пошук  
версія для друку
06.04.2004

"Найбільшу загрозу свободі слова на Полтавщині становлять ситі холуї"

   

Володимир Грузін:

Свого часу в Полтаві тодішній посол США в Україні Карлос Паскуаль поспілкувався не лише з угодними владі "кишеньковими" журналістами. Отож і отримав-таки об’єктивну інформацію про ситуацію зі свободою слова на Полтавщині, тобто дізнався про численні факти перешкоджання журналістам у виконанні ними свого професійного обов’язку — від того, що опозиційним журналістам не дають змоги брати участь у різних офіційних заходах і отримувати інформацію про діяльність місцевої влади аж до судових переслідувань і фізичної розправи.

Проте один з журналістів охарактеризував цю обстановку по-своєму: "Найбільшу загрозу свободі слова на Полтавщині становлять ситі холуї". Як таке зрозуміти?

Ось що у серпні 2003 року на сторінках газети "Репортер", яка виходить у Лубнах, повідав журналіст Володимир Безчасний. Йому під час відвідання працівниками посольства США Лубенського району довелося їх супроводжувати, про що він підготував для районної газети "Лубенщина" замітку. Та її, аби дозволили опублікувати, було показано голові районної ради В. Алексеєнку, і він після того, як з неї було вилучено декілька рядків, що стосувалися його особисто, дав дозвіл. І вона в газеті з’явилася. Але за підписом "прес-служба районної ради". Сталося це без згоди автора замітки. Коли ж журналіст попросив Алексеєнка роз’яснити причину цього, той відповів коротко: він сам як один із засновників "Лубенщини" вирішує, що друкувати в газеті про нього і який підпис ставити під публікацією.

Факт, здається, промовистий. Справді, найсерйознішу загрозу свободі слова становлять владці і їхнє корумповане оточення, тобто ті, хто всупереч наявному законодавству, яке, на жаль, здебільшого не діє, привласнили собі право цензури, тобто право на свій розсуд вирішувати, що засоби масової інформації повинні нести в маси, а що ні. Не дивно, що за таких обставин наступ на незалежну пресу перетворився на засіб обдурювання народу, навіть на інформаційне кілерство, коли підконтрольні владі або їх прислужникам ЗМІ використовуються для паплюження опозиційних щодо влади сил з метою їх усунення з політичної арени.

Ще один факт з полтавської дійсності. Президент обласного медіа-клубу Л.Кучеренко взяла участь у телепередачі "Подвійний доказ", де йшлося про аграрну реформу, і розповіла, що деяких бізнесменів цікавить не стільки, власне, земля, щоб господарювати на ній, скільки її надра, багаті на нафту і газ. Тому, за її словами, власники агрофірми "Чиста криниця", що в Новосанжарському районі, погоджуються укладати договори на оренду земельних паїв тільки за умови, що власники цих паїв не вимагатимуть державних актів на свої наділи. Причини не називаються, але вони зрозумілі. Невдовзі після цього журналістці передали, що за виступ на телебаченні власник "Чистої криниці", харківський бізнесмен Ю. Лебедин погрожує їй фізичною розправою. Природно, що Л. Кучеренко змушена була звернутися до генерального прокурора України з відповідною заявою, і її через місяць було переслано Новосанжарському райвідділу міліції. І що ж з того? А те, що начальник відділу карного розшуку майор В. Ткаченко відмовив у порушенні кримінальної справи — буцімто за відсутністю складу злочину, бо Ю. Лебедин пояснив, що погроз на адресу Л. Кучеренко не висловлював. Хоча було б більш ніж дивним, якби він сказав щось інше. Цей факт сама Л. Кучеренко розцінює як одне з свідчень того, в якому становищі перебувають журналісти: їм погрожують, міліція відмовляється їх захищати, а прокуратура це благословляє.

Ці й десятки інших фактів знайшли своє відображення в "Білій книзі полтавської журналістики", яку було презентовано в Національній спілці журналістів України. Це солідний збірник офіційних документів, матеріалів, публікацій засобів масової інформації, листів читачів про стан свободи слова й свободи преси в Полтавській області (1997-2003 роки), які є безперечним доказом того, що утиски й переслідування журналістів стали для області звичним явищем.

Отже, журналістика на Полтавщині опинилася в лещатах тотальної політичної цензури, в умовах постійного тиску, який просто унеможливлює її діяльність.

Телебачення, радіо, друковані ЗМІ — майже весь інформаційний простір — контролюються владою. До речі, це підтверджується й результатами проведеної Центром "Суспільство" громадської експертизи, згідно з якими Полтавщина за рівнем свободи преси займає в Україні 22 місце.

Сталося це, як розповіла під час презентації "Білої книги" президент обласного медіа-клубу, через те, що органи влади в регіоні, починаючи з облдержадміністрації і закінчуючи місцевим самоврядуванням, поєднали свої зусилля у намаганні знищити або ж підкорити неугодні їм ЗМІ. Отож упродовж останніх років діяли і діють заради цього вельми наполегливо. Спочатку петлю на шию було накинуто державним теле- і радіокомпаніям, друкованим виданням.

Зробити це вдалося порівняно легко: редакторів і журналістів, які дозволяли собі критикувати владу, просто звільняли з роботи. Потім настала черга незалежних ЗМІ. Аби приборкати їх, владні структури вдалися до найрізноманітніших засобів тиску: в опозиційних газет відбирали приміщення, закривали рахунки в банках, накладали арешт на їхнє майно, конфісковували обладнання. А якщо й це не давало бажаного результату, до редакцій застосовували ще більш убивчі заходи: виставляли їм через суди не підйомні суми позовів, реалізаторам (розповсюджувачам) непокірної періодики забороняли продавати газети, робили все, щоб перешкодити читачам передплачувати їх, а підприємцям розміщувати рекламу на їхніх сторінках. Дійшло навіть до того, що почали знищувати комп’ютерні бази даних редакцій, а друкарні і видавництва примусили відмовляти газетам у друкові.

І це не поодинокі випадки, запевнила Людмила Кучеренко. Подібне свавілля з боку влади сповна відчули на собі такі регіональні опозиційні видання, як "Інформаційний бюлетень", "Новий день", "Миргородська правда", "ПолтаваРух-інформ", "Приватна справа", "Нова Полтава", "Полтавська думка".

Більше того, в березні цього року Є. Томіним, на той час головою Полтавської облдержадміністрації, було зроблено офіційну (!) заяву: опозиційні видання не друкуватимуться комунальними видавництвами області доти, доки Верховною Радою не буде ухвалено закон "Про опозицію".

Тож не дивно, що за таких обставин бути працівником незалежного ЗМІ не тільки на Полтавщині, а й в усій Україні — справа небезпечна. На підтвердження цього Людмилою Кучеренко було наведено чимало фактів побиття журналістів, погроз на їхню адресу, замахів на їхнє життя і навіть убивств. Недарма наша країна, за висновком компетентних міжнародних журналістських організацій, за станом свободи слова посідає аж 133 місце в світі, а президента України Л. Кучму визнано "світовим ворогом преси". Адже хто би що не казав, а політична цензура, утиски свободи слова, переслідування журналістів, — усе це бере свій початок від вказівок, що виходять з найвищих державних кабінетів, передусім з Адміністрації Президента України. І робиться це з єдиною метою — позбавити широкі верстви населення можливості отримувати повну та об’єктивну інформацію, необхідну для прийняття усвідомлених рішень.

("Сільські вісті", №140, 28 листопада 2003 р.)

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори