пошук  
версія для друку
06.04.2004

Жанр “інтерв’ю” — один з найсуперечливіших в українському законодавстві

   

 Нещодавно одне з київських видань зіткнулись із несподіваною проблемою: журналіст, що брав інтерв’ю був вимушений поділитись гонораром з респондентом. Останній подав судовий позов, бо вважав себе співавтором. Ситуація на перший погляд здається абсурдною, але з точки зору закону позивач не порушив прав журналіста і мав всі підстави звернутись до суду за захистом своїх прав.

Зробивши короткий огляд законодавства у сфері ЗМІ, можна відзначити кілька суперечних моментів. Так норма ст. 26 Закону України “ Про друковані засоби масової інформації ” вимагає від журналіста : “задовольняти прохання осіб, які надають інформацію, щодо їх авторства або збереження таємниці авторства”. А ст. 13 Закону України  “Про авторське право та суміжні права” відносить журналіста та респондента до співавторів. Відповідно до положень цієї статті публікувати інтерв’ю журналіст може лише за згодою особи, яка його дала. Винагорода за використання твору належить співавторам в рівних частках, якщо в угоді між ними не передбачено інше. На практиці це означає, що журналіст має укласти письмову або усну угоду при наявності двох свідків про розподіл гонорару з тією особою, у якої він бере інтерв’ю.

Цікавим є ще один аспект. Якщо інтерв’ю передається по телебаченню за попереднім записом, то при узгодженні журналіст буде змушений переробити ті місця, які “співавтору” можуть не сподобатись. При застосуванні цієї норми на практиці говорити про оперативність подачі матеріалу не доводиться.

Залежно від того, де розміщується інтерв’ю - у друкованих чи електронних ЗМІ, застосовуються різні закони, що визначають відповідальність журналіста за розповсюдження недостовірної інформації.

Ст. 48 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” містить підстави звільнення від відповідальності за розповсюдження даних, що не відповідають дійсності. Серед них: якщо вони є дослівним цитуванням виступів народних депутатів, а також офіційних виступів посадових осіб державних органів.

Ст. 42 Закону України “Про друковані засоби масової інформації” передбачає, що редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, порушують права і законні інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації і правами журналіста, якщо вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і об’єднань громадян. При ретельному дослідження положень цих статей вбачається , що тележурналісти і журналісти друкованих ЗМІ мають неоднакові підстави звільнення від відповідальності.

Наприклад, ситуація 1: якщо телекомпанія оприлюднить інтерв’ю народного депутата, в якому він дасть журналісту недостовірну інформацію, то тележурналіст не буде нести відповідальності за розповсюдження недостовірної інформації, оскільки ст. 48 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” звільняє телерадіопрацівників від відповідальності, якщо виступ є дослівним цитуванням виступу народного депутата.

Ситуація 2: друкований ЗМІ оприлюднив інтерв’ю з народним депутатом на сторінках газети. Відомості, одержані під час інтерв’ю когось образили, це стало предметом позову до журналіста і ЗМІ. У цій ситуації і журналіст, і ЗМІ несуть відповідальність за розповсюдження інформації, що не відповідає дійсності, оскільки ст. 42 Закону України “Про друковані ЗМІ” не передбачає звільнення журналіста від відповідальності, оскільки не містить такої норми.

З точки зору практичного застосування висновок щодо різного ступеню захищеності журналістів, які працюють в друкованих ЗМІ та на телебаченні, лежить на поверхні.

Логічно, що відповідальність за достовірність інформації, яку журналісти одержали під час інтерв’ю повинна покладатись на особу, яка таку інформацію надає. І не має значення, журналіст якого засобу масової інформації її оприлюднює. Юристи та представники мас-медіа вважають, що немає сенсу розрізняти журналістів на тележурналістів та журналістів друкованих ЗМІ, оскільки це люди однієї професії і виконують одну роботу. Таким чином було б доцільним звернутись до Комітету Верховної Ради з питань свободи слова та інформації з законодавчою ініціативою про усунення цих суперечностей у законах, які регулюють діяльність ЗМІ, а саме:

1. Вилучити зі ст.13 Закону України “Про авторське право та суміжні права” ч.3: “співавторством є також авторське право на інтерв’ю. Співавторами інтерв’ю є особа, яка дала інтерв’ю , та особа, яка його взяла. Опублікування запису інтерв’ю допускається лише за згодою особи, яка дала інтерв’ю ”.

2. Доповнити ч. в) ст.48 Закону України “Про телебачення і радіомовлення” та ч.3 ст.42 Закону України “Про друковані засоби масової інформації” такою нормою: “журналіст звільняється від відповідальності , якщо відомості є дослівним відтворенням офіційних виступів народних депутатів ,посадових осіб державних органів, організацій, об’єднань громадян та осіб, що дають інтерв’ю”, оскільки положення даної статті порушують основні права журналіста, зафіксовані в ст.26 Закону України “Про друковані засоби масової інформації”.

(Тетяна Кириченко, Юрист Інституту масової інформації)(“Полтавський обласний медіа-клуб”, №55, 17 листопада 2003 року)

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори