пошук  
версія для друку
06.04.2004

Олексій Свєтіков.До практики судового захисту свободи слова (Луганськ)

   

У 2003 році юридична служба Луганського обласного відділення ВГО КВУ брала участь у восьми судових процесах (5 – у Сєверодонецькому і 3 – у Рубіжанському місцевих судах), представляючи інтереси ЗМІ чи громадян, що опублікували свої матеріали в газетах, по позовах до них про захист честі, гідності і діловій репутації й стягнення моральної шкоди. Чотири процеси завершені рішенням чи ухвалою суду, що вступили в законну силу (усі – на користь ЗМІ), розгляд ще двох справ продовжується, одне рішення Рубіжанського місцевого суду оскаржено в апеляційному порядку і ще одна ухвала того ж суду скасована судом апеляційної інстанції й справу повернуто до суду.

Деякі результати й узагальнення:

Велика частка судових справ, у яких ми брали участь (7 з 8), виникли як наслідок критичних публікацій ЗМІ на адресу влади чи на адресу політичної опозиції, причому й ті, й інші використовували у своїх позовах однакові засоби: надумані претензії в частині спростування інформації й вимоги про стягнення морального збитку, що виходять за межі здорового глузду. Так, загальна сума заявлених вимог про стягнення моральної шкоди по 8 судових справах, у яких ми брали участь – 1121400 грн. Утім, мотивація сум морального збитку, можна вважати, таки різна: представники влади намагаються в такий спосіб розорити й припинити вихід неугодних ЗМІ, представники опозиції – по можливості більш голосно заявити про свої “порушені права”. Рекордним у цьому плані є позов лідера рубежанської організації ПСПУ К.Козюберди до редакції комунальної газети “Рубіжанські новини” і редакції багатотиражки “Вісник барвника”, по якому заявлена сума моральної шкоди в один мільйон гривень. Позов до газет поданий у зв’язку з опублікуванням газетами (дослівним) відкритого листа народного депутата за його підписом.

Як правило, суми морального збитку в позовах до ЗМІ обґрунтовуються тим, що публікація нібито завдала шкоди здоров’ю, іноді такі доводи підтверджуються медичними довідками, що представляються позивачами до суду. Довести наявність причинно-наслідкового зв’язку між фактом публікації й фактом загострення хронічного захворювання, на наш погляд, неможливо. Але неможливо довести і зворотне. Тому, навіть якщо такі меддовідки дійсні були видані в наслідок захворювання (а не отримані за гроші, по знайомству чи в силу залежності лікаря), доводи про захворювання треба розцінювати як маніпуляції, і як такі, що свідчать про з самого початку нечесні наміри позивачів. І у випадку, якщо суд прийме рішення про стягнення моральної шкоди, ґрунтуючись на захворюванні позивача після публікації, таке рішення варто оскаржити як необґрунтоване.

У жодній з проведених нами цього року справ позивачі не використовували належним чином можливість позасудового врегулювання у відповідності до ст. 37 Закону України “Про друковані ЗМІ”, що, на нашу думку, свідчить про те, що захист честі шляхом спростування недостовірної інформації – не був основною їхньою метою. Показові в цьому плані два позови, подані посадовими особами сєверодонецької міськради до редакції газети “Третій сектор”. Після опублікування в грудневому номері газети критичного матеріалу, ці особи направили в редакцію листа з вимогою опублікувати спростування, не вказавши, яка саме інформація має бути спростована. Редакція негайно відповіла на ці листи, запропонувавши уточнити, які саме відомості викликають заперечення, чи надати текст спростування. При цьому редакція гарантувала, що представлений текст спростування буде опублікований. Замість цього, відразу після одержання посадовими особами листів редакції, вони звернулися з позовами до суд, з вимогами про стягнення моральної шкоди в сумі п’ять тис. грн. по кожному позову. Відзначимо, що у відповідності до ч. 1 ст. 17 Закону України “Про державну підтримку засобів масової інформації і соціального захисту журналістів” при невикористанні посадовою особою можливості позасудового врегулювання суд вправі відмовити в задоволенні вимог про стягнення моральної шкоди.

На нашу думку, позасудове врегулювання у відповідності до ст. 37 Закону України “Про друковані ЗМІ” і ст. 43 Закону України “Про телебачення й радіомовлення” є найбільш цивілізованою формою вирішення спорів, пов’язаних з балансом прав на свободу слова і на захист честі, гідності і ділової репутації. Така форма є по суті компенсаційною, а не репресивною, постраждалій стороні вона надає можливість реабілітації не тільки у випадку поширення інформації, але й у випадку поширення необґрунтованих оцінок, а для ЗМІ – можливість не нести надмірних ризиків, пов’язаних із сумлінною помилкою. На жаль, у даний час така форма врегулювання практично не застосовується.

Останнє не здається нам дивним через те, що в більшості справ проти ЗМІ, в яких брала участь юридична служба ЛОВ ВГО КВУ, позов завідомо мав репресивний характер, був спрямований не на захист честі чи ділової репутації, порушених поширенням конкретної інформації, а на зведення рахунків зі ЗМІ. Тому позов у цілому, чи окремі позовні вимоги, часто носили надуманий характер, чи характер довільного тлумачення опублікованої інформації. Рекордним у цьому плані був позов зав. відділом прийому громадян Сєверодонецької міської ради, що вимагала спростувати опубліковану в газеті “Третій сектор” інформацію про те, що вона відмовилася прийняти принесене їй громадянкою повідомлення про проведення зборів жителів. У своїй позовній заяві вона визнавала, що повідомлення їй дійсно приносили, але вона не знала, як його прийняти, і поки консультувалася, громадянка нібито сама пішла з будинку виконкому. Тому вона просила суд визнати недостовірною інформацію про те, що у відділі прийому громадян повідомлення не взяли. І, зрозуміло, стягнути моральну шкоду – у сумі 3 тис. грн. По нашій оцінці, із самої позовної заяви випливало, що інформація, розповсюджена ЗМІ, достовірна. По ходу ж судового засідання було встановлено, що в дійсності повідомлення чиновнику намагалися вручити три рази, і щораз вона відмовлялася його прийняти. Звичайно, суд відмовив у задоволенні позову.

Відсутність в опублікованому матеріалі недостовірних відомостей при гострому бажанні “засудити” ЗМІ, спонукує деяких позивачів вимагати спростування не тих висловлень, що були опубліковані в газеті, а довільно сформульованого їхнього викладу, часто далекого від змісту опублікованого. Треба відзначити, що юристам, що захищають інтереси ЗМІ, не завжди буває легко домогтися, щоб відповідач міг обмежитися доказом лише тих висловлень, що дійсно поширені автором.

При судовому розгляді проблемним залишається розмежування судом оціночних суджень і розповсюджених відомостей. Відповідно до ч. 2 ст. 47-1 Закону України “Про інформацію” оцінними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлення, що не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлення, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню й доказу їхньої правдивості. Крім того, судді не завжди враховують ту обставину, що у відповідності до ст. 7 ЦК спростуванню підлягають не всі відомості, що стосуються заявника, а лише ті, котрі ганьблять його честь і гідність. Так, рішення рубіжанського суду за позовом одного з керівників місцевих парторганізацій до редакції газети «Рубіжанські новини» оскаржено в апеляційному порядку на тій підставі, що, на нашу думку, з 7 висловлювань, які суд ухвалив спростувати, 3 є оціночними судженнями і 3 – не є такими, що паплюжать честь і гідність.

У нашій практиці часто зустрічалися випадки розширювального віднесення до себе позивачами інформації (і вимога її спростувати), яка в публікації особисто з ними не пов’язувалася. Так, двічі позовні заяви подавали керівники відділів органа місцевого самоврядування – у зв’язку з критичними матеріалами на адресу даних відділів. Прізвище чи посада даної особи в цих матеріалах не вказувалося. На наш погляд, фізична особа в цьому випадку не є належним позивачем, але в обох процесах переконати в цьому суд не вдалося. Часто виникають ситуації, коли позивач відносить на свою адресу висловлення, які приводяться в матеріалі безвідносно до будь-кого, лише на тій підставі, що в матеріалі ця особа згадується. При цьому судді нерідко ставлять запитання відповідачеві: “Як читач може зрозуміти, що це висловлення не відноситься до позивача”? Що, на наш погляд, суперечить принципу, за яким на позивача покладається обов’язок доказу, що в матеріалі поширені відомості, які стосуються його особисто чи його родичів.

Інструментарій захисту ЗМІ від судових позовів істотно покращився після 13 травня поточного року, коли набрав чинності Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань забезпечення та безперешкодної реалізації права людини на волю слова”. Важливими, на наш погляд, змінами є введення прогресивної шкали мита за подачу позовів про стягнення моральної шкоди, введення обмежень на можливість стягнення моральної шкоди за позовами органів влади і їх посадових осіб, визначення понять оціночне судження і сумлінні дії редакції ЗМІ. Цей закон має забезпечити захист ЗМІ від зловмисних дій, спрямованих, по суті, не на захист репутації, а на знищення критично налаштованого ЗМІ. Але проблемним на сьогодні лишається доказ сумлінності дій редакції і для однакового використання цієї норми судами буде потрібен прецедент у вигляді рішення (чи Постанови) Верховного Суду України.

Досвід роботи нашої організації в судах свідчить, що можливості захисту ЗМІ від надуманих позовів цього року покращилися, але як і раніше вимагають кваліфікованого адвокатування. Не вирішена інша серйозна проблема: немає механізму, який би захищав ЗМІ від втрат, пов’язаних з участю в судах у разу звернення до них з необґрунтованими позовами. Тому такі позови можуть, як і раніше, використовуватися як засіб створення перешкод у роботі ЗМІ. Навіть, якщо ці позови будуть журналістами виграні.

(Політична Україна 13.12.2003, www.polit.com.ua)

Рекомендувати цей матеріал
X




забув пароль

реєстрація

X

X

надіслати мені новий пароль


догори