пошук  
версія для друку

Коваль проти України - щодо ст. 6 Конвенції

   

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
ДРУГА СЕСІЯ

УХВАЛА ПРО ЧАСТКОВУ НЕПРИЙНЯТНІСТЬ
Заяви № 65550/01

Василя Гавриловича Коваля
проти України

Європейський суд з прав людини (Друга секція), засідаючи палатою у складі:

п. Дж-П.Кости, Головуючого,

п. Л.Лукаідеса,

п. С. Бірсана,

п. К. Юнгвієрта,

п. В.Буткевича,

п. В.Томассена,

пані А.Мулароні, суддів,

та пані С. Доллє, секретаря секції,

розглядаючи вказану заяву, надіслану 12 жовтня 2000 року,

після обговорення, виносить таке рішення:

ФАКТИ

  Заявник, п. Василь Гаврилович Коваль, громадянин України, який народився 28 квітня 1951 року та зараз мешкає в Києві. В Суді його представляють п. Портяник та п. Грицяк, юристи, що практикують в Києві, а також п. Стефан Дуніковський, юрист, що практикує в Нантері, Франція. Заявник раніше займав посаду начальника  Консульського управління Міністерства закордонних справ України.

А.Обставини справи

  Факти у справі, як вони представлені заявником, можна узагальнити таким чином.

29 листопада 1997 року Генеральна прокуратура України затримала заявника за підозрою у вчиненні підлогу, який здійснений посадовою особою.  В постанові від 30 листопада 1997 року начальник управління Генеральної прокуратури України (далі – начальник управління) встановив, що заявник має перебувати під вартою, оскільки існує загроза, що він скриється від слідства у справі або перешкоджатиме йому. 

2 грудня 1997 року начальник управління видав наказ застосувати до заявника запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. На скаргу адвоката заявника начальник управління 5 грудня 1997 року відхилив клопотання про звільнення заявника, не зважаючи на зобов’язання не уникати розслідування. Начальник управління вважав, що була та залишається небезпека втечі або впливу на розслідування справи. Більше того, заявнику було пред’явлене нове обвинувачення в здійсненні незаконних валютних операцій, зловживанні посадовим становищем та підлозі, вчиненим посадовою особою. Було вирішено утримувати заявника в слідчому ізоляторі м. Житомира.

30 грудня 1997 року Міністр закордонних справ України звільнив заявника з його посади начальника Консульського управління Міністерства закордонних справ України в зв’язку із професійною непридатністю.

З грудня 1997 року по червень 1998 року заявник, його дружина, його адвокати та співробітники Консульського управління Міністерства закордонних справ України звертались з численними заявами до Генеральної прокуратури України, Верховної Ради України (Парламент України), Президента України та інших органів влади з таких підстав: незаконність розслідування; тримання заявника під вартою; обшук, проведений в його домі та офісі; накладення арешту на документацію та валюту (10 000 доларів США та 320 злотих); застосування запобіжних заходів до власності заявника та його сестри; відмова надання заявнику медичної допомоги під час його перебування під вартою; умови перебування під вартою.

17 січня 1998 року Генеральна прокуратура України вирішила провести судову медичну експертизу з метою встановлення можливості заявника знаходитись в місцях позбавлення волі.

11 березня 1998 року Бюро судових медичних експертиз Житомирського регіонального управління охорони здоров’я підготувало висновок щодо стану здоров’я  заявника в період з 18 лютого 1998 року по 3 березня 1998 року. У ньому йшлося про те, що заявник може утримуватись під арештом в слідчому ізоляторі м. Житомира та здатний приймати участь у розслідуванні. Він має отримувати необхідну медичну допомогу в разі потреби.

12 травня 1998 року Генеральна прокуратура України вирішила провести ще одну експертизу стану здоров’я заявника.

14 травня 1998 року заявник був переведений до слідчого ізолятору Київської області.

29 червня 1998 року Генеральна прокуратура України змінила запобіжний захід на заставу. Дружина заявника (Л.М.Коваль) перевела кошти в сумі 500 000 українських гривень· на депозитний рахунок Генеральної прокуратури України 23 та 26 червня 1998 року.

24 липня 1998 року Генеральна прокуратура України відсторонила заявника від займаної посади начальника Консульського управління Міністерства закордонних справ України на період попереднього розслідування.

20 жовтня 1998 року Генеральна прокуратура України ініціювала  розслідування злочинного діяння щодо незаконних валютних операцій та зловживанням посадовим становищем. Того ж дня Генеральна прокуратура України на підставі постанови затримала заявника в зв’язку із тим, що він перешкоджав розслідуванню кримінальної справи. Проти заявника були висунуті нові звинувачення у вчиненні злочинів. Заявник був доставлений в слідчий ізолятор Служби безпеки України.

27 листопада 1998 року Печерський районний суд м. Києва за заявою, поданою заявником, скасував постанову Генеральної прокуратури України від 20 жовтня 1998 року.  27 листопада 1998 року Генеральна прокуратура України змінила запобіжний захід на підписку заявника про невиїзд. 30 листопада 1998 року Генеральна прокуратура України внесла протест на рішення Печерського районного суду м. Києва, вимагаючи скасування рішення, оскільки воно не відповідало матеріалам справи та було прийняте не у відповідності з чинним законодавством. 30 листопада 1998 року Київський міський суд задовольнив протест заступника Генерального прокурора України та скасував рішення. У той же день Генеральна прокуратура України змінила запобіжний захід з підписки про невиїзд на тримання під вартою. Згодом заявник був заарештований та доставлений до слідчого ізолятору Служби безпеки України. Скаргу заявника до Голови Верховного Суду України на рішення Київського міського суду щодо зміни запобіжного заходу було відхилено 13 січня 1999 року як необґрунтовану.

З грудня 1998 року до червня 1999 року заявник безуспішно подавав численні скарги до Генеральної прокуратури України, Верховного Суду України та Служби безпеки України стосовно звільнення з-під варти в зв’язку із його станом здоров’я.

27 травня, 1 червня та 4 червня 1999 року заявник, його дружина та його адвокати подавали скарги до Київського міського суду з проханнями змінити запобіжний захід з тримання під вартою на підписку про невиїзд та призначити заявнику медичну експертизу.

Судові засідання відбулись 14 червня, 15 липня, 20 липня, 27 липня, 29 липня та 3 серпня 1999 року.

Під час засідання 14 червня 1999 року Київський міський  суд прийняв рішення прийняти до свого провадження справу, не змінювати запобіжний захід, застосований до заявника, та призначити медичну експертизу.

16 липня 1999 року медична експертиза дійшла висновку, що заявник не має жодних захворювань, які можуть становити загрозу його життю, та що заявник має бути поміщений до медичного закладу в разі, якщо від не зможе отримати необхідну медичну допомогу в умовах тримання під вартою. 

3 серпня 1999 року Київський міський суд вирішив перевести заявника з слідчого ізолятору Служби безпеки України до слідчого ізолятору Київської області, який був зобов’язаний надавати необхідну медичну допомогу в разі необхідності. Було також зобов’язано слідчий ізолятор Київської області інформувати суд про стан здоров’я заявника та його можливість приймати участь  в судових засіданнях. Суд відхилив клопотання про заміну запобіжного заходу на підписку про невиїзд.

У ході судового засідання 3 вересня 1999 року заявник заявив клопотання про заміну прокурора в зв’язку із його необ’єктивністю. Це клопотання було відхилене судом в той же день як необґрунтоване. Було також відхилено прохання заявника про заміну запобіжного заходу на підписку про невиїзд.

3 вересня 1999 року заявник подав клопотання Голові Київського міського суду про заміну головуючого судді. 6 вересня 1999 року Голова Київського міського суду відхилив це клопотання як необґрунтоване.

27 грудня 1999 року Київський міський суд засудив заявника до 5 років і 6 місяців ув’язнення та конфіскації майна, що належало йому на праві власності. Суд також наклав заборону заявнику займати офіційні посади протягом трьох років та позбавив його рангу Надзвичайного і Повноважного посла другого класу в зв’язку із його засудженням за незаконні валютні операції (стаття 80-2 Кримінального кодексу України 1960 року· (далі - ККУ)), зловживання службовим становищем (стаття 165-1 ККУ), службовий підлог (стаття 172 ККУ). Було також вирішено конфіскувати заставу в розмірі 500 000 гривень. У ході провадження заявник звертався з клопотаннями про допит свідків, які, як він вважав, могли підтвердити його невинуватість.  Це клопотання було відхилене Київським міським судом на підставі того, що вина заявника була доведена іншими підтверджуючими доказами.

4 січня 2000 року заявник подав касаційну скаргу на цей вирок до Верховного Суду України з проханням скасувати вирок Київського міського суду від 27 грудня 1999 року та закрити провадження у цій справі. Він та його адвокати скаржились, що Київський міський суд несправедливо оцінив свідчення у цій справі, базував своє бачення на свідченнях, які не підтверджували його вину та не встановив об’єктивну істину. 27 квітня 2000 року Верховний Суд України частково визнав касаційну скаргу заявника, перекваліфікувавши злочин щодо незаконних валютних операцій, та засудив заявника до п’яти років позбавлення волі за сприяння та співучасть в незаконних валютних операціях. Було вказано, що заявник має розглядатись як особа, що була засуджена за злочин,  вчинений посадовою особою в редакції  Кримінального Кодексу України від 18 січня 1983 року. У решті рішення  було залишене без змін.

8 червня 2000 року заявник прибув до Менської виправної колонії для відбуття покарання.

6 липня 2000 року та 18 липня 2000 року заявник та його адвокати подали скарги Голові Верховного Суду України з проханням про ініціювання наглядового провадження в справі та скасування попередніх рішень.  6 грудня 2000 року заступник Голови Верховного Суду України відхилив ці скарги як необґрунтовані.

Пізніше заявник та його адвокати подали скарги на вищевказані рішення  Голові Верховного Суду України. На підставі цих скарг заступник Голови Верховного Суду України виніс на Пленум Верховного Суду України протест, вважаючи, що рішення мають бути скасовані, дії заявника перекваліфіковані, а питання стосовно конфіскації застави повинно бути передано на новий розгляд. 6 квітня 2001 року Пленум Верховного Суду України у складі 85 суддів частково задовольнив протест заступника Голови Верховного Суду України. Було вирішено змінити вирок Київського міського суду від 27 грудня 1999 року та ухвалу Верховного Суду України від 27 квітня 2000 року. Було встановлено, що один із злочинів, вчинених заявником, має бути перекваліфікований з зловживання службовим становищем, що спричинило тяжкі наслідки, на зловживання службовим становищем, що не спричинило тяжкі наслідки. Було вирішено позбавити заявника волі строком на 4 роки та заборонити займати урядові посади строком на два роки. Було також вказано вилучити частину вироку щодо позбавлення заявника рангу Надзвичайного та Повноважного Посла другого класу. Було також підтверджено вирок в частині  конфіскації застави, оскільки кримінально-процесуальний закон не порушений в цьому рішенні.

27 квітня 2001 року Менський міський суд амністував заявника на підставі розділу 5 Закону України “Про амністію” від 11 травня 2000 року.

2 липня 2001 року Київський міський суд вирішив повернути заявникові 10 000 доларів США та 320 польських злотих, які знаходились на депозитному рахунку Генеральної прокуратури України як власність, що належала заявнику. Судом було скасовані запобіжні заходи, застосовані до квартир заявника в Києві та Сімферополі, до квартир його сестри в Києві та до іншої власності, що належала заявникові.

Твердження, що були зроблені офіційними посадовими особами відносно винуватості заявника.

30 січня 1998 року виконуючий обов’язки Генерального прокурора України висловив твердження, що розслідування довело вину заявника (“Новини”).

11 вересня 1998 року Генеральний прокурор України в інтерв’ю газеті “Сьогодні” висловив свою точку зору, що справа Коваля (заявника) та Лазаренка (екс-прем’єр-міністра України) розслідуються і  висновок розслідування буде важливим для усіх осіб, хто здійснив правопорушення. Він наполягав, що в справі достатньо доказів, щоб довести вину заявника.

У кінці жовтня 1998 року заступник Генерального прокурора України проінформував журналістів, що заявник буде утримуватись під вартою поки інші кримінальні діяння не будуть розслідувані.

17 червня 1999 року телевізійний канал УТ-1 показав інтерв’ю  з заступником Генерального прокурора, в якому було прокоментовано початок судового процесу в справі проти заявника.

Дві статті були опубліковані в газетах “Київський телеграф” (2 жовтня 2000 року) та “Нове століття” (7 жовтня 2000 року) стосовно кримінальних діянь, які були вчинені заявником. Журналісти базувались на заявах прокуратури.

В. Відповідне національне законодавство і практика

1.  Конституція України, 26 червня 1996 року

Стаття 29. Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.

У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.

Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.

Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання.

Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Перехідні положення

13. Протягом п’яти років після набуття чинності цією Конституцією зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи.

2.  Кримінальний процесуальний кодекс України

Стаття 148. Мета і підстави застосовування запобіжних заходів

Запобіжні заходи застосовуються до підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого з метою запобігти спробам ухилитися від дізнання, слідства або суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі або продовжити злочинну діяльність, а також для забезпечення виконання процесуальних рішень.

Запобіжні заходи застосовуються за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень, перешкоджати встановленню істини у справі або продовжувати злочинну діяльність.

Якщо немає достатніх підстав для застосування запобіжного заходу, від підозрюваного, обвинуваченого або підсудного відбирається письмове зобов’язання про явку на виклик особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора або суду, а також про те, що він повідомить про зміну свого місця перебування.

При застосуванні запобіжного заходу до підозрюваного обвинувачення йому має бути пред’явлене не пізніше десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу. Якщо в цей строк обвинувачення не буде пред’явлене, запобіжний захід скасовується.

Стаття 149. Запобіжні заходи

Запобіжними заходами є:

1) підписка про невиїзд;

2) особиста порука;

3) порука громадської організації або трудового колективу;

3-1) застава; 

4) взяття під варту;

5) нагляд командування військової частини.

Тимчасовим запобіжним заходом є затримання підозрюваного, яке застосовується з підстав і в порядку, передбачених статтями 106, 115, 1652 цього Кодексу.

Стаття 150. Обставини, що враховуються при обранні запобіжного заходу

При вирішенні питання про застосування запобіжного заходу, крім обставин, зазначених у статті 148 цього Кодексу, враховуються тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан здоров’я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її характеризують. 

Стаття 154-1. Застава

Застава полягає у внесенні на депозит органу досудового розслідування або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими фізичними чи юридичними особами грошей чи передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання зобов’язання не відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого чи суду, явки за викликом до органу розслідування і суду особи, щодо якої застосовано запобіжний захід.

Розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом, який застосував запобіжний захід. Він не може бути меншим: щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину - однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; щодо особи, обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого або особливо тяжкого злочину чи раніше судимої особи, - п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; щодо інших осіб - п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У всіх випадках розмір застави не може бути меншим розміру цивільного позову, обґрунтованого достатніми доказами.

При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, підсудному роз’яснюються його обов’язки і наслідки їх невиконання, а заставодавцю - у вчиненні якого злочину підозрюється чи обвинувачується особа, щодо якої застосовується запобіжний захід, і що в разі невиконання нею своїх обов’язків застава буде звернена в доход держави.

Міра запобіжного заходу у вигляді застави щодо особи, яка знаходиться під вартою, до направлення справи до суду може бути обрана лише з дозволу прокурора, який давав санкцію на арешт, а після надходження справи до суду - судом.

Заставодавець може відмовитись від взятих на себе зобов’язань до виникнення підстав для звернення застави в доход держави. У цьому випадку він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого, підсудного до органу розслідування чи суду для заміни йому запобіжного заходу на інший. Застава повертається лише після обрання нового запобіжного заходу.

Якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов’язання, застава звертається в доход держави. Питання про звернення застави в доход держави вирішується судом у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому судовому засіданні. В судове засідання викликається заставодавець для дачі пояснень. Неявка без поважних причин заставодавця в судове засідання не перешкоджає розгляду питання про звернення застави в доход держави.

Питання про повернення застави заставодавцю вирішується судом при розгляді справи. Застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень.

(Доповнено статтею 154-1 згідно із  Законом України від 20.11.96 р. N 530/96-ВР)

Стаття 165-1. Постанова (ухвала) про застосування, скасування чи зміну запобіжного заходу

Про застосування, скасування чи зміну запобіжного заходу орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя виносять постанову, а суд - ухвалу.

Стаття 165-2. Порядок обрання запобіжного заходу

На стадії досудового розслідування справи запобіжний захід, не пов’язаний з триманням під вартою, обирає орган дізнання, слідчий, прокурор.

Якщо орган дізнання, слідчий вважає, що є підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, він вносить за згодою прокурора подання до суду. Таке ж подання вправі внести прокурор. При вирішенні цього питання прокурор зобов’язаний ознайомитися з усіма матеріалами, що дають підстави для взяття під варту, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення.

Подання має бути розглянуто протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання підозрюваного чи обвинуваченого.

Якщо в поданні ставиться питання про взяття під варту особи, яка перебуває на волі, суддя вправі своєю постановою дати дозвіл на затримання підозрюваного, обвинуваченого і доставку його в суд під вартою. Затримання в цьому випадку не може продовжуватися більше сімдесяти двох годин; а в разі коли особа перебуває за межами населеного пункту, в якому діє суд, - не більше сорока восьми годин з моменту доставки затриманого в цей населений пункт.

Після одержання подання суддя вивчає матеріали кримінальної справи, представлені органами дізнання, слідчим, прокурором, допитує підозрюваного чи обвинуваченого, а при необхідності бере пояснення в особи, у провадженні якої перебуває справа, вислуховує думку прокурора, захисника, якщо він з’явився, і виносить постанову:

1) про відмову в обранні запобіжного заходу, якщо для його обрання немає підстав;

2) про обрання підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Відмовивши в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, суд вправі обрати підозрюваному, обвинуваченому запобіжний захід, не пов’язаний із триманням під вартою.

На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним, обвинуваченим, його захисником чи законним представником протягом трьох діб з дня її винесення може бути подана апеляція. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови судді.

3.  Постанова Пленуму Верховного Суду України про практику застосування судами застави як запобіжного заходу, № 6 від 26 березня 1999 року

“…

2. За змістом ст. 154-1 КПК застосування чи незастосування застави повністю залежить від розсуду особи чи органу, в провадженні яких перебуває справа. Суд повинен вирішувати це питання (з наведенням відповідних мотивів) у кожному конкретному випадку з урахуванням характеру та ступеня тяжкості вчиненого злочину, даних про особу, яка притягується до відповідальності, й інших обставин справи і обирати цей запобіжний захід замість тримання під вартою лише тоді, коли є всі підстави вважати, що він може забезпечити належну поведінку підсудного та виконання ним процесуальних обов’язків, а також виконання вироку.

9. …

При визначенні розміру застави суди мають враховувати конкретні обставини справи і дані про особу підсудного (зокрема, його сімейний та майновий стан).

12. Згідно з ч. 6 ст. 154-1 КПК порушення підозрюваним, обвинуваченим, підсудним взятих на себе зобов’язань тягне звернення застави в доход держави. Це питання може бути вирішено як у судовому засіданні при розгляді справи щодо підсудного (вироком, а до його постановлення - постановою чи ухвалою), так і в іншому судовому засіданні”.

СКАРГИ

1.  Заявник скаржиться на підставі статті 3 Конвенції на погане поводження під час тримання під вартою. Він стверджує, що він був  позбавлений належної та  необхідної медичної допомоги та лікування, а також критикує умови тримання під вартою. Він скаржиться, що він не мав ефективного  засобу правового захисту в зв’язку із його скаргами на статтю 3 Конвенції.

2.  Заявник скаржиться на підставі статті 5 параграфу 1 (с) Конвенції на незаконність його тримання під вартою.

3.  Заявник скаржиться відповідно до статті 5 параграф 3 Конвенції, що він не був звільнений до суду та що він був змушений надати нерозумно велику заставу для свого звільнення.

4.  Заявник скаржиться на несправедливість провадження в його справі. Він заявляє про порушення статті 6 параграф 1 Конвенції.

5.  Заявник скаржиться на підставі статті 6 параграфу 2 Конвенції на порушення принципу презумпції невинуватості, оскільки представники державних органів висловлювали свої висновки в інтерв’ю в пресі про його вину до того, як це було доведено національними судами.

6.  Заявник скаржиться, що свідки, які могли підтвердити його невинуватість, не були заслухані національними судами; він заявляє про порушення статті 6 параграфу 3 (d) Конвенції.

7.  Заявник скаржиться на порушення статті 5 параграфу 4 Конвенції в поєднанні зі статтею 6 параграфом 1, оскільки Київський міський суд на підставі протесту, внесеного заступником Генерального прокурора України, скасував рішення Печерського районного суду про звільнення його до суду.

8.  Заявник скаржиться на несправедливість конфіскації його застави на користь держави (стаття 6 параграф 1 Конвенції).

ПРАВО

1.  Заявник скаржиться на погане поводження з ним протягом тримання під вартою під час попереднього слідства та судового розгляду справи, а також  під час очікування переведення до виправної колонії. Він заявляє, що він був позбавлений належної та необхідної медичної допомоги та лікування і що умови тримання під вартою з 5 грудня 1997 року до 2 червня 2000 року були принизливими. Він також скаржиться, що він був позбавлений ефективного засобу захисту в зв’язку із його скаргами. Він посилається в зв’язку з цим на статті 3 та 13 Конвенці, які проголошують таке:

“ Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню”.

“Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене  особами, що діяли як офіційні особи”.

Суд вважає, що на підставі наявних у справі документів він не може вирішити питання прийнятності цих скарг і в зв’язку із цим необхідно відповідно до правила 54 параграф 2 (b) Регламенту Суду надіслати цю частину заяви Уряду – відповідачу.

2.  Заявник також стверджує, що його затримання було незаконним, що він був позбавлений права бути звільненим до суду і що Київський міський суд 30 листопада 1998 року на підставі протесту, внесеного заступником Генерального прокурора України, скасував рішення Печерського районного суду від 27 листопада 1998 року про звільнення його до судового розгляду. Він також скаржиться, що національні органи влади відхилили його клопотання про звільнення до суду. Таким чином, він звертається до статті 5  параграфів 1 (с) та 3, які проголошують таке:

“Кожний має право на свободу та особисту недоторканість. Нікого не може бути позбавлено свободи інакше, ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як (…):

с) законний арешт або затримання особи, здійснений з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підставі вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення; (…)

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту с пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або не звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в судове засідання.”

Суд вважає, що скарги, на які посилається заявник в цій частині своєї заяви, стосуються подій чи рішень, які відбулись більше ніж шість місяців до дати подання заяви. Звідси випливає, що ці скарги були представлені з запізненням та мають бути відхилені відповідно до статті 35 параграфів 1 та 4 Конвенції.

2. Що ж стосується скарги заявника відносно нерозумності суми застави, яку він був змушений заплатити (стаття 5 параграф 3 Конвенції), Суд вважає, що заявник не використав національних засобів захисту, доступних йому, щоб змінити суму, яка становила заставу. Відповідно, ця частина скарги має бути відхилена згідно з статтею 35 параграфами 1 та 4 Конвенції в зв’язку  із невичерпанням національних засобів захисту.

3.  Заявник скаржиться на порушення принципу презумпції невинуватості, оскільки офіційні особи держави в інтерв’ю засобам масової інформації висловлювали свої висновки щодо його вини до того, як його вину було доведено національними судами. Стаття 6 параграф 2 проголошує таке:

“Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом”.

Суд вважає, що заявник не оскаржував це питання ні в судовому засіданні, ні в касації до Верховного Суду України або на Пленумі Верховного Суду України. Звідси випливає, що ця частина скарги має бути відхилена відповідно до статті 35 параграфів 1 та 4 Конвенції в зв’язку із невичерпанням національних засобів захисту.

4.  Заявник скаржиться на порушення його права на справедливий судовий розгляд та відмову суду взяти до уваги заяви свідків та докази, надані ним. Він посилається в зв’язку з цим на статтю 6 параграфи 1 та 3 (d) Конвенції:

“1. Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав і обов’язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення проти нього, має право на справедливий судовий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. (…)

3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права:

(…)

допитувати свідків обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення; (…)”.

Суд вважає, що ці скарги стосуються способу, в який національні суди оцінювали докази. Тим не менш, Суд повторює, що відповідно до статті 19 Конвенції його обов’язком є гарантувати дотримання зобов’язань, взятих на себе Договірними Сторонами відповідно до Конвенції. Зокрема, не є функцією Суду розглядати питання щодо фактичних чи правових помилок, допущених національними судами, за винятком випадків, коли вони порушують права та свободи, що захищаються Конвенцією. Більше того,  хоча стаття 6 Конвенції гарантує право на справедливий судовий розгляд, вона не встановлює будь-яких правил відносно допустимості доказів або способу, в який вони мають оцінюватись, вони мають спочатку регулюватись національним правом та національним законодавством (див. Гарсіа Руїз проти Іспанії, № 30544/96, параграф 27, ECHR 1999-І). Крім того, Конвенція не вимагає присутності та допиту усіх свідків з боку обвинуваченого (Брікмонт проти Бельгії, рішення від 7 липня 1989 року, Серія А, № 158, стор. 31, параграф 89, Відал проти Бельгії, рішення від 22 квітня 1992 року, Серія А, № 235 – Б, сторінки 32-33, параграф 33). Відносно свідків з боку обвинуваченого тільки виняткові обставини можуть дозволити Суду зробити висновок, що відмова заслухати таких свідків порушує статтю 6 (цитоване вище рішення по справі Брікмонта). Суд не знайшов в матеріалах справи ознак, що відмова взяти до уваги свідчення, на яких наполягав заявник, суперечило статті 6 або що право заявника на захист було таким чином незаконно обмежене, що призвело до несправедливості судового розгляду.

Отже,  ця скарга є очевидно необґрунтованою та повинна бути відхилена відповідно до статті 35 параграфів 3 та 4 Конвенції.

5.  Відносно скарги заявника щодо конфіскації його застави на користь держави (стаття 6 параграф 1 Конвенції), Суд вважає, що не є можливим на підставі матеріалів справи визначити прийнятність цих скарг і в зв’язку із цим необхідно згідно з правилом 54 параграф 3 (b) Регламенту Суду передати цю частину заяви Уряду – відповідачу.

З цих підстав Суд одноголосно

Відкладає розгляд скарги заявника відносно нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, яке, як він заявляє, застосовувалось до нього, та щодо конфіскації застави;

Визнає решту заяви неприйнятною.

Саллі Доллє,Секретар
  Дж.-П.Коста,  Президент

· Заявник вважає, що на момент депозиту 500 000 українських гривень дорівнювали приблизно 200 000 американських доларів. 

· Новий Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року вступив в дію 1 вересня 2001 року

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори