пошук  
версія для друку
Періодика › Бюлетень "Права Людини"200326
06.04.2004 | Олександр Хоруженко, м. Суми

Увага! Вас моніторять!

   

18 – 19 вересня цього року, за підтримки посольства США в Україні та Харківської правозахисної групи, в Києві пройшла конференція під промовистою назвою «Свобода слова та права людини – 2003». Серед запрошених гостей були відомі політики, правозахисники, представники аналітичних інституцій, що активно відстоюють ті цінності цивілізованого світу, що в провідних демократіях існують вже понад два століття. Зокрема, ще в Французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р. та 1 Поправці Конституції США (кін. XVIII ст.) було закріплене право громадян на свободу слова. Натомість, українська пострадянська демократія до сих пір перебуває в летаргійному стані, започаткованому Декретом Раднаркому «Про контроль над пресою» від 25 жовтня 1917 р., що приймався, перш за все, для маніпуляції громадською думкою.

Голова комітету ВР України з питань інформації та свободи слова Микола Томенко зазначив, що функція журналіста як соціально-відповідальний фах, знівельована, і для покращення ситуації рекомендував власникам друкованих ЗМІ контролювати не зміст матеріалів, а дотримуватися чесності  й відповідальності. Декларована законом політична свобода нівелюється економічною несвободою. Найбільшою проблемою українських медіа є те, що жоден з них не залежить лише від рейтингів та доходів від реклами, як це відбувається у всьому світі. Прибутки ЗМІ не покривають витрат на вироблення інформаційного продукту. Тож, внаслідок отримання періодичних дотацій як комунальні, так і формально незалежні ЗМІ, виражають волю не громади, а інтереси своїх засновників.

Нагадаю, що в демократичному суспільстві не може бути державних ЗМІ, в іншому випадку суспільство недемократичне та п. Томенко переконаний, що «парламентська більшість не піде на прозорість роботи місцевих газет», і «до виборів прийняти базовий документ з цього питання не вдасться». Преса і влада – природні опоненти – так у всьому світі. Я впевнений, якби ЗМІ було роздержавлено ще 10 років тому, ми жили б в абсолютно іншій країні.

Сенс роздержавлення полягає в тому, щоб позбавити державу і владу карикатурного й ганебного нині їхнього впливу на ЗМІ, і, зрештою, зробити ЗМІ незалежними.

Тобто – здійснити рішучий крок до відновлення демократії і гарантування людям конституційних прав на свободу слова і думки.

Роздержавлюючи ЗМІ, ми даємо можливість журналістам, в першу чергу районним, обласним, писати правду. Вони не обов`язково почнуть писати правду. Але вони отримають можливість це робити. Так, зараз проявів прямої цензури майже немає. Але існує потужна самоцензура. Під страхом звільнення, втрати засобів до існування, журналіст контролює себе і ніколи не піддасть критиці можновладця. Бо йому потрібно годувати сім`ю, а якщо він втратить цю роботу, іншої він може взагалі не знайти. Особливо в райцентрі.

Гадаю, кожен орган влади може видавати свій інформаційний бюлетень. Як він буде його розповсюджувати – то його справа. Головне – щоб це був дійсно тільки інформаційний бюлетень, і більш нічого. Тобто, щоб цей бюлетень тільки інформував, а не формував громадську думку.

Роздержавлювати треба всі ЗМІ, починаючи з одного й того ж дня. Два неодмінні правила: 1) держава та її органи не можуть бути засновниками та власниками жодного засобу масової інформації; 2) з державного бюджету не можуть підтримуватися окремі конкретні ЗМІ, а державна підтримка мусить зводитися до фінансування програм і лише на конкурсній основі.

Стосовно телебачення, то ситуація виглядає ще гірше. Фактично, в країні склалися два медіа-холдінги: Гр. Суркіса (ТЕТ, УТ-1, Інтер, Студія 1+1) та В. Пінчука (ICTV, Новий канал, СТВ), які спільно формують в форматі новин єдину політичну перспективу, при цьому бл. 78 % глядачів позбавлені права альтернативного бачення суспільних подій; ці канали не відокремлюють факти від коментарів; принципово відсутня версифікація подачі новин; зникли прямі ефіри, дебати з опозицією тощо.

Незалежні TV зникли через тотальну внутрішню цензуру власників, які змушують журналістів подавати тенденційну, незбалансовану інформацію, не розуміють своєї користі від існування неупереджених медіа, бо у випадку зміни ситуації, вони теж можуть опинитися жертвами «права сильного». І, оскільки, принцип TV як соціально-відповідального бізнесу, поки-що ігнорується, поява суспільного телебачення і радіомовлення переноситься на віддалену перспективу.

Коли прийняти тезу, що міра свободи слова дорівнює нашому бажанню боротися за неї, то основним завданням для неурядових організацій та ще незалежних ЗМІ, є моніторинг порушень та якомога оперативне публічне оповіщення громадськості про ці факти.

Особливо, коли йде війна... Війна влади проти свого народу...

(“Права людини”, м. Харків, №26, 16-30 вересня 2003 р., «Шлях перемоги», ч. 43, 16-22 жовтня 2003 р.)

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори