пошук  
версія для друку
30.03.2004

Виклад фактів №4. Документи боротьби проти катувань

   

(40-а річниця Загальної декларації прав людини. 1948-1988 роки)

ВСТУП

Застосування катувань є грубим порушенням прав людини і суворо засуджується міжнародним правом і, зокрема, Загальною декларацією прав людини, яка у статті 5 передбачає, що "Ніхто не повинен зазнавати тортур, або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання".

Для забезпечення належного захисту всіх осіб від катувань Організація Об’єднаних Націй (ООН) протягом багатьох років прагнула виробити універсальні норми. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання, прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 10 грудня 1984 року, як і цілий ряд інших конвенцій, декларацій та резолюцій, прийнятих міжнародною спілкою, містить чітке положення про те, що ніякі виключні обставини не можуть бути виправданням катувань.

Проте, Організація Об’єднаних Націй змушена із жалем визнати, що у ряді країн застосування катувань продовжується. Саме для того, щоб надати допомогу численним жертвам катувань, Генеральна Асамблея заснувала у 1981 році Добровільний Фонд Організації Об’єднаних Націй для жертв катувань. Утворення Фонду ні в якому випадку не означає мовчазної згоди із застосуванням катувань, тому що першочерговою метою Організації Об’єднаних Націй залишається остаточне викорінення цієї практики.

ЗАХОДИ, ВЖИТІ ПРОТИ КАТУВАНЬ

Катування та інші жорстокі, нелюдські або принижуючі гідність види поводження та покарання являють собою одне з основних питань, якими Організація Об’єднаних Націй серйозно та глибоко займалась багато років відразу ж після свого створення. Усі ці роки Організація Об’єднаних Націй різними засобами намагалася забезпечити належний захист усіх від катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання. Вона прийняла з цією метою універсальні норми захисту, придатні для всіх людей, та втілила їх у міжнародні декларації та конвенції. Вона прийняла також особливі норми, придатні для позбавлених свободи осіб, які тільки звинувачуються або вже засуджені. Крім того, проголосила незаконними деякі види поводження та покарання, розпочала дослідження з метою розробки проекту кодексу поведінки для співробітників органів підтримки правопорядку та проекту кодексу медичної етики і прийняла, а потім знову підтвердила, Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими, які з моменту їх проголошення у 1955 році дозволили у певній мірі забезпечити захист ув’язнених та вплинули на законодавство у багатьох країнах.

I. СКАСУВАННЯ ТІЛЕСНОГО ПОКАРАННЯ НА ПІДОПІЧНИХ ТЕРИТОРІЯХ -

У 1946 році Рада опіки Організації Об’єднаних Націй у доповіді про роботу її четвертої та п’ятої сесій рекомендував негайно скасувати тілесне покарання на територіях, що знаходяться під правлінням колоніальної адміністрації. Підтримавши цю рекомендацію, Генеральна Асамблея у свою чергу рекомендувала у резолюції 440 (V) від 2 грудня 1950 року вжити " термінових заходів з метою повного скасування тілесного покарання на всіх довірених територіях, де вони ще існують ", і запропонувала владі, що управляє такими територіями, подати доповіді з цього питання.

Два роки по тому Асамблея розглянула отримані нею доповіді й відзначила, що були вжиті заходи для скорочення кількості злочинів, за які застосовується тілесне покарання.

2. МІНІМАЛЬНІ СТАНДАРТНІ ПРАВИЛА ПОВОДЖЕННЯ З УВ’ЯЗНЕНИМИ.

У 1955 році перший Конгрес Організаціі Об’еднаних Націй по запобіганню злочинності і поводженню із правопорушниками прийняв Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими. Вони були вироблені Консультативним комітетом експертів, заснованим у відповідності до плану, підготовленому Генеральним секретарем і схваленим Генеральною Асамлеєю у резолюції 415 (V) від 1 грудня 1950 року.

Мета Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими полягає не в тому, щоб дати детальний опис зразкової системи пенітенціарних установ, а в тому, щоб на підставі загальноприйнятих положень сучасних теорій та на підставі найбільш суттєвих елементів найсучасніших систем сформулювати принципи та правила поводження з ув’язненими та управління пенітенціарними закладами. Одне з Мінімальних стандартних правил (правило N 31) передбачає, що тілесне покарання, покарання у вигляді поміщення у темну камеру та всі покарання, пов’язані з жорстокими, нелюдськими або принижуючими гідність видами поводження, повинні бути цілком заборонені стосовно злочинів, які караються у дисциплінарному порядку.

Генеральна Асамблея у резолюції 2858 (XXVI) від 20 грудня 1971 року звернула увагу держав-членів на Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими та рекомендувала ефективно дотримуватися їх у пенітенціарних та виправних закладах і доброзичливо розглянути питання про їх включення у національне законодавство.

3. ЗАХИСТ ВІД БЕЗПІДСТАВНОГО АРЕШТУ ТА ЗАТРИМАННЯ

Проект принципів щодо права на свободу від безпідставного арешту та затримання, підготовлений Комітетом у складі чотирьох держав-членів Комісії з прав людини відповідно до прохання Комісії, викладеної у резолюції 2 (ХVII) від 14 березня 1961 року, містить статтю 24 про застосування до арештованих або перебуваючих під вартою осіб катувань, у якій говориться:

" Жоден заарештований або перебуваючий під вартою не повинен підлягати фізичному чи психічному насильству, катуванням, погрозам або будь-якому впливу, обману, хитрощам, оманливим навіюванням, довготривалим допитам, гіпнозу, впливу наркотиків або будь-яких інших засобів, які спроможні порушити або ослабити свободу його дій або рішень, його пам’ять або його здатність до міркування. Будь-яка його заява, що викликана застосуванням будь-якого із згаданих вище заборонених методів, а також будь-який отриманий таким чином доказ не повинні допускатися як доказ проти нього на будь-якій стадії проведення справи..."

У рішенні 37/427 від 16 грудня 1982 року Генеральна Асамблея ухвалила заснувати на початку своєї тридцять восьмої сесії робочу групу відкритого складу Шостого комітету (юридичні питання), щоб прискорити завершення розробки проекту принципів. Текст проекту зводу принципів захисту всіх осіб, що підлягають затриманню та ув’язненню у будь-якій формі, прийнятий робочою групою в листопаді 1987 року, містить 39 принципів, передумовою до яких подано визначення ряду термінів, таких, наприклад, як "затримання", "арешт", "затримана особа", "ув’язнена особа", "судовий або інший орган" і т.п. Принцип 1 даного зводу принципів передбачає, що:

"Усі особи, яких затримано або ув’язнено у будь-якій формі, мають право на гуманне поводження та гідність, притаманні людській особистості".

Принцип 7 із свого боку проголошує, що:

"Державам слід забороняти у законодавчому порядку будь-які дії, які суперечать правам та обов’язкам, що містяться у даних принципах, накладати за такі дії відповідні санкції та проводити неупереджене розслідування по скаргах".

4. ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ЗАХИСТ УСІХ ОСІБ ВІД КАТУВАНЬ --

Декларація про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження та покарання була прийнята Генеральною Асамлеєю резолюцією 3452(ХХХ) від 9 грудня 1975 року. Декларація містить 12 статтей. У статті 1 "катування" визначається як "будь-яка дія, через яку людині навмисне спричиняється сильний біль або страждання, фізичне або розумове, з боку офіційної особи або з її підмови з метою отримання від неї обо третьої особи інформації або визнань, покарання за дії, які вона здійснила або у здійсненні яких підозрюється, або залякування її та інших осіб".

5. КОДЕКС ПОВЕДІНКИ ПОСАДОВИХ ОСІБ, ЩО ПІДТРИМУЮТЬ ПРАВОПОРЯДОК -

У резолюції 34/169 від 17 грудня 1979 року Генеральна Асамблея прийняла Кодекс поведінки посадових осіб, що підтримують правопорядок, та постановила передати його урядам з рекомендацією позитивно розглянути питання про його використання у межах національного законодавства або практики як звід принципів, яких повинні дотримуватись посадові особи, що підтримують правопорядок. Стаття 5 Кодексу наголошує:

"Жодна посадова особа, що підтримує правопорядок, не може здійснювати, підбурювати або поблажливо ставитися до будь-якої дії, що являє собою катування чи інші жорстокі, нелюдські або принижуючі гідність види поводження і покарання, і жодна посадова особа, що підтримує правопорядок, не може посилатися на розпорядження вищих осіб або на такі інші виключні обставини, як стан війни або загроза війни, загроза національної безпеки, внутрішню політичну нестабільність або будь-який інший надзвичайний стан, для виправдання катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження та покарання".

6. ПРИНЦИПИ МЕДИЧНОЇ ЕТИКИ

У резолюції 37/194 від 18 грудня 1982 року Генеральна Асамблея прийняла Принципи медичної етики, що стосуються ролі працівників охорони здоров’я, особливо лікарів, для захисту ув’язнених або затриманих осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючіх гідність видів поводження та покарання.

Принцип 1 Принципів медичної етики передбачає, що "працівники охорони здоров’я, особливо лікарі, що забезпечують медичне обслуговання ув’язнених або затриманих осіб, повинні охороняти їх фізичне та психічне здоров’я і забезпечувати лікування захворювань такої ж якості та рівня, яке забезпечується особам, які не є ув’язненими або затриманими".

Принцип 2 наголошує, що "працівники охорони здоров’я, особливо лікарі, здійснюють грубе порушення медичної етики, а також злочин, у відповідності до діючих міжнародних документів, якщо вони займаються активно або пасивно діями, які являють собою участь або співучасть у катуванні або інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видах поводження і покарання, або підбурювання до їх здійснення, або спроби здіснити їх".

7. КОНВЕНЦІЯ ПРОТИ КАТУВАНЬ --

Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання була прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 10 грудня 1984 року. Складена із 33 статтей, Конвенція набрала чинності 26 червня 1987 року.

а) ХАРАКТЕРИСТИКА КОНВЕНЦІЇ

Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання не тільки передбачає, що держави-учасниці повинні розглядати катування у відповідності до свого національного законодавства як злочин, але недвозначно забороняє будь-які посилання на "наказ вищого начальника або державної влади" або на "виключні обставини" для виправдання катування. Крім того, Конвенція вносить два нових елементи, які мають особливе значення для боротьби Організації Об’єднаних Націй проти катувань. Перший елемент полягає в тому, щоб віднині держава-учасниця конвенції, на території якої знаходиться особа, яка підозрюється у здісненні катувань, вживає стосовно неї кримінально-процесуальні дії, тому що у відповідності до Конвенції будь-яка держава-учасниця здійснює свою юрисдикцію щодо особи, яка підозрюється у здійсненні актів катування, або повинна видати його державі-учасниці, на території якої був вчинений злочин.

Другий новий елемент це положення Конвенції, яке передбачає можливість проведення міжнародного розслідування, якщо є достатні підстави вважати, що на території будь-якої держави-учасниці Конвенції систематично застосовується катування. Таке розслідування може включати відвідування території держави-учасниці з її згоди членами Комітету проти катувань, утвореного у відповідності до Конвенції.

Крім того, держави-учасниці Конвенції вживають законодавчих, адміністративних, судових та інших заходів щодо запобігання актів катуваннь на будь-якій території під їхньою юрисдикцією. Ніякі виключні обставини, якими б вони не були, чи то стан війни, внутрішня політична нестабільність або будь-який інший надзвичайний стан, не можуть бути виправданням катувань.

Відповідно до Конвенції, жодна держава-учасниця не повинна висилати, повертати або видавати особу іншій державі, якщо існують серйозні підстави вважати, що їй може загрожувати там застосування катування.

Держави-учасниці домовились надавати одна одній найбільш повну допомогу в зв’язку з кримінально-процесуальними діями у відношенні до актів катування. Вони забезпечують, щоб навчальні матеріали та інформація відносно заборони катування у повній мірі входили до складу програми підготовки персоналу правозастосовних органів, цивільних або військових, медичного персоналу, державних посадових осіб та інших осіб, які можуть мати будь-яке відношення до утримання під вартою та допитів осіб, які підлягали будь-якій формі арешту, затриманню або тюремному ув’язненню, або до поводження з ними.

Кожна держава-учасниця забезпечує у своїй правовій системі, щоб жертва катування отримувала відшкодування і мала право на справедливу та адектватну компенсацію, включаючи засоби для якнайбільш повної реабілітації.

б) КОНТРОЛЬ ЗА ДОТРИМАННЯМ КОНВЕНЦІЇ ---

Контроль за дотриманням Конвенції здійснюється Комітетом проти катувань, до складу якого входять десять експертів, які мають високі моральні якості та визнану компетентність у галузі прав людини. У відповідності до 19 статті Конвенції, держави-учасниці подають Комітету через Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй доповіді про вжиті ними заходи по здійсненню своїх зобов’язань, згідно з Конвенцією. Кожна доповідь розглядається Комітетом, який може зробити зауваження загального порядку і може включити їх у свою річну доповідь державам-учасницям та Генеарльній Асамблеї Організації Об’єднаних Націй.

У відповідності до статті 20 Конвенції, якщо Комітет отримує достовірну інформацію, яка, на його думку, містить цілком обгрунтовані дані про систематичне застосування катувань на території будь-якої держави-учасниці, то він пропонує цій державі-учасниці співробітничати у розгляді цієї інформації і з цією метою подати свої зауваження стосовно даної інформації. Комітет може, якщо вважає це доцільним, призначити одного або декількох своїх членів для проведення конфіденційного розслідування та термінового подання Комітету відповідної доповіді. За згодою цієї держави-учасниці таке розслідування може включати відвідування її території.

Після розгляду результатів такого розслідування Комітет спрямовує державі-учасниці свої результати разом з будь-якими зауваженнями або пропозиціями, які вважаються доцільними у даній ситуації.

Вся робота Комітету має конфіденційний характер, і на всіх етапах цієї роботи необхідно прагнути до співробітництва з державою-учасницею.

По закінченні такої роботи Комітет може після консультації з відповідною державою-учасницею прийняти рішення про включення короткого звіту про результати цієї роботи у свою щорічну доповідь, яка подається іншим державам-учасницям і Генеральній Асамблеї Організації Об’єднаних Націй.

8. КОМІТЕТ ПРОТИ КАТУВАНЬ ---

У відповідності до статті 17 Конвенції утворений Комітет проти катувань, до складу якого входять 10 експертів, що обираються державами-учасницями шляхом таємного голосування. Члени Комітету обираються строком на чотири роки. Вони мають право на переобрання при повторному висуванні. Головне завдання Комітету проти катувань полягає у здійсненні контролю за дотримуванням Міжнародної конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження та покарання. Діючий нині Комітет був утворений у Женеві 26 листопада 1987 року на першій нараді держав-учасниць Конвенції.

Держави-учасниці Конвенції беруть на себе покриття витрат членів Комітету у період виконання ними обов’язків у Комітеті. На своїй першій сесії держави-учасниці домовились розподілити між собою витрати пропорційно їх внескам у бюджет Організації Об’єднаних Націй, підкресливши при цьому, що пайовий внесок кожної держави-учасниці не повинен перебільшувати 25 відсотків від загальних витрат.

Перша сесія Комітету проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження та покарання відбулася у квітні 1988 року у Відділенні Організації Об’єднаних Націй у Женеві. У ході своєї роботи Комітет, зокрема, прийняв правила процедури, визначив методи роботи згідно з Конвенцією, у відповідності до якої він був утворений, а також розглянув процедурні питання. Він також ухвалив у відповідності до правил процедури провести у 1989 році дві сесії. У відповідності до правила 62 своїх правил процедури Комітет може запропонувати спеціалізованим установам, зацікавленим органам Організації Об’єднаних Націй, міжурядовим регіональним організаціям, неурядовим організаціям із консультативним статусом при Економічній і Соціальній Раді подати йому у відповідному порядку інформацію, документацію та письмові заяви, які мають відношення до діяльності Комітету у відповідності до Конвенції.

Членами Комітету, строк повноважень яких почався 1 січня 1988 року, що виступають у своїй особистій якості, є пан Альфредо Р.А.Бенгсон (Філіпини), пан Пітер Томас Бернс (Канада), пані Крістін Шане (Франція), пані Сокорро Діас Паласіос (Мексика), пан Алексіс Діпанда Муель (Камерун), пан Рікардо Хіл Лаведра (Аргентина), пан Юрій А. Хітрін (Росія), пан Дімітар Ніколов Міхайлов (Болгарія), пан Бент Соренсен (Данія) та пан Жозеф Вуаям (Швейцарія).

Звичайний строк повноважень цих експертів становить чотири роки, однак, зважаючи на те, що склад Комітету відновлюється наполовину через кожні два роки, строк повноважень п’яти членів Комітету, які були визначені жеребом на першій нараді держав-учасниць Конвенції 26 листопада 1987 року, закінчується наприкінці 1989 року, а не у 1991 році.

9. СПЕЦІАЛЬНИЙ ДОПОВІДАЧ ДЛЯ ВИВЧЕННЯ ПИТАНЬ, ПОВ’ЯЗАНИХ ІЗ КАТУВАННЯМИ --

Одночасно із своєю роботою по виробленню тексту Конвенції Комісія з прав людини Організації Об’єднаних Націй прийняла резолюцію 1985/33, у якій вона ухвалила призначити Спеціального доповідача для вивчення питань, зв’язаних з катуваннями, який буде надсилати запити і отримувати достовірну і надійну інформацію та ефективно реагувати на неї.

У той же час, коли Комітет у відповідності до свого мандата здійснює квазісудові функції, Спеціальний доповідач для вивчення питань, пов’язаних із катуваннями, виконує зовсім інші функції. Він повинен подавати Комісії, до якої входять представники урядів, доповіді відносно катування в цілому. Для цього Спеціальний доповідач встановлює контакти з різними урядами, запитуючи в них інформацію про законодавчі та адміністративні заходи, що вживаються для запобігання актів катувань та для усунення їх наслідків у випадку, якщо вони були здійснені.

Крім того, Спеціальний доповідач повинен терміново реагувати на достовірну та надійну інформацію, яку він отримує. Це положення мандата Спеціального доповідача привело до створення процедури так званих "термінових заходів", яка значно підвищує ефективність діяльності Спеціального доповідача.

Спеціальний доповідач, компетенція якого не обмежується державами-учасницями Конвенції проти катувань, як це спостерігається у випадку з Комітетом, а розповсюджується на усі держави-члени Організації Об’єднаних Націй та всіх, хто має при ній статус спостерігача, запитує від урядів інформацію про заходи, які вжиті або плануються для запобігання катуванням або боротьби проти них. Спеціальний доповідач розглядає також прохання про термінові заходи, які він потім скеровує зацікавленим державам з метою захисту права кожної людини на фізичну та психічну недоторканість. Крім того, він проводить консультації з представниками урядів, які виявили бажання з ним зустрітися, і відповідно до свого мандата, здійснює поїздки для "консультацій на місці" у ряді регіонів світу.

Спеціальний доповідач видав ряд рекомендацій Комісії з прав людини на її останній сесії, яка відбулася у Женеві на початку 1988 року. Ці рекомендації передбачають:

Необхідно оголосити утримання інкомунікадо поза законом;

Кожну заарештовану особу слід негайно направляти до компетентного судді, який повинен невідкладно прийняти рішення про законність арешту і дозволити затриманому зустрітися з адвокатом;

Кожна заарештована особа повинна пройти медичне обстеження;

У випадку смерті особи під час його утримання під вартою слід проводити розтин тіла у присутності представника його родичів;

Місця утримання під арештом повинні регулярно інспектуватися зовнішніми експертами.

-

ДОПОМОГА ЖЕРТВАМ КАТУВАНЬ

Добровільний фонд Організації Об’єднаних Націй для жертв катувань

Резолюцією 36/151 від 16 грудня 1981 року Генеральна Асамблея заснувала Добровільний фонд Організації Об’єднаних Націй для жертв катувань з тим, щоб він отримував внески і розподіляв через встановлені канали надання допомоги гуманітарну, правову та фінансову допомогу жертвам катувань та їх родинам.

Діяльність Фонду фінансується цілком за рахунок добровільних внесків урядів, приватних організацій, установ та приватних осіб. Фонд не отримує асигнувань з регулярного бюджету Організації Об’єднаних Націй. Він функціонує під керівництвом Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй, діючого з допомогою Ради опікунів, яка складається з голови та чотирьох членів, що мають великий досвід у галузі прав людини.

З 1983 року, коли Фонд почав функціонувати, до кінця 1988 року у відповідності до рекомендацій Ради опікунів була надана 131 субсидія на загальну суму понад 3,6 мільйонів доларів для здійснення 67 проектів у 32 країнах чотирьох континентів. Більша частина субсидій виділялася на фінансування проектів у галузі терапії та реабілітації: у 1987 році на їх долю прийшлося 90% коштів, а решта суми була призначена для професійної підготовки. Мета даних проектів " надати жертвам катувань та їх родинам можливість повернутися до праці та до нормального життя в суспільстві.

Якщо терапевтичні та реабілітаційні центри дають можливість, зокрема, забезпечити жертві катувань та її родині лікування, заняття лікувальною гімнастикою та масаж, допомогу психіатрів та психологів, а також соціальну та матеріальну допомогу, то за рахунок виділення коштів Фонду на професійне навчання надається можливість навчити фахівців-медиків методиці лікування жертв катувань.

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори