MENU
Гаряча лінія з пошуку зниклих безвісти в Україні
Документування воєнних злочинів в Україні.
Глобальна ініціатива T4P (Трибунал для Путіна) була створена у відповідь на повномасштабну агресію Росії проти України у лютому 2022 року. Учасники ініціативи документують події, у яких є ознаки злочинів згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) в усіх регіонах України

Шмалько проти України - щодо ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції

29.01.2004   
Заявник (заява .№ 60750/00 від 21 жовтня 1999 року) скаржився на те, що державні органи не спромоглися вчасно виконати рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29.11.2001 р. (п.1 ст.6 Конвенції). Він також стверджував, що у справі мало місце невиправдане втручання у його право на мирне володіння своїм майном всупереч положенням статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції. 20 липня 2004 року Суд постановив порушення п.1 ст.6 Конвенції та ст..1 Протоколу №1; держава-відповідач повинна виплатити заявникові в українських гривнях за курсом на день розрахунку 1000 ЄВРО як компенсацію моральної шкоди, 300 ЄВРО як відшкодування судових витрат.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
ДРУГА СЕКЦІЯ

Ухвала щодо часткової неприйнятності

заяви № 60750/00,
яку подав Анатолій Афанасійович Шмалько
проти України

Європейський суд з прав людини (друга секція) 6 травня 2003 року під час засідання палати, до складу якої увійшли:

п. Й.-П. Коста, Президент,

п. А.В. Бака,

п. Л. Лукайдес,

п. К. Юнгвірт,

п. В. Буткевич,

пані В. Томассен,

п. М. Угрехелідзе, судді,

п. Т.Л. Ерлі, заступник секретаря секції,

розглянувши зазначену заяву, подану 21 жовтня 1999 року,

після обговорення виносить таке рішення:

ФАКТИ

Заявник, п. Анатолій Афанасійович Шмалько, - громадянин України, який народився в 1930 році та проживає в м. Дніпропетровську.

Факти у справі, представлені заявником, можуть бути викладені таким чином.

1.  Судовий розгляд щодо повернення проіндексованих внесків

У жовтні 1999 року заявник звернувся до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська з позовом до Красногвардійського управління Державного казначейства України та Дніпропетровського управління Державного Ощадного Банку України про повернення вкладів і стягнення моральної шкоди.

19 листопада 1999 року Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська відмовив у задоволенні позову заявника як безпідставного.

25 вересня 2000 року заявник подав касаційну скаргу на це рішення.

9 жовтня 2000 року Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська відмовив заявнику у прийнятті касаційної скарги у зв’язку з пропущенням ним місячного терміну для подання скарги. 13 листопада 2000 року Дніпропетровський обласний суд залишив це рішення в силі.

25 грудня 2000 року Голова Дніпропетровського обласного суду відмовив заявнику у перегляді справи в порядку нагляду. Однак згодом 14 лютого 2001 року Голова Дніпропетровського обласного суду відповідно до розпорядження заступника Голови Верховного Суду України вирішив ініціювати перегляд справи заявника в порядку нагляду, внісши протест на рішення від 19 листопада 1999 року до президії Дніпропетровського обласного суду.

7 березня 2001 року президія Дніпропетровського обласного суду задовольнила протест голови суду, скасувавши рішення від 19 листопада 1999 року. Справа була направлена на новий розгляд.

27 квітня 2001 року Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська відмовив у задоволенні позову заявника як безпідставного.

28 травня 2001 року Дніпропетровський обласний суд залишив це рішення в силі.

2.  Провадження за позовом до  Державної фінансової компанії (ДФК)

7 квітня 1996 року Кіровський районний суд м. Дніпропетровська зобов’язав ДФК (боржник) виплатити заявнику 176 800 000 та 50 000 000  карбованців компенсації за матеріальну та моральну шкоду.

11 червня 1996 року у справі заявника було відкрито виконавче провадження.

26 червня 1996 року виконавчий лист був направлений до банку для виплати заявнику зазначених сум. Однак рішення не було виконане у зв’язку з відсутністю у боржника коштів та майна.

19 грудня 1997 року управління юстиції в Дніпропетровській області (“управління юстиції”) повідомило заявника, що рішення не може бути виконане у зв’язку з відсутністю у боржника коштів. Заявника також було повідомлено про те, що в 1995 році відносно керівника ДФК було порушено кримінальну справу за підозрою у розкраданні коштів. Заявнику було рекомендовано звернутись до компетентних слідчих органів з клопотанням про визнання його потерпілим.

27 лютого 1998 року управління юстиції повідомило заявника, що рішення не може бути виконане через те, що боржник перестав існувати. Також було повідомлено, що згідно з Постановою Верховної Ради України заборонено вилучення майна та грошових коштів до прийняття нового законодавства щодо повернення вкладів.

2 грудня 1998 року управління юстиції повідомило заявника, що рішення від 7 квітня 1996 року не може бути виконане через відсутність коштів боржника та що кримінальне розслідування ще незакінчено.

3.  Неспроможність забезпечити заявника пенсією конкретного розміру

У 1992 році Верховна Рада України прийняла Закон України "Про пенсійне забезпечення”. Згідно з цим законом пенсія заявника за його словами була зменшена з 120 радянських карбованців до 59, 86 гривень.

4.  Судовий розгляд щодо компенсації за ненадання призначеного медичного препарату Калімін-60.

У березні 1999 року заявник звернувся до Бабушкінського районного суду м.Дніпропетровська  з позовом до Дніпропетровського міського управління охорони здоров’я (“управління охорони здоров’я”) та до Дніпропетровської міської клінічної лікарні № 1 про відшкодування моральної та матеріальної шкоди, заподіяної відмовою протягом 1996–1998 років забезпечити його призначеним препаратом Калімін-60. Зокрема, заявник скаржився, що у звя’зку з тим, що його не забезпечували цим препаратом, він був вимушений купувати його в Москві, Німеччині та Сполученому Королівстві. Тому він просив відшкодування цих витрат.

29 вересня 2000 року Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська відмовив заявнику у задоволенні позову. Суд встановив, що управління охорони здоров’я та Дніпропетровська міська клінічна лікарня № 1 не могли бути відповідальними за неспроможність забезпечити заявника препаратом, так як цей препарат був відсутній в Дніпропетровській області.

13 листопада 2000 року Дніпропетровський обласний суд скасував рішення від 29 вересня 2000 року та направив справу на новий розгляд.

22 лютого 2001 року Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська відхилив позов заявника як безпідставний.

26 березня 2001 року Дніпропетровський обласний суд скасував рішення від 22 лютого 2001 року та знову направив справу на новий розгляд.

13 липня 2001 року Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська відхилив позов заявника як безпідставний.

10 жовтня 2001 року відповідно до нової процедури, встановленої Цивільним процесуальним кодексом України зі змінами від 21 червня 2001 року, заявник подав до апеляційного суду Дніпропетровської області апеляційну скаргу. 29 листопада 2001 року апеляційний суд Дніпропетровської області частково задовольнив позов заявника. Суд зобов’язав управління охорони здоров’я виплатити 722,70 та 750 гривень компенсації відповідно за матеріальну і моральну шкоду. Він також зобов’язав Дніпропетровську міську клінічну лікарню № 1 виплатити заявнику 393,65 та 750 гривень компенсації відповідно за матеріальну і моральну шкоду.

27 травня 2002 року колегія з трьох суддів Верховного Суду України відхилила касаційну скаргу, подану головним лікарем Дніпропетровської міської клінічної лікарні № 1, як безпідставну.

21 жовтня 2002 року заявник повідомив Європейський суд з прав людини, що рішення від 29 листопада 2001 року не було виконане через відсутність коштів.

СКАРГИ

Заявник скаржиться на неможливість повернути його проіндексовані внески в Державний Ощадний Банк України та неспроможність національних судів прийняти рішення про їх повернення. Він стверджує, що було порушено статтю 6 § 1 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1.

Заявник скаржиться на неспроможність державних органів виконати рішення від 7 квітня 1996 року стосовно ДФК. Він стверджує, що держава повинна відповідати за борги цієї компанії. Заявник також посилається на статтю 6 § 1 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1.

Заявник скаржиться на відмову державних органів забезпечити йому пенсію конкретного розміру. Він не посилається на будь-які положення Конвенції.

Далі заявник скаржиться на невиконання рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 листопада 2001 року. Він стверджує, що було порушено статтю 6 § 1 Конвенції.

На завершення, заявник скаржиться на порушення статей 3 та 13 Конвенції, не надаючи будь-яких деталей.

ПРАВО

1. Заявник скаржиться на неможливість повернути його проіндексовані внески в Державний ощадний банк України та неспроможність національних судів прийняти рішення про їх повернення. Він стверджує, що було порушено статтю 6 § 1 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1, які передбачають:

“Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.”

“Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків …має право на справедливий … розгляд …судом …”

Щодо скарги стосовно статті 1 Протоколу № 1 Суд попередньо визначив, що це не є предметом захисту Протоколу та, відповідно, виходить за межі компетенції Суду ratione materiae (див. рішення у справі Гайдук та інші проти України від 2 липня 2002 року, №45526/99). Суд не знайшов причин відрізняти цю справу від попереднього рішення. З цього випливає, що ця частина заяви є несумісною ratione materiae з положеннями Конвенції в сенсі статті 35 § 3 та має бути відхилена відповідно до статті 35 § 4 Конвенції.

Щодо скарг заявника стосовно стверджуваної помилкової відмови національних судів зобов’язати повернути проіндексовані внески в Державному ощадному банку України (стаття 6 § 1 Конвенції), Суд вважає, що це питання пов’язане з питанням оцінки доказів національними судами та застосування ними відповідного законодавства. Однак до завдання Суду не належить перегляд стверджуваних помилок та порушень національними судовими органами, він має дослідити, чи був розгляд в цілому справедливим (див. рішення у справі “Мантованеллі проти Франції” від 18 березня 1997 року, § 34).

На підставі аргументів заявника та матеріалів справи Суд не знаходить будь-яких порушень статті 6 § 1 Конвенції пов’язаних з вищезазначеними судовими розглядами. З цього випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до статті 35 §§ 3 та 4 Конвенції.

2. Заявник скаржиться на неспроможність національних органів виконати рішення від 7 квітня 1996 року, винесеного на його користь проти ДФК. Він посилається на статтю 6 § 1 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1.

Суд нагадує, що відповідно до статті 34 Конвенції, він може розглядати тільки ті заяви, в яких йдеться про порушення державними органами прав, гарантованих Конвенцією. Суд не має повноважень розглядати заяви направлені проти приватних осіб чи підприємств (див. рішення комісії у справі Scientology Kirche Deutschland e V. V. FRG № 34614/9 від 7 квітня 1997 року та рішення Суду у справі Sevo v. Croatia № 53921/00 від 14 червня 2001 року). Суд встановив, що в цій справі рішення проти ДФК (приватне підприємство) не було виконане через відсутність у компанії коштів. Однак, згідно з Конвенцією держава не є відповідальною за це. З цього слідує, що ця частина заяви є несумісною ratione personae з положеннями Конвенції в сенсі статті 35 § 3 та має бути відхилена відповідно до статті 35 § 4 Конвенції.

Крім того, в своїх зверненнях до Суду заявник скаржиться на неспроможність державних органів виконати рішення, винесене на його користь. Суд знаходить, що, з огляду на відсутність скарг заявника до національних судів на відмову Державної виконавчої служби виконати рішення від 29 листопада 2001 року, заявник не використав національні засоби правового захисту як це вимагається статтею 35 § 1 Конвенції. З цього слідує, що ця скарга має бути відхилена згідно зі статтею 35 § 4 Конвенції.

3. Далі заявник скаржиться на відмову державних органів забезпечити йому пенсію конкретного розміру. Він не посилається на будь-які положення Конвенції.

Суд звертає увагу, що Конвенція не гарантує, як таке, право на пенсію конкретного розміру (див. рішення у справі “Контал проти Франції” № 67603/01 від 3 вересня 2002 року). З цього випливає, що ця скарга є несумісною ratione materiae з положеннями Конвенції в сенсі статті 35 § 3 та має бути відхилена відповідно до статті 35 § 4 Конвенції.

4. Заявник скаржиться на неспроможність державних органів виконати рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 листопада 2001 року, винесене на його користь. Він посилається на статтю 6 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Однак Суд зазначає, що він не може на підставі наявних матеріалів справи вирішити питання прийнятності цієї скарги і що, таким чином, необхідно відповідно до правила 54 § 2 (б) Регламенту Суду повідомити про цю частину Уряд держави-відповідача.

5. Заявник також скаржиться не неспроможність держави забезпечити його призначеним препаратом Калімін-60. У зв’язку з цим він посилається на статті 2 та 8 Конвенції, які гарантують, серед іншого, відповідно, право на життя та право на повагу до приватного і сімейного життя.

Суд нагадує, що відповідно до статті 35 § 1 Конвенції він може прийняти питання до розгляду тільки після того, як були вичерпані всі національні засоби правового захисту (див. рішення у справі “Воробйова проти України” №27517/02 від 17 грудня 2002 року). Однак Суд констатує, що заявник не звертався з цією скаргою до національних судів. Судові розгляди, порушені заявником, стосувались відшкодування витрат, які він поніс, купуючи препарат в іншому місці, та були успішними, хоча й такими, що не можуть бути виконані. Тому заявник не використав доступні національні засоби правового захисту як це вимагається статтею 35 § 1 Конвенції. З цього слідує, що ця скарга має бути відхилена згідно зі статтею 35 §§ 1 та 4 Конвенції через невикористання  національних засобів правового захисту.

6. На завершення, заявник скаржиться на катування та на відсутність ефективних засобів правового захисту щодо його скарг. Він посилається на статті 3 та 13 Конвенції, які передбачають:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню."

"Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які діяли як офіційні особи."

Однак Суд не знаходить нічого в цій справі, що могло підтвердити будь-які прояви порушення прав заявника згідно з цими положеннями. Ці скарги є цілком безпідставними. Тому Суд вважає, що ця частина заяви має бути відхилена, як явно необґрунтована, згідно зі статтею 35 §§ 3 та 4 Конвенції.

На цих підставах, Суд одноголосно

Вирішує відкласти перевірку скарг заявника щодо невиконання рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 листопада 2001 року;

Визнає решту заяви неприйнятною.

Т. Л. Ерлі, Заступник Секретаря 
Й.-П. Коста, Президент

 

 Поділитися