Красноперекопський міський суд ухвалив витребувати документи, пов’язані з виплатою компанією заробітної плати заявнику. Рішенням від 18 травня 1994 року Красноперекопський міський суд частково задовольнив вимоги заявника, та зобов’язав компанію виплатити заявнику 1 879 557 крб.

14 вересня 1994 року Верховний Суд Республіки Крим скасував рішення та передав справу на новий розгляд.

12 вересня 1995 року Красноперекопський міський суд призначив проведення бухгалтерську експертизу у справі. Рішенням від 24 червня 1996 року Красноперекопський міський суд частково задовольнив пред’явлений заявником позов та зобов’язав компанію виплатити заявнику 2 796 250 000 крб. 26 листопада 1997 року на виконання судового рішення заявнику було виплачено 701грн.

24 липня 1997 року Голова Верховного Суду Республіки Крим вніс протест на рішення від 24 червня 1996 року. 20 березня 1998 року Верховний суд Криму задовольнив протест Голови Верховного Суду Республіки Крим та повернув справу на новий розгляд до Красноперекопського міського суду.

У липні 1998 року заявник подав скаргу Голові Верховного Суду Республіки Крим на рішення від 20 березня 1998 року листом від 20 серпня 1998 року заступник Голови Верховного Суду Республіки Крим, відхилив його заяву, як необґрунтовану.

20 серпня 1998 року Красноперекопський міський суд відхилив позовні вимоги заявника про стягнення заробітної плати та компенсації.

21 серпня 1998 року заявник подав касаційну скаргу до Верховного Суду Автономної Республіки Крим на рішення Красноперекопського міського суду від 20 квітня 1998 року

23 серпня 1998 року заявник повідомив Голову Красноперекопського міського суду про те, що він не має наміру подавати касаційну скаргу через суд першої інстанції.

14 вересня Красноперекопський міський суд призупинив передачу касаційної скарги до Верховного Суду Криму на підставі того, що заявник не подав Ії у відповідності до ст.292 Цивільно-процесуального кодексу України. Так, заявник не подав достатньо копій касаційної скарги та не сплатив Державне мито. Заявнику було надано 1 місяць (до 14 жовтня 1998 року)для виправлення помилок. Він також був повідомлений про те, що у випадку не виправлення помилок у касації, вона буде повернута без розгляду.

14 грудня 1998 року Красноперекопський міський суд відмовив заявнику у прийняті /у розгляді касаційної скарги на рішення 20.08.1998 року через неспроможність заявника виконати вимоги Ухвали від 14.09.1998 року.

Заявник скаржився на рішення Верховного Суду від 20.03.1998 року до Голови Верховного Суду Криму, з метою ініціювати перегляд в порядку нагляду. Скарга була відхилена Головою Верховного Суду Криму 11.12.1999 року як необґрунтовану.

1 квітня 1999 року заявник звернувся до Голови Верховного Суду України з заявою про опротестування рішення Красноперекопського міського суду від 20 квітня 1998 року, та його скасування. Він також скаржився, що йому не було надано копію самого протесту чи копію винесеної постанови. 21 травня 1999 року Верховний Суд України відмовився порушити перегляд в порядку нагляду і розглянув скаргу заявника, оскільки постанова не було приєднана до заяви. Він також рекомендував заявнику звернутися до Головного Управління юстиції в АРК Міністерства юстиції України з проханням надати копію постанови від 20 березня 1998 року, винесеної Верховним Судом Республіки Крим.

28 квітня 1999 року Головне управління юстиції України в Республіці Крим відмовило  в проханні заявника надати копії постанови так як він мав звертатися  безпосередньо до суду, який виніс рішення.

У лютому 2001 року заявник звернувся до Голови Верховного Суду Республіки Крим з проханням порушити перегляд в порядку нагляду рішення  від 20 серпня 1998 року Красноперекопського міського суду, який відхилив його позовні вимоги. 10 березня 2001 року секретар  Верховного Суду Республіки Крим проінформував заявника про необхідність виправити помилки  в заяві (про необхідність сплатити Державне мито за подання заяви, та необхідність надати копії відповідних судових рішень). Заявник  подав скаргу Голові Верховного Суду Республіки Крим на відповідь, надану Секретарем. 29 червня 2001 року Голова Верховного Суду Республіки Крим відхилив заяву заявника як необґрунтовану та відмовив порушувати перегляд в порядку нагляду у його справі.

Скарги

Заявник скаржиться на ст. 6 Конвенції про нестачу інформації доступної для нього стосовно рішення Красноперекопського міського суду від 20 серпня 1998 року. Він також зазначає що його право на оскарження було порушено, та скаржиться на нерозумну відмову у доступі до суду, на порушення такого права, гарантованого ст.6 § 1 Конвенції.

 Право

 Заявник скаржиться, що він не був повідомлений про рішення Красноперекопського міського суду від 20 серпня 1998 року та що його право подати касаційну скаргу  було порушено. Заявник посилався на ст.6 Конвенції, у відповідній частині містить таке:

 “1. При визначенні громадянських прав та обов’язків, або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом встановленим законом.

Уряд зазначає, що відповідно до чинного законодавств України, а саме, ст. 289 Цивільно-процесуального законодавства, сторони у провадженні мають право  подати касаційну скаргу проти рішення чи його відповідної частини до суду касаційної інстанції. Однак, Уряд зазначає, що заявник не скаржився на це положення, встановлене законом стосовно подачі скарги. Так, заявник не сплатив державного мита  та не забезпечив сторони відповідною кількістю копій його касаційної скарги. Уряд зазначає, що заявник був належним чином повідомлений про рішення Красноперекопського міського суду, що підтверджується тим фактом, що він подав касаційну скаргу на рішення від 20 серпня 1998 року 21 серпня 1998 року, тобто через день після винесення рішення. Більше того, Уряд зазначає, що ухвала від 14.12.1998 року  яка відхилила скаргу заявника не оскаржувалась ним до Верховного Суду Криму.

Уряд також зазначає, що заявник був присутнім на судовому засіданні у Красноперекопському міському суді  20 серпня 1998 року. Регулятивна частина  рішення була проголошена у відкритому судовому засіданні сторонам в кінці слухання справи. Уряд також зазначає, що сторони запрошувались до ознайомлення з мотивувальною частиною рішення 25.серпня 1998 року. Проте, заявник не скористався цією можливістю, так само не запрошував копії рішення.

Заявник не погодився з такими зауваженнями: він наполягав на тому, що рішення у цій справі не проголошувалось публічно, що є порушенням ст.6 § 1 Конвенції. Він також зазначає, що він не був повідомлений про це належним чином, у порушення положень Конвенції.

Суд встановив, що ту є два спірних питання які вимагають подальшого розгляду стосовно їх прийнятності:

-  чи заявник був належним чином повідомлений про рішення від 20.08.1998 року Красноперекопського міського суду;  та

-  якщо ні, чи право заявника на подачу касації на зазначене рішення було в результаті порушене; 

  (а)право бути повідомленим про рішення.

Суд зазначає, що заявник був присутній протягом слухання справи у Красноперекопському міському суді 20 серпня 1998. На при кінці слухання він був належним чином проінформований про резулятивну частину рішення, яким було відмовлено у його скарзі. Головуючий суддя у справі повідомив сторони у провадженні що письмовий варіант рішення з його мотивувальною та регулятивною частиною буде готовий 25 серпня 1998 року. Суддя також повідомив сторони що 10-ти денний строк для подачі касації розпочнеться з 25 серпня 1998 року.

Суд вважає, що доступ сторін до письмової копії остаточного рішення суду першої інстанції є важливим фактором  для ефективної підготовки апеляції. Це також важливо для суду вирішити чи тут був обов’язок заявника ознайомитися  з письмовим текстом рішення чи це був обов’язок Красноперекопського міського суду повідомити про письмовий варіант заявника.

Суд встановив, що заявник подав його касацію на рішення від 20 серпня 1998 року 21 серпня 1998 року. Він також зазначає, що у відповідності зі статтею 293 Цивільно-процесуального кодексу, касаційна скарга на рішення від 20 серпня 1998 року подається  заявником через Красноперекопський міський суд, де знаходяться матеріали справи. Цей суд ухвалює прийняття касації від заявника та передає матеріали справи зі скаргою до верховного суду Криму, в разі, якщо вона відповідає формальним ознакам, передбаченим законом. З фактів справи, зрозуміло, що заявник був повідомлений про можливість ознайомитись особисто з письмовим варіантом рішення від 25 серпня 1998 року. Проте, заявник не використав такої можливості, та як видно з протоколу судового засідання, що він не просив Красноперекопський  міський суд направити йому рішення поштою. Суд вважає, що положення ст. 203 Цивільно-процесуального Кодексу, яка дозволяє надає розумний строк виготовити текст письмовий рішення не є свавільним або необґрунтованим.

Поки стаття 6 § 1 Конвенції зобов’язує Державу повідомляти сторони провадження про юридичні рішення (див. серед інших, Sutter v. Switzerland, judgment of 22 February 1984, Series A no.74, §§ 31-33), це не означає, що сторони не потребують ознайомлення особисто з письмовими текстами рішення коли це потрібно. Той факт, що заявник не дізнався про повний текст рішення не може приписуватись Уряду за порушення. (див. серед інших, Zoon v. the Netherlands, no. 29202/95, § 38, ECHR 2000- XII). Такі дії мають включитися і до цієї справи у письмовій або усній вимозі заявника до Красноперекопського міського суду  про надання  йому копії рішення.

Суд встановив також, що заявник не показав, що він вживав резонні/обґрунтовані заходи для того, щоб ознайомитись особисто з повним текстом рішення від 20 серпня 1998 року. Він також вважає, скарги заявника на те, що рішення було не на його користь чи що це було незаконно чи свавільно, не звільняє його від вживання таких заходів.

Це означає, що ця скарга є явно необґрунтованою та повинна бути відхилена у відповідності зі ст.35 §§3 та 4 Конвенції. 

б) обмеження у праві заявника у доступі до суду з апеляцією

По перше, Суд зазначає, що заявник подав касаційну скаргу до суду, проте не до того суду. Більше того, його скарга не відповідала вимогам ст.292 та 293 Цивільно-процесуального кодексу в частині подачі касаційної скарги. Суд вважає також що питання стосовно розгляду полягає не в тому, чи заявник зміг подати скаргу, а в тому, чи відмова Красноперекопського міського суду у прийнятті апеляції/скарги заявника  була свавіллям з боку суду.

 Суд звертає увагу на те, що  Красноперекопський міський суд відмовив заявнику подати апеляцію тому що він не сплатив 127 грн. державного мита. Заявник також не забезпечив відповідними копіями своєї касаційної скарги  належну кількість сторін у справі, як це вимагається ст.292 Цивільно-процесуального кодексу України. Суд вважає також що відмова у розгляді касації базувалась на законі і виключає будь-які елементи свавілля.

Щодо питання у доступі до суду, Суд нагадує, що процесуальна гарантія  закріплена у статті 6 забезпечує право кожному подавати будь-яку скаргу стосовно його цивільних прав та обов’язків які постали перед судом чи трибуналом, таким чином, це реалізовує “право на суд”, з якого випливає право на доступ до нього; право ініціювати провадження у суді з цивільних питань, становить один з аспектів реалізовувати це право (див. Голдер проти Великої Британії, рішення від 21.02.1975 року, Серія А №18, стор.13-18,  §§ 28-26 ).Однак, “право на суд”, право на доступ є одним з його аспекту, не абсолютне, предметом є обмеження дозволу на … а саме, куди умови прийнятності скарги відносяться, оскільки його природу, сутність покликано регулювати держав, якій у цьому відношенні належить свобода розсуду. Проте, таке лімітування не обмежує чи не зменшує  доступ особи у такому випадку чи таким способом, якою мірою суть такого права послабляється, і останнє – таке лімітування не буде сумісним зі  §1ст.6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету  чи якщо це не є резонним взаємозв’язком пропорційності між сенсом та метою, якою це досягається.(див. серед інших, Brualla Gomez de la Torre v. Spain, judgment of 19 December 1997, Reports of Judgments and Decisions 1997-VIII, p.295, § 33).

Суд встановив, що  положення стосовно  сплати державного мита для подачі скарги та про забезпечення сторін у справі копіями цієї скарги слугує меті забезпечення належного адміністрування правосуддя. Сторони, яких це стосується, можуть резонно сподіватися що ці правила будуть реалізовуватись на практиці. Не дивлячись на це, такі правила чи їх застосування не повинно радикально позбавляти сторін у справі можливості скаржитись до суду. Суд вважає, що в цій справі заявник отримав достатньо часу для виправлення помилок у своїй скарзі. Заявник, як це видно з обставин справи, ніколи не скаржився на умови, пред’явлені йому Красноперекопським міським судом 14 вересня та 14 лютого 1998 року як на такі, що є свавільними або незаконними. Так само він не оскаржував суму державного мита, накладеного на нього у  національньному провадженні. Заявник ніколи не скаржився до суду на суму цього мита як на таку, що є нерезонною. Більше того, він не оскаржував умови Красноперекопського міського суду 14 вересня та 14 лютого 1998 року до Верховного Суду Криму.

У світлі цих обставин, та навіть підсумовуючи те, що заявник може сказати про наявність вичерпання національних судових засобів захисту. доступних для нього. Відповідно до Українського законодавства, Суд  встановив, що заявник не показав, що правила Красноперекопського міського суду 14 вересня та 14 лютого 1998 року були свавільними чи незаконними з огляду на обставини справи. Вивчення цих обставин не виключає наявності порушення статті §1 ст.6 Конвенції.

 Це означає, що скарга є явно необґрунтована та повинна бути відхилена у відповідності зі статтею 35 §§ 3 та 4 Конвенції.

За цих обставин, Суд більшістю
Визнав неприйнятною іншу частину скарги заявника.

 С.Долле,  Секретар  
 П Коста,  Президент 

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори