пошук  
версія для друку
05.04.2004

РІШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УГОРЩИНИ У СПРАВАХ СТОСОВНО СВОБОДИ ІНФОРМАЦІЇ

   

«Комунікаційні права»

У 1992 р. Конституційний Суд Угорщини виніс важливе рішення щодо «мови ненависті», яка окрім визначення меж свободи висловлювання надала систематичний огляд всієї цілісності індивідуальних прав, що стосуються суспільної комунікації.

Свобода вираження поглядів має особливу роль серед основних конституційних прав: насправді є «джерелом» кількох видів прав – так званих основних комунікаційних прав. Ось перелік прав, що походять з неї, названі поодинці: свобода слова і свобода друку, останнє з яких включає свободу всіх ЗМІ, а окрім того, право бути поінформованим, і свобода набувати інформацію. Свобода вираження поглядів у широкому значенні включає в себе свободу мистецького літературного вираження і свободу поширювати мистецькі твори, свободу наукової творчості і свободу викладання наукових знань. Свобода вираження поглядів також включає в себе свободу совісті, свободу релігії і право на мирні збори. [30/1992 (V.26.) ABH – Рішення Конституційного Суду Угорщини]

Доступність для громадськості засідань
і документів місцевої виконавчої влади

Через три дні після оприлюднення рішення стосовно свободи вираження Конституційний Суд виніс своє перше рішення щодо свободи інформації. До Суду було подано клопотання в якому оспорювався закон про місцеве врядування. Заявник стверджував, що закон неналежним чином обмежував публічність засідань і доступність протоколів муніципальних зборів. Суд виніс наступне рішення.

Доступність даних, що представляють громадський інтерес, і можливість громадськості ознай­омитись з ними, є основним правом, що безпосередньо походить з Конституції. Вільний доступ до інформації в громадських інтересах робить можливим нагляд за ефективністю і законністю дій вибраних муніципальних зборів, виконавчої влади і адміністративних органів, а також сприяє їхній демократичній діяльності. Через складність публічних справ громадський нагляд за процесом прийняття рішення і розпорядження справами може бути ефективним, лише якщо органи, пов’язані з цим, розкриватимуть необхідну інформацію. (...)

Для місцевих органів влади (...) необхідним є поінформованість громадян щодо їхньої діяльності і рішень. Обов’язок місцевої влади – зробити доступ до процесу прийняття рішень і хорошу обізнаність з рішеннями своїх органів, особливо зборів депутатів, можливими. Положення Закону про місцеве врядування щодо публічних слухань і підтримування здатності сприяти процесу прийняття рішень місцевою радою слугує цьому результату. (...)

Ці норми є неконституційними, оскільки вони наділяють представницький орган повноваженням розсуду на проведення ним дебатів про те, проводити відкрите чи закрите засідання. Цей захід передбачає для місцевої ради можливість не повідомляти дані, що представляють суспільний інтерес, чи оприлюднювати персональні дані способом, який порушує права особистості. Відсутність конституційних гарантій так само порушує конституційні права. Надання права розсуду визначати відкритість чи закритість засідань не є необхідним і непропорційно обмежує право на свободу інформації, так само як основні права стосовно захисту персональних даних. Регулювання щодо цього повноваження матиме конституційний характер, тільки якщо закон з високою точністю визначатиме підстави для обмеження публічності і засоби захисту персональних даних. (...)

Таке регулювання, яке робить можливим, щоб закриті документи зібрань і їхні протоколи були недосяжними для громадян, незалежно від їхнього змісту, є неконституційним, оскільки невиправданим чином обмежує фундаментальне право на свободу інформації. Нерозкриття інформації (обмеження її доступності) не може загалом засто­со­вуватися до документів і доповідей (подань, про­токолів). При визначенні сфери публічного доступу слід розпочинати зі змісту документу. Норма, яка визначає документ як таємний не відповідно до його змісту, а на основі якихось інших критеріїв, є неконституційною. Публічний доступ до даних, що містяться в документах, може бути обмеженим на тій підставі, що вони містять державну або комерційну таємницю чи інформацію, вирішальну для забезпечення права на захист персональних даних. Інформація може не представляти суспільний інтерес тільки в разі, якщо нею є персональні дані. Заборона опублікування інформації в суспільних інтересах може зобов’язуватися нормами дотримання конфіденційності у відповідності з вимогами закону. Згадане положення передбачає не обов’язок захисту даних, збереження яких є конституційно виправдане, а категоричну заборону можливості отримання доступу до подань і протоколів, і всіх даних, що містяться в них. (...)

Ці дані, які обробляються державними чи місцевими органами виконавчої влади, які не є персональними і які не можуть бути оголошені конфіденційними на основі законодавчих інстру­ментів, повинні бути доступні кожному. Тільки цей шлях може зробити реальною вимогу, щоб громадянам було надано доступ до всіх даних в суспільних інтересах. Не громадянин повинен доводити своє право на отримання інформації, а орган, створений для обслуговування суспільства, повинен обґрунтувати – посилаючись на законодавчі джерела своїх повноважень – свою відмову повідомити запитану інформацію. На противагу цьому, персональні дані можуть бути оприлюднені лише зі згоди зацікавленої особи чи згідно з законодавчим регулюванням, що встановлює точний тип даних, що вимагаються. [32/1992 (V.29) ABH – H – Рішення Конституційного Суду Угорщини]

Свобода архівних досліджень

У 1994 р. Суд виніс важливе рішення стосовно доступності архівних документів для наукових досліджень. У рішенні стверджується, що питання, які відносяться до свободи наукових досліджень, повинні регулюватися тільки законом. У той же час у ньому відзначено, що тільки самі науковці уповноважені вирішувати питання про те, кого вони будуть вважати членом науково-дослідницького співтовариства. Однак Конституційний Суд не визнав неконституційним наявність повноваження у Міністра культури і освіти вирішувати питання про те, чи повинні бути доступними для дослідження документи колишньої Комуністичної партії. У той же час юридичні приписи щодо державних таємниць були визнані неконституційними, оскільки вони базувалися на простому переліку прикладів і тому, що уможливлювали оголошення документів приватних організацій державною таємницею.

Обґрунтування розпочинається коротким викладом конституційних принципів стосовно свободи наукових досліджень.

Свобода наукового життя включає право на наукові дослідження і поширення наукових істин і інформації, яке в ширшому сенсі пов’язане із свободою вираження поглядів і, в той же час, містить зобов’язання держави поважати і гарантувати цілковиту незалежність наукового життя, прозорість, незаангажованість і безсторонність науки. Хоча кожному надається право на свободу наукового життя, однак насправді тими, кому надається це право, є науковці. При визначенні наукової якості – через автономність науки – знов-таки лише науковці є тими, кому надається право приймати рішення.

Метою всієї науки є дослідження істини, пізнання і побудова науки. Держава повинна залишатися нейтральною у питанні наукових істин, однак на рівні конституційної вимоги для науковців повинно бути цілковито гарантовано можливість практикувати – в конституційних рамках – право на наукові дослідження і поширення наукової інформації. (...)

Наскільки часто в історії держава обмежувала свободу науки з політичних, ідеологічних, релігійних чи інших міркувань, настільки часто це ставало перепоною для розвитку цілого суспільства. Ця істина базується на історичному досвіді, що свобода науки є основною гарантією розвитку і так само тісно пов’язана з автономією індивіда. Вона є однією з основних умов вільного пошуку наукових тез, тверджень і істин, а окрім того, вільного потоку наукових ідей та поглядів – і, таким чином, розвитку всього суспільства – та гарантією вільної еволюції індивіда.

Наступним кроком Суд досліджував зв’язки між свободою досліджень і захистом персональних даних.

Фундаментальні права звичайно пов’язуються з юридичним правом, таким чином, юридичні права, звичайно, також можуть забезпечувати конституційний захист фундаментальних прав. Згідно з роз’ясненням положення п. b. ч. 2 ст. 3 Конвенції Ради Європи №108 «Про захист особи в зв’язку з автоматичною обробкою персональних даних» від 1981 р., яка набула чинності у 1985 р., ця угода повинна застосовуватися до груп осіб, компаній, фондів, об’єднань громадян і органів, а також до всіх інших організацій, що безпосередньо чи опосередковано складаються з осіб.

З огляду на ці положення і практику Конституційного Суду відповідно до позиції Конституційного Суду, демократичні партії, які не можуть здійснювати державну владу безпосередньо [§(3) Статті 3 Конституції Угорщини], подібно до інших юридичних осіб, в конституційних і юридичних межах, можуть посилатися на захист персональних даних у їхніх партійних документах. З огляду, однак, на роль, яку відігравали колишні MDP (Робітнича Народна партія Угорщини) і MS ZMP (Соціалістична Робітнича партія Угорщини) в державній владі, і відбулася передача партійних документів в державну власність після зміни статутних документів, і досягнута їхня відкритість для дослідницьких цілей, у відповідності з різними рішеннями Конституційного Суду, оскільки згадані партії здійснювали державну владу. Їхні записи і документи, окрім персональних даних, містять численні дані, що мають суспільний інтерес, які належать до необхідних джерел сучасних історичних досліджень (...)

Хоча фундаментальне конституційне право, гарантуючи захист персональних даних, може обмежити свободу інформації і, у зв’язку з цим, свободу наукових досліджень – як стосовно пізнання даних, так і в питанні оприлюднення даних – це обмеження, однак, повинно відповідати загальним конституційним обмеженням стосовно обмеження фундаментальних прав. [Закон про захист даних] обмежує свободу досліджень, якщо дослідження виходять за межі сфери науки, і в якому персональні дані, які стали відомими у фазі досліджень, не стануть доступними нікому, не будуть оприлюднені – за винятком згоди зацікавлених осіб і в межах абсолютної необхідності для представлення історичного процесу.

Виходячи з цього, рішення звертається до зв’язків між свободою досліджень і свободою інформації.

Існує тісний зв’язок між свободою інформації і науковим пізнанням, науковим дослідженням і викладанням. Можливості для набуття і пізнання інформації часто, особливо у справі архівних матеріалів і документів, мають місце у контексті досліджень, переважно наукових, таким чином, Конституція, гарантуючи право на вільний доступ до інформації, вже непрямо забезпечує і захищає свободу наукового пізнання, що належить до нього.

Закони, що обмежують свободу інформації, повинні тлумачитися обмежувально, оскільки свобода інформації, публічний характер застосування державної влади, прозорість і можливість контролювати таку діяльність держави і виконавчої влади є умовою права на критику, свободу критичного розгляду і свободу вираження поглядів. Таким чином, це фундаментальне право – у зв’язку з визначенням конституційних обмежень – задовольнятиме, щонайменше, такий самий конституційний захист, як і його «джерело» – свободу вираження поглядів. Відкрите, прозоре і контрольоване застосування державної влади, загалом діяльність державних органів і виконавчої влади перед громадськістю, є одним з наріжних каменів демократії, гарантія діяльності, законної діяльності в державі. Без суду громад­ськості держава стає «механізмом, відчуженим від громадян», її діяльність стає непередбачуваною, несподіваною, небезпечною за визначенням, оскільки непрозорість діяльності держави означає підвищення небезпеки громадянським свободам.

Після встановлення цих загальних принципів Суд звернувся, по черзі, до правових положень питання для того, щоб оцінити їхню конституційність. Його рішення стверджує:

Свобода наукового життя, право на захист персональних даних і право на свободу інформації є фундаментальними правами, які взаємно передбачають одне одного, і взаємно обмежують одне одного. Свобода наукового життя покладає обов’язок на державу гарантувати свободу наукових досліджень, наукового пізнання і навчання, і недискримінацію поміж «тими» дослідниками і «цими» дослідниками і, крім того, бути нейтральною в питанні наукових тверджень і істин. Виняток становлять конституційно виправдані обмеження (особливо щодо забезпечення персональних даних, захисту таємних даних, які належать до сфери життєвих інтересів і базової безпеки держави) що визначені законом, визнаються як необхідні обмеження в демократичному суспільстві і належать до кола таємниць, відповідно до європейських норм.

Держава зобов’язана зробити можливим і гарантувати наукове пізнання партійних документів – в конституційних межах. В ході дослідження в архівах і громадських збірках [документів] вимога дозвільної процедури і винесення рішення на основі кваліфікування особи як науковця-дослідника є неконституційною. Однак тільки науковці мають право висловлювати точку зору щодо питання наукової кваліфікації дослідників і досліджень.

Свобода інформації і свобода наукового життя не повинні регулюватися міністерськими директивами, які не визнаються як юридичні інструменти не тільки стосовно деталей, але навіть якщо регулювання не знаходиться в прямому і інтенсивному зв’язку з фундаментальними правами. Навіть регулювання одиниць виміру, з непрямим і далеким відношенням до фундаментальних прав, потребує, щонайменше, визначення на рівні указу в якості правового документу.

Кваліфікація даних чи груп даних як частини кола державних таємниць завжди прямо і суттєво впливає на фундаментальне право пізнання даних публічного характеру, таким чином, регулювання конституційного захисту таємності повинно виключно бути предметом законодавства. Як такий, закон, який, за визначенням, передбачатиме пряме і суттєве обмеження фундаментальних прав, є дотриманням консти­туційної вимоги, щоб обмеження мало місце через встановлення меж, і це обмеження було пропорційним цілі, яку мають за мету досягнути завдяки йому.

Конституційно не розтлумачене, невизначене, невстановлене регулювання таємної служби є неконституційним. Завдання законодавства під час створення норм права щодо конституційного захисту таємниці, – встановити зміст обмежуючих норм, концептуально прояснити різні типи категорій таємності і створити конституційно зрозумілий порядок серед категорій державної і службової таємниць, виробничої, корпоративної, комерційної і приватної таємниць. В ході цього законодавець повинен взяти до уваги колізії у фундаментальному праві, які обов’язково постають в такому регулюванні. Ось перелік цих конкуруючих фундаментальних прав: свобода інформації, свобода наукового життя, право на захист персональних даних; в той же час, засоби обмеження, що визнаються необхідними в демократичному суспільстві відповідно до п.2 ст. 10 Конвенції [про захист прав людини та основних свобод], також відіграють важливу роль в обмеженні фундаментальних прав. [34/1994. (VI.24) ABH – Рішення Конституційного Суду Угорщини]

Закон про люстрацію

У 1994 р. Парламент Угорщини прийняв Закон «Про контроль за особами, що виконують певні важливі функції». Відповідно до цього Закону минуле певних публічних і непублічних осіб повинно було вивчатися комісією. Якщо виявиться, що така особа за попереднього режиму була агентом державної безпеки або як особа, що приймає рішення, отримувала таємні доповіді з органів державної безпеки, чи служила у 1956-57 рр. (після придушення революції) як член комуністичної воєнізованої організації чи належала до 1945 р. до партії «Схрещені стріли» (угорська нацистська партія), тоді ця інформація оприлюднюється, якщо тільки він/вона не залишить свій пост. Суд піддав цей Закон надзвичайно детальному дослідженню в контексті Конституції. Його рішення містить численні аспекти, які стосуються свободи інформації і захисту персональних даних державних службовців.

Ось три найважливіші твердження з рішення у цій справі.

Конституційний Суд проголошує, що дані і записи щодо осіб на посадах державних органів влади, і тих, які беруть участь у політичному житті, включаючи осіб, відповідальних за розвиток громадської думки, вважаються, згідно із Статтею 61 Конституції, інформацією суспільного інтересу, якщо виявилось, що ці особи в минулому здійснювали діяльність, спрямовану проти принципів правової держави, чи належали до державних органів, які в минулому здійснювали таку ж діяльність. (...)

Конституційний Суд проголошує, що Закон не спромігся встановити послідовні критерії для розрізнення між публічними і персональними даними, а це веде до неконституційного розрізнення між тими, хто підлягає перевірці біографічних даних, і тими, хто їй не підлягає, але які, з інших причин, підпадають під ті ж критерії. Що стосується групи осіб, про яких він безсумнівно згадує, Закон встановлює також відмінність між перевіркою, що проводиться щодо осіб в друкованих засобах масової інформації і щодо протиставлених їм осіб в електронних засобах масової інформації.

Конституційний Суд проголошує, що Парламент створив неконституційну ситуацію завдяки ігноруванню гарантій реалізації права на інформаційне самовизначення, особливо права осіб в питанні перегляду своїх власних записів і видалення цих записів, що стосуються осіб, відносно яких організації чи особи, визначені в Законі, збирали інформацію, чи які згадувалися в складених цими особами звітах. (...)

Обґрунтування рішення, перш за все, наводить порівняльний аналіз «законів про люстрацію»:

«Закони про люстрацію», на кшталт цього Закону, який розглядається в цьому рішенні, є типовим продуктом зміни системи, що наразі має місце в колишніх соціалістичних країнах Цен­тральної та Східної Європи. Люстрація чи перевірки біографічних даних, загалом, слугують двом різним цілям, і, відповідно, ці закони належать до двох різних категорій:

(а) Більшість законів про люстрацію викладають норми щодо конфлікту інтересів. Внаслідок процесу зміни системи, особи, які займали певні державні чи партійні пости в колишній соціалістичній системі і, крім того, ті, які належали до чинів політичної поліції чи були виявлені серед їхніх таємних інформаторів, не можуть займати певні посади. Окремі закони поширюються на працівників закладів культури, (вищої) освіти і вищої школи/науки, служб державних радіо і телебачення, а також правників (дивися чехословацький закон про люстрацію або очищення 1991 року, а також Угоду про об’єднання між Федеративною Республікою Німеччина і Німецькою Демократичною Республікою від 31 серпня 1990 року. На кінець 1992 року три таких закони було прийнято в Болгарії, а в Албанії у 1993 році). По кожному з цих актів у відповідній країні було винесене рішення її Конституційного Суду. Згідно з природою цих законів, конституційні скарги стосувалися порушення права на вільний вибір професії і заняття, а також міжнародних угод, які гарантують право на соціальне забезпечення.

(b) Визначним прикладом іншого типу закону про люстрацію є німецький закон «Про Штазі». У цьому випадку первинна ціль була не інакшою, ніж витягнути повністю на «денне світло» діяльність колишніх органів державної безпеки і таємних агентів. Заклик до публічного називання колишніх агентів був також почутий в інших країнах, але не скрізь був сприйнятий.

(c) Угорські двійники вищезгаданих законів про люстрацію були подані як законопроекти до Парламенту у 1990 р. (№482) і у 1991 р. (№2294), але врешті-решт, так ніколи і не були включені в його порядок денний законодавчої діяльності. Ці законопроекти вимагали, щоб особи, які займають посади, визначені законом, були примушені піти у відставку, якщо тільки буде доведено, що вони були колишніми агентами. Якщо вони відмовлялися, їхня минула історія як агентів державної служби безпеки могла бути оприлюднена. Повна процедура від вимоги подати у від­ставку до розгляду можливих заперечень даними особами, до можливого рішення залишити публічне життя могла б, як це пропонували Президент Республіки, прем’єр-міністр і парламентський комітет з національної безпеки, зна­хо­дитися в руках Президента Республіки, спікера Парламенту, президента Конституційного Суду і прем’єр-міністра, не враховуючи судів. Законопроекти визначали інформацію, що залишилася нерозкритою, як державну таємницю.

«Люстрація» чи перевірка біографічних даних, таким чином, відбувається в двох видах, залежно від їхніх цілей. Один – спрямований на гарантування заміни персоналу на певних ключових посадах і в той же час зберегти процес трансформації нації, як це визначено в Конституції, від загрози з боку тих, хто в минулому в рамках своїх повноважень і в своїй професійній діяльності виступав проти принципів правової держави. Інший – спрямований на справжнє публічне розкриття природи попереднього режиму для того, щоб гарантувати засоби виправлення і одночасно символізувати незворотність змін – шляхом розкриття діяльності таємних служб.

З положень цього Закону витікає, що незважаючи на те, що немає безпосереднього спадкоємця попередніх пропозицій, він запроваджується з тією ж метою.

a) Протягом цього періоду в Угорщині, яка побачила, як вищезгадані пропозиції були перепрацьовані і консолідовані в законі, мала місце не тільки зміна системи, але в багатьох відношеннях вона відбулася без змін персоналу, який охоплюється законами про люстрацію чи подібних змін, які фактично сталися. Таким чином, щодо досліджуваного Закону не можна сказати, що він первинно націлений на запобігання зупинці чи ризику зміни системи. Жодне ім’я колишнього агента не було оприлюднене; насправді, законодавчий процес постсоціалістичної ери тільки збільшив вуаль таємності. Таким чином, Закон не може навіть послужити цілям, викладеним раніше подібними законами.

b) Навіть зміст цього Закону відрізняється від таких же законів в інших країнах; він ані не проголошує конфлікт інтересів між колишньою і теперішньою владою, ані не пропонує повністю розкрити попередню систему політичного інформування, насправді, щонайменше з поваги до тих, хто знаходився під спостереженням.

Закон, фактично, спрямовує у напрямку прозорості щодо тих осіб, які відіграють визначні політичні та інші публічні ролі, і відповідно [прозорості] життя нації загалом. У цьому проявляється перетин морального обов’язку (який залишився після зміни системи) розкриття обману, більшою мірою через публічність, ніж через покарання, а також оцінка системи, нормальна для правової держави.

c) Саме тому Закон повинен бути досліджений з точки зору сучасного дня, нормальних юридичних умов, що характеризують правової державу. Внаслідок спливу часу юридичні перешкоди перехідного періоду навряд чи можуть бути чинними сьогодні, в рамках обов’язків, які передбачаються правовою державою. Слід також взяти до уваги, однак, що зміна системи, з політичної перспективи, фактично позначила революційні зміни, які передували Конституції, адже Угорщина, за визначенням, не була правовою державою. Конституційний Суд також прояснив, що унікальна історична ситуація виявила, що законодавчий орган, як засіб конституційної маневреності, не є, разом з тим, необхідним, з огляду на його обов’язки, згідно досліджуваних положень Конституції; незважаючи на те, що відсутня така можливість щодо знаходження гарантій в кримінальному праві, певні фундаментальні права, передбачені Конституцією, зокрема, загальні оціночні положення, дозволяють на ширше тлумачення.

d) На відміну від більш ранніх законів інших країн, в Угорщині порядок результату і засобів були змінені. Тим не менше, результатом була відставка внаслідок конфлікту інтересів; засобом примусу до цього результату було оприлюднення інформації. У випадку цього положення Закону пріоритетом є швидше загальна прозорість держави і публічних справ; і якщо особа не бажає прийняти паблісіті, яке супроводжує її пост, вона, цілком логічно, може уникнути цієї проблеми, залишивши цей пост.

Саме тому, Закон повинен бути дослідженим з огляду на той факт, що в правовій державі фундаментальне право на свободу інформації передбачає, що функціонування держави є прозорим для її громадян. З цієї причини, коло осіб, яким дозволяється займати посади в органах державної влади, повинно обмежуватися, в точності як це визначено документами щодо їхньої діяльності в суспільному житті. Повністю незалежна від первинних цілей законів про люстрацію, публічна інформація щодо осіб на певних посадах органів державної влади, на сьогодні, обов’язково передбачає розкриття колишньої діяльності, що виразно суперечить принципам правової держави (чи членство в організації, яка здійснювала таку діяльність). У визначенні переліку такої діяльності Конституційний Суд повинен врахувати зміну системи як історичний факт. Суть справи щодо цього конституційного положення полягає в порушенні рівноваги між обмеженням переліку кола осіб, що підпадають під цей пункт і інформацією, що становить суспільний інтерес.

Ніхто не може не помічати, що сама згадувана система записів, підтримувана на сьогодні, є неконституційною, і що ці записи, як тих агентів, які надавали інформацію, так і осіб – суб’єктів досьє, саме тому повинні бути приведені у відповідність з Конституцією. Збереження таємності, конституційно кажучи, є необґрунтованим рішенням.

Наступним кроком Суд розглянув питання стосовно публічної доступності документів попередніх таємних служб:

Записи, описані вище, суперечать Конституції не тільки з огляду на їхнє походження, але й через їхні цілі, (колишнє) використання і продовжуване збереження. Те, що вони містять інформацію щодо осіб, що знаходилися під спостереженням, порушує викладене в статті 59 Конституції право на захист приватних таємниць і персональних даних, яке інакше називається правом на інформаційне самовизначення.

У той же час підтримка абсолютної таємниці щодо агентів суперечить праву на доступ до інформації, що становить суспільний інтерес, передбаченому Статтею 61(1) Конституції.

У той час, як порушення права на (інформаційне) самовизначення вимагає з’ясування саме тих, хто може отримати доступ до досьє таємних служб, які стосуються їх самих, таким чином, що вони зможуть зрозуміти правдиву міру, до якої попередній режим впливав на їхню особисту долю, і таким чином, принаймні, полегшити посягання на їхню людську гідність, гризота минулого, в широкому сенсі, що стосувалася нації як цілісності, може бути вирішена тільки в тому разі, якщо таємність записів колишньої таємної служби не буде більше підтримуватися.

Внаслідок тісного зв’язку обох згаданих вище прав, коли свобода інформації вступає в суперечність з захистом персональних записів, неможливо просто сказати, що останнє повинно завжди тлумачитися обмежувально і повинно мати пріоритет. У світлі проблеми, яку піднімає Закон, що розглядається, Конституційний Суд встановив ієрархію цих двох основних прав. Схожа практика, яка мала місце до цих пір, надала, однак, видимі віхи для визначення того, коли свобода інформації повинна тлумачитися широко, а захист персональних записів – обмежувально.

Конституційний Суд також послідовно визнавав, що в інтересах демократичного функціонування держави і, більше того, демократичного формулювання громадської думки, конституційно захищений персональний простір державних посадових осіб і ключових політичних гравців менше, ніж у інших індивідів; для цього вони самі повинні особисто підлягати критиці з боку інших [див. наприклад Рішення Конституційного Суду Угорщини 36/1994. (VI.24)]. Для досягнення цього результату може бути необхідним розкрити ті з їхніх персональних записів, які стосуються їхньої теперішньої посади чи політичної ролі. Право осіб, особливо виборців, на доступ до інформації суспільного інтересу, користується пріоритетом над захистом персональних записів осіб, що грають ключові політичні ролі чи посідають інші публічні посади, тоді як вираз «суспільний інтерес» передбачає інформацію, яка може бути ключовим фактором в оцінці відповідності особи, з останньої категорії, своїй посаді.

Право на доступ до таких персональних записів є необхідним не лише для гарантування атмосфери поінформованості під час проведення дебатів в державній і політичній сферах, але також для того, щоб вдихнути довіру в природу і функціонування державних органів.

Тип політичної поліції і мережі інформаторів, згадані в Законі, що розглядається, не можуть функціонувати в правовій державі. Попередня політична система користувалася організаціями державної безпеки і їхніми мережами, і, таким чином, знаряддями ремесла держбезпеки, з політичними цілями, і, діючи у такий спосіб, вони пішли далеко в бік від того, що виправдано в правовій державі в інтересах кримінального слідства і державної безпеки. Звіт № 3236 Національного Парламентського комітету з безпеки, виданий 9 жовтня 1991 року, який мав на увазі розкритикувати більш ранні законодавчі пропозиції, спрямовані на пряме люстраційне детальне дослідження минулого, проголошував: «Всі оперативні підрозділи колишньої держбезпеки слугували для підтримання і посилення тоталітарної держави.» (с. 11) Насправді, як згадується в звіті більше одного разу, такі таємні служби мали схильність до завдань, які тягли за собою внутрішній тиск. Свідченням неконституційної природи системи цієї ери, є те, що певні посадовці регулярно отримували інформацію, зібрану за допомогою таких засобів для допомоги їм в прийнятті рішень. Немає потреби доводити, що діяльність партії «Схрещені стріли» суперечить, наприклад, не тільки основам правової держави Угорщина сьогодні, але також і загальновизнаним нормам міжнародного права. На закінчення, Конституційний Суд розглядає як такі, що представляють суспільний інтерес, записи, які відкривають, що особа на посаді державного органу, включаючи політичну роль, служила у 1956-57 р.р. у воєнізованих силах режиму, який був при владі. Це достатньо виправдано тим фактом, що саме такі воєнізовані сили були інструментом придушення Революції Жовтня 1956 р, події, яка відіграла вирішальну роль в процесі, що остаточно призвів до політичного переходу, який настав більше ніж через 30 років по тому. (...)

Будь-який закон відповідає Статті 61 Конституції, якщо він дозволяє громадськості вивчати, чи відігравала ключову політичну роль особа, яка займає посаду в державному органі, чи проводила колись діяльність проти правової держави, чи належала до такої організації. Розкриття такої інформації є також необхідним, оскільки значна частина подібної діяльності залишається таємною. З іншого боку, не існує конституційного обґрунтування для збереження такої таємності [див. пункт вище]. Крім того, громадськість вже знає, що, принаймні, деякі особи, що сьогодні займають вищезгадані посади, здійснювали діяльність проти ідеалів правової держави тільки через те, що їхні колишні посади публічно відомі, або через те, що їхня діяльність проходила на очах у громадськості. Збереження розрізнення, породжене збереженням записів окремих осіб в цій категорії таємниць, не слугує єдиному конституційному інтересу. Якщо політична сфера і державні справи, в їхньому найширшому сенсі, повинні бути повністю прозорими, дозволивши бути поінформованим, таким чином, щоб судження були складені у відповідності з їхньою природою, тоді, у випадку з інформацією, визначеною цим Законом, повинен бути чинним конституційний принцип доступу до інформації суспільного інтересу.

З вищевикладеного напрошується висновок, що може бути неконституційним зберігати продовження повної таємності записів чи, як контраст, негайно знищити їх. Подібним чином, існують конституційні перешкоди до повного розкриття записів; однією з таких перешкод, наприклад, є право на інформаційне самовизначення тих осіб, на яких зберігаються досьє. При проведенні межі між інформацією суспільного інтересу і тією, яка повинна знаходитися «під замком», «ключ», враховуючи конституційні критерії, належатиме до того роду «політичних питань», які надають законодавчому органу досить широкі можливості для маневру.

В обґрунтуванні рішення детально проаналізовано, які посадовці повинні належати до кола осіб, що підпадають під перевірку:

Що стосується визначення Законом посадових осіб університетів та коледжів (президенти університетів, генеральні директори, декани та керівники підрозділів) і адміністрації економічних підприємств у повній чи переважній державній власності, які відтоді ніколи не здійснювали державну владу, ані не брали участь в (публічних) політичних справах, неможливо визнати критерії Статті 61 (1) Конституції, за якою їхні записи могли б кваліфікуватися як інформація суспільного інтересу, і таким чином вимагати обов’­язкової перевірки на підставі займаної посади.

Керівний персонал Угорського Радіо, Угорського Телебачення, Угорської Агенції Новин (MTI), а також щоденні і щотижневі газети, чий наклад перевищував певне число, включені до Закону серед тих, хто підлягає перевіркам біографічних даних.

Визнається інформацією суспільного інтересу, попередня політична діяльність тільки цих осіб, чия поточна діяльність також впливає на суспільну політичну думку; чи інакше, тих, хто здійснює державну владу, бере на себе обов’язки публічних політичних ролей, чи бере участь в діяльності засобів масової інформації, через які формується громадська думка, і, таким чином, вони можуть безпосередньо формувати її. Цей критерій, однак, застосовується тільки до тих, хто формує політичну думку, фактично, через посаду, яку він займає.

Закон передбачає перевірку біографії осіб, які займають посади редакторів, або вищі, на Угорському Радіо, Угорському Телебаченні, Угорській Агенції Новин, незалежно від застосовності наведених вище критеріїв, розширюючи сферу слідства поза межі тих, чиї записи можуть бути конституційно визнані такими, що представляють суспільний інтерес. Не всі редактори і програми мали справу з політикою і, таким чином, безпосередньо не формували громадську політичну думку (музичні редактори, наприклад, не можуть включатися до тих, хто перевіряється). Пункт 22 подібним чином передбачає неналежне розрізнення, коли передбачає ту ж саму норму щодо щоденних і щотижневих газет з накладом більше, ніж 30 000 примірників, без врахування того, чи вони насправді є політичними, чи навпаки – професійними, розважальними або іншими не відверто політичними виданнями. Вплив влади на національні державні медіа, і вплив них самих, і, в цьому відношенні, їхній вплив на громадську думку, що оцінюється на підставі накладу, не достатньо виправдовує, як таку, кваліфікацію персональних записів всіх службовців високого рівня як інформацію суспільного інтересу.

Принцип однакового поводження щодо тих груп осіб, які визначені в Законі на конституційній основі, вимагає, щоб підстави перевірки застосовувалися також до редакторів і службовців вищого рівня комерційних і некомерційних місцевих радіо- і телевізійних станцій з аудиторією, що може бути співставною з тими газетами, наклад яких перевищує 30000 примірників, а також до редакторів і службовців вищого рівня некомерційних національних чи регіональних радіо- і телевізійних станцій, якщо вони залучені в діяльність, що безпосередньо формує громадську думку (наприклад, редагування програм політичних новин).

(...) Законодавство може усунути дискримінацію або через розширення підстав перевірки, або через запровадження більш вузького визначення осіб, яких перевіряють, базованого на узгоджених критеріях.

Згідно з Законом, «діючи на підставі заяви уповноважених церковних органів і посадових осіб, Міністр внутрішніх справ чи Міністр оборони проводить перевірку біографічних даних, передбачену Статтею 1 щодо осіб, які посідають церковні пости, вказані заявниками. Міністр інформує заявника щодо знайденої інформації.»

Таким чином, Закон включає церкви в сферу можливих, але не обов’язкових перевірок біографічних даних. (...) Закон в цьому відношенні не визначає цілі, з якими може бути подано запит щодо інформації з записів, так само і те, для яких цілей така інформація може бути використана. Не забезпечено прав осіб, яких перевіряють, або можливості для захисту. Ця процедура, що повинна відбуватися в руслі перевірок біографічних даних, практично неврегульована.

Закон дозволяє можливість того, що факти, базовані на інформації, отриманій через таємну письмову процедуру, які пов’язані з церковною діяльністю особи, встановлюються без відома і участі цієї особи, і ці факти особа не може оспорювати ні під час процедури, ні згодом. Насправді, детально досліджувана особа стає не суб’єктом, а просто об’єктом цієї процедури. Це неконституційне обмеження права на людську гідність, а також права на захист репутації, як це передбачено Статтями 54 (1) і 59 (1) Конституції відповідно.

Суд також вирішив, що ті особи, які підлягали спостереженню з боку таємних служб попереднього режиму, мають специфічні права щодо досьє, зібраних на них, на основі їхнього конституційного права на інформаційне самовизначення.

Право на інформаційне самовизначення, встановлене Статтею 59 Конституції, означає, в дійсності, що всі особи, які мають захист відповідно до Конституції, контролюють розкриття і використання своїх персональних записів. Всі особи, щодо яких зберігаються записи або про яких взагалі згадано в цих звітах, мають конституційне право на доступ до цієї інформації і контроль за їхнім використанням. Цей Закон передбачає тільки продовження таємності інформації щодо осіб, які підлягають перевірці біографічних даних, в той же час не згадуючи про права тих, хто був під спостереженням, а саме – жертв. Законодавчий орган в ході цього недогляду покликав до життя неконституційну ситуацію. (...)

Згадані особи, крім того, мають конституційне право знищити записи, які з тих пір, як активне збереження записів припинилося, стають незаконними. Законодавчий орган, таким чином, зобов’язаний повторно вирішити питання про те, як гарантувати право на доступ до (певних) персональних даних, все ще захистити безпеку записів інших, а також врегулювати процедуру знищення записів. [60/1994.(XII.24)ABH. – Рішення Конституційного Суду Угорщини]

Декларування майнових активів членів Парламенту

На початку 1997 року Парламент прийняв нові положення стосовно несумісності зайняття поста Представника* з зайняттям певними видами підприємницької діяльності, причому ці положення були більш жорсткими, ніж попередні. Закон вимагав, щоб член Парламенту повідомляв Спікера Палати про свої економічні інтереси. Окрім цього, всі члени Парламенту зобов’язувалися задекларувати свої майнові активи, частина їхніх декларацій підлягала оприлюдненню Спікером Палати. Якщо Представник не виконував цього зобов’язання, він/вона втрачав/ла право на платню члена Парламенту і право на участь в законодавчій діяльності. Група Представників подала скаргу до Конституційного Суду для того, щоб він вивчив цей закон щодо суперечності з Конституцією, яка нібито має місце. Їхнє звернення було відхилене Суддями. Обґрунтування включало цікаві твердження щодо свободи інформації:

Обов’язок членів Парламенту надавати дані щодо їхніх майнових відносин покликаний гарантувати прозорість майнових і прибуткових відносин Представників. Декларація щодо майна, подана на початку і в кінці дії мандату, і обов’язок надання цієї інформації робить можливим дотримання положень щодо конфлікту інтересів і гарантування того, що Представник не використає свого становища для отримання недозволених фінансових прибутків чи для допомоги своїй родині в отриманні таких доходів.

Скорочений варіант [декларації про майно] містить таку обмежену інформацію щодо розмірів власності члена Парламенту і його економічні інтереси, на основі яких може бути встановлено майновий стан Представника і зміни в його майновому стані.

Ці майнові дані членів Парламенту кваліфікуються як такі персональні дані, які мають важливість з точки зору оцінювання публічної діяльності парламентаря. Розкриття короткого викладу декларації про майно робить майнові відносини і інтереси члена Парламенту прозорими і можливими для ознайомлення виборців, і, таким чином, є засобом для посилення довіри до діяльності членів Парламенту – а, через них, самого Парламенту. [30/1997. (IV.29.) ABH. – Рішення Конституційного Суду Угорщини].

Переклад з англійської Харківської правозахисної групи


Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори