пошук  
версія для друку
30.03.2004

Виклад фактів №2. Міжнародний білль про права людини

   

Коротко про історію питання

Міжнародний білль про права людини включає:
Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Факультативний протокол до нього.

Права людини вже знайшли своє відображення в Статуті Ліги Націй, який обумовив серед усього іншого створення Міжнародної організації праці. В 1945 році на Конференції в Сан-Франциско, де розроблявся Статут Організації Об’єднаних Націй, була внесена пропозиція включити в нього Декларацию основних прав людини, але вона не була розглянута, оскільки вимагала більш ретельного розгляду, ніж було на це часу. В Статуті прямо говориться про "заохочення і розвиток поваги до прав людини і основних свобод для всіх, без різниці щодо раси, статі, мови і релігії". Багато людей також вважають, що в цілому ідея прийняття "Міжнародного білля про права людини" достатньо чітко відображена в Статуті.

Підготовча комісія Організації Об’єднаних Націй, засідання якої відбулося відразу ж після закриття Конференції в Сан-Франциско, рекомендувала Економічній і Соціальній Раді на своїй першій сесії заснувати комісію із заохочення прав людини, як це передбачається в статті 68 Статуту. Згідно з цією рекомендацією на початку 1946 року Рада заснувала Комісію з прав людини.

У січні 1946 року у першій частині своєї першої сесії, що відбулася в Лондоні, Генеральна Асамблея розглянула проект декларації основних прав людини і свобод та передала цей проект Економічній і Соціальній Раді "для подання його на розгляд Комісії з прав людини під час розробки нею міжнародного білля про права людини". На початку 1947 року на своїй першій сесії Комісія доручила своїм посадовим особам розробку (за її власним формулюванням) "попереднього законопроекту міжнародного білля про права людини". Згодом ця робота була передана офіційному редакційному комітету, який складається із членів Комісії представників восьми держав, відібраних із належним урахуванням геогерафічного розподілу.

На шляху до прийняття Загальної декларації прав людини.

Відносно форми білля про права людини спочатку висловлювалися різні точки зору. Редакційний комітет вирішив скласти два документи:

один у формі декларації, в якій були б викладені загальні принципи чи норми прав людини; другий у формі конвенції, у якій були б визначені конкретні права і обмеження стосовно їх здійснення. Відповідно Комітет подав Комісії проект статтей міжнародної декларації прав людини та проект статтей міжнародної конвенції про права людини. Наприкінці 1947 року Комісія вирішила, що термін "Міжнародний білль про права людини" повинен стосуватися всіх розроблюваних документів і тому створила три робочі групи: з питань декларації, пакту і заходів здійснення. Комісія на своїй сесії, яка проходила з 24 травня по 15 червня 1948 року, переглянула проект декларації з урахуванням зауважень урядів. Однак вона не мала часу для розгляду пакту чи питання про здійснення. Тому ця декларація була подана через Економічну і Соціальну Раду Генеральній Асамблеї на її сесії, що проходила в Парижі. 10 грудня 1948 року Асамблея прийняла Загальну декларацію прав людини як один із перших документів із ряду інших.

На шляху до прийняття міжнародних пактів

У 1948 році Генеральна Асамблея також просила Комісію підготувати в першочерговому порядку проект пакту про права людини і проект заходів щодо здійснення. В 1949 році Комісія розглянула текст проекту пакту, а в наступному році вона переглянула перші 18 статтей на підставі зауважень, отриманих від урядів. У 1950 році Генеральна Асамблея в своїй резолюції заявила, що "користування громадянськими і політичними свободами і володіння правами економічними, соціальними і правами в галузі культури пов’язані між собою і взаємно обумовлюються". Потім Асамблея ухвалила включити в пакт про права людини права економічні, соціальні і права в галузі культури, а також певне визначення рівності чоловіків і жінок стосовно цих прав, як про це сказано в Статуті. В 1951 році Комісія склала 14 статтей про економічні, соціальні і культурні права на підставі пропозиції урядів та думок спеціалізованих установ. Вона також сформулювала десять статтей про заходи щодо здійснення цих прав, у відповідності до яких держави-учасниці Пакту повинні подавати періодичні доповіді. Після тривалих дебатів на своїй сесії в 1951 році Генеральна Асамблея доручила Комісії "виробити проект двох пактів про права людини, в одному з яких повинні міститися громадянські і політичні права, а в другому права економічні і соціальні та права в галузі культури". Асамблея підкреслила, що обидва пакти повинні включати якомога більше аналогічних положень, а також повинні включати статтю, яка передбачає, що "всі народи мають право на самовизначення".

Комісія завершила розробку проектів двох пактів на своїх дев’ятій і десятій сесіях, проведених відповідно в 1953 та в 1954 роках. Генеральна Асамблея розглянула проекти пактів у 1954 році і ухвалила якомога ширше оприлюднити проекти пактів для того, щоб уряди могли детально вивчити їх і щоб громадська думка теж мала вільний вияв. Вона рекоминдувала, щоб Третій комітет розпочав постатейне обговорення текстів на своїй сесії в 1955 році. Хоча постатейне обговорення розпочалося в зазначений строк, розробка пактів була завершена лише в 1966 році.

Таким чином у 1966 році була завершена розробка двох Міжнародних пактів про права людини (замість одного, як передбачалося спершу): Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Крім того, Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачає механізм для розгляду повідомлень від окремих осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушень якихось прав, викладених у Пакті.

Загальна декларація прав людини

Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй 10 грудня 1948 року прийняла і проголосила Загальну декларацію прав людини "як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави для того, щоб кожна людина і кожний орган суспільства, постійно маючи на увазі цю Декларацію, прагнули шляхом просвітництва і освіти сприяти поважанню цих прав і свобод і забезпеченню шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів загального і ефективного визнання і здійснення їх як серед народів держав-членів Організації, так і серед народів тих територій, які знаходяться під їх юрисдикцією". Сорок вісім держав проголосували за Декларацію, вісім утрималися, до того ж ніхто не голосував проти. Після голосування в заяві Голова Генеральної Асамблеї вказав, що прийняття Декларації "стало видатним досягненням", кроком уперед у великому еволюційному процесі. Це перший випадок, коли організоване співтовариство націй прийняло декларацію про права людини і основні свободи. Документ спирається на авторитетну думку Організації Об’єднаних Націй загалом, а мільйонам людей чоловікам, жінкам і дітям у всьому світі стане жерелом допомоги, спрямованості і натхнення.

Декларація складається з преамбули і 30 статтей, в яких викладаються основні права людини і свободи, на які мають право всі чоловіки і жінки в світі без будь-якої б то не було різниці. В статті 1 викладаються філософські постулати, на яких базується Декларація. Стаття говорить: "Усі люди народжуються вільними і рівними в своїй гідності і правах. Вони наділені розумом та совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства".

Стаття визначає, таким чином, основні посилання Декларації:

1) що право на свободу і рівність є невід’ємним правом людини, якого вона не може бути позбавлена,

2) що, оскільки людина має розум і совість, вона відрізняється від інших істот на Землі і саме тому має право на певні права і свободи, якими не користуються інші істоти.

У статті 2 викладається основний принцип рівності й відсутності дискримінації щодо користування правами людини і основними свободами як "незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища".

У статті 3, першому основному положенні Декларації, проголоошується право на життя, свободу і особисту недоторканість право, яке має життєво важливе значення для користування всіма іншими правами. Ця стаття є вступною до статтей 4-21, у яких викладаються інші громадянські і політичні права, включаючи: свободу від рабстваі підневільного стану; свободу від катувань чи жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, видів поводження і покарання; право на повсюдне визнання правосуб’єктності; право на ефективне відновлення в правах; свободу від безпідставного арешту, затримання або вигнання; право на справедливий і гласний розгляд незалежним і неупередженим судом; право вважатися невинним, поки вина не буде встановлена; свободу від безпідставного втручання в особисте та сімейне життя; безпідставних посягань на недоторканість житла чи кореспонденції; свободу пересувань та вибору місця проживання; право на притулок; право на громадянство, право брати шлюб і створювати сім’ю; право володіти майном; свободу думки, совісті та релігії, свободу переконань та їх вираження; право на свободу мирних зібрань і асоціацій; право брати участь в управлінні країною та право рівного доступу до державної служби.

Стаття 22, друге основне положення Декларації, є вступною до статтей 23-27, у них викладаються економічні, соціальні і культурні права, на які має право кожна людина як "член суспільства". У статті ці права характеризуються як такі, що необхідні для підтримки гідності людини і для вільного розвитку її особистості і вказується на те, що вони повинні здійснитись "за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва". В той же час у ній йде мова про зближення стосовно такого здійснення, ступінь якого залежить від ресурсів кожної держави.

Економічнні, соціальні і культурні права, які визнаються в статтях 22-27, включають право на соціальне забезпечення, право на працю, право на рівну оплату за рівноцінну працю, право на відпочинок і дозвілля, право на життєвий рівень, що є необхідним для підтримки здоров’я і добробуту; право на освіту, право на участь у культурному житті суспільства.

У завершуючих статтях (статті 28-30) визнається, що кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому можуть бути повністю здійснені всі права людини і основні свободи, і підкреслюються обов’язки кожної людини перед суспільством. Стаття 29 наголошує, що "при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві", і додає, що здійснення цих прав і свобод ні в якому разі не повинно суперечити цілям і принципам Організації Об’єднаних Націй.

Стаття 30 попереджає, що ніяка держава, група осіб чи окрема особа не можуть претендувати на право у відповідності до цієї Декларації "займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації".

Значення і вплив Декларації

Загальна декларація прав людини, що розглядається "як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави", стала критерієм для визначення ступеня поважання і дотримання міжнародних норм, що стосуються прав людини.

З 1948 року вона була і правомірно залишається найбільш важливою і всеохоплюючою із усіх декларацій ООН, а також основним джерелом, яке надихає національні і міжнародні зусилля, спрямовані на заохочення і захист прав людини і основних свобод. У ній визначено напрямок усієї наступної діяльності в галузі прав людини, і вона є філософською основою для багатьо інших обов’язкових міжнародних документів, спрямованих на захист проголошених нею прав і свобод.

У Зверненні Тегеранської конференції, прийнятому Міжнародною конференцією з прав людини (конференція відбулася в Ірані 1968 року), було заявлено, що "Загальна декларація прав людини відображає спільну домовленість народів світу щодо невід’ємних і непорушних прав кожної людини і є зобов’язанням для членів міжнародного співтовариства". Конференція підтвердила свою віру в принципи Загальної декларації прав людини і настійно закликала всі народи й уряди "віддати всі сили справі здійснення цих принципів і збільшити свої зусилля з метою забезпечення всім людям життя, яке б відповідало вимогам свободи і гідності та сприяло б розквіту фізичних, розумових і духовних здібностей людини і її соціальному добробуту".

Останнім часом при підготовці міжнародних документів у галузі прав людини в органах Органіхації Об’єднаних Націй посилюється тенденція до включення посилань не тільки на Загальну декларацію прав людини, але й на інші частини Міжнародного білля про права людини. Наприклад, це стосується проголошеної в 1975 році Декларації про захист жінок і дітей при надзвичайних обставинах та в період збройних конфліктів і проголошеної в 1981 році Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на грунті релігії чи переконань.

Міжнародні пакти з прав людини.

Преамбула і статті 1, 3 і 5 двох Пактів майже однакові. У преамбулі до кожного Пакту вказується на зобов’язання держав у відповідності до Статуту Організації Об’єднаних Націй заохочувати права людини, нагадується про те, що кожна окрема людина повинна домагатися заохочення і дотримання цих прав, також визнається, що згідно із Загальною декларацією прав людини ідеал вільної людської особистості, яка користується громадянською і політичною свободою та свободою від страху і нестатків, може бути втіленим у життя тільки тоді, якщо будуть створені такі умови, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами, так як і своїми громадянськими і політичними правами.

У статті 1 обох Пактів заявляється, що право на самовизначення є загальним, і міститься заклик до всіх держав заохочувати здійснення і поважання цього права. В обох Пактах мовиться, що "всі народи мають право на самовизначення", і додається, що "на підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток". У статті 3 обох Пактів підтверджується рівне для чоловіків і жінок право користування всіма правами людини і пропонується державам здійснювати цей принцип практично. Стаття 5 обох Пактів передбачає гарантії від порушення чи безпідставного обмеження будь-якого права людини чи будь-якої із основних свобод, а також від невірного тлумачення якогось положення Пакту з метою виправдання порушення якогось права чи свободи в більшій мірі, ніж це передбачається в Пактах. Вона також перешкоджає обмеження з боку держав щодо вже існуючих прав на іхнїх територіях під тим приводом, що в Пакті не визнаються такі права або визнаються в меншому обсязі.

У статтях 6-15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права визнається право на працю (стаття 6), на справедливі і сприятливі умови праці (стаття 7), право створювати професійні спілки і вступати до них (стаття 8), право на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування (стаття 9), право сімей, матерів, дітей і підлітків на якнайширшу охорону і допомогу (стаття 10), право на достатній життєвий рівень (стаття 11), право на найвищий досяжний рівень фізичного і морального здоров’я (стаття 12), право на освіту (стаття 13 і 14), право на участь у культурному житті (стаття 15).

Статті 6-27 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права передбачають захист права на життя (стаття 6) і стверджують, що ніхто не повинен зазнавати катувань чи жорстокого, нелюдського або такого, що принижує людську гідність, видів поводження чи покарання (стаття 7), що ніхто не повинен утримуватися в рабстві; що рабство і работоргівля забороняються, що ніхто не повинен утримуватися в підневільному стані або зазнавати примусу до підневільної праці (стаття 8), що ніхто не повинен зазнавати безпідставного арешту або утримуватися під охороною (стаття 9), що з усіма особами, позбавленими волі, треба поводитися гуманно (стаття 10), що ніхто не повинен позбавлятися волі тільки на тій підставі, що людина не в змозі виконувати якісь договірні зобов’язання (стаття 11).

Далі Пакт передбачає свободу пересування і свободу виборів місця проживання (стаття 12) та обмеження , які повинні бути встановлені стосовно висилки іноземців, які на законних підставах знаходяться на території якої-небудь держави-учасниці (стаття 13). Його статті містять досить детальні положення про рівність перед судами і трибуналами та про гарантії в кримінальному і цивільному процесах (стаття 14). Вони також передбачають заборону ретроактивного застосування кримінального законодавства (стаття 15), встановлюють право кожної людини, де б вона не перебувала, на визнання її правосуб’єктності (стаття 16), і передбачають заборону безпідставного чи незаконного втручання в осообисте і сімейне життя людини, безпідставного чи незаконного посягання на недоторканість її житла чи таємницю її кореспонденції (стаття 17).

Окрім цього статті передбачають захист права на свободу думки, совісті і релігії (стаття 18) і права дотримуватися своїх думок і на вільне їх вираження (стаття 19). Вони передбачають заборону будь-якої пропаганди війни і всіляких виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що є підбурюванням до дискримінації, ворожнечі чи насильства (стаття 20). Вони визнають право на мирні зібрання (стаття 21) і право на свободу асоціації (стаття 22). Вони визнають також право чоловіків і жінок, які досягли шлюбного віку, брати шлюб та створювати сім’ю і принцип рівності прав і обов’язків подружжя стосовно шлюбу під час подружнього життя та при розриві шлюбу (стаття 23). Вони встановлюють заходи щодо захисту прав дітей (стаття 24) і визнають право кожного громадянина брати участь у державних справах своєї країни (стаття 25). Вони передбачають, що всі люди рівні перед законом і мають право на законний рівний захист (стаття 26). Вони передбачають заходи щодо захисту осіб, які належать до таких етнічних, релігійних чи мовних меншин, які можуть існувати на території держав-учасниць Пакту (стаття 27).

Нарешті, стаття 28 передбачає створення Комітету прав людини, відповідального спостерігача за вжиттям заходів щодо втілення в життя прав, які визнаються в Пакті.

Умови застосування обмежень

У Загальній декларації прав людини проголошується, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення гідного визнання і поважання прав і свобод інших та задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві. Здійснення цих прав не повинно суперечити цілям і принципам Організації Об’єднаних Націй або бути спрямованим на знищення якогось із прав, викладених у Декларації.

Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права передбачає, що права, викладені в цьому документі, можуть бути обмежені у відповідності до закону, але тільки до тих пір, поки це є сумісним з природою вказаних прав і виключно з метою сприяння загальному добробуту в демократичному суспільстві.

На відміну від Загальної декларації і Пакту про економічні, соціальні і культурні права, Пакт про громадянські і політичні права не має загального положення, яке б застосовувалося до всіх прав, викладених у Пакті, і яке допускає обмеження стосовно їх здійснення. Але деякі статті Пакту передбачають, що права, про які йде мова, не повинні зазнавати ніяких обмежень, крім тих, які встановлені законом і які необхідні в інтересах державної безпеки.

Тому здійснення деяких прав ні в якім разі не може бути припинене або обмежене навіть за надзвичайного стану. Такими правами є право на життя, свободу від катувань від рабства і підневільного стану, право на захист від позбавлення волі за невиплату боргу, свободи від зворотньої сили кримінального законодавства, право на визнання правосуб’єктності, свободи думки, совісті і релігії.

Пакт про громадянські і політичні права дозволяє державі обмежувати чи припиняти здійснення деяких прав під час офіційно оголошеного надзвичайного стану, при якому життя нації знаходиться під загрозою. Таке обмеження чи припинення здійснення прав можливе тільки "в такій мірі, як цього вимагає гострота ситуації, і ні в якому разі не тягне за собою дискримінації виключно на підставі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження. Про таке обмеження чи припинення здійснення прав необхідно також оповіщати Організацію Об’єднаних Націй"

Положення Факультативного протоколу

Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права дає можливість Комітету прав людини, створеному у відповідності до положень цього Пакту, отримувати і розглядати повідомлення осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушень якихось із прав, викладених у Пакті.

Згідно із статтею 1 Факультативного протоколу держава-учасниця Пакту, яка стає учасницею Протоколу, визнає компетенцію Комітету прав людини отримувати і розглядати повідомлення від підлеглих її юрисдикції осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення цією державою якихось прав, викладених у Пакті. Особи, які стверджують це і які вичерпали всі можливі внутрішні засоби правового захисту, можуть подавати на розгляд Комітету письмове повідомлення (стаття 2).

Повідомлення, які Комітетом визнаються прийнятними (крім статті 2, умови визнання прийнятності викладені в статтях 3 і 5 (2)), доводяться до відома держави, яка бере участь у Протоколі і в яких, як стверджується, вказується на порушення якого-небудь положення Пакту. Це держава повинна протягом шести місяців подати Комітету письмові пояснення чи заяви, які роз’яснюють це питання, і будь-які заходи, якщо вони мали місце і були вжиті цією державою (стаття 4).

Комітет прав людини розглядає прийнятні повідомлення на закритих засіданнях із урахуванням усіх письмових даних, поданих йому окремою особою і зацікавленою державою-учасницею. Після цього він повідомляє свої міркування державі-учасниці та особі (стаття 5). Короткий звіт про його діяльність у відповідності до Факультативного протоколу включається в доповідь, яку він подає щорічно Генеральній Асамблеї через Економічну і Соціальну Раду (стаття 6).

Набрання чинності Пактів і Факультативного протоколу

Міжнародний пакт про економічні. соціальні і культурні права, прийнятий Генеральною Асамблеєю в резолюції 2200 А (ХХI) від 16 грудня 1966 року, набрав чинності 3 січня 1976 року через три місяці від дня депонування у Генерального секретаря тридцять п’ятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, як це передбачається в статті 27. За станом на 31 грудня 1987 року Пакт ратифікували або приєдналися до нього 91 держава:

Австралія, Австрія, Аргентина, Афганістан, Барбадос, Білоруська радянська Соціалістична республіка, Бельгія, Болгарія, Болівія, Угорщина, Венесуела, В’єтнам, Габон, Гаяна, Гамбія, Гвінея, Німецька Демократична Республіка, Федеративна Республіка Німеччини, Гондурас, Греція, Данія, Демократичний Ємен, Домініканська Республіка, Єгипет, Заїр, Індія, Йорданія, Ірак, Іран (Ісланьска Республика), Ісландія, Іспанія, Камерун, Канада, Кенія, Кіпр, Колумбія, Конго, Корейська Народно-Демократична Республика, Коста-Ріка, Ліван, Лівійська Арабська Джамахірія, Люсенмбург, Маврипій, Мадагаскар, Малі, Марокко, Мексика, Монголія, Нігер, Нідерланди, Нікарагуа, Нова Зеландія, Норвегія, Об’єднана Республика Танзанія, Папама, Перу, Польща, Португалія, Руанда, Румунія, Сольвадор, Сан-Марино, Сенегал, Сент-Вінсент і Гренадини, Сірійська Арабська Республіка, Сполучене Коралівство Великобританії і Північної Ірландії, Соломоно острови, Союз Радянських Соціалістичних Республік, Судан, Сурінам, Того, Тринідад і Тобаго, Туніс, Угоида, Українська Радянська Соціалістична Республіка, Уругвай, Філіппіни, Фінляндія, Франція, Центральноафриканська Республіка, Чехословаччина, Чилі, Швеція, Шрі-Ланка, Еквадор, Екваторіальна Гвінея, Югославія, Ямайка, Японія.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, також прийнятий в резолюції 2200 А (ХХI) від 16 грудня 1966 року, набрав чинності 23 березня 1976 року через три місяці з дня депонування у Генерального секретаря тридцать п’ятої ратифікаційної грамоти чи документа про приєднання, як це передбачається в статті 49. За станом на 31 грудня 1987 року Пакт ратифікували або приєдналися до нього 87 держав:

Австралія, Австрія, Аргентина, Афганістан, Барбадос, Білоруська Радянська Соціалістична Республіка, Бельгія, Болгарія, Болівія, Угорщіна, Венесуела, В’єтнам, Габон, Гаяна, Гамбія, Гвінея, Німецька Демократична Республіка, Федеративна Республіка Німечини, Гондурас, Греція, Данія, Демократичний Ємен, Домініканська Республіка, Єгипет, Заїр, Замбія, Індія, Йорданія, Ірак, Іран (Ісламська Республіка), Ісландія, Іспанія, Італія, Камерун, Канада, Кенія, Кіпр, Колумбія, Конго, Корейська Народно-Демократична Республіка, Коста-Ріка, Ліван, Лівійска Арабська Джамахірія, Люксенбург, Мавриній, Мадагаскар, Малі, Марокко, Мексика, Монголія, Нігер, Нідерланди, Нікарагуа, Нова Зеландія, Норвегія, Об’єднана Республіка Танзанія, Панама, Перу, Польща, Португалія, Руанда, Румунія, Сольвадор, Сан-Марико, Сенегал, Сент-Вінсент і Гренадини, Сірійська Арабська Республіка, Сполучене Коралівство Великобританії і Півночної Ірландії, Союз Радянських Соціальних Республік, Судан, Сурінам, Того, Тринідад і Тобаго, Туніс, Українська Радянська Республіка Соціалістична Республіка, Уругвай, Філіппіни, Фінляндія, Франція, Центральноафриканська Республіка, Чехословаччина, Чилі, Швеція, Шрі-Ланка, Еквадор, Екваторіальна Гвінея, Югославія, Ямайка, Японія.

За станом на той же день 14 держав-учасниць Міжнародного пакту про громадянські і політичні права зробили заяву у відповідності до його статті 41, визнаючи компетенцію Комітету прав людини "отримувати і розглядати повідомлення про те, що яка-небудь Держава-учасниця стверджує, що інша Держава-учасниця не виконує своїх зобов’язань" у відповідності до цього Пакту. Положення статті 41 набрали чинності 28 березня 1949 року у відповідності до пункту 2 цієї статті.

Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права набрав чинності одночасно із цим Пактом, одержав десять ратифікацій і приєднань, що складає необхідний мінімум. За станом на 31 грудня 1987 року 40 держав-учасниць Міжнародного пакту про громадянські і політичні права стали також учасницями Протоколу:

Австрія, Аргентина, Барбадос, Болівія, Венесуела, Данія, Домініканська Республіка, Заїр, Замбія, Ісландія, Іспанія, Італія, Камерун, Канада, Колумбія, Конго, Коста-Ріка, Люксенбург, Маврикій, Мадагаскар, Нігер, Нідерланди, Нікарагуа, Норвегія, Панама, Перу, Португалія, Сан-Марико, Сенегал, Сент-Вінсент і Гренадини, Сурінам, Тринідад і Тобаго, Уругвай, Фінляндія, Франція, Центральноафріканська Республіка, Швеція, Еквадор, Екваторіальна Гвінея, Ямайка.

Всесвітній вплив Міжнародного білля про права людини

З 1948 року, коли була прийнята і проголошена Загальна декларація прав людини, по 1976 рік, коли набрали чинності Міжнародні пакти про права людини, Декларація була єдиною завершеною частиною Міжнародного білля про права людини. Декларація, а пізніше Пакти, значно вплинули на думки і справи окремих осіб, їх уряди в усіх частинах світу.

Міжнародна конференція з прав людини, яка відбулася в Тегерані 22 квітня 13 травня 1968 року і яка була скликана з метою розгляду результатів, досягнутих за 20 років з часу прийняття Загальної декларації прав людини і розробки по складанню програми подальш заходів, урочисто заявила, що:

1. Настійно необхідно, щоб члени міжнародного співтовариства виконували свої урочисті зобов’язання дотримуватися і заохочувати поважання прав людини і основних свобод для всіх, без будь-якої різниці за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних чи інших поглядів;

2. Загальна декларація прав людини відображає загальну домовленість народів світу стосовно невід’ємних і непорушних прав кожної людини і що вони є обов’язковими для членів міжнародного співтовариства;

3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам, Міжнародна Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, а також інші конвенції і декларації в галузі прав людини, прийняті в рамках Організації Об’єднаних Націй, спеціалізованих установ і регіональних міжурядових організацій, встановили нові міжнародні принципи і зобов’язання, яких повинні дотримуватися держави;

Підкресливши тиким чином настійну необхідність того, щоб члени міжнародного співтовариства дотримували і заохочували поважання прав людини і основних свобод для всіх, Конференція підтвердила далі свою віру в принципи Загальної декларації прав людини та інших міжнародних актів у цій галузі і настійно закликала всі народи й уряди віддати всі сили справі здійснення цих принципів та збільшити свої зусилля з метою забезпечення для всіх людей такого життя, яке б відповідало вимогам свободи й гідності і сприяло б розквіту фізичних, розумових і духовних здібностей людини та її соціального добробуту.

Таким чином, протягом понад двадцяти п’яти років Загальна декларація прав людини була єдиним міжнародним документом, до здійснення якого повинні були "прагнути всі народи і всі держави". Вона стала відомою і була визнана як авторитетний документ і в державах, що стали учасницями одного чи обох Пактів, і в тих державах, які не ратифікували жодного Пакту і не приєдналися до них. На положення Декларації посилались як на підставу чи виправдання стосовно богатьох важливих рішень, прийнятих органами Організації Об’єднаних Націй; вони сприяли розробці ряду міжнародних документів, які стосуються прав людини як в межах системи установ Організації Об’єднаних Націй, так і поза нею; вони виявили значний вплив на ряд багатосторонніх і двухсторонніх договорів; вони значно вплинули на низку багатосторонніх і двосторонніх договорів, на основу для розробки багатьох нових національних конституцій та внутрішньодержавних законів.

Отже Загальна декларація прав людини була визнана як історичний документ, у якому сформульовані загальні положення про гідність і цінність людської особистості. Декларація є критерієм для визначення міри поваги і дотримання в усьому світі міжнародних норм, які стосуються прав людини.

Набрання чинності Пактів, у відповідності до яких держави-учасниці взяли на себе юридичне, а також моральне зобов’язання сприяти здійсненню і захищати права людини і основні свободи, ніяким чином не послабило широкого впливу Загальної декларації прав людини. Навпаки, саме існування Пактів і той факт, що вони передбачають заходи щодо здійснення, які необхідні для забезпечення прав і свобод, викладе у Декларації, надає ще більшої сили Декларації.

Більше того, Загальна декларація прав людини є по-справжньому загальною і за своїм застосуванням, оскільки стосується кожного члена людської сім’ї всюди, незалежно від того, чи визнає його уряд її принципи і чи ратифікував він Пакти. З іншого боку, Пакти в силу їхнього характеру як багатосторонніх конвенцій мають обов’язкову юридичну силу тільки для тих держав, які прийняли їх шляхом ратифікації, приєднання або іншим шляхом. У багатьох важливих резолюціях і рішеннях, прийнятих органами Організації Об’єднаних Націй, включаючи Генеральну Асамблею і Раду Безпеки, містилося посилання на Загальну декларацію прав людини і на один чи обидва Пакти, як на підставу для дій.

Майже в усіх міжнародних документах щодо прав людини, прийнятих органами Організації Об’єднаних Націй з 1948 року, розвиваються принципи, встановлені в Загальній декларації прав людини. В преамбулі Пакту про економічні, соціальні і культурні права вказується, що він став результатом визнання того, що "згідно із Загальною декларацією прав людини ідеал вільної людської особистості, вільної від страху і нестатків може бути здійсненим тільки тоді, коли будуть створені такі умови, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами, так як і своїми громадянськими і політичними правами". Подібна заява міститься також у преамбулі Пакту про громадянські і політичні права. В Декларації про захист всіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання, прийнятій Генеральною Асамблеєю в 1975 році, розвиваються положення статті 5 Загальної декларації прав людини і статті 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, кожна з яких передбачає, що ніхто не може зазнавати катувань чи жорстокого, нелюдського або принижуючого гідність видів поводження і покарання. Це положення стало ще чіткішим у зв’язку з прийняттям у 1984 році Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання, Однозначно Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на підставі релігії чи переконань, проголошена Генеральною Асамблеєю в 1981 році, чітко визначила характер і сферу застосування принципів недискримінації і рівності перед законом і право на свободу думки, совісті, релігії чи переконань, викладених у Загальній декларації прав людини і Пактах про права людини.

Подібне становище склалося стосовно міжнародних документів з прав людини, прийнятих поза системою Організації Об’єднаних Націй. Наприклад, преамбула Конвенції про захист прав людини і основних свобод, прийнятої Консультативною асамблеєю Ради Європи в Римі в 1950 році, закінчується такими словами:

"Твердо вирішивши як уряди європейських країн однодумців і маючи спільний спадок політичних традицій, ідеалів, свободи і панування закону, зробити перші кроки щодо колективного втілення в життя деяких прав, викладених у Загальній декларації..."

У статті 11 Хартії Організації африканської єдності, прийнятій в Аддіс-Абебі в 1963 році, йде мова про те, що одна із цілей Організації полягає в "сприянні міжнародному співробітництву з належним урахуванням Статуту Організації Об’єднаних Націй і Загальної декларації прав людини".

У преамбулі Американської конвенції про права людини, підписаній у Сан-Хосе, Коста-Ріці (1969 рік) заявляється, що принципи, які втілює в життя ця Конвенція, були викладені в Статуті Організації американських держав, в Американській декларації прав і обов’язків людини, а також у Загальній декларації прав людини.

У ряді випадків принципи, викладені в Міжнародному біллі про права людини, часто цитувалися в рішеннях і висновках національних і місцевих судів. Більше того, за останні роки значно зросла кількість національних конституцій і законодавчих актів, в текстах яких передбачаються заходи правового захисту цих принципів; дійсно, багато національних і місцевих законів, прийнятих останнім часом, включають положення, складені за зразком положень, викладених у Загальній декларації прав людини і Пактах, які залишаються маяком для нинішньої і майбутньої діяльності в галузі прав людини як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Таким чином Міжнародний білль про права людини є важливою віхою в історії прав людини, по-справжньому "Великою хартією вольностей", яка свідчить про початок нового важливого етапу в історії людства: свідоме наділення людської особистості гідністю і цінністю.

Додаток

Міжнародний білль про права людини:
1. Загальна декларація прав людини
2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права
3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права
4. Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори